1.11. Встановлення конституційної монархії

Вігська аристократія і буржуазія хотіли не тільки змусити монарха підкорятися законам, що видавалися ними, а й усунути його від будь-якої участі в управлінні державою, позбавити реальної влади. З цією метою була вироблена формула: «Король не може помилятися», тобто він завжди жертва поганої поради. Це означало, що він не відповідає за свої вчинки. Відповідальність, яку мав би нести монарх, автоматично перекладалася на його радників. Сам король не міг відповідати за свої дії, оскільки це означало б його повернення до активної політичної діяльності. Однак ті, хто ніс відповідальність, повинні були мати і відповідні права. Тому повноваження корони щодо управління державою поступово перейшли до головних радників монарха, точніше, здійснювалися останніми від його імені. Вони утворили немовби «внутрішню» Таємну раду, або Кабінет королівських міністрів.

Відповідно до принципу парламентського верховенства палата громад могла за допомогою імпічменту і біллів про опалу притягати до відповідальності винних за невдачі в зовнішній і внутрішній політиці. Так, деякі державні діячі постали перед судом парламенту (наприклад, лорд Гастінгс у 1787 p.).

Члени Кабінету, знаючи, що їхня діяльність може бути предметом критики, намагалися проводити ту політику, що одержувала схвалення парламенту. Інакше цей орган не міг функціонувати. У зв'язку з цим монархи почали включати до Кабінету лідерів парламентської більшості. Якщо королівські радники не мали підтримки парламенту, вони повинні були подати у відставку. У 1742 р. так вчинив Уолполл, який вважався першим прем'єр-міністром Англії.

У 1782 р. пішов зі своєї посади разом з очолюваним ним Кабінетом лорд Hope. Це був перший випадок колективної відставки. Однак у 1783 р. Вільям Пітт Молодший встановив нове правило: якщо міністри не мали підтримки палати громад, вони могли її розпустити і призначити нові парламентські вибори. Але якщо і знову обрані коммонери висловлювали недовіру Кабінету, останній зобов'язаний був піти у відставку. Формально ні Кабінет, ні його лідер — прем'єр-міністр — не були відомі тогочасному англійському конституційному праву. Даніель Дефо називав цей орган «небаченим і ексцентричним нововведенням».

У XVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада. Уже за Карла II діяльність такого аморфного, недостатньо оформленого відомства, що складалося з діячів із протилежними політичними інтересами, виявилася дуже утрудненою. Віль-гельм III був змушений радитися лише з вузьким колом особливо довірених осіб, оскільки серед членів Таємної ради було багато прихильників скинутих Стюартів. Цей монарх першим почав підбирати міністрів з кіл, які поділяли погляди парламентської більшості.

Згодом було проведено чітке розмежування між Таємною радою і Кабінетом міністрів. Якщо за царювання королеви Ан-ни останній ще збирався під її головуванням, то за перших монархів ганноверської династії він став засідати за їх відсутності. Німецькі князьки вважали своє перебування на англійському престолі чистою випадковістю. Всю увагу вони зосереджували на своєму родовому володінні. Відсутність монарха на засіданнях Кабінету мала важливе значення: виключалася можливість прямого тиску на міністрів, він усувався від обговорення питань державного значення. Тепер королю доводилося мати справу не з главами окремих відомств, а з відносно згуртованою групою лідерів більшості в парламенті, стосовно якої діяв принцип колегіальної відповідальності. Хоча члени Кабінету офіційно визнавалися слугами корони, «міністрами його величності», король уже не міг відправити у відставку невгодного йому сановника, оскільки це означало б неминучу урядову кризу, причому главі держави довелося б звертатися з пропозицією сформувати уряд до щойно усунених від влади вождів парламентської більшості.

Це зумовило величезний вплив Кабінету міністрів і особливо його лідера — прем'єр-міністра — на визначення державної політики. Головними дійовими особами цього органу були лорд-канцлер, лорд — хранитель печатки, лорд — президент Таємної ради, державний секретар і лорд-казначей. Потім сюди увійшли перший лорд адміралтейства і військовий міністр, який одночасно очолював і колоніальне відомство. Отже, парламент, що виражав волю аристократії і буржуазії, одержав можливість проводити вигідну і бажану їм політику, створюючи з лідерів своєї більшості уряд країни.

З приходом до влади у 1760 р. Георга III згода між монархом і парламентом була порушена. Це пояснювалося тим, що в середовищі правлячого класу відбулося деяке перегрупування сил. За Георга III навколо партії торі крім старого ядра сквайрів згрупувалися великі землевласники, які раніше підтримували вігів, банкіри і постачальники армії, представники міської олігархії, фінансисти і торговці Ост-Індської компанії.

До вігів примикала промислова буржуазія нових міст, не представлених у парламенті. Але серед них не було єдності: частина стояла за політику Уолполла, який вважав, що Англія не повинна воювати, інші висловлювалися за більш гнучку колоніальну політику.

Використовуючи розбіжності серед вігів і спираючись на торі, Георг III намагався за допомогою парламентських інститутів стати над парламентом. Навколо короля згуртувалася партія так званих «королівських друзів». Вдаючись до корупції в небачених раніше розмірах (сучасники стверджували, що парламентаріїв підкуповували прилюдно), Георг III у багатьох випадках міг проводити вигідну для себе політику.

Однак посилення королівської влади зрештою налякало як вігів, так і торі. Кабінет Норта, що йшов на поводі у двірцевих кіл, був скинутий у 1782 р. Тоді ж було прийнято кілька законів, спрямованих на ослаблення впливу корони. Зі складу парламенту вивели осіб, які уклали з урядом договори про підряди. Багато людей, які перебували на державній службі, позбавлялися права брати участь у виборах до палати громад. До цього вони обирали близько 70 коммонерів і завжди голосували за вказівкою влади. Були знищені щедро оплачувані синекури і зменшені беззвітні суми, які виділялися міністрам. Останнє певною мірою обмежило можливість підкуповувати потрібних уряду осіб.

Проте і в подальшому корона мала досить велику, а в ряді випадків — абсолютну владу. Насамперед варто вказати на той факт, що англійські монархи мали величезні кошти. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. вплив монарха на результати виборів і на подальшу лінію поведінки членів парламенту був настільки великим, що практично всі прем'єр-міністри обіймали свої посади завдяки обранню їх короною. У скликуваних Геор-гом І парламентах засідали 271 таких, що перебували на державній службі і цілком залежних від корони чиновників, за часів Георга II — 257, а після проведеної в 1782 р. реформи — усе ще 109. У 1715—1835 рр. уряд жодного разу не програв виборчої кампанії. Величезного впливу монарха зазнавав і персональний склад Кабінету.

Настільки ж велику свободу король мав і при відправленні міністрів у відставку. Так, у 1801 і 1807 рр. він вимагав, щоб Кабінет дав письмову обіцянку ніколи не вносити на розгляд парламенту білль про скасування політичних обмежень стосовно католиків. Вже обговорюваний в палаті громад законопроект був відкликаний. Але оскільки такої обіцянки міністри не дали, то їх відправили у відставку. Те саме відбулося і у 1834 р.

У розглядуваний період було відсутнє правило, відповідно до якого негативний результат парламентського вотуму означав обов'язкову відставку Кабінету. У таких випадках за підтримки монарха уряд міг ще довго перебувати при владі. У 1785 р., наприклад, незважаючи на те, що палата громад прийняла п'ять резолюцій про недовіру, уряд Пітта не пішов у відставку; з 1834 по 1840 р. Кабінет лорда Мельбурна 58 разів зазнавав поразки в парламенті і все ж таки продовжував управляти країною.