1.6. Протекторат Кромвеля

Громадянська війна різко погіршила становище народних мас. Буржуазія і джентрі всі тяготи переклали на плечі народу. Глибоке невдоволення викликала аграрна політика Довгого парламенту. Повністю скасувавши в 1645 р. феодальні повинності власників лицарських держань на користь корони, влада зберегла такі платежі на користь лендлордів. Розпродаж королівських земель, маєтків заколотних лордів і церкви здійснювався в інтересах буржуазії, джентрі. Обурення народних мас

1Коммонери — члени палати громад.

викликала також відсутність релігійної і політичної свободи в Країні. Почалися заворушення в армії. Солдати вимагали проведення демократичних реформ. Кромвелю ледве вдалося придушити ці виступи.

Далекоглядні представники буржуазії і джентрі боялися, що в країні може статися революційний вибух. Тому вони вважали за необхідне установити сильну владу у вигляді військової диктатури. У 1653 р. Кромвель розігнав «охвістя» парламенту. Фактично уся влада перейшла до рук Кромвеля. Однак останній був змушений маскувати встановлену ним диктатуру парламентськими формами.

16 грудня 1653 р. могутня Рада офіцерів проголосила Кромвеля лордом-протектором Англії, а також виробила Конституцію країни — «Знаряддя управління». Законодавча влада належала довічно призначуваному лорду-протектору й однопалатному парламенту. Глава держави затверджував прийняті парламентом біллі, за надзвичайних обставин міг сам видавати закони.

Виконавча влада доручалася лорду-протектору. Він призначав посадових осіб, присвоював титули і звання, мав право помилування (за винятком засуджених за вбивство і зраду). Лорд-протектор відав міжнародними справами. За згодою більшості членів уряду (Державної ради) він міг оголошувати воєнний стан й укладати мир. Між сесіями парламенту лорд-протектор одноосібно командував армією і флотом. За певних умов він запроваджував і стягував своєю владою податки.

Парламент мав скликатися раз на три роки. Право голосу на виборах одержали особи, які володіли майном вартістю 200 ф. ст.

Кромвель поділив країну на 11 військових округів, влада в яких перейшла до відповідальних особисто перед ним генерал-майорів. Останні роки правління лорда-протектора становили відверту диктатуру.

Перед смертю, у вересні 1658 р., Кромвель призначив спадкоємцем свого сина Річарда на прізвисько «Невдаха Дік». Невдовзі той був скинутий Радою офіцерів. У самій армії в цей час відбувся розкол. Усі незадоволені почали групуватися навколо командувача розташованими в Шотландії військами генерала Монка. Цей воєначальник незабаром зайняв Лондон і розігнав Раду офіцерів. У квітні 1660 р. парламент вирішив відновити королівську владу в країні і призвати на престол Карла II, сина страченого Карла І.

1.7. Реставрація монархії

Причина реставрації монархії полягала насамперед у вузькості соціальної бази англійської революції. Буржуазія могла зберегти свої позиції, лише йдучи на поступки феодальному дворянству. Союз між ними був закріплений у редській декларації 1660 р. У ній Карл II дарував прощення всім особам, які брали участь у боротьбі з королем, якщо ті протягом 40 днів із дня опублікування цього акта дадуть обіцянку бути лояльними підданими. У декларації проголошувалася свобода совісті. Монарх заприсягся визнати дійсними всі укладені під час революції угоди. Маєтки, конфісковані в корони, підлягали безумовному поверненню Карлу II без усякої компенсації з його боку. Але король не одержав назад свою власність. Замість цього парламент призначив йому платню (цивільний лист) у розмірі 1280 тис. ф. ст. на рік. У 1660 р. був виданий Ахт про скасування залишків феодалізму і встановлення акцизу, за яким землевласники звільнилися від феодальних повинностей на користь корони і «присвоїли собі сучасне право приватної власності на маєтки», на які вони мали лише феодальне право.

У союзі, укладеному буржуазією з феодальним дворянством, провідну роль відігравала земельна аристократія, яка наполегливо вимагала повернення до порядків часів абсолютизму. У країні були відновлені спадкові монархія і палата лордів, підтверджена верховна влада корони в церковних справах. Занепа-лі містечка знову одержали місця в парламенті. Карл II почав переслідувати «царевбивць», під якими розумілися всі республіканці. «Ранком цього дня, — писав один з очевидців, — трупи Кромвеля, Айртона і Бредшоу були на санках привезені до Тай-берна, потім вийняті з трун, огорнені в савани і повішені за шиї і так висіли до заходу сонця. Після того як їх зняли, у трупів були відсічені голови».

Скликаний у 1661 р. парламент через перевагу в ньому прихильників короля одержав назву Кавалерського. Внаслідок своєї продажності він заслужив також прізвисько Пенсіонерського. Спираючись на нього і користуючись тимчасовою підтримкою буржуазії, Карл II правив майже самодержавно. Він починає формувати власну армію.

Згодом політика Карла II почала наражатися на дедалі більшу протидію в самому панівному класі, де відбувалося розмежування з питання ставлення до монархії, на боці якої було се-редньомаєткове дворянство (сквайри), яке було позбавлене частини своїх земель у період революції і тепер намагалося повер-

нути їх за допомогою корони. Підтримувала монарха й англіканьська церква, чиє вчення було визнане державною релігією. Прихильників короля називали торі.

Їхніми супротивниками були віги, що знаходили підтримку в колах джентрі, купців, фінансистів, великих підприємців і найбіль знатних аристократів. Віги вважали, що монарх повинен діяти в інтересах усього панівного класу Англії. Вони заперечували божественне походження монархії. Права й обов'язки короля, на їхню думку, визначалися «договором з народом», під яким вони розуміли правлячі кола.

В міру подальшого посилення абсолютистських тенденцій у Карла II виникли непорозуміння навіть з надзвичайно продажним Кавалерським парламентом. Останній був незадоволений тим, що країною правила Таємна рада, члени якої призначалися і несли відповідальність тільки перед короною. Палата громад не схвалювала переслідування пуритан. Зазнавала критики зовнішня політика королівського уряду (його залежність від Франції, продаж фортеці Дюнкерк Людовіку XIV тощо). Крім того, загальний осуд викликало розгульне життя Карла II, що вимагало величезних коштів.