2. Адміністративні і соціально-правові реформи

Реформи, здійснені після політичного перевороту, практично повністю ліквідували залишки феодальних відносин в управлінні країною, охопивши і соціально-правову сферу.

Після Реставрації в 1868 р. імператорський уряд провів конфіскацію значної частини володінь князівств, які підтримували сьогуна, а також його особистих володінь і володінь 8 феодальних міст. У 1869 р. князі — даймьо — «повернули» імператору права щодо управління своїми князівствами, включаючи і тих, хто виступив ініціатором перевороту. (Більшість даймьо Сацу-ма, Тьосю інших князівств були направлені до їх колишніх князівств як губернатори.) Невдовзі відбулося знищення кланової ієрархії і повне скасування князівств. Замість князівств був запроваджений новий адміністративно-територіальний поділ (1871 р.) — 72 кени (префектури) і 3 фу (столичні округи), правителі яких були вже суто урядовими чиновниками. У 1878 р. у міських і сільських округах було засноване всестанове самоврядування у вигляді об'єднаних зборів, у яких брали участь, щоправда, громадяни з високим майновим цензом.

Завершенням ліквідації військово-аристократичних принципів сьогунату стало скасування стану даймьо. У 1872 р. замість поділу суспільства на чотири стани був запроваджений його поділ на вище дворянство, рядове дворянство і простолюд. Потім були прийняті закони про громадянську рівність, запровадження обов'язкових для всіх прізвищ, про скасування колишніх обмежень у шлюбах. Заборонялися цехові організації в містах

(1868 р.), що зробило відносно вільними заняття ремеслом і підприємництвом. У листопаді 1872 р. була запроваджена загальна військова повинність (хоча і зі значними обмеженнями), що скасувало один з найважливіших станових самурайських привілеїв.

Одночасно зі станово-правовими перетвореннями уряд провів аграрну реформу. Були скасовані заборони (1872 р.) на продаж і купівлю земель, які існували з 1643 р. Було проведене межування земель (1875-1881 рр.), у ході якого власникам видавали особливі посвідчення (тікен) про права на землю. Завдяки цьому значна кількість поміщиків, які раніше користувалися землею на васальних правах, набули реальне право приватної власності; це ж торкнулося і дрібних самостійних селян-орен-дарів. Замість традиційних феодальних рисових пайків запроваджувалися грошові пенсії самураям (1876 р.), що позбавило їх значної частини доходів. Був встановлений єдиний поземельний податок (3% від вартості землі).

Поштовхом до прискорення капіталізації економіки стала фінансово-грошова реформа. Після уніфікації грошових знаків у 1869 р. і спрощення системи оподаткування була запроваджена єдина загальнодержавна монета — єна з десятковим поділом (раніше, до 1867 р. у країні легально перебували в обігу 1 тис. 694 види грошових знаків). У 1872 р. був організований державний банк, якому згодом були надані емісійні права. У 1876 р. виник перший у країні приватний банк купецького дому Міцуї, який свого часу кредитував боротьбу із сьогунатом. Завдяки встановленому законами особливому державному протекціонізму і майже регулярним бюджетним дотаціям (до 1 млн єн на рік) фінансово-промислові дома почали перетворюватися на найбільші корпорації не тільки економічного, а й політичного значення.

Провідником перетворень виступив центральний уряд, організація якого набула нового вигляду. В ідейно-політичному і правовому відношеннях Реставрація здійснювалася під знаком відновлення древньої японської монархії «ери Дзімму» (VIII—IX ст.). Тому номінально були відновлені дії норм Тайхорьо. Зрозуміло, що фактично це не можливо було реалізувати, як і проголошене відродження принципів древньої адміністрації, на чолі якої стояв би імператорський двір. Такі гасла означали насамперед легалізацію скасування установ та інститутів сьогунату. У 1868 р. Едо був перейменований у Токіо і оголошений новою столицею.

Номінально державна влада цілком належала імператору. Його статус і відновлені права були зафіксовані в особливому Законі про імператорський дім (11 лютого 1869 р.). Закон встановлював чіткий порядок престолонаслідування в роді монарха (від батька до старшого сина), обов'язковість процедури коронації, вік настання повноліття (18 років).

Власність імператорської фамілії проголошувалася спадковою і невідчужуваною. Для управління справами імператорського дому засновувалася Сімейна рада. Державні повноваження монарха в Законі відображені не були здебільшого через те, що після Реставрації реальна повнота влади перейшла до аристократичного уряду, що було закріплено кількома політичними (конституційними) угодами.

Новий центральний уряд був заснований у ході Реставрації за китайським зразком VII ст. Уряд — сансеку — очолював прем'єр (сосай), яким став принц Арісугава. Організаційно сансеку був об'єднанням сановників ще двох рівнів: 10 державних міністрів (гаджі) і 20 державних радників (сеніо).

Основи більш політично реальної і плюралістичної організації вищої адміністрації були закріплені в п'яти статтях імператорської клятви 14 березня 1868 р. Імператор гарантував: 1) створення широких зборів і вирішення державних справ відповідно до загальної думки; 2) єдність турботи про загальнонаціональні інтереси з боку як правителів, так і підлеглих їм осіб; 3) свободу розвивати свою діяльність усім військовим і цивільним особам; 4) скасування поганих звичаїв і зміцнення правосуддя; 5) звернення обличчям до усього цивілізованого світу «для запозичення знань».

Відповідно до перших двох «обіцянок» уряд був реорганізований за спеціальним декретом про державну перебудову — Сейтасе (17 травня 1868 р.). Сансеку скасовувався. Головним владним органом стала Державна рада (Дадзекан). Вона вважалася вищою законодавчою, урядовою і судовою установою імперії. Склад її визначався імператором. До Державної ради входили вищі сановники і куге, верхівка самурайського чиновництва. Пізніше в її складі були створені департаменти: у справах синтоїстської релігії, фінансів, військовий, іноземний і юстиції. У 1871 р. Державна рада була ще раз реорганізована, а саме: поділена на три відомства — центральну, праву і ліву палати. Основна влада була зосереджена в центральній палаті.

У соціально-політичному відношенні Реставрація знамену-валася безумовним пануванням дворянства (самурайського ста­ну). На початок 1871 р. урядовий апарат усіх рівнів на 89% складався із самураїв. Пізніше почала швидко зростати кількість вихідців з городян (на початок 1880 р. вони становили вже до 25% усієї кількості чиновників). Вищий ешелон влади був доступний лише придворній аристократії і впливовим самурайським родам. Самурайська підтримка Реставрації була не абсолютною. Чимала частина цього досить численного в Японії XIX ст. стану (до 1/10 населення) виступила з консервативних позицій. У 1874—1878 рр. уряд зіштовхнувся з великими самурайськими заколотами. Заколоти були придушені, але спонукали уряд до активізації агресивної зовнішньої політики. З іншого боку, самурайський стан став соціальною базою формування ліберально-конституційного руху.