3. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1871 р.

У 1871 р. була прийнята Конституція Німецької імперії, що значною мірою відтворила Конституцію Північно-Ні­мецького союзу, а також врахувала договори з південноні-мецькими державами шляхом запровадження ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на управління поштою і телеграфом. За Баварією зберігалася певна самостійність щодо управління армією і залізницями, до того ж в імперському комітеті з питань «армії і фортець» вона займала постійне місце, у той час як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет іноземних справ, що складався з уповноважених Саксонії, Вюртемберга, із включенням двох членів інших держав, які обиралися щорічно (гл. III, ст. 8(8)).

Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили таку само «жорстку» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їх франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді — бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці і торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства тощо. При цьому Конституція встановлювала, що «імперські закони мають перевагу перед законами земельними» (гл. II, ст. 2).

3.1. Союзна рада

До ст. З глави Конституції 1871 р. «Союзна рада» (Bundesrat) включені положення, що закріплюють організаційну структуру дуже своєрідної форми Німецької Федерації, яка одержала назву «союзу нерівних». Рейхсрат, формально покликаний захищати інтереси суб'єктів федерації, не відповідав своєму призначенню, насамперед через нерівне представництво держав, які входять до федерації

Пруссії з 25 союзних держав (22 монархії і 3 вільних міста), найбільшій за територією, населенням, військовою могутністю, економічним потенціалом, було відведено в бундесраті 17 з 58 місць, що визначало її панівне становище у федерації, оскільки без її згоди не могло бути змінене жодне з положень Конституції. Щоб заблокувати подібні пропозиції, достатньо було 14 голосів. «Гегемоністська федерація» Німеччини становила собою не союзну державу, а союз династій. У Союзній раді були представлені не народи суб'єктів федерації, а представники місцевих монархів: королів, князів, герцогів.

Особливе місце Пруссії в Німецькій імперії визначалося і тим, що президентство в Союзі закріплювалося за прусським королем, який одержав назву німецького імператора. Він був наділений відповідно до Конституції найширшими повноваженнями. Будучи главою виконавчої влади, він призначав посадових осіб імперії, насамперед канцлера. Йому належало право скликати, закривати і розпускати Союзну раду і рейхстаг, а також право «розробки і публікації» імперських законів і нагляду за їхнім виконанням. Деякі найважливіші свої повноваження він здійснював за згодою Союзної ради: оголошення війни і миру, укладення договорів, проведення екзекуцій щодо держав, які не виконують своїх союзних обов'язків, та ін.