4. Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення

Основи організації революційного уряду були визначені Конвентом у ряді декретів, зокрема, в Установчому законі від 4 грудня 1793 р. «Про революційний порядок управління». У цьому декреті передбачалося, що «єдиним центром управління» у республіці є Національний конвент. За ним визнавалося виключне право на прийняття і тлумачення декретів. Таке закріплення керівної ролі Конвенту в системі органів революційної диктатури було зумовлене самим ходом політичної боротьби. Після вигнання жирондистів переважний вплив у ньому мали якобінці.

Конвент був тісно пов'язаний з Паризькою комуною, народними товариствами, тобто був визнаним центром революційних сил того часу, до того ж постійно діючим органом, який оперативно реагував на швидко змінювану політичну ситуацію, розглядав велику кількість питань і за порівняно короткий строк прийняв величезну масу законів (декретів).

Урядову владу в системі революційної диктатури якобінців здійснював Комітет громадського порятунку. Він вийшов на перше місце серед комітетів Конвенту, став натхненником проведення політики революційного терору. Роль цього Комітету особливо зросла з липня 1793 р., коли на чолі його замість Дантона, який виявляв нерішучість і схильність до компромісів, став Робесп'єр — лідер якобінців. До складу Комітету увійшли і його найближчі соратники — Сен-Жюст, Кутон та ін.

Відповідно до декрету Конвенту від 10 жовтня 1793 р. Комітету громадського порятунку мали підпорядковуватися тимчасова виконавча рада, міністри, генерали. Йому ж ставилося в обов'язок спочатку щодня, а з грудня 1793 р. щомісяця подавати звіти про свою роботу до Національного конвенту.

Для зв'язку Конвенту й урядових установ з революційними комітетами на місцях до департаментів і в армію направлялися комісари з числа депутатів Конвенту, які наділялися широкими повноваженнями. Вони здійснювали контроль за виконанням декретів революційного уряду й у разі потреби могли усувати посадових осіб у департаментах і генералів в армії. Складна політична ситуація (контрреволюційні заколоти, зради в армії) змушувала комісарів Конвенту брати на себе іноді й безпосередні адміністративні й організаційні функції — видавати обов'язкові розпорядження, командувати військовими частинами тощо.

До завдань революційної диктатури було пристосоване управління на місцях. Законом від 4 грудня 1794 р. з відання адміністрації департаментів були вилучені найважливіші питання, «що стосувалися революційних законів і способів управління, а також громадського порятунку». Ці питання дистрикти і муніципалітети вирішували безпосередньо з революційним урядом. Найбільшу активність у місцевому управлінні виявляли муніципалітети, з яких були вигнані жирондисти. У роботі комун і їх секцій, у генеральних радах широку участь брали низи місько го і сільського населення.

Ще згідно з декретом від 21 березня 1793 р. для нагляду за ворожими республіці іноземцями в кожній комуні і її секціях обиралися спостережні та інші спеціальні комітети. За якобінців функції цих комітетів значно розширилися, вони одержали назву революційних комітетів. Ці комітети, що складалися з найбільш активних і фанатично відданих революції громадян, були створені по всій країні. Вони перетворилися на інструмент революційного терору й головну опору Комітету громадського порятунку на місцях. Вони не тільки послідовно проводили у своїх округах політику центру, а й, у свою чергу, самі тиснули на Конвент, змушуючи його в ряді випадків виконувати вимоги революційних мас.

Важливе місце в системі революційної диктатури посідали різні народні товариства і клуби, насамперед Якобінський клуб у Парижі, який виконував роль своєрідного політичного штабу революції, і численні його відділення по всій країні (понад 40 тис).

Однією з істотних особливостей якобінської диктатури було створення спеціальних органів, призначених для боротьби з зовнішніми ворогами і внутрішньою контрреволюцією. У своїй діяльності, спрямованій на захист Республіки і завоювань революції, вони використовували методи революційного терору.

В організації розгрому військ феодально-монархічної коаліції, які вторглися на територію республіканської Франції, вирішальну роль відіграла перетворена якобінцями армія. У серпні 1793 р. Конвент видав Декрет про загальне ополчення, відповідно до якого здійснювався перехід від добровольчого принципу до обов'язкового набору, тобто створення масової народної армії. У ст. 1 Декрету говорилося: «З цього часу і надалі, до вигнання ворогів з території Республіки, усі французи мають перебувати в постійній готовності до служби в армії. Молоді люди повинні відправитися воювати, одружені бу­дуть виготовляти зброю і перевозити продовольство, жінки будуть шити намети й одяг і служити в госпіталях, діти будуть щипати корпію зі старої білизни, старі будуть у громадських місцях збуджувати мужність воїнів, ненависть до королів і закликати до єдності Республіки». Батальйони новобранців, які злилися з кадровими частинами (так звана амальгама армії), привносили до армійського середовища революційний дух і зміцнювали боєздатність військових підрозділів. На командні посади, у тому числі і генеральські, висувалися молоді, здібні і вольові люди, багато з яких були вихідцями з народу. Революційна армія не тільки очистила до початку 1794 р. територію Франції від військ коаліції, а й брала участь у придушенні контрреволюційних заколотів у Ліоні, Вандеї та інших містах.

Важливу роль в організації боротьби з контрреволюцією відіграв Комітет громадської безпеки. На нього законом від 4 грудня 1793 р. був покладений «особливий нагляд» за всім тим, що стосувалося «особи і поліції». Він не підпорядковувався Комітету громадського порятунку і повинен був щомісяця представляти свої звіти безпосередньо до Конвенту. Наділений правом розслідування контрреволюційної діяльності, арешту і віддання до суду ворогів Республіки, цей Комітет, нерідко зловживаючи своєю владою, став одним з найважливіших каральних органів у системі якобінської диктатури. Особливу роль у проведенні каральної політики в дистриктах і комунах відігравали згадані вище революційні комітети. їхні функції були істотно розширені Законом від 17 вересня 1973 р. про підозрілих. Ці комітети мали безпосередній зв'язок з Комітетом громадської безпеки, пересилали йому списки заарештованих і вилучені в них документи. Коло осіб, які вважалися підозрілими і підлягали арешту, було дуже широким і невизначеним. Це особи, які своєю поведінкою, зв'язками, промовами, публікаціями «виявляють себе прихильниками тиранії, федералізму і ворогами свободи», члени дворянських сімей, які «не виявляли постійно своєї відданості революції», особи, яким було відмовлено у видачі «свідоцтв про благонадійність», та ін. Революційні комітети, тісно пов'язані з народними товариствами, місцевими відділеннями Якобінського клубу, нерідко виявляли політичну нетерпимість. Вони розгорнули енергійну діяльність з виявлення і викриття контрреволюціонерів, не дуже турбуючись про те, що в багатьох випадках вони переслідували і «знешкоджували» ні в чому не винних людей.

У системі органів якобінської диктатури надзвичайно активну роль відіграв також Революційний трибунал. Він був створений на вимогу якобінців ще жирондистським Конвентом, але перетворився на постійно діюче знаряддя революційного терору лише після його реорганізації 5 вересня 1793 р.

Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі та їх помічники призначалися Конвентом. Уся процедура в Революційному трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю, що дозволяло йому вести цілеспрямовану і водночас жорстоку боротьбу з політичними супротивниками революційного уряду — роялістами, жирондистами, агентами іноземних держав. До 10 червня 1794 р. за вироком Революційного трибуналу було страчено 2 тис. 607 чоловік. Перемога революційної армії і зміцнення Республіки з неминучістю призвели до розпаду колишньої єдності і до посилення внутрішніх розбіжностей у якобінському блоці. Соціально-економічне законодавство, що знищило залишки феодалізму, об'єктивно вело до розвитку капіталістичних відносин, до появи «нових багатіїв» (нуворишів) і зростання соціальної нерівності, до погіршення становища міської і сільської бідноти.

«Караючий меч» якобінців, керівництво якими усе більшою мірою зосереджувалося в руках Робесп'єра і невеликої групи близьких до нього осіб, швидко втрачав свою революційну спрямованість. Він перетворювався на знаряддя розправи не тільки з правими силами, які не сприймали максималізму якобінських вождів, а й з лідерами лівого крила якобінців, які представляли інтереси низів міського і сільського населення («скажені», ебертісти тощо). Останні вимагали подальшого розвитку революції, створення егалітарного суспільства. Відверті політичні репресії якобінців відлякували багатьох їх колишніх прихильників, вели до падіння їхнього авторитету, до звуження соціальної бази їх влади. Вожді якобінців, по суті, вже не бачили іншого шляху до того, щоб врятувати режим і зміцнити своє особисте становище, крім як посилення терору. Боротьба за демократичні ідеали в умовах наростання терору усе відвертіше перетворювалася на тривіальну боротьбу за особисту владу.

10 червня 1794 р. Конвент під тиском Робесп'єра прийняв Декрет «Про ворогів народу», що мав лиховісні наслідки. Цей Декрет ще більше спрощував судову процедуру, але разом з тим скасовував елементарні демократичні основи судочинства.

Обвинувачений допитувався лише на судовому засіданні в присутності присяжних і публіки, не мав права на захисника

(«захисниками патріотів, на яких безвинно звели наклеп, закон вважає присяжних патріотів; змовники ж захисників не мають права мати»).

За всі злочини, що підлягають віданню Революційного трибуналу, призначалася смертна кара. Саме поняття «ворог народу» відповідно до Декрету було сформульовано широко і невиз-начено. Закон дозволив якобінському керівництву Конвенту підсилити терор проти політичних супротивників режиму і проти «нових багатіїв», але він спричинив і зростання страт безвинних людей, на яких було зведено наклеп (за 48 днів було страчено 1 тис. 350 чоловік).

До літа 1794 р., коли в результаті перемог революційної армії зникла військова небезпека і новий республіканський лад став політичною реальністю, внутрішні протиріччя, притаманні якобінському режиму, стали більш гострими і нерозв'язними.

Нову грошовиту аристократію дратували введені якобінцями обмеження підприємництва. Вона не бажала більше миритися з терором, з обмеженнями елементарних демократичних прав, з фактичним руйнуванням створеного революцією конституційного механізму.

Сформоване в ході революції багатомільйонне дрібновласницьке селянство втратило свій революційно-демократичний настрій, відвернулося від якобінців. Як зазначалося вище, вожді якобінців відштовхнули від себе зрештою і низи міського і сільського населення.

В умовах, коли правлячий блок швидко розвалювався, у Конвенті дозріла змова групи монтаньярів, які виступили, у тому числі з метою самозбереження, проти безладдя і вакханалії якобінського терору (Тальєн, Баррас та ін.). Оскільки вожді якобінців вичерпали резерви своєї революційної активності, а тому не могли знову спертися на народні маси, їхнє правління усе більше набувало ознак політичного самогубства. Плани змовників, до яких примкнули деякі члени обох урядових комітетів, порівняно легко здійснилися 27/28 липня 1794 р. (9 термідора — за республіканським календарем).