Поняття зобов’язального права України та його система. Поняття зобов’язання, його характерні риси та види.

2. Зобов'язальне право - підгалузь цивільного права, тобто сукупність норм, які регулюють відносно відокремлені в межах предмету ЦП майнові відносини щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей за допомогою диспозитивного методу регулювання.

3. Елементами її структури, як і в системі цивільного права, є зобов'язально-правові норми та інститути, розташовані у певній послідовності.

4. Усе зобов'язальне право може бути поділене на:

5. 1) загальну частину;

6. 2) спеціальну частину (окремі види зобов'язань).

7. Загальна частина зобов'язального права включає в себе:

8. 1) універсальні загальні положення (що стосуються усіх видів зобов'язань);

9. 2) загальні положення договірного права.

ст. 509 – Зобов’язання – право відношення, у якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання – різновид цивільних правовідносин. Елементи: суб’єкти, об’єкт, зміст. Суб’єктами є управомочена сторона (кредитор) і зобов’язана сторона (боржник). Юридичним об’єктом є певна поведінка зобов’язаного суб’єкта, матеріальним об’єктом – певне матеріальне благо, заради якого між суб’єктами виникають юридичні зв’язки. Зміст зобов’язання – права та обов’язки суб’єктів. Суб’єктивне право – право вимоги, суб’єктивний обов’язок – борг.

Підстави виникнення: 1) договір; 2) 1-сторонній правочин; 3) створення результатів інтелектуальної діяльності; 4) право чини, що непередбачені законом, але не суперечать йому; 5) акти публічної влади; 6) заподіяння шкоди чи безпідставне збагачення за рахунок іншої особи; 7) юр.проступки, знахідки; 8) подія.

Класифікація: 1) залежно від підстави виникнення – договірні (виникає на сонові договору)/не договірне (виникає на підставі правомірних односторонніх дій особи, або неправомірних дій особи, наслідки за якими настають незалежно чи всупереч їх волі); 2) залежно від характеру поведінки боржника: З. з позитивним змістом (вчинення дії)/ З. з негативним змістом (утримання від дії); 3) залежно від концентрації прав і обов’язків: односторонні/взаємні; 4) залежно від цільового призначення: головні/додаткові (акцесорні зобов’язання (призначене для забезпечення виконання головного зобов’язання); 5) залежно від предмета виконання: однообєктні/альтернативні/факультативні/грошові; 6) окремий вид – зобов’язання особистого характеру – наприклад, створення об’єкта права інтелектуальної власності.

2. Суб’єкти зобов’язання. Множинність осіб у зобов’язанні. Зобов’язання на користь третьої особи. Заміна осіб у зобов’язанні.

Суб'єкти — кредитор і боржник.

В правочині — одна сторона, договір — 2 сторони (декілька осіб)(але можливі односторонні договори).

Для зобов'язань необхідний загальний обсяг правосуб'єктності.

Види множинності:

1. Активна множинність — коли одному боржнику протистоять декілька співкредиторів по одному зобов'язанню — приклад консорціумні кредити

2. Пасивна множинність — одному кредитору протистоїть декілька співборжників.

3. Змішана множинність осіб — декільком співкредиторам протистоїть декілька спів боржників — сумісна діяльність, інвестиційні проекти.

В зобов'язаннях окрім кредитора і боржника можуть приймати участь треті особи. Такі зобов'язання поділяються на:

1. зобов'язання на користь третіх осіб — страхування батьками своїх дітей, страхування підприємством своїх працівників, перевезення вантажів, банківські вклади на користь третьої особи,

2. зобов'язання виконувані третіми особами на користь третіх осіб — порука, гарантія

Заміна кредитора та боржника: підстави та порядок.

За загальним правилом зобов’язання виконуються тими самими особами, які були кредитором і боржником під час їх виникнення. Але законодавство передбачає можливість заміни осіб при збереженні предмета і змісту зобов’язання. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов’язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов’язку первісному кредиторові є належним виконанням. Первісний кредитор у зобов’язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов’язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язанні. Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов’язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред’явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов’язок до пред’явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання. Первісний кредитор у зобов’язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов’язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором. Боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу (заміна кредитора). Новий боржник у зобов’язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником. Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

3. Предмет, способи, місце і строки винконання зобовязань.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники - кредитор і боржник. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого зобов'язання виконати певні дії. Якщо на боці кредитора чи боржника виступають кілька осіб - ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При цьому зобов'язання можуть бути дольові (часткові) і солідарні. Також є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання, їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання (неналежного виконання) боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (напр. договір гарантії). Об'єкти зобов'язань - це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: в передачі речі у власність чи користування; виконанні певної роботи; сплаті грошей та ін.

При цьому: власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги - це матеріальні об'єкти зобов'язання. Змістом, зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. У ЦК Укр. вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та ін. результатів інтелект. діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у ЦК та ін. законах Укр. Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одностороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'язок сплатити винагороду. Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недоговірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав, зобов'язана повернути його цій особі. До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивільних правопорушень, належать також дії юр. та фіз. осіб, які при здійсненні підприємницької та ін. господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фіз. осіб, а також їхньому майну і майну юр. осіб. Такі дії породжують зобов'язання усунути цю небезпеку (загрозу). Серед ін. підстав, які породжують виникнення зобов'язань: рятування здоров'я та життя фіз. особи, майна фіз. або юр. особи та вчинення дій у майнових інтересах ін. особи без її доручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду

. Виконання зобов’язання – це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов’язання. Ця дія є правочином, оскільки вона є правомірною та спрямованою на настання певного цивільно-правового результату – припинення зобов’язання. Ст. 526 – закріплення загальних умов виконання будь-яких зобов’язань. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Принципи виконання зобовязання: 1) належне виконання (належні суб’єкт, строк, місце, способи); 2) принцип недопустимості односторонньої відмови від виконання зобов’язання – порушення цієї заборони – підстава для відповідальності. 1 стороння відмова допускається лише як виняток, якщо це передбачено в договорі чи законі; 3) принцип реального виконання – необхідність вчинення боржником саме тих дій (чи утримання від них), що передбачаються змістом зобов’язання; 4) принцип розумності та добросовісності (розумність – виконання в розумний строк, добросовісність – економне використання матеріалів замовника підрядником).

1. Часткові, солідарні та субсидіарні зобов’язання.

Зобов’язання з множинністю осіб – наявність декількох кредиторів та/або боржників. Множинність: активна (кілька кредиторів), пасивна (кілька боржників) та змішана. Часткове зобов’язання – кожний кредитор має право вимагати, а кожний з боржників зобов’язаний виконати зобов’язання в рівній частці з іншими боржниками. Солідарне зобов’язання – неподільність боргу чи права вимоги, якщо в зобов’язанні кілька боржників, кредитор має право вимагати виконання зобов’язання як від всіх боржників разом, так і від кожного з них окремо повністю чи частково. Субсидіарне зобов’язання – при невиконання вимоги кредитора основним боржником, воно може бути пред’явлено іншому (додатковому) боржнику.

2. Альтернативні та факультативні зобов’язання.

Альтернативним є зобов’язання, в якому боржник зобов’язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов’язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту. Факультативні зобовязання – предмет визначений, але передбачено право боржника замінити предемт виконання при настанні певного юридичного факту (наприклад, у разі загибелі речі, визначеної індивідуальними ознаками) на інший, заздалегдіь визначений предмет виконання. При цьому згода на вказане кредитора не потрібна. Отже, предмет виконання факультативного зобовязання визначений, але він може бути замінений боржником на інший, заздалегідь визначений предмет, у разі настання певного юридичного факту.

4. Підстави виникнення та припинення зобов’язання

Підстави виникнення зобов'язань

Підставами виникнення зобов'язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише зазначає, з яких юри­дичних фактів вони виникають. Зобов'язання можуть виникати на підставі одного чи кількох юридичних фактів. Наприклад, вказаний у запо­віті спадкоємець може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що розвиваються у певній послідовності: складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спа­дщини спадкоємцем. Юридичні факти не тільки породжують ті чи інші зобов'язання, а й є підставою їх зміни чи припинення.

Виходячи з норм чинного законодавства, можна зазначити такі під­стави виникнення зобов'язань:

- правочини (у тому числі договори), як передбачені, так і не пе­редбачені законом, але такі, шо не суперечать йому;

- створення літературних, художніх творів, винаходів та інших ре­зультатів інтелектуальної, творчої діяльності;

- заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збережен­ня майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

- адміністративні акти; (наприклад, видача ордера держадміністраці­єю, внаслідок чого виникає зобов'язання укласти договір найму житла);

- інші дії громадян та організацій (наприклад, вчинення дій в май­нових інтересах іншої особи без її доручення);

- події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків;

- судове рішення (наприклад, по переддоговірному спору).

Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору. Поняття „договір” і „зобов'язання” інколи ото­тожнюють. Але зобов'язання є ширшим поняттям. Договори - це лише частина зобов'язань.

Поняття припинення зобов'язання та способів припинення зобов'язань.

Правовий зв'язок, що існує між суб'єктами зобов'язань, ніколи не може бути довічним. Поставши одного разу, з перебігом певного часу та за тих чи інших обставин цей зв'язок має властивість зникати, і суб'єктивні права і обов'язки, що становили зміст зобов'язального правовід ношення, відпадають, у зв'язку з чим дія існуючого цивільно-правового зобов'язання припиняється.

Інакше кажучи, виникають ситуації, коли^права і обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати, і, як наслідок, правовий зв'язок між цими учасниками, що існував раніше, також втрачається. За таких обставин постає питання про припинення зобов'язання, що існувало раніше:

Зазвичай дія зобов'язання вичерпується, як тільки охоплювані ним права і обов'язки будуть повністю здійснені. Найчастіше це відбувається тоді, коли зобов'язання реалізовані (виконані) його учасниками. Проте зобов'язальні правовідносини можуть вважатися припиненими і за інших підстав (наприклад, з перебігом позовної давності, внаслідок чого відбувається погашення відповідної санкції, а тому і самого зобов'язання).

Пов'язуючи припинення зобов'яза

нь з їх виконанням, слід мати на увазі, що за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж поняптя припинення. Останнє охоплює всі випадки ліквідації раніше встановленого зобов'язально-правового зв'язку.

За своїм змістом припинення зобов'язання означає, що з відповідного моменту боржник перестає бути боржником, а кредитор — кредитором. І будь-які вимоги, які кредитор раніше міг заявити боржникові, виходячи із даного зобов'язання, стають юридичне неможливими. Це має місце не лише тоді, коли мету зобов'язання досягнуто (наприклад, виконана належним чином робота підрядником була передана замовникові за певну винагороду). Це може мати місце також і тоді, коли за деяких обставин переслідувана мета зобов'язання досягнута не була (наприклад, в разі неможливості виконання).

При визначенні поняття припинення зобов'язань слід мати на увазі, що питання про це постає лише тоді, коли зникає початковий вид зобов'язальних зв'язків. Тому не слід змішувати припинення зобов'язання з його зміною.

Як відомо, ситуації, коли відбуваються зміни в зобов'язанні, досить різноманітні, і вони іноді можуть сприйматися дещо схожими на суто припинення зобов'язання.

Візьмемо такий приклад. Відповідно до ст. 230 ЦК, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати цю річ, не допускаючи її погіршення. Однак, виконуючи це зобов'язання, продавець допустив необережність, внаслідок чого річ покупця загинула і продавець зобов'язується перед покупцем відшкодувати збитки. За таких обставин може йтися лише про зміну

зобов'язання, бо контрагенти продовжують перебувати в правовому зв'язку, виходячи з договору купівлі-продажу з деякими змінами лише в їх конкретних правах і обов'язках.

В той же час, коли контрагенти за договором (наприклад, оренди) домовляються про новацію, тобто про заміну оренди майна його продажею орендареві, то матиме місце припинення попереднього зобов'язального зв'язку. Тому зобов'язання з договору оренди припиняється, перетворюючись в правову форму іншої видової належності — купівлі-продажу. Інакше кажучи, там, де раніше встановлений вид зобов'язання зберігається, то, які б зміни в ньому не відбувалися (наприклад, зміна в суб'єктному складі чи зміна в правах і обов'язках суб'єктів), питання про припинення зобов'язання не виникає. Навпаки, коли раніше встановлений вид зобов'язальних зв'язків зникає, зобов'язання припиняється^ хоч би

деякі із його елементів і були збережені.

Тому за своєю понятійною сутністю припинення зобов'язання може бути ототожнене з закінченням (зникненням) правового зв'язку між конкретними його суб'єктами, внаслідок чого останні втрачають суб'єктивні права і обов'язки, що складали зміст зобов'язального правовідношення раніше встановленого виду.

Припиненню зобов'язань присвячена глава 19 ЦК, яка містить норми, що передбачають досить різноманітні ситуації, коли суб'єктивні права і обов'язки, що складали зміст відповідного зобов'язального правовідношення, перестають існувати. Залежно від конкретних обставин існує декілька способів припинення зобов'язань: а) виконанням; б) зарахуванням; в) збігом боржника і кредитора в одній особі; г) угодою сторін; г) неможливістю виконання; д) смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.

5. Поняття забезпечення виконання зобов’язань та його види.

Забезпечення виконання зобов’язання: поняття, загальні умови та види.

Ст. 546 – 548.Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання.

6. Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Форми та види неустойки.

Ст. 549 – 552. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. Проценти на неустойку не нараховуються. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання (стаття 617 цього Кодексу). Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Функція – забезпечувальна (спосіб забезпечення зобов’язання), штрафна, компенсаційна, оціночна (неустойка – заздалегідь обумовлена оцінка можливих збитків) . Види – 1) за підставами встановлення: договірна (встановлюється домовленістю сторін) і законна (визначається актом цивільного законодавства); 2) щодо збитків: штрафна (має значення загального правила, застосовується у всіх випадках, якщо інше не передбачене договором), виключна (обмежує відповідальність за невиконання чи неналежне виконання тільки сплатою неустойки, виключає вимоги про відшкодування збитків), залікова (договором може бути встановлено обов’язок відшкодувати збитки лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою), альтернативна (можливість стягнення або неустойки, або збитків).

7. Порука. Форма та зміст договору поруки.

Ст. 553 – 559.За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов’язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов’язку, що виконана ним. Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов’язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред’явити зворотну вимогу до боржника. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

8. Гарантії як способи забезпечення виконання зобов’язань.

Гарантія: поняття, суб’єкт, права та обов’язки гаранта.

Ст. 560 – 569.За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги. Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню. Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов’язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі: 1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; 2) закінчення строку дії гарантії; 3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

9. Поняття завдатку та його форма. Аванс

Завдаток: поняття, функції. Співвідношення завдатку з авансом.

Ст. 570 – 571.Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Функції: платіжна (передається в рахунок належних за договором платежів), доказова (сплата завдатку є доказом факту укладення основного договору), забезпечувальна (є способом стимулювання сторін до виконання зобов’язання) завдатком можуть забезпечуватися тільки договірні грошові зобов’язання. Договір про завдаток завжди вчиняється у письмовій формі. Договір – реальний. Відмінність завдатку від авансу: аванс – повний або частковий платіж за договором. Якщо не буде встановлено, що сума сплачена в рахунок належних платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Аванс не є способом забезпечення виконання зобов’язання.

10. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань та її види.

Застава: поняття, види і підстави виникнення застави.

Ст. 572, 574, 575, 576

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об’єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

11. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Притримання: поняття та підстави виникнення.

Ст. 594 – 597.Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 цього Кодексу.

12. Поняття відповідальності.

Відповідальність у цивільному праві визначається як правовідношення, що виникає у зв’язку з порушенням встановленого договором або законом обов’язку, що має змістом покладання на особу, винну в скоєнні цивільного правопорушення, негативних майнових наслідків її поведінки. Функції цивільно-правової відповідальності: превентивна (виховно-попереджувальна), репресивна (каральна), компенсаційна. Об’єктивні підстави відповідальності: наявність шкоди (сукупність моральної шкоди і збитків); протиправність дій (бездіяльності); причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) правопорушника і шкодою, що настала. Крім того, умовою цивільно-правової відповідальності є такий елемент складу цивільного правопорушення, як вина (провина), котра трактується як психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. У залежності від виду порушення договору, можна поділити договірну відповідальність за невиконання івідповідальність за неналежне виконання зобов’язань.

У залежності від розподілу відповідальності між кількома боржниками в зобов’язаннях з множинністю осіб розрізнюють часткову, солідарну та субсидіарну (додаткову) відповідальність. Залежно від обсягу відповідальність поділяють на повну та обмежену. Також можно виділити такі види відповідальності, як відповідальність за свої дії і відповідальність за дії інших осіб. Форми відповідальності: перша – основна форма полягає в покладанні на винного правопорушника обов’язку передачі майна, сплаті грошей і т.п.; друга – основна форма полягає у позбавленні правопорушника права, що йому належить. Змішана форма містить в собі компоненти перших двох основних форм. Також форми відповідальності поділяють на загальні та спеціальні. Загальною формою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань є обов’язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні правопорушенням кредитору. Ця форма відповідальності застосовується у випадках невиконання будь-якого договірного зобов’язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія.

Однак для питягнення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків необхідно, щоб ці збитки виникли. Якщо ж вони відсутні, то застосовується спеціальні форми відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату завдатку і різні санкції, що застосовуються в зобов’язанняхокремих видів. Підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання: особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Форми цивільно-правової відповідальності. Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму ви­раження додаткових обтяжень, що покладаються на пра­вопорушника.

Відповідальність може наступити у формах: відшкоду­вання збитків, сплати неустойки, втрати завдатку, кон­фіскації майна і т.п. Найбільш поширеною формою є відшкодування збитків. Обов'язок боржника відшкодува­ти збитки має загальний характер і є чинним в усіх ви­падках, якщо законом або договором Не передбачено іншого. Інші форми цивільно-правової відповідальності застосовуються тільки тоді, коли це передбачено зако­ном чи угодою. Форму цивільно-правової відповідально­сті у вигляді відшкодування збитків називають загальною формою цивільно-правової відповідальності, всі інші форми — спеціальними формами.

Види цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність поділяється на види. В основу такого поділу можуть бути покладені різні критерії. За­лежно від підстав виникнення розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність виступає у вигляді санкції за порушення договору. Якщо боржник вчасно не пере­дає речі, не виконує роботи або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням, а у випадках, передбаче­них законом або договором, — сплатити і неустойку. При цьому у більшості випадків вважається, що попере­днє зобов'язання боржника залишилось, і кредитор має право вимагати його виконання.

На протилежність договірній позадоговірна відпові­дальність наступає у разі заподіяння особою шкоди будь-якій іншій особі. Позадоговірна відповідальність має місце тоді, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпшим.

Юридичне значення розмежування договірної і поза­договірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір позадоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми й розмір договірної відпові­дальності визначаються як законом, так і договором. При укладені договору сторони можуть передбачити від­повідальність за такі правопорушення, за які чинне за­конодавство не передбачає будь-якої відповідальності.

Сторони можуть також знизити або підвищити розмір відповідальності порівнянь із встановленим законом.

На практиці може виникнути конкуренція між дого­вірною і позадоговірною відповідальністю. Наприклад, який вид відповідальності треба застосувати до наймача, що знищив або пошкодив майно наймодавця, договір­ний чи позадоговірний? Певно, за наявності передумови для договірного позову відповідальність має бути договір­ною. Саме таке вирішення цього питання гарантує для кожної із сторін більш повну охорону її прав і не посла­блює встановленої законом відповідальності.

Залежно від характеру розподілу відповідальності де­кількох осіб розрізняють дольову, солідарну і субсидіарну відповідальність.

Дольова відповідальність має місце тоді, коли кожний із боржників несе відповідальність тільки в тій частиш, яка випадає на нього відповідно до законодавства або договору. Дольова відповідальність має значення загаль­ного права і застосовується тоді, коли законодавством або договором не встановлено солідарної або субсидіар-ної відповідальності. Частки, що випадають на кожного з відповідальних осіб, визнаються рівними, якщо зако­нодавством або договором не встановлено інший їх розмір.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частиш боргу. За чинним цивільним законодавством солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи договором. Прикладом солідарної відповідальності, пе­редбаченої законом, є відповідальність кількох осіб за спільне заподіяння шкоди.

Субсидіарна відповідальність (її ще називають додат­ковою відповідальністю) застосовується тоді, коли у зо­бов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а другий — додатковим. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звер­нутись з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного бор­жника. І лише у разі неспроможності останнім відшко-

дувати збитки або його відмови від задоволення позову кредитор може притягти до відповідальності додаткового боржника. Так, батьки або піклувальники можуть бути субсидіарними відповідачами за шкоду, заподіяну непо­внолітнім віком від 15 до 18 років. Загальне правило пе­редбачає, що неповнолітній сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду. І лише коли у нього немає майна або заробітку, достатнього для цього, до відповідальності притягуються батьки, усиновителі чи піклувальники, за наявності їх вини.

За розміром відповідальність буває повною і обмеже­ною. Загальне правило передбачає настання відповідаль­ності в повному розмірі. Воно поширюється як на дого­вірну, так і на позадоговірну відповідальність. Але у ви­падках, передбачених законом, розмір відповідальності може бути обмеженим. Це правило застосовується не тільки до такої форми відповідальності, як стягнення збитків, а й до інших. Обмеження відповідальності може бути викликане специфікою того чи іншого договору, положеннями міжнародних договорів та під впливом ін­ших обставин (майнового стану суб'єктів відповідально­сті і т.п.).

За окремі види правопорушень встановлено особли­вості відповідальності. Так, деякими особливостями ха­рактеризується цивільно-правова відповідальність за не­виконання грошових зобов'язань. Ця відповідальність настає у вигляді сплати процентів за грошову суму, якою боржник користувався. Це правило надзвичайно важли­ве в умовах інфляції, коли користування чужими грішми стає привабливим для недобросовісних учасників циві­льного обороту і завдає відчутної шкоди інтересам кре­дитора. Недобросовісний учасник цивільного обороту, використовуючи чужі гроші, отримує прибуток, а його кредитор зазнає збитків незалежно від того, що через деякий час йому буде повернута первинна грошова сума. Це є однією з причин широкого побутування взаємних неплатежів. Прийнятий 22 листопада 1996 р. Закон "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зо­бов'язань" має сприяти вирішенню цієї проблеми. Згід­но з названим законом, у разі затримки зарахування

грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачу­ють на користь одержувачів грошових коштів пеню, яка обчислюється у відсотках від суми простроченого плате­жу і може досягати подвійної облікової ставки Націо­нального банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Має специфіку відповідальність боржника за про­строчення виконання зобов'язання. Вона полягає в то­му, що боржник, який прострочив виконання, відпові­дає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за можливу шкоду майна, що випадково настала після прострочки. Іншими словами, він несе ризик відпові­дальності за випадкове пошкодження або знищення майна, яким він користувався. Наприклад, якщо наймач невчасно повернув найняте майно і це майно в період прострочки було випадково пошкоджене або знищене, то незалежно від вини боржника він повинен буде відш­кодувати збитки кредитору.

Має свої особливості також відповідальність за нане­сення кривди (відшкодування моральної шкоди). Інсти­тут відшкодування моральної шкоди передбачений ст. ст. 6, 7, 440і чинного ЦК України та окремими статтями спеціальних законів ("Про міліцію", "Про Службу без­пеки", "Про захист прав споживачів" та ін.). Відшкоду­вання моральної шкоди досить часто застосовується до таких протизаконних дій, які не складають порушення майнових прав. Хоча це не означає, що порушення осо­бистого права не може поєднуватися з майновою шко­дою. Наприклад, приниження ділової репутації підприє­мця може потягнути ускладнення зі збутом виробленої ним продукції.

13. Поняття збитків, їх склад. Відшкодування збитків

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди       1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.       2. Збитками є:       1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);       2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).       3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.       Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.       4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання

1. Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

2. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

3. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

4. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

14. Підстави звільнення від відповідальності.

1. Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

 Коментована стаття встановлює дві основні підстави звільнення особи, яка порушила зобов'язання, від відповідальності. Такими обставинами є випадок та непереборна сила. Доведення наявності випадку або непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.

Під випадком ("casus") в практиці розуміються будь-які діяння, не викликані чиїмось наміром або необережністю, тобто відсутність вини порушника. Випадковою можна визнати обставину, яку не можна передбачити та попередити при застосуванні обов'язкової для боржника обачності, хоча вона могла б бути передбачена та попереджена, якщо б боржник віднісся до свого зобов'язання з більшою обачністю, ніж та, до якої він був зобов'язаний або якщо на місці боржника була б інша особа.

Такий підхід щодо суб'єктивної неможливості передбачити, а отже і попередити діяння, що викликало невиконання або неналежне виконання зобов'язання, дозволяє відмежувати випадок від непереборної сили (форс-мажор).

Поняття та ознаки непереборної сили розкриваються у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК. Непереборною силою визнається надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Як підстава звільнення особи, що порушила зобов'язання, від відповідальності непереборна сила характеризується двома ознаками. По-перше, це зовнішня до діяльності сторін обставина, яку сторони, хоча б навіть і передбачили, але не могли попередити. До таких обставин, як правило, відносять стихійні лиха (землетрус, повінь, пожежі) та соціальні явища (війни, страйки, акти владних органів тощо). По-друге, ознакою непереборної сили є її надзвичайність, що означає, що це не рядова, звичайна обставина, яка хоча і може спричинити певні труднощі для сторін, але не виходить за рамки буденності (таяння снігу в горах, щорічні сезонні мусонні дощі тощо), а екстраординарна подія, яка не є звичайною (детально див. коментар до ст. 263 ЦК).

Коментована стаття встановлює також перелік подій, настання яких не буде вважатися випадком, а отже не звільняє особу, що порушила зобов'язання, від відповідальності. До таких подій відносяться:

- недодержання своїх обов'язків контрагентами боржника (кредитор не має нести негативні наслідки відносин між боржником та його контрагентами);

- відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання (вступаючи у договірні відносини, боржник несе відповідні ризики та має замінити відсутні товари на інші або вчиняти інші заходи щодо належного виконання зобов'язання);

- відсутність у боржника необхідних коштів (дана обставина слідує із загального розуміння грошей як родових речей і відомого ще з римських часів постулату, що "рід не гине". Отже незалежно від того, що стало причиною відсутності у боржника необхідної суми грошей (об'єктивні обставини чи суб'єктивна недбалість боржника), це не звільняє його від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання).

15. Поняття цивільно-правового договору, його значення. Відмінність цивільно-правового договору від суміжних договорів.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Ознаки: 1) у договорі виявляється і збігається воля двох чи декількох осіб; 2) д-р – це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: набуття, зміни, припинення цивільно-правових обовязків; 3) д-р – це юридичний факт, головна іпдстава віиникнення зобовязальних правовідносин; 4) д-р розглядається як форма згоди сторін, тобто документ, що фіксує права і обовязки сторін. Договірні відносини субєктів засновані на їх юридичній рівності, що виключає владне підпорядкування однієї сторони іншій, тобто укладення д-ру, формування його умов за загальним правилом носить добровільний характер, на цій основі формується прицнип свободи д-ру.

Класифікація ЦПД: критерії, підстави та значення класифікації у ЦП.

Класифікація: загальна і спеціальна. Загальна класифікація – д-р є різновидом правочину, на нього поширюється класифікація правочинів на реальні і консенсуальні, відплатні і безвідплатні, абстрактні і каузальні, умовні, строкові, фідуціарні та біржові. Спеціальна класифікація д-рів: 1) залежно від концентрації прав та обовязків: односторонні та двосторонні; 2) залежно від юридичної спрямованості та послідовності досягнення ілей: основні (безпосередньо породжує права та обовязки) та попередні (д-р, сторони якого зобовязуються протягом певного строку укласти основний договір); 3) залежно від підстав укладення: вільні (укладення їх залежить виключно від розсуду сторін) та обовязкові (обмежує договірну свободу сторін – наприклад публічний д-р); 4) залежно від способу укладення: взаємоузгоджені д-ри (умови встановлюються усіма його сторонами) та д-ри приєднання (приєднання однієї сторони до запропонованого іншою стороною договору); 5) залежно від того, хто може вимагати виконання д-ру: д-ри, що укладаються на користь їх учасників, та д-ри на користь 3ої особи.

Класифікація цивільно-правових договорів.

Система договорів передбачає і їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає в тому, що керуючись певними критеріями, ми можемо поділити договори на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить удосконалю­вати законодавство, кодифікувати його в потрібному напрямі.

Сенс класифікації цивільних договорів полягає в тому, щоб на підставі обраних критеріїв поділити договори на групи, що об´єднують зобов´язання із схожою правовою регламентацією і розмежовують зобов´язання з різним правовим регулюванням.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класи­фікація правочинів(нонсенсуальні й реальні, відплатні й бе­зоплатні тощо).

Розмежування договорів на відплатні та безвідплатні носить легальний характер. Так, ст. 626 ЦК містить презумпцію від-платності договору, якщо інше не встановлено договором, зако­ном або не випливає із суті договору. Це положення обумовле­но існуванням еквівалентно-оплатних засад, на яких будується сучасна ринкова економіка країни. Тому договори, які у вітчиз­няному законодавстві традиційно вважалися безвідплатними (договір доручення, договір зберігання), виступають сьогодні як договори відплатні. Безвідплатними залишилися договори, при­рода яких виключає зустрічні вимоги (дарування, позичка).

Договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють їх поділ.

Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні. Іменні договори це ті, які мають легаль­ну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов´язків сторін (закони «Про лізинг», «Про оренду державного та комунального майна»).

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулю­ються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський договір, інжиніринг тощо). Подальший розвиток товарно-грошо­вого обігу обумовлює появу нових за змістом цивільно-правових договорів, які поступово з безіменнихперетворюються на іменні. Так, в ЦК УРСР 1963 р. з´явився раніше невідомий вітчизняно­му законодавству договір довічного утримання. В новому ЦК Ук­раїни окремі глави відведені безіменним раніше договорам, які поступово отримали визнання і самостійне значення в цивільно­му обігу - договорифакторингу, франчайзингу, ренти.

Право повинно забезпечувати необхідний юридичний механізм регулювання тих договірних відносин, які з´являються в суспіль­стві в зв´язку з постійною еволюцією економічного розвитку.

Договір являє собою двосторонній правочин. Як і правочини, договори також можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми.Але для розмежування цих видів дого­ворів застосовуються зовсім інші критерії, ніж для розмежуван­ня односторонніх, двосторонніх та багатосторонніх правочинів. Якщо правочини поділяються на односторонні та двосторонні залежно від того, чи необхідна для їх виникнення, зміни чи при­пинення правовідносин воля однієї чи декількох сторін, напри­клад, заповіт і договір купівлі-продажу, то односторонні і двос­торонні договори розрізняються за характером розподілу прав та обов´язків між сторонами.

В односторонньому договорі одна сторона має лише суб´єктивні права, а інша - лише суб´єктивні обов´язки. Так, за договором позики позичальник зобов´язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів або ж таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, які були передані у власність, а позико­давець має право вимагати повернення грошей чи речей.

У двосторонніх договорах правами і обов´язками наділені обидві сторони. Кожна з них виступає одночасно і як кредитор, і як боржник. Так, за договором купівлі-продажу на продавця покладається обов´язок передати майно у власність покупця, і, водночас, належить право вимагати, щоб покупець прийняв це майно і сплатив за нього певну грошову суму. На покупця від­повідно покладається обов´язок прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму, водночас покупцеві належить право вимагати передачу проданого йому майна. Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми.

Багатосторонні договори - це договори, які укладаються більш як двома сторонами. Такими, зокрема можуть бути дого­вори про спільну діяльність, в яких можуть брати участь три і більше сторони. До них застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що в двосто­ронніх договорах кожна із сторін, за загальним правилом, може не виконувати свої обов´язки, якщо контрагент не надає їй зустрічно­го задоволення. Черговість виконання встановлюється або безпо­середньо в договорі, або випливає із закону. Так, в роздрібній тор­гівлі для того, щоб стати власником товару покупець зобов´язаний сплатити в касу гроші, отримати чек і надати його продавцю.

Договір, як правило, є підставою для виникнення правовідно­син лише для сторін, які його уклали. Цивільному праву відомі договори на користь третьої особи, коли права за договором на­буває особа, яка безпосередньо не приймала участь в укладанні договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов´язаний виконати свій обов´язок на користь тре­тьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі.

Прикладом такого договору є договір змішаного страхування життя, за яким у випадку смерті застрахованого, страхова сума виплачується вигодонабувачеві - зазначеній в договорі третій особі. Договір на користь третьої особи необхідно розмежовувати від договору про виконання третій особі, за яким третя особа не набуває самостійного права вимоги.

Розрізняють також договори мінові та алеаторні. Мінові до­говори - це договори, при укладанні яких сторонам відоме спів­відношення та обсяг прав і обов´язків сторін. Так, при укладанні договору купівлі-продажу, покупець передбачає, що за передану продавцю конкретну суму грошей він набуде у власність пере­дбачену договором річ. А продавець відповідно розуміє, що за­мість майна, яке він втратить, він отримує певну суму грошей. Більшість договорів в цивільному праві - мінові.

Алеаторні договори - це договори на ризик, тобто при укла­данні договору сторони не можуть чітко визначити межі вико­нання своїх обов´язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку. Так, при укладанні договору довічного утримання не можна визначитися, для кого він вигідний, ос­кільки смерть відчужувача може припинити договір через день, а може і через тридцять років. До алеаторних можна віднести до­говір страхування майна, оскільки настання страхового випадку і, відповідно, виплата страхового відшкодування від волі сторін не залежить. Алеаторним вважається і договір ренти.

Розрізняють також договори комерційні і фідуціарні (довір­чі). До останніх можна віднести безоплатний договір зберігання, доручення. Сторона, яка укладає договір, повинна бути впевне­на в порядності контрагента.

Договори основні та додаткові (акцесорні). Додатковий до­говір не може самостійно існувати, проте недійсність додатково­го договору не впливає на долю основного договору. Найбільш поширеними різновидами додаткових договорів є договори, спрямовані на забезпечення виконання певних зобов´язань - по­рука, застава, завдаток.

У ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, закріплені нові види договорів: публічний договір, договір приєднання, попередній договір.

З урахуванням значення договору для задоволення приватних або публічних інтересів розрізняють публічні договори та приватно-правові. Під останніми розуміють усі договори, де жодною із сторін не є підприємець.

Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов´язок здійснювати продаж то­варів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. До таких організацій відносяться підприємства роз­дрібної торгівлі, зв´язку, транспорту загального користування, медичні установи тощо. Зокрема, до публічних договорів можна віднести: договір роздрібної купівлі-продажу (ч. 2. ст. 698 ЦК); договір прокату (ч. З ст. 787 ЦК); договір побутового підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК); договір перевезення транспортом загального користування (ч. 2 ст. 915); договір зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ч. 1 ст. 972 ЦК); до­говір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК) та деякі інші.

Підприємець, за загальним правилом, не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладання публічного договору. Умови публічного договору (ціна товару, робіт, послуг) повинні бути встановлені однакові для всіх споживачів. Виклю­чення допускається, якщо законодавчим актом передбачені пільги певним категоріям споживачів, наприклад, при наданні готельних послуг (інвалідам та ветеранам Великої Вітчизняної війни, Героям Радянського Союзу і Героям України тощо).

Договір приєднання - це договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною шляхом приєднання до запропо­нованого договору в цілому. Особливість цього договору полягає в тому, що його умови і зміст розробляє і формулює, як правило, сторона, що передає товар, виконує роботу, надає послуги й посі­дає монопольне або домінуюче становище на ринку. Споживач же може або укласти договір, погодившись із запропонованими йому стандартними умовами, або ухилитися від укладання договору. Здебільшого споживач, який зацікавлений у виконанні певної ро­боти чи послуги, в силу монопольного становища контрагента не має можливості відмовитися від укладання такого договору. До­говори приєднання використовуються, зазвичай, підприємства­ми транспорту, зв´язку, побутового обслуговування, кредитними, страховими організаціями у відносинах із споживачем.

В системі договорів самостійне місце посідають договори основні та попередні. Попереднім є договір, сторони якого зобов´язуються протягом певного строку (у певний термін) ук­ласти договір в майбутньому на умовах, встановлених поперед­нім договором. В господарській практиці склалися традиційна процедура ведення переговорів щодо укладення договорів в май­бутньому (створення спільних підприємств, реалізація спільних проектів тощо). Результатами переговорів є складення певного документу - договір про наміри, протокол про майбутнє спів­робітництво, попередній договір тощо. Такий документ може породжувати правові наслідки лише за умови, що він відповідає всім ознакам попереднього договору, передбаченого ст. 635 ЦК.

Попередній договір має бути укладеним у формі, встанов­леній для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена - у письмовій формі.

Він повинен містити умови, які б дозволили визначити його предмет й інші істотні умови основного договору, строк, протя­гом якого сторони зобов´язані укласти основний договір.

До передніх договорів можна віднести договір поруки, який укладається для забезпечення зобов´язань, які виникнуть в май­бутньому, договір про організацію перевезень вантажів тощо.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення дого­вору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкоду­вати іншій стороні заподіяні збитки, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Договір про наміри (протокол про наміри) не породжує цивіль­но-правових наслідків, якщо в ньому прямо не виражено волі сторін надати йому сили попереднього договору.

Система цивільно-правових договорів за юридичною та еко­номічною ознаками може бути побудована на тих же засадах, що і система зобов´язань, які виникають із договорів.

За правовими наслідками в юридичній літературі традицій­но виділяють наступні групи цивільно-правових договорів:

1)  договори про передачу майна у власність, повне госпо­дарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання, позика тощо);

2)  договори про передачу майна в тимчасове користування (майновий найм, оренда, прокат, лізинг, договір найму житла, позичка тощо);

3)  договори про виконання робіт (побутовий підряд, будівель­ний підряд, підряд на капітальне будівництво, підряд на проект­ні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або дослід­но-конструкторських та технологічних робіт тощо);

4)  договори про передачу результатів творчої діяльності (ав­торські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо(доручення, комісія, зберігання, охоро­на експедиція);

5)  договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, охорона, про посередницькі пос­луги, кредитний договір тощо);

6)  договори про спільну діяльність (установчий договір, до­говір про наукове-технічне співробітництво тощо).

У законодавстві, судовій практиці, в юридичній літературі широко вживається термін «господарський договір», під яким розуміють ділові правочини між суб´єктами господарювання щодо розподілу між ними кореспондуючих господарських прав та обов´язків, необхідних для досягнення мети². Цим поняттям традиційно охоплюється частина цивільно-правових договорів, які укладаються юридичними особами - суб´єктами госпо­дарської діяльності (договір поставки, договір підряду на капі­тальне будівництво, договір оренди).

16. Зміст договору. Умови договору і їх види

Зміст цивільно-правового договору визначається з урахуванням його правової природи, а саме: місця договору у структурі цивільного правовідношення.

- Якщо виходити із правової природи договору як юридичного факту (різновиду правочину), то його зміст повинні становити умови договору.

- Якщо ж підтримувати позицію про договір як зобов’язальне правовідношення, то його зміст становитимуть права та обов’язки сторін.

- Разом з тим, у цивілістичній літературі став усталеним погляд про те, що зміст договору становлять його умови.

- Ця ж позиція відображена у ст. 628 ЦК України, відповідно до якої зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язквими відповідно до актів цивільного законодавства.

- З урахуванням цієї законодавчої норми усі умови договору за їх значенням прийнято поділяти на:

1) істотні;

2) неістотні.

- Істотними в свою чергу вважаються у мови (ч.1 ст. 638 ЦК):

- щодо предмету;

- включені до тексту договору за вимогою хоча б однієї із сторін;

- в якості істотних передбачені у законі;

- не включені до договору, або не передбачені законом в якості істотних, однак є необхідними для договорів даного виду (умова щодо ціни; щодо строку у попередньому договорі тощо).

- Типові умови договору:

1) у випадках, передбачених договором;

2) у разі відсутності посилання у договорі на типові умови можуть бути застосовані як звичаї ділового обороту.

- Проблема звичайних та випадкових умов:

- звичайні не потребують їх включення до тексту договору;

- випадкові набувають правового значення лише у разі влючення у договір.

- Згідно зі ст. 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до загальних правил тлумачення правочину, закріплених у ст. 213 ЦК.

Таке тлумаченя здійснюється з урахування кількох критеріїв:

1. буквальне значення слів і понять, які вживаються у договорі, а також загальноприйняте у цій сфері відносин значення термінів;

2. порівняння відповідної частини договору зі змістом інших його частин, усім змістом дговору, намірами сторін;

3. мета договору, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

17. Укладання договору. Стадії укладання.

Стадії укладення ЦПД. Вирішення переддоговірних спорів.

Укладення д-ру – досягнення сторонами в належній формі угоди за всіма істотними умовами д-ру в порядку передбаченому законом. Стадії укладення д-ру: 1) передоговірні контакти сторін (переговори) – коли така стадія безпосередньо передбачена сторонами або з-м. 2) оферта. 3) розгляд оферти. 4) акцепт. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції. Якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття. Якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, — протягом нормально необхідного для цього часу. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних зобов’язань. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов’язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням. Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією. За згодою особи, яка зробила пропозицію, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням. Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію. Договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом. Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

Зміна або розірвання д-ру, правові наслідки.Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, — змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору. Зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

18. Поняття та загальна характеристика договору купівлі-продажу. Різновиди договору купівлі-продажу.

Поняття, предмет, форма, різновиди договору купівлі –продажу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.Д-р може бути як реальним (коли передача майна продавцем слугує передумовою укладення цього договору), так і консенсуальним (коли сторони досягли узгодження між собою стосовно певних умов, і продавець зобовязується передати покупцеві товар у строк, встановлений д-м), оплатний, двосторонньовзаємним (праву однієх сторони кореспондує обовязок іншої). Головна родова ознака – перехід відчужуваного майна у власність покупця. Сторони: продавець і покупець. Право продажу, як правило, належить власнику товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. Істотні умови: предмет (його найменування) та кількість товару. Якість та ціна не можуть вважатися істотними умовами, якщо інше не передбачено самим договором або законом. За загальним правилом покупець зобовязаний сплатити повну ціну товару, хоча д-м може бути передбачено розстрочення платежу, попередня оплата товару. Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам д-ру. Асортимент - перелік товарів певного найменування, які співвідносяться за видами, моделями, розмірами тощо. Форма д-ру – може укладатися як в письмовій, так і в усній формі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Стаття 656. Предмет договору купівлі-продажу  1. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.       2. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.       3. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.       4. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.       5. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Стаття 706. Ціна та оплата товару  1. Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення договору, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання.  2. Якщо договором встановлено попередню оплату товару (стаття 693 цього Кодексу), прострочення покупцем оплати товару є відмовою покупця від договору, якщо інше не встановлено договором.  3. До договору роздрібної купівлі-продажу товару в кредит, у тому числі з розстроченням платежу, не застосовуються положення абзацу першого частини п'ятої статті 694 цього Кодексу.  4. Покупець має право повністю оплатити товар у будь-який час у межах встановленого договором періоду розстрочення його оплати.

19. Відповідальність за школу, завдану товаром неналежної якості. Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів.

У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором: 1) вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення; 2) вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні; 3) вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни; 4) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми. Покупець, який придбав непродовольчі товари, що вже були в користуванні і реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був поінформований продавцем, має право пред’явити вимоги, передбачені частиною першою цієї статті, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем.

1. Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: захист своїх прав державою;

належну якість продукції та обслуговування;

безпеку продукції;

необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

2. Споживачі також мають інші права, встановлені законодавством про захист прав споживачів.

3. Споживачі зобов'язані:

перед початком експлуатації товару уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником (продавцем, виконавцем) документації на товар;

у разі необхідності роз'яснення умов та правил використання товару - до початку використання товару звернутися за роз'ясненнями до продавця (виробнику, виконавцю) або до іншої вказаної в експлуатаційній документації особи, що виконує їх функції;

користуватися товаром відповідно до його цільового призначення і дотримувати умови (вимоги, норми, правила), встановлені виробником товару (виконавцем) в експлуатаційній документації;

з метою запобігання негативних для споживача наслідкам використання товару - застосовувати передбачені виробником в товарі засоби безпеки з дотриманням передбачених експлуатаційною документацією спеціальних правил, а в разі відсутності таких правил в документації - дотримуватися звичайних розумних заходів безпеки, встановлені для товарів такого роду.

20. Особливості договору купівлі-продажу у роздрібній торгвлі

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і оплатити його. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним. Договір – двосторонній, оплатний, консенсуальний. Продавець – ЮО, ФО СПД. Покупець – ФО, що придбавають товари, призначені для особистого використання. Предмет – товари, що призначаються для особистого використання, не повязаного з ПД. Особливий порядок укладення: пропозиція – розміщена у рекламі, каталогах, виставлення самостійного товару, демонстрацією його зразків у місцях продажу. Пропозиція, яка розміщена у рекламі стає офертою, якщо в ній розміщені всі істотні умови д-ру. Продавець зобов’язаний надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання. Необхідна інфа – повна інфа, надається в обсязі, який формує у покупця чітке уявлення про властивості і споживчу якість товару. Достовірна інфа – відповідність дійсності відомостей стосовно товару, що міститься у інфі. Покупець має право до укладання договору купівлі-продажу оглянути товар, вимагати проведення в його присутності перевірки властивостей товару або демонстрації користування товаром, якщо це не виключено характером товару і не суперечить правилам роздрібної торгівлі. Якщо продаж товару здійснюється з використанням автоматів, володілець автоматів зобов’язаний довести до покупців інформацію про продавця товару шляхом розміщення на автоматі або надання покупцям іншим чином відомостей про найменування продавця, його місцезнаходження, режим роботи, а також про дії, які необхідно вчинити покупцеві для одержання товару. Форма укладення: усно, у простій письмовій формі, шляхом конклюдентних дій. Окремі види д-в роздрібної купівлі-продажу виконуються вже після їх укладення (необхідна письмова форма) – продаж товару за зразками, д-р з умовою про поставку товару покупецві, д-р найму-продажу, д-р роздрібної купівлі-продажу товару у кредит тощо.

21. К-П товарів тривалого користування з розстрочкою платежу.

Правове регулювання продажу товарів у кредит здійснюється Цивільним кодексом України і Правилами торгівлі у розстрочку (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1998 р.), дія яких поширюється на об'єкти господарювання всіх форм власності.

До приблизного переліку товарів, які можуть бути продані у кредит фізичній особі, входять садові будинки, будівельні матеріали, транспортні засоби, побутова телерадіо-апаратура, меблі, газові плити, дитячі коляски, одяг, взуття. Конкретний перелік цих товарів тривалого користування визначає безпосередньо торгова організація.

Продаж товарів у кредит здійснюється особам, які постійно проживають у населеному пункті, де знаходиться торгова організація, після пред'явлення паспорта і довідки з місця роботи (навчання чи від органу, який виплачує пенсію. Довідка для придбання товарів може бути видана за умови, що особа не менше трьох місяців пропрацювала на цьому підприємстві (в установі, організації).

Довідка не може бути видана особам, у яких розмір утримання за виконавчими листами становить 50 % заробітної плати (стипендії, пенси).

Для придбання товарів у кредит може бути видана тільки одна довідка. Наступна можливість придбання товарів у кредит з'являється у покупця тільки після повної сплати за придбаний за цією довідкою у кредит товар (п. 7 Правил).

До особливостей договору купівлі-продажу в кредит належить його обов'язкова письмова форма. Сторони підписують договір, відповідно до якого торговельна організація зобов'язується продати зазначений у договорі товар, а громадянин-покупець — сплатити за товар у строки, передбачені договором. Договір-зобов'язання складається у трьох примірниках: один залишається в магазині, другий передається покупцю, третій — організації, яка видала довідку. Сума наданого кредиту не повинна перевищувати тримісячної заробітної плати, коли продаж товару в розстрочку платежів становить шість місяців, шестимісячної - - при розстрочці платежів на 12 місяців, дванадцятимісячної - на 24 місяці.

Якщо вартість товару перевищує граничну суму кредиту, різницю між вартістю товару і сумою кредиту, що надається, повинен сплатити покупець, за винятком купівлі транспортного засобу.

Продаж товарів у кредит і сплата внесків здійснюються за ціною, яка діє на день продажу. Наступні зміни ціни на товар, проданий у кредит, не тягнуть за собою перерахунків.

Спочатку покупець сплачує не менше як 25 % вартості товару, а якщо його ціна перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — не менше як 50 %. Останню частину вартості товару покупець повинен сплатити в строк від б до 12 місяців, а товар, ціна якого перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, — у строк до двох років; для транспортних засобів строк може бути продовжений до п'яти років (п. 10 Правил).

При продажу товарів у кредит з покупців стягуються проценти від суми наданого кредиту, їх розмір встановлює торговельна організація відповідно до звичайної процентної ставки за кредит, яка, у свою чергу, відповідає щомісячному офіційному індексу інфляції. Наступні зміни ставок за банківські кредити не тягнуть за собою перерахунку. За невнесення у встановлені строки чергових платежів з покупця стягується пеня, розмір якої передбачений у договорі й не перевищує 1/365 встановленої річної процентної ставки за кредит від суми прострочення за кожний день несвоєчасної оплати (п. 17 Правил).

При звільненні працівника, який не сплатив вартості придбаного у кредит товару, адміністрація підприємства повідомляє про це торгову організацію у п'ятиденний строк.

Якщо покупець прострочив оплату трьох чергових платежів, торговельна організація має право в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса стягнути всю суму заборгованості та пені від простроченої суми незалежно від строку настання чергового платежу.

На товари, придбані у кредит, поширюються гарантійні строки користування і порядок обміну, встановлені для товарів, які купуються у роздрібній торгівлі з розрахунком на місці.

У разі придбання товару неналежної якості та вимоги покупця розірвати договір розрахунки з ним при підвищенні ціни на товар здійснюються, виходячи з вартості товару на час здійснення відповідної вимоги, а при зниженні ціни товару — виходячи з його вартості на день купівлі.

Якщо покупець скористався правилом заміни недоброякісного товару на аналогічний належної якості, але при цьому ціна товару змінилась, перерахунок вартості не проводиться

22. Біржова торгівля.

Біржова торгівля - це торгівля товарами та іншими видами цінностей за посередництвом бірж. Біржова торгівля є формою оптової торгівлі, але одночасно - це особлива форма торгівлі. Біржова торгівля здійснюється шляхом аукціону (англ. auction), тобто публічного продажу (торгів), при якому товар дістається покупцеві, що запропонував за нього більшу, ніж інші покупці, ціну. Проте якщо звичайний аукціон є разовим заходом, то біржа - це постійно діючий механізм функціонування ринку.

Товарна біржа є організацією, що не ставить своєю метою одержання прибутку, а лише об'єднує торговців, створюючи їм сприятливі умови для комерційної діяльності.

При укладанні біржових угод у функції біржі входить не лише надання місця для торгівлі між виробниками (продавцями) й оптовим посередником або споживачем та безпосередня організація торгів, а ще й такі обов'язки:

♦ встановлення стандартів на реалізовану через біржі продукцію; *

♦ розробка типових контрактів по угодах купівлі-продажу;

♦ котирування цін;

♦ забезпечення розрахунків по укладених угодах;

♦ врегулювання спорів між продавцями та покупцями;

♦ інформаційне забезпечення учасників торгів.

Нині стала набувати поширення аукціонна торгівля. Аукціон — це організаційно-правовий спосіб продажу товару в обумовлений час і в певному місці тому покупцеві, який на засадах змагальності запропонує найвищу ціну. Аукціони можуть проводитися за власним розсудом продавця (за встановленими ним правилами), на підставі актів законодавства (наприклад, щодо об'єктів приватизації) і в примусовому порядку (наприклад, за судовими рішеннями про продаж майна боржника).

Умови та порядок проведення аукціонів об'єктів приватизації детально визначені Положенням про застосування способів приватизації майна державних підприємств, затвердженим наказом Фонду державного майна України №56 від 4 лютого 1993 р. (із змінами і доповненнями від 29.03.95)2 та іншими актами приватизаційного законодавства. З урахуванням значимості об'єктів купівлі-продажу можуть проводитися спеціалізовані аукціони, наприклад, з продажу іноземної валюти на Українській міжбанківській валютній біржі, сільськогосподарської продукції, сертифікатні аукціони.

Цивільним процесуальним кодексом України безпосередньо визначено порядок продажу з прилюдних торгів будинку, на який судом звернено стягнення (ст.394—402).

Можливий також продаж майна на конкурсних умовах. Така форма купівлі-продажу застосовується переважно щодо об'єктів приватизації державного майна, порядок здійснення її визначено Положенням про застосування способів приватизації майна державних підприємств. Відповідно до пункту 4.1 цього Положення продаж об'єктів за конкурсом — це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої експлуатації його (некомерційний конкурс) або за рівних фіксованих умов — найвищу ціну (комерційний конкурс).

23. Договори К-П укладені на на майбутнє.

Форвардний контракт - це договір між двома учасниками про купівлю-продаж обумовленої кількості конкретного виду базових активів за фіксованою ціною на визначену дату в майбутньому. Одна зі сторін (продавець) бере на себе зобов'язання здійснити поставку певної кількості базових активів на дату, яка обумовлена в контракті, але віддалена значним проміжком часу від дати укладення контракту, а інша сторона (покупець) зобов'язується прийняти поставку за обумовленою в угоді ціною. Дата підписання контракта називається датою угоди. Дата, на яку учасники домовляються про здійснення операції купівлі-продажу називається датою платежу або розрахунків. Період від дати угоди до дати платежу називають форвардним. Визначивши наперед ціну, і продавець і покупець стають незалежними від ризику зміни ринкової ціни протягом форвардного періоду. Ф'ючерсні контракти - це угода між продавцем (покупцем) фінансових інструментів, з одного боку, і кліринговою палатою ф'ючерсної біржі, з іншого, про поставку (прийняття) певної кількості базових активів за узгодженою вартістю на конкретну дату в майбутньому.

Однією з сторон завжди є клірингова (розрахункова) палата ф'ючерсної біржі, що виконує роль гаранта здійснення контрактів. Учасник, який узяв на себе зобов'язання прийняти базові активи згідно з контрактом, займає довгу позицію, тобто купує ф'ючерси. Учасник, який узяв зобов'язання здійснити поставку, займає коротку позицію, тобто продає ф'ючерси. Мета укладання контракту - фіксація ціни, за якою відбудеться операція продажу або купівлі в майбутньому. Основні хар-ки ф'ючерсного контракту: біржовий характер торгівлі; стандартні умови контрактів (крім ціни); гарантія клірингової палати; висока ліквідність; низька вартість укладання угоди; можливість, але не обов'язковість реальної поставки (прийняття) базових активів за укладеними угодами. Предметом фінансового ф'ючерсного контракту може бути іноземна валюта, депозитні сертифікати, акції, облігації, векселі. Опціон - це угода, яка надає покупцеві право, але не зобов'язання на купівлю (продаж) базових активів за фіксованою ціною протягом деякого періоду в майбутньому або на визначену наперед дату в обмін на опціонну премію.

Предметом купівлі-продажу опціонів можуть бути різноманітні фінансові активи: валюта, акції, цінні папери, кредити і т. ін. В опціонній угоді зазначають кількість та вид базових активів, що є предметом купівлі або продажу, дату виконання угоди чи період між двома датами, протягом якого може бути виконана угода, фіксують ціну виконання. Одна сторона купує опціон за винагороду, яка називається опціонною премією, одержує право вибору і стає власником опціону. Друга сторона продає або виписує опціон (надає право вибору), за що отримує премію. Для продавця опціон є зобов'язанням виконати умови контракту, якщо покупець вирішить його реалізувати. Продавець опціону бере на себе ризик зміни ціни активу за компенсацію у вигляді опціонної премії. Покупець опціону не вільняється від ризику, але обмежує його рівень розміром премії. Опціон може бути виконаний лише за тією ціною (ціною виконання опціону, або ціною страйк), яка зафіксована при укладанні угоди.

24. Поняття, загальна характеристика договору міни.

1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. 2. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. 3. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. 4. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. 5. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

1. За договором міни кожна зі сторін зобов'язується передати у власність іншої сторони один товар в обмін на інший. Із цього випливає, що даний договір є консенсуальньїм, сплатним і двостороннім. Історично договір міни з'явився раніше договору купівлі-продажу, хоча законодавче визнання він, навпаки, одержав набагато пізніше. Міна переважала в умовах натурального господарства, але з появою грошей і розвитком товарно-грошового обміну була витиснута купівлею-продажем. Економічно купівлю-продаж також можна розглядати як міну — обмін речей на гроші. В силу договору міни його учасники взаємно зобов'язуються передати один одному у власність певні речі (товари), причому одна сторона, здобуваючи річ у власність, замість сплати покупної ціни (у грошах) передає іншій стороні іншу річ. Отже, кожна зі сторін даного договору одночасно є продавцем у відношенні товару, що вона зобов'язується передати контрагенту, і покупцем у відношенні товару, що вона зобов'язується прийняти в обмін. Тому до договору міни відповідно застосовуються правила про договір купівлі-продажу, якщо тільки це не суперечить суті відносин міни. 2. Об'єкт договору міни можуть складати як рухомі речі, у тому числі цінні папери і валютні цінності, так і нерухоме майно, наприклад земельні ділянки, квартири і т. ін. Разом із тим об'єктом міни може бути лише те майно, яке перебуває у відчужувателя на праві власності (чи праві господарського ведення), або буде придбано ним на цьому праві в третьої особи, оскільки інакше відчужуватель не зможе передати це майно у власність своєму контрагенту. Не може бути тому визнаний договором міни договір обміну житлових приміщень між їх наймачами, а не власниками. Оскільки об'єктом купівлі-продажу можуть бути деякі майнові права, варто визнати за ними й аналогічну можливість служити об'єктом відносин міни. У цій якості можуть виступати насамперед корпоративні майнові права, зокрема у випадках обміну акцій або часткою участі в господарчих товариствах, а також безготівкові гроші (що є правами вимоги), наприклад при обміні їх як товару (а не "загального еквівалента") на іноземну валюту (інший товар). Не випадково як законодавець, так і правозастосовульна практика нерідко ототожнюють дані права з речами (цінними паперами і готівкою). У формі договору міни можлива і поступка корпоративного права в обмін на річ, наприклад відчуження акціонером приналежних йому акцій в обмін на нерухомість. Однак у цілому взаємна поступка майнових прав за договором міни хоча і не виключена зовсім, але й не може розглядатися як звичайний різновид міни, правила про яку в першу чергу все-таки розраховані на обмін речей. 3. Поширення на відносини міни загальних правил про купівлю-продаж виключає необхідність докладного розгляду положень про суб'єктний склад і форму даного договору. Разом із тим існує ряд спеціальних розпоряджень, що відображають відомі особливості змісту і виконання договору міни в порівнянні з аналогічними правилами про договір купівлі-продажу. Насамперед, необхідно враховувати еквівалентний характер звичайного товарообміну. Тому, якщо в договорі міни відсутні вказівки на ціну чи хоча б порівняльну вартість обмінюваних товарів, вони передбачаються рівноцінними. У цьому випадку витрати по виконанню договору, у тому числі по переданню і прийняттю обмінюваних товарів, покладаються на ту сторону, що у конкретній ситуації несе відповідні обов'язки, зокрема обов'язки продавця по переданню товару й обов'язки покупця по його прийняттю. Договором міни може бути передбачено інший розподіл таких обов'язків, наприклад їх покладання на одного з учасників. Обмін товарами за даним договором зовсім не обов'язково повинен бути одномоментним і здійснюватися "з рук до рук". За умовами конкретного договору одна зі сторін може бути зобов'язана передати товар раніше, ніж інша надасть обмінюваний товар. У такому випадку до виконання обов'язку по переданню товару стороною, для якої договором установлено більш пізній термін передання товару, застосовуються правила про зустрічне виконання зобов'язань. Для неї це означає насамперед можливість призупинити передання товару або зовсім відмовитися від виконання договору, якщо контрагент попередньо не передав їй товар. 4. Перехід права власності на обмінювані товари за загальним правилом відбувається після того, як обов'язки по переданню товарів виконані обома сторонами, тобто передбачається одночасним для кожної зі сторін договору (якщо тільки інше прямо не передбачено законом чи договором). Таке положення покликане запобігти ситуації, у якій сторона, яка перша отримала товар, здобуває на нього право власності, не виконавши зустрічного обов'язку по переданню контрагенту іншого товару. 5. Різновидом договору міни є бартерний договір. Правове регулювання бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності має деякі особливості, передбачені Законом України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 23.12.1998 р. Його видано з метою державного регулювання бартеру, протидії бартеризації економіки. Визначення понять "бартер (товарний обмін)" і "товарообмінна (бартерна) операція" міститься як у названому законі, так і в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств". У Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" бартер (товарний обмін) визначено як господарську операцію, що передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) в будь-якій формі, відмінній від грошової, включаючи будь-які види заліку і погашення взаємної заборгованості, у результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг). Відповідно до ч. 1 Закону України від 23.12.1998 р., товарообмінна (бартерна) операція в галузі зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. У Законі України від 23.12.1998 р. встановлено часові межі дії виконання бартерних операцій: граничний і строк між експортом товарів за бартерним договором і зустрічним імпортом — 90 календарних днів. Початок перебігу строку — дата митного оформлення (дата оформлення вантажної митної декларації на експорт) товарів, фактично експортованих за бартерним договором, а у разі експорту за бартерним договором робіт або послуг — дата підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг. У разі експорту за бартерним договором високоліквідних товарів строки ввезення на митну територію України імпортних товарів не повинні перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення експортної вантажної митної декларації. У законі передбачено санкцію за порушення граничних строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним договором,— пеня за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотки вартості неодержаних товарів (робіт, послуг), що імпортуються за бартерним договором.

За договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов’язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору. До договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції. Д-р – двосторонній, оплатний, консенсуальний. Сторони – виробник та заготівельник СГП. Предметом є СГР, вирощена і вироблена у господарстві її виробника у сирому вигляді, або така, що пройшла первинну обробку. Умови укладення д-ру – кількість та асортимент СГП, якість, ціна, строки, порядок і умови доставки, вимоги до тари й упакування, порядок розрахунків, місце здачі-прийняття, взаємна майнова відповідальність за порушення д-ру та інші умови. Форма – письмова. Продукція має відповідати стандартам, правилам ветеринарного та санітарного нагляду. Сторони повязані взаємними правами та обовязками. Відповідальність сторін передбачається у формі неустойки або відшкодування збитків. Відповідальність будується на прицнипі вини, яка презюмується. Сторона, яка порушила зобовязання звільняється від відповідальності, якщо доведе, що порушення сталося внаслідок випадку або неперборної сили (стихійні лиха чи інші несприятливі умови виробництва СГП).

25. Постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу.За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов’язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов’язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами.д-р – консенсуальний, двосторонній, оплатний, публічний. Особливості: 1) для укладення д-ру необхідна наявність у абонента відповідних технічних засобів, що є технічними передумовами укладення д-ру (власна мережа, прилади обліку споживаних ресурсів, споживаючі агрегати); постачальник зобовязаний мати технічне устаткування і засоби, необхідні для транспортування і подачі енергетичних та інших ресурсів абоненту; 2)д-р не породжує обовязку абонента прийняти ресурси – обумовлену кількість товару; постачальник зобовязаний постійно подавати товар у мережу таким чином, щоб у абонента була можливість одержувати їх у б-я час; 3) д-р породжує обовязки абонента: дотримуватися передбаченого д-м режиму використання ресурсів, забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. Види: д-р постачання електричної енергії, теплової енергії, газу, нафти, нафтопродуктів, води. Сторони: постачальник (СПД, ЮО) і споживач (ФО, ЮО). Предмет д-ру: енергетичні ресурси, інші ресурси. Енергія – електрична чи теплова енергія, що виробляється на обєктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу. Інші ресурси – б-я ресурси, що мають форму товару, передача і споживання яких абонентом можливі за допомогою спеціальної приєднаної мережі. Ціна д-ру формується з урахуванням тарифів, затверджених і регульованих уповноваженими ОДВ чи ОМС, розмір яких залежить від виду абонента. Строк д-ру – встановлюється за згодою сторін. Спеціальними нормами не визначається форма д-ру. Зміст д-ру – основними обовязками постачальника є безупинне, з дотриманням погодженого режиму, надання абоненту енергетичних та інших ресурсів, передбачених д-ром, у визначеній кількості і встановленої якості. У д-рі вказується орієнтована (гранична, максимальна) кількість енергетичних й інших ресурсів, що необхідні абоненту. Абонент не зобовязаний, а має право одержати визначену д-ром кількість ресурсів. Постачальник зобовязаний надати можливість абоненту одержувати ресурси з приєднаної мережі постачальника. Постачальник зобовязаний поставляти абонентам ресурси визначеної якості. Якість і кількість ресурсів, що поставляються в окремі проміжки часу, визначаються згодою сторін. Подача постачальником ресурсів споживачам повинна проводитися у безперервному режимі, якщо д-м постачання не передбачено такої перерви. Додаткові обовязки постачальника: надавати інфу про послуги, терміни обмежень і відключень, гарантувати безпечне користування послугами, повідомляти про зміни тарифів тощо). Споживач зобовязаний оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого д-ром режиму їх використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. На абонента покладається обовязок оплатити лише фактично прийнятий товар. Додаткові обовязки абонента: забезпечувати збереження приладів обліку, раціонально використовувати енергетичні та інші ресурси тощо). Відповідальність за порушення умов д-ру – застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом, або не випливає із суті відносин сторін. ЗУ = про електроенергетику=. Постачальник відповідає за перерву в подачі ресурсів, за їх невідпуск, за зниження якості ресурсів. Споживачі відповідають за несвоєчасну оплату поставленого товару у формі пені, розмір якої визначається угодою сторін.

26. Договір дарування.

Д-р – реальний/консенсуальний, як правило, односторонній. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно. Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви. Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобов’язаний повідомити про них обдаровуваного. Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі і який не повідомив про них обдаровуваного, зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному. Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка. Договором дарування може бути встановлений обов’язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини. У разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості. Якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється. Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився. Обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього. Договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов’язку на користь третьої особи. У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов’язку на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов’язок. У разі порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодування його вартості. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред’явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов’язаний повернути дарунок у натурі. До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.

27. Зміст і форма договору дарування. Пожертва. Співвідношення дарування, пожертви і спонсорської допомоги.

Договір пожертви.

Пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, фізичним особам, юридичним особам, державі Україна, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети. Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. До договору про пожертву застосовуються положення про договір дарування, якщо інше не встановлено законом. Д-р є реальним, вважається укладеним з моменту прийняття пожертви. Пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву. Якщо використання пожертви за призначенням виявилося неможливим, використання її за іншим призначенням можливе лише за згодою пожертвувача, а в разі його смерті чи ліквідації юридичної особи — за рішенням суду. Пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати розірвання договору про пожертву, якщо пожертва використовується не за призначенням.

. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.

Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування.

2. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.

3. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

4. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим.

5. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.

28. Поняття та загальна характеристика договору Ренти.

Договір ренти. Права та обовязки сторін за договором.

Д-р реальний, односторонній, оплатний. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. Договором ренти може бути встановлений обов’язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку. Договір ренти укладається у письмовій формі. Договір ренти підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації. Сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи. Договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти. У разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно. Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов’язки платника ренти. Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти. Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг. Форма виплати ренти встановлюється договором ренти. Розмір ренти встановлюється договором. Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти. Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором. Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором ренти. Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Договором ренти можуть бути встановлені умови здійснення платником безстрокової ренти відмови від договору ренти. Договір ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними. Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо: 1) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік; 2) платник безстрокової ренти порушив свої зобов’язання щодо забезпечення виплати ренти; 3) платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором. Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти також в інших випадках, встановлених договором ренти. Якщо договором ренти не встановлені правові наслідки розірвання договору ренти, розрахунки провадяться залежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно. Якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, платник має право вимагати відповідно припинення зобов’язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов’язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

30. Договір довічного утримання (догляду): поняття, предмет, форма, сторони.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Д-р – реальний, односторонній, відплатний. Сторони – відчужувач (ФО) і набувач (повнолітня, дієздатна ФО/ЮО). Предмет – майно, яке відчужувач передає набувачеві взамін утримання/догляду; матеріальне забепечення/догляд, якими набувач повинен забезпечити відчужувача. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду), обсяг зобов’язання набувача відповідно зменшується. Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном. Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду). У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем. Набувач може бути зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати. Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом. У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов’язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім’ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення. Набувач та відчужувач можуть домовитися про заміну речі, яка була передана за договором довічного утримання (догляду), на іншу річ. У цьому разі обсяг обов’язків набувача може бути за домовленістю сторін змінений або залишений незмінним. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. На майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. Втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем. Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача. Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача. У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню. У разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов’язки за договором. Обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем. Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передане відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання (догляду) припиняється. У разі припинення юридичної особи-набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов’язки за договором довічного утримання (догляду). У разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), переходить до відчужувача. Якщо в результаті ліквідації юридичної особи-набувача майно, що було передане їй за договором довічного утримання (догляду), перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду).

31. Поняття та різновиди майнового найму. Загальна характеристика

Поняття і види майнового найму (оренди). Договір найму (оренди)

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зо­бов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на пев­ний строк (ст. 759 ЦК).

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Здаючи майно в найм, його власник про­дає його споживну вартість частинами.

За юридичними ознаками договір найму (оренди) є двостороннім, платним та консенсусиіьним.

Предметом договору найму можуть бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками й зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні, а також майнові права.

Договір оренди має декілька різновидів, кожному з яких притаман­ні певні особливості. Договори оренди можна класифікувати за такими підставами:

• за часом: з встановленим строком і без встановленого строку;

• за предметом договору оренди: оренда речей, оренда цілісних майнових комплексів, оренда майнових прав;

• за правом власності на майно, що є предметом договору оренди: оренда приватного, комунального, держав­ного майна;

• за видом майна: оренда рухомого майна (договори прокату, най­му (оренди) транспортного засобу тощо), оренда нерухомого майна (до­говори найму (оренди) земельної ділянки, найму будівлі або іншої капі­тальної споруди, оренди водного об'єкту тощо).

ЦК виділяє такі види договорів найму (оренди): прокат, найм (оренда) земельної ділянк, найм будівлі або іншої капітальної споруди, найм (оренда) транспортного засобу, лізинг (гл. 58. ЦК), найм (оренда) житла (гл. 59. ЦК)

Відповідно до ЦК України сторонами договору оренди виступають наймодавець і наймач. В інших нормативно-правових актах та спеціаль­ній літературі їх ще називають орендодавцем і орендарем.

Наймодавцем може бути фізична або юридична особа, яка володіє правомочністю розпорядження цим майном у формі передання майна у найм:

1. власник майна, що передається у найм;

2. особа, якій належать майнові права, що передаються у найм;

1. особа, яка уповноважена за законом або договором на укладання договору найму певного майна (ст. 761 ЦК України).

Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими осо­бами на укладення договору найму на новий строк, повідомивши про це наимодавця до спливу строку зазначеного в договорі, а якщо він не встановлений договором -у розумний строк.

Наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призна­чення та умов договору, у разі порушення його умов наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наимодавця. При зміні власника переданої у найм речі до нового влас­ника переходять права та обов'язки наймодавця. Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним в результаті користування річчю, переданою у найм.

Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право:

1) вимагати від наимодавця передання майна і відшкодування збит­ків, завданих затримкою;

2) відмовитись від договору найму і вимагати відшкодування збитків.

Наймодавець зобов'язаний: 1) передати наймачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору та її призначенню; 2) попере­дити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна наймача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користу­вання нею; 3) повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм.

Наймодавець може гарантувати якість речі протягом всього строку найму, а у разі виявлення недоліків, що перешкоджають використанню ре­чі, наймач має право за своїм вибором вимагати: 1) заміни речі, якщо це можливо; 2) відповідного зменшення розмір плати за користування річчю; 3) безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх усунення; 4) розірвання договору і відшкодування завданих збитків.

Якщо наймо-давець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню, наймач має право: 1) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшко­дування вартості ремонту; 2) вимагати розірвання договору та відшко­дування збитків.

Згідно зі ст. 778 ЦК наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору, лише за згодою наймодавця. Якщо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилу­чення. Якщо поліпшення речі зроблені за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зараху­вання їх вартості у рахунок плати за користування річчю. У разі якщо поліпшення зроблені без згоди наймодавця і їх не можна відокремити без шкоди для речі, наймач не має права на відшкодування їх вартості. Якщо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, ство­рена нова річ, наймач стає її співвласником.

Наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини, але за ті, які сталися внаслідок нормального її зносу або упущень наймодавця, він не відповідає. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Договір найму припиняється: 1) у разі смерті фізичної особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) у разі лі­квідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем; 3) у разі відмови наймодавця від договору найму.

Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, як­що: 1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; 2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування ін­шій особі; 3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу по­шкодження речі; 4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був по­кладений на нього; 5) наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо: 1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умо­вам договору та призначенню речі; 2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з ура­хуванням нормального зносу. Якщо наймач не може повернути річ, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Стаття 780. Відповідальність за шкоду, що завдана у зв'язку з користуванням річчю, переданою у найм  1. Шкода, завдана третім особам у зв'язку з користуванням річчю, переданою у найм, відшкодовується наймачем на загальних підставах.       2. Шкода, завдана у зв'язку з користуванням річчю, відшкодовується наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати.       Умова договору найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати, є нікчемною.       Стаття 781. Припинення договору найму       1. Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом.       2. Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.       Стаття 782. Право наймодавця відмовитися від договору найму       1. Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.       2. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.       Стаття 783. Розірвання договору найму на вимогу наймодавця       1. Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:       1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;       2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;       3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;       4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.       Стаття 784. Розірвання договору найму на вимогу наймача       1. Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо:       1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;       2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

таття 785. Обов'язки наймача у разі припинення договору найму

1. У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

3. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

32. Договір прокату. За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов’язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк. Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом. Умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору, є нікчемними. Д-р – публічний, двосторонній, оплатний, може бути як реальним (наймодавець передає річ у моменту укладення д-ру), так і консенсуальним (передача речі в майбутньому). Можу бути укладений в б-я формі, якщо інше не передбачено у типових умовах д-ру. Річ передається для використання з метою задоволення побутових потреб. Предмет – тільки рухома річ – неспоживна, індивідуально визначена, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб. Предмет договору прокату може використовуватися для виробничих потреб, якщо це встановлено договором. Наймачі – ФО. Наймодавець – СПД. Д-р може укладатися тільки на визначений строк. Плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця. Наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час. Плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю. Наймач не має права на укладення договору піднайму. Наймач не має переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем. Капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

33. Найм земельної ділянки.

Серед прав на землю в Україні важливе значення має право орендного землекористування. Нормами Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р.1 (ст. 93) та Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.2 (ст. 792) передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Це означає, що відносини щодо набуття, реалізації і припинення права оренди земельної ділянки мають регулюватися саме законами України як актами вищої юридичної сили. Закони, які становлять правову базу оренди земельних ділянок, можна поділити та загальні та спеціальні. Зокрема, до загальних законів, які містять окремі норми, присвячені регулюванню певних аспектів орендних земельних відносин, можна віднести Конституцію України від 28 червня 1996 р. (ст. 14), Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.3, закони України "Про плату за землю" в редакції від 19 березня 1996 р.4, "Про кооперацію" від 10 липня 2003 p.", "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р.6, "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р.7, "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р.9, "Про особисте селянське господарство" від 15 травня 2003 р.", "Про охорону земель" від 19 червня 2003 р." тощо. Спеціальним законом, який спрямований на регулювання особливостей оренди земельних ділянок, є Закон України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. в редакції від 3 жовтня 2003 р12. Разом із тим, окремі питання оренди земельних ділянок врегульовані й іншими нормативно-правовими актами, зокрема указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами Державного комітету України із земельних ресурсів, які видаються на основі та на виконання прийнятих законів.

Правовою підставою набуття права орендного землекористування є укладення договору оренди земельної ділянки. Питання про правову природу договору оренди земельної ділянки є дискусійним в науці земельного та цивільного права. Так, одна група авторів (Ю. Басін, А. Брунь, В. Мартем'янов) вважає, що договір оренди землі є цивільно-правовим договором, різновидом договору майнового найму, обґрунтовуючи це тим, що законом дозволено короткострокове користування природними ресурсами, що характерно для майнового найму. Інша група авторів (Ц. Бичкова, Н. Ільків (Ільницька), Ф. Раянов, Н. Титова, М. Шульга) стверджує, що договір оренди земельної ділянки має земельно-правову природу, яка зумовлена специфікою його предмета - земельної ділянки, яка виступає важливою складовою екосистеми, невід'ємною частиною навколишнього середовища і за своєю природою не є майном в його цивільно-правовому розумінні. Так, М. Шульга зазначає, що земля, яка є головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві, а також просторово-операційною базою в інших галузях народного господарства, не лише відіграє економічну роль у житті суспільства, а й виступає особливим видом природного багатства, являє собою самостійну соціальну цінність3. У цьому зв'язку В. Андрейцев наголошує, що ринково-правові форми набуття та переходу прав на землі, земельні ділянки дають змогу досягати прозорості, економічної змагальності та професійності, спроможності на конкурентних умовах виборювати право на набуття у встановлених законодавством процедурах спеціальної земельної правосуб'єктності, яка не тільки надає юридичні можливості (права), а й зобов'язує, в першу чергу, забезпечувати ефективне використання набутих титульних земельних об'єктів.

Аналізуючи межі застосування норм цивільного права до регулювання земельних відносин, В. Носік доходить висновку, що земельні відносини за своїм характером є земельними, а не майновими, господарськими, фінансовими, адміністративними тощо, оскільки земля є самостійним, особливим, неповторним об'єктом в структурі правовідносин. Тому в сучасних умовах юридичне значення має не стільки майнова сутність окремих видів земельних відносин, скільки необхідність застосування методів цивільного права до регулювання земельних відносин з метою забезпечення рівних можливостей реалізації і захисту суб'єктивних прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави1.

Аналіз нормативно-правових актів, які регулюють орендні земельні відносини, показує, що договір оренди земельної ділянки має ознаки і цивільно-правового, і земельно-правового договору. Тому загальні положення про договір оренди регулюються цивільним законодавством, а особливості передачі в оренду земельних ділянок - земельним. Доречно зазначити, що відповідно до ст. 9 Цивільного кодексу України норми цивільного права мають субсидіарний характер щодо регулювання земельних відносин і можуть застосовуватись лише в тих випадках, коли зазначені відносини не врегульовані нормами земельного права.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Визначення договору оренди земельної ділянки містить і ст. 792 ЦК України, відповідно до якої за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

У науковій літературі неодноразово вказувалось на недосконалість законодавчого визначення договору оренди землі та пропонувались інші визначення зазначеного договору. Так, на думку Н. Ільків (Ільницької) договір оренди земельної ділянки - це юридично оформлена у встановленому законом порядку двостороння угода, за якою орендодавець передає орендареві земельну ділянку у тимчасове оплатне використання для задоволення його потреб, які визначаються цільовим призначенням орендованої ділянки і спрямовані на забезпечення відповідного виду діяльності за умови раціональності землекористування і охорони земель як з боку орендаря, так і з боку держави, та на інших погоджених умовах. А. Брунь зазначає, що за договором оренди земельної ділянки одна сторона (орендодавець) передає іншій стороні (орендарю) земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та ефективне користування за цільовим призначенням за плату.

На основі аналізу норм земельного, цивільного, аграрного законодавства можна сформулювати такі ознаки договору оренди земельної ділянки, які визначають його правову природу:

1) особливістю даного виду договорів оренди є його предмет - земельна ділянка, яка є невід'ємною і головною складовою довкілля, основним національним багатством та водночас нерухомим майном;

2) за договором оренди земельної ділянки задовольняються не будь-які потреби орендаря, а лише ті, які відповідають цільовому призначенню орендованої земельної ділянки;

3) договір оренди землі є двостороннім, оскільки кожна зі сторін цього договору (орендар та орендодавець) має права та відповідні обов'язки перед іншою стороною;

4) зазначений договір належить до строкових договорів. Так, відповідно до ст. 16 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. При передачі в оренду сільськогосподарських угідь для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строк дії договору оренди земельних ділянок визначається з урахуванням періоду ротації основної сівозміни згідно з проектами землеустрою. При передачі в оренду сільськогосподарських угідь, які розташовані в межах гірничого відводу, наданого для розробки родовища нафти або газу, строк дії договору оренди земельних ділянок визначається з урахуванням строків початку будівництва свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, на орендованій ділянці або на її частині. Строк дії договору оренди землі є його істотною умовою;

5) відповідно до ст. 15 Закону України "Про оренду землі" невід'ємною частиною договору оренди землі є акт приймання-передачі об'єкта оренди. Зазначене положення чинного законодавства дозволяє віднести договір оренди земельної ділянки до реальних договорів, оскільки він вважається укладеним з моменту передачі земельної ділянки, що засвідчується складанням акта її приймання-передачі;

6) договір оренди земельної ділянки є оплатним договором; так, істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

7) за договором оренди земельної ділянки орендар набуває право володіння і користування земельною ділянкою. Разом із тим у літературі зазначається, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною, наприклад, у випадку суборенди;

8) договір оренди земельної ділянки має письмову форму та підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому чинним законодавством;

9) договір оренди земельної ділянки може бути нотаріально посвідчений за бажанням однієї зі сторін;

10) зазначений договір є правовою підставою виникнення в особи права орендного землекористування, оскільки відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється;

11) укладений в установленій формі та зареєстрований договір оренди землі є документом, що посвідчує право орендного землекористування. Так, згідно зі ст. 126 ЗК України право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону;

12) договір оренди земельної ділянки укладається відповідно до затвердженого Типового договору оренди землі.

З урахуванням зазначених вище ознак договір оренди земельної ділянки необхідно відмежовувати від подібних за змістом цивільно-правових та земельно-правових договорів, зокрема договорів ренти, користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), лізингу. Так, відповідно до ст. 807 ЦК України та ст. З Закону України "Про фінансовий лізинг" від 16 грудня 1997 р. в редакції від 11 грудня 2003 р.1 предметом договору лізингу не можуть бути земельні ділянки. Договір оренди земельної ділянки необхідно також відрізняти від договору внутрішньогосподарської оренди (орендного підряду) як однієї з форм організації праці та її оплати в сільськогосподарських підприємствах.

Право оренди земельної ділянки, яке виникає на основі договору оренди землі, не можна ототожнювати із правом постійного користування земельною ділянкою та правом загального землекористування громадян, яке є природним правом людини і здійснюється безоплатно, без надання окремої земельної ділянки, без спеціальних дозволів та право встановлюючих документів і спрямоване на забезпечення рекреаційних, духовних, естетичних, оздоровчих потреб фізичних осіб.

За низкою характерних ознак договір оренди земельної ділянки відрізняється від договору оренди земельної частки (паю), який має значне поширення у сільському господарстві України. Договір оренди земельної частки (паю) - це угода сторін, що передбачає переуступку права використання земельної частки (паю) іншій особі на умовах платності, зворотності, строковості з мстою формування і використання єдиного земельного масиву для задоволення інтересів орендодавця і орендаря. Особливості таких договорів визначені в указах Президента України "Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)" від 15 грудня 1998 р.4, "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" від 2 лютого 2002 р.6 та виданих на їх виконання підзаконних нормативно-правових актах.

Договори оренди земельної ділянки можна класифікувати за різними критеріями:

- за специфікою правового статусу сторін можна виділити договори оренди землі, укладені між юридичними особами, фізичними особами, фізичною та юридичною особою, органом державної влади та фізичною (юридичною) особою, органом місцевого самоврядування та фізичною (юридичною) особою;

- за особливостями правового режиму предмета договору укладаються договори оренди земельних ділянок приватної власності, державної власності та комунальної власності;

- за категорією земель виділяють договори оренди земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, лісогосподарського призначення, водного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення;

- за строком договори оренди землі можна похилити на короткострокові - не більше 5 років, та довгострокові - не більше 50 років;

- за формою договори оренди землі можуть бути посвідчені нотаріально та не мати такого посвідчення, оскільки відповідно до ст. 14 Закону України "Про оренду землі" зазначений договір може бути посвідчений нотаріально за бажанням однієї зі сторін;

- за формами орендної плати договори оренди земельної ділянки можуть передбачати грошову, натуральну або відробіткову форми;

- залежно від мети використання орендованої земельної ділянки можна виділити договори оренди земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності (ведення фермерського господарства чи товарного сільськогосподарського виробництва, будівництва автозаправної станції чи готелю тощо) та для забезпечення особистих потреб (ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, будівництва жилого будинку тощо).

34. Найм транспортного засобу.

Стаття 798. Предмет договору найму

1. Предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо.

2. Договором найму транспортного засобу може бути встановлено, що він передається у найм з екіпажем, який його обслуговує.

3. Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу.

Стаття 799. Форма договору найму транспортного засобу

1. Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі.

2. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 800. Діяльність наймача транспортного засобу

1. Наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.

Стаття 801. Витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу

1. Наймач зобов'язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані.

2. Витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів, несе наймач.

Стаття 802. Страхування транспортного засобу

1. Страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем.

2. Порядок страхування відповідальності наймача за шкоду, яка може бути завдана іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, встановлюється законом.

Стаття 803. Правові наслідки пошкодження транспортного засобу

1. Наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані у зв'язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо він не доведе, що це сталося не з його вини.

Стаття 804. Правові наслідки завдання шкоди іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу

1. Наймач зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, відповідно до глави 82 цього Кодексу.

Стаття 805. Особливості найму транспортного засобу з екіпажем, який його обслуговує

1. Управління та технічна експлуатація транспортного засобу, переданого у найм з екіпажем, провадяться його екіпажем. Екіпаж не припиняє трудових відносин з наймодавцем. Витрати на утримання екіпажу несе наймодавець.

2. Екіпаж транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб.

3. Законом можуть встановлюватися також інші особливості договору найму транспортного засобу з екіпажем.

35. Поняття, зміст, істотні умови, права та обов’язки сторін договору лізингу. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом. Д-р консенсуальниц/реальний, двосторонній, оплатний. Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, а також інші речі, встановлені законом. Види лізингу передбачені ЦК – прямий, непрямий. ЗУ =Про лізинг= : фінансовий лізинг – лізингодавець зобовязується набути у власність річ у продавця відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій і умов та передати її у володіння та користування останньому на визначений строк не менше 1 року за встановлену плату. В юридичній літературі виділяють оперативний лізинг (договір укладається на значно менший строк ніж строк повної амортизації речі, яка є предметом лізингу), форми лізингу: зворотний (відносини, коли власник відчужує покупцеві майно і одночасно це ж майно колишній власник приймає від покупця у лізинг); міжнародний (укладається субєктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав); пайовий лізинг (здійснення дізингу на основі укладення багатостороннього договору із залученням одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти). Сторони – лізингодавець (ЮО, яка передає право володіння та користуваня предметом лізингу) і лізингоодержувач (ФО/ЮО, яка це право набуває). Форма договору – пиьсмова. Істотні умови: предмет, строк, на який надається право користування, розмір платежів). Строк – не менше 1 року. Зміст – сукупність прав і обовязків сторін. Обовязки лізингодавця: укласти з продавцем д-р купівлі-продажц на придбання майна для передачі його лізингодержувачеві; передати придбаний у продавця предмет лізингу у встановлений договором строк; передати предмет у стані, що відповідає його призначенню та умовам д-ру, попередити про відомі йому особливі властивості і недоліки предмета, що можуть становити небезпеку; утримувати відповідно до умов д-ру предмет лізингу; прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання д-ру; відшкодувати витрати на поліпшення предмета, на утримання, усунення недоліків. Права лізингодавця: інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені кошти; здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу; стягувати у разі виникнення прострочену заборгованість. Обов’язки лізингоодержувача: прийняти предмет і користуватися ним відповідно до його призначення та умов д-ру; своєчасно сплачувати лізингові платежі; надавати лізингодавцеві доступ до предмета для здійснення перевірки; підтримувати предмет у справному стані, нести витрати на утримання предмета; повернути предмет в стані, в якому його було прийнято. Права лізингоодержувача: обирати предмет, продавця, за згодою лізингодавця поліпшити річ; відмовитись від прийняття предмета, який не відповідає призначенню, умовам д-ру; передавати предмет в сублізінг третім особам. Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Ремонт і технічне обслуговування предмета договору лізингу здійснюються продавцем (постачальником) на підставі договору між лізингоодержувачем та продавцем (постачальником). Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили передання предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила.

36. Поняття договору підряду. Відмінності договору підряду від суміжних договорів.

Поняття та ознаки договору підряду. Відмежування його від трудового договору, договору поставки та договорів про надання послуг.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити виконану роботу. (ст.837 ЦК)

Характеристики договору: консенсуальний, двосторонній і оплатний.

Предметом договору підряду є індивідуальний результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, придатної для оцінки. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку або переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовнику.

Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені для цього організації (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що займаються виробничо-господарською діяльністю.

Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам, несучи відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, обумовлену договором, зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо інше не передбачено договором.

Якщо робота виконується повністю або частково з матеріалу замовника, підрядник несе відповідальність за неправильне використання цього матеріалу.

Особливості договору підряду такі:

• як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декілька осіб;

• підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник - договір підряду з субпідрядником;

• підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату;

• замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду;

• якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника;

• окрім предмета і ціни істотними умовами договору підряду є строк виконання робіт або строки виконання окремих етапів робіт. Якщо у договорі немає вказівок про строки виконання робіт, підрядник зобов'язаний виконати роботи, а замовник має право вимагати їх виконання в розумні строки

• ціна договору визначається кошторисом. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим.

• для виконання окремих видів робіт, передбачених законом, субпідрядник зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію) на ведення цих робіт;

• позовна давність для вимог, спричинених неналежною якістю роботи, виконаної за договором підряду, становить один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником. Якщо відповідно до договору підряду робота прийнята замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому. Цивільний кодекс України визначає такі різновиди договорів підряду: побутовий підряд; будівельний підряд; підряд на проектні та пошукові роботи.

Договір побутового підряду (ст.865-874 пр.2 гл. 61 ЦК)

За договором побутового підряду підрядник, який здійснює під­приємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побуто­вих та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. (ст.865 ЦК)

Характеристики договору: консенсуальний: двосторонній (взаємний); оплатний; публічний.

Сторонами договору побутового підряду є підрядник і замовник.

Форма договору побутового підряду - проста письмова (квитанція або інший документ). Відсутність у замовника цього документа не по­збавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.

Ціна (розмір плати) за договором побутового підряду визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо.

Істотною умовою Д. є умова про предмет. Предметом Д. підряду є як сама робота (Р.) (виготовлення, обробка, переробка, ремонт речі), так і її результат. Тому найважливішою характеристикою предмета є якість. Вимоги до якості Р. встановлено в ст.857 ЦК: Р., виконана підрядником(П.), має відповідати умовам Д. підряду, а в разі їх відсутності або неповноти вимогам, що звичайно ставляться до Р. відповідного характеру; виконана Р. має відповідати якості, визначеній у Д. підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові; результат Р. в межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до Д. підряду або для звичайного використання Р. такого характеру. У Д. підряду може бути встановлено строки виконання Р. або її окремих етапів. Якщо у Д. не встановлено строки виконання Р., П. зобов'язаний виконати Р., а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру, обсягів Р. та звичаїв ділового обороту. Законом або Д. підряду для результату Р.

може бути передбачено гарантійний строк. У Д. підряду може бути визначено ціну Р. або способи її визначення. Якщо у Д. підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. При цьому, ціна роботи у Д. підряду містить відшкодування витратпідрядника та плату за виконану ним роботу. Крім того, в Д. підряду ціну може бути визначено в кошторисі (сметі), що складається П. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим (ст.844). Зміст Д. підряду становить сукупність прав і обов'язків П. та замовника. Обов'язком П. є виконання за завданням З. певної Р. і передача йому результату виконаної Р. Для цього П. зобов'язаний: організовувати Р. та керувати нею; виконати Р. зі свого матеріалу і своїми засобами, якщо ін. не встановлено Д.; відповідати за якість наданих ним матеріалу і устаткування; надати З. звіт про використання його матеріалу та повернути залишок; відмовитися від Д.

, якщо використання недоброякісного (непридатного) матеріалу З. чи додержання вказівок З. загрожує життю (здоров'ю) людей чи призводить до порушення еколог., сан., правил безпеки; передати З. результат Р. разом з інформацією щодо експлуатації предмета Д.; забезпечити можливість використання результатів Р. за призначенням протягом його строку служби, якщо він невстановлений - протягом 10 р. П. має право: не розпочинати (зупинити) Р., якщо З. не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці; притримати результат Р. якщо З. не сплатив встановленої ціни Р. або ін. суми, належної П. З. має право: перевіряти хід і якість Р., не втручаючись у діяльність П.; відмовитися від Д. та вимагати відшкодування збитків, якщо П. своєчасно не розпочав Р.; призначити П. строк для усунення недоліків, а в разі невиконання - відмовитися від Д. та вимагати відшкодування збитків. З. зобов'язаний: прийняти Р., оглянути її і в разі виявлення допущених у Р. відступів від умов Д. або ін. недоліків негайно заявити про них П.; сплатити П. обумовлену ціну після здачі Р. якщо Р. виконано належним чином і в строк або достроково.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837). Для виконання окремих видів робіт, підрядник (субпідрядник)зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл. Для виконання складного комплексу робіт, зокрема у сфері кап. будівництва, застосовується принцип генерального підряду. Згідно зі ст.838 підрядник має право, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як ген. підрядник, а перед субпідрядником - як замовник. У договорі підряду може бути встановлено строки виконання роботи або її окремих етапів. Якщо у договорі не встановлено строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру, обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.

Основним обов'язком підрядника є виконання за завданням замовника певної роботи і передача йому результату виконаної роботи. Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором.Замовник має право під час виконання роботи підрядником у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльністьпідрядника. Випадки та умови дострокового розірвання Д. Замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків: якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим; якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник. Підрядник має право відмовитися від договору підряду та право на відшкодування збитків якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконанняроботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи.

Підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду, маючи право на відшкодування збитків якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог.

.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837 ЦК). Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок (ч.1. ст.840). Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків (ч.2. ст.840). Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу (ч.3. ст.840). Підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна (ст.841). Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачіпідрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку - сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.842). Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором (ч.1 ст.852). За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ч.2 ст.852). Якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підрядник не має права вимагати плати за роботу. Підрядник має право на плату, якщо знищення предмета договору підряду або неможливість закінчення роботи сталися через недоліки матеріалу, переданого замовником, чи внаслідок його вказівок про спосіб виконання роботи або якщо таке знищення чи неможливість закінчення роботи сталися після пропущення замовником строку прийняття виконаної роботи (ст.855).

37. Система підрядних договорів у будівництві та організація договірних зв’язків.

В інвестиційній діяльності, зокрема в капітальному будівництві, застосовуються практично всі договірні типи: підряд, поставка, перевезення. Крім того, в межах договірних типів використовуються різноманітні види і різновиди: договори в галузі проведення розвідок і проектування, здійснення шефмонтажу устаткування і пуско-налагоджувальних робіт, будівництва. Усі ці договори опосередковують відносини, які технологічно пов'язані між собою, і тому потребують єдиного комплексного врегулювання.

Головне місце посідають підрядні договори, оскільки за їхньою допомогою регулюються відносини з приводу виконання робіт, які мають найбільшу питому вагу в інвестиційній діяльності.

Договори підрядного типу, застосовувані в будівництві, доцільно класифікувати відповідно до характеру робіт і сфери їх виконання.

Таким чином, можна виділити такі групи підрядних договорів:

1) на виконання проектних і розвідувальних робіт; 2) на виконання будівельних, монтажних і спеціальних робіт; 3) на виконання пуско-налагоджувальних робіт і шефмонтажу устаткування; 4) на виконання інших допоміжних робіт.

Тривалий період у літературі точилися дискусії з приводу правової природи і самостійності окремих видів договорів, що застосовуються в будівельному процесі. Найбільші суперечки були викликані договором на виконання проектних і розвідувальних робіт. Якщо питання про самостійність договору підряду на капітальне будівництво було вирішене в законодавстві позитивно, то доля інших підрядних договорів, які тісно пов'язані з будівництвом і становлять єдиний технологічний процес, залишилася поза межами законодавчого регулювання. Саме це і стало приводом для твердження, що договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, як і інші підрядні договори в будівництві, слід розглядати як різновид договору підряду на капітальне бу-дівництво, оскільки проектування є однією із стадій капітального будівництва в широкому розумінні. Висловлювалась думка про те, що підрядні відносини з приводу проектування повинні регулюватися тими самими нормами глави 8 Основ Цивільного законодавства, що й підряд на капітальне будівництво. Однак більшість авторів обстоювали самостійність договору на виконання проектних і розвідувальних робіт, маючи на увазі, що він характеризується власним предметом регулювання, іншим порядком виконання зобов'язань, а також приймання і оплати робіт.

Під час розробки нового ЦК України знову постало питання про співвідношення підрядних договорів у будівництві. Його вирішення передбачає певні зміни в оцінках природи договорів і перспектив їх регулювання. На відміну від чинного ЦК в проекті цього нормативного акта не передбачається самостійне регулювання договору підряду на капітальне будівництво, оскільки усі підрядні договори містяться в єдиній главі і мають єдиний уніфікований режим правового регулювання. У межах окремих видів підрядних договорів, на які, однак, поширюються загальні норми про підряд, передбачається регулювання відносин, що складаються в будівництві під час виконання проектних і розвідувальних, а також науково-дослідницьких і конструкторських робіт. Крім того, зазначається, що особливості виконання окремих видів підрядних робіт і їх оплати передбачаються як самим Кодексом, так і іншими нормативними актами.

Отже, у межах єдиного договірного типу — підряду — і в інвестиційній діяльності, складовою якої є капітальне будівництво, застосовуються різні види договорів на виконання робіт: у галузі проектування, будівництва, монтажу устаткування і його наладки. Ці договори охоплюють відносини між замовниками і підрядчиком з приводу виконання певних робіт (створення нового об'єкта або його реконструкція, розширення, технічне переозброєння) і можуть мати певну специфіку, насамперед зумовлену тим, що об'єкт неможливо відокремити від місця його експлуатації.

Складність виробничого процесу, тривалість його в часі та інші особливості відбиваються на структурі договірних відносин.

Відповідно до статті 354 ЦК України договір підряду на капітальне будівництво укладається замовником з однією будівельною організацією, яка виступає як підрядчик.

Проте враховуючи специфіку будівельного виробництва і багатопрофільність характеру робіт, ця будівельна організація може доручити виконання певних обсягів монтажних або інших спеціалізованих робіт іншій організації на підставі самостійного договору субпідряду. Таким чином, у складі учасників договірних відносин беруть участь замовник, підрядчик і спеціалізована організація — суб-підрядчик. Якщо відносини будуються за наведеною схемою, то укладається договір підряду і договір субпідряду, решту функцій замовника виконує підрядчик. Така схема отримала назву генерального підряду, а підрядчик іменується генеральним підрядчиком. Як правило, генеральний підрядчик — це одна організація, яка виконує загальнобудівельні роботи і координує роботу субпідрядчиків, яких може бути кілька.

Однак якщо будова складна, то у випадках і в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, замовник може укладати договір підряду з двома і більше будівельними органі-заці-ями, які вправі як генеральний підрядчик на основі договору субпідряду доручати виконання окремих комплексів робіт спеціалізованим організаціям.

Якщо підрядна організація без залучення субпідрядчиків власними силами і засобами виконує повний обсяг робіт, то відносини будуються за схемою звичайного підряду.

Проте договори на виконання монтажних та інших спеціалізованих робіт із відповідними організаціями може укладати не лише генеральний підрядчик. Такі договори можуть укладатися безпосередньо замовником з організацією, що має виконувати роботи. Проте в цьому випадку буде укладатися не договір субпідряду, а прямий договір підряду. Слід мати на увазі, що укладення прямих договорів між замовником і спеціалізованими організаціями відбувається лише за згодою генерального підрядчика.

Система звичайного підряду таким чином характеризує просту структуру договірних зв'язків, а система генерального підряду — складну.

Останнім часом поширюється практика укладення багатосторонніх контрактів у капітальному будівництві, які охоплюють у межах одного договору усіх учасників інвестиційного процесу:

замовників, проектувальників, підрядчиків і субпідрядчиків, навіть органи фінансуючого банку і відповідні виконкоми місцевих Рад народних депутатів.

38. Характеристика транспортних договорів. Поняття, види, специфіка транспортних договорів.

Транспортні договори - це такі договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів та надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин. Транспортні договори укладаються, як правило, за обов'язкової участі транспортних підприємств або (незначною мірою) індивідуальних підприємців, що спеціалізуються та перевезеннях. Транспортні договори класифікуються за різними ознаками:

за видом транспорту, який використовується для надання транспорт-mix послуг на транспортні договори: на залізничному транспорті; морському транспорті; на внутрішньому водному транспорті; на повітряному транспорті; на автомобільному транспорті; на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому - транспортні договори на космічному транспорті (ч. З ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох видів транспорту (в тому числі змішані перевезення);

за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів на: (а) організаційні (забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг) та (б) договори про надання транспортних послуг;

за характером транспортних послуг, надання яких передбачається договором, на: а) договори перевезення вантажів та організованих груп пасажирів (якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою); б) договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).

Організаційні договори у сфері транспорту найчастіше спрямовані на узгодження обсягів перевезень і забезпечення сприятливих умов для перевезень. Такі договори віддзеркалюють планові засади перевезень у сфері господарювання, що зумовлено специфікою транспорту (виробничих можливостей) та необхідністю забезпечення його ефективності (ст. б Закону України "Про транспорт"). В організаційних договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, що не передбачаються актами законодавства (кодексами, законами, статутами) та інші умови з урахуванням специфіки транспортування певного виду вантажів, конкретних вантажовідправників, місцевих особливостей тощо.

Організаційним договором є передбачений частинамиЗі4 ст. 307 ГК та ст. 914 ЦК України довгостроковий договір, який укладається між перевізником і вантажовідправником (власником чи володільцем вантажу). За таким договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. В договорі також передбачаються інші умови перевезень, включаючи й порядок розрахунків, умови надання транспортних заходів тощо.

Залежно від виду транспорту, яким передбачається здійснення систематичних перевезень вантажів, довгострокові (організаційні) договори можуть мати інші назви: навігаційний - на річковому транспорті, спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті (власне назва "довгостроковий договір" застосовується на залізничному та морському транспорті) - ч. 4 ст. 307 ГК України, ст. 36 Статуту автомобільного транспорту, ст. 128 Кодексу торговельного мореплавства, ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту). В таких договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, їх періодичність, порядок розрахунків, раціональні маршрути, схеми вантажопотоків, взаємна майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань. Відповідно до організаційних транспортних договорів укладаються договори про надання транспортних послуг.

Різновидом організаційних транспортних договорів є так звані вузлові угоди, що укладаються на тривалий термін (зазвичай та 5 років) і визначають умови роботи залізничних станцій та інших транспортних організацій, які беруть участь у прямому змішаному сполученні (перевезенні вантажів кількома видами транспорту за єдиним перевізним документом). Вузлові угоди є обов'язковими до укладення транспортними організаціями, що беруть участь у прямому змішаному сполученій, а відтак будь-яка із заінтересованих сторін може звернутися до господарського суду з заявою про спонукання до укладення такої угоди. Відповідно до цього різновиду транспортного договору організаційного характеру транспортні організації, що беруть участь у прямому змішаному сполученні зобов'язуються за плату переміщувати вантажі з одного виду транспорту та інший з метою забезпечення процесу доставки від вантажовідправників до вантажоодержувачів.

Організаційні договори на транспорті є консенсуальними, а отже вважаються укладеними в момент, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.Договори про надання транспортних послуг досить різноманітні, що зумовлено характером таких послуг, специфікою певного виду транспорту, використанням різних їх видів тощо.Найбільш поширеними транспортними договорами у сфері господарювання є:

договори перевезення вантажів;

договір транспортного експедирування;

договори на подачу і прибирання вагонів;

договори на експлуатацію залізничної під'їзної колії;

договори буксирування;

договір чартеру (фрахтування);

договори каботажу;та ін.

39. Характеристика договору морського перевезення

Договір чартеру (фрахтування). За даним договором одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати іншій (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості одного чи декількох транспортних засобів на один або декілька рейсів для перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти чи з іншою метою, якщо це не суперечить закону або іншим нормативно-правовим актам (ст. 912 ЦК). Порядок укладення чартерного договору (фрахтування), а також його форма встановлюються транспортними кодексами (статутами). Цей вид договору застосовується на морському й повітряному транспорті (статті 133, 134 КТМ, ст. 61 ПК). Вони мають низку специфічних особливостей, обумовлених насамперед характером і видом перевезень.

Договір чартеру (фрахтування) є двостороннім, оплатним і консенсуальним. При перевезенні вантажу на умовах надання відправникові всього корабля, його частини або окремих певних суднових приміщень укладається особливий договір щодо фрахтування судна - рейсовий чартер. Може бути укладений договір перевезення вантажу і без надання відправникові відповідної частини корабля, якщо такий вантаж перевозиться невеликими партіями або поштучно.

Основним перевізним документом при морському перевезенні є коносамент, у якому позначаються всі суттєві умови договору. Після прийняття вантажу для перевезення його перевізник або капітан судна зобов’язаний видати відправникові коносамент, що є доказом прийняття ним вантажу, позначеного у цьому документі.

До основних умов договору чартеру (фрахтування) відносять: а) найменування судна, якщо вантаж прийнято доя перевезення; б) найменування перевізника; в) назву місця прийняття або навантаження вантажу; г) найменування відправника; д) найменування одержувача вантажу (іменний коносамент) або без найменування (ордерний коносамент чи коносамент на пред’явника); е) найменування вантажу, його маркірування, кількість місць або кількість відповідної міри (маси, об’єму), а у деяких випадках з описом його зовнішнього вигляду й особливостей; ж) фрахт або інші належні перевізникові платежі; з) вказівку на час й місце видачі коносамента тощо. Особливості предмета цивільно-правового зобов’язання за таким договором визначають й специфіку прав та обов’язків сторін - його учасників.

Доставлений вантаж здається зазначеному в коносаменті одержувачеві. Якщо для перевезення вантажу було надано не все судно й у порту призначення одержувач не отримав багаж, не розпорядився ним або відмовився від нього, перевізник вправі здати вантаж на зберігання на склад чи у інше надійне місце за рахунок і на ризик відправника вантажу, повідомивши його про це. Якщо для перевезення вантажу було зафрахтовано все судно, капітан у разі неявки одержувача у порту призначення або відмови його від прийняття вантажу зобов´язаний негайно сповістити про це відправника. Розвантаження і здача вантажу на склад провадяться капітаном лише після закінчення термінів розвантаження й контреталійного (понад обумовлений договором) часу, а також за умови, що протягом цього строку не надійшло іншого розпорядження від відправника. Якщо протягом двох місяців з дня прибуття судна у порт зданий на збереження вантаж не буде витребуваний і відправник не оплатить усі необхідні для перевезення суми, перевізник має право продати цей вантаж (ст. 167 КТМ).

Винагорода, яку зобов’язаний сплатити одержувач за договором перевезення морським транспортом, називається фрахтом. Його розмір визначається або за встановленим тарифом, або за згодою сторін. Усі належні перевізникові платежі сплачуються відправником (фрахтувальником). Проте у випадках, передбачених домовленістю між відправником (фрахтувальником) і перевізником, припускається переказ платежів на одержувача. Так, відповідно до ст. 163 КТМ при прийнятті вантажу одержувач зобов’язаний відшкодувати витрати, які поніс перевізник, за рахунок вантажу, внести плату за простій судна у порту розвантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено коносаментом або іншим документом, на підставі якого перевозився вантаж.

40. Договір перевезення пасажирів і багажу.

За договором перевезення пасажира перевізник зобов’язується перевезти пасажира у пункт призначення, а в разі здачі багажу - також доставити останній у пункт призначення й видати управомоченій па його одержання особі; пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а за наявності багажу - також плату за його перевезення (ст. 910 ЦК). Укладення договору перевезення пасажира засвідчується проїзним документом встановленого зразка (пасажирським квитком), який підтверджує право пасажира на проїзд відповідним видом транспорту, а провезення ним багажу - багажною квитанцією.У проїзному квитку, за винятком квитків на залізничному й повітряному транспортах, не вказується прізвище пасажира. Втрачені проїзні квитки не відновлюються, не повертається також їх вартість.

Як випливає з визначення цього договору, він є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Так, згідно зі ст. 52 Закону «Про автомобільний транспорт» договір перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду. Проте в окремих, передбачених законодавством випадках, такий договір також може бути й реальним (наприклад, при перевезенні пасажирів у туристичних поїздках або за замовленням). Ці договори вважаються укладеними з моменту посадки пасажира у транспортний засіб.

Договір перевезення багажу, на відміну від договорів перевезення пасажирів, завжди є реальним. Багаж приймається для перевезення за встановленими нормами відповідно до правил перевезення відповідним видом транспорту. Наприклад, при залізничному перевезенні вантажу та окремого вантажного місця не повинна перевищувати 75 кг та не може бути довше 3-х м.

Перевізник зобов’язаний доставити багаж у зазначений строк з урахуванням часу його перевантаження на шляху прямування. За запізнення доставки багажу перевізник сплачує штраф. Він же відповідає й за цілісність багажу в межах його вартості, а якщо багаж приймається для перевезення з оголошеною вартістю, - то у межах останньої. Загальна сума оголошеної вартості зазначається у багажній квитанції.

До основних умов договору перевезення пасажирів належать: а) найменування й місцезнаходження перевізника; б) вид і маршрут перевезення; в) вартість проїзду; г) час відправлення і час прибуття у пункт призначення. Сторони в такому договорі користуються відповідними правами й обов’язками. Основний обов’язок перевізника полягає у тому, що він повинен забезпечити доставку пасажира в пункт призначення, а основний обов’язок пасажира - у сплаті перевізникові проїзної плати. Даним обов’язкам кореспондують певні права сторін договору. Так, с т. 911 ЦК та відповідні норми спеціального законодавства містять перелік прав пасажирів, до яких, зокрема, належать:

а) зайняти місце у транспортному засобі відповідно до вказаного у проїзному квитку;б) провозити із собою дітей безкоштовно або на пільгових умовах;в) провозити безкоштовно ручну поклажу в межах норм, встановлених транспортним законодавством; г) зробити не більше однієї зупинки у дорозі з подовженням дійсності проїзних документів до десяти діб, а у випадку хвороби - на весь її строк; д) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати повну або часткову його вартість згідно з правилами перевезення на відповідному виді транспорту тощо.

Перевізник, у свою чергу, має право: а) обмежувати або припиняти перевезення у випадках стихійного лиха, епідемії, епізоотії або іншої непередбаченої ситуації; б) вимагати від пасажира дотримання правил поводження громадян на відповідному виді транспорту і правил протипожежної безпеки; в) відмовити пасажиру в проїзді у разі пред’явлення недійсного проїзного квитка; г) випровадити пасажира з проїзного засобу (рухомого составу) у випадках, передбачених правилами перевезення; д) відмовити пасажирові у поверненні платежів за недійсний проїзний документ у випадках, передбачених цими правилами, та інші.

41. Договір перевезення повітряним транспортом.

Діяльність користувачів повітряного простору України, в тому числі в галузі повітряних перевезень, регулюється Повітряним кодексом України; застосовуються також Правила повітряних перевезень вантажів, затв. наказом Державіаслужби від 14 березня 2006 р. № 186. Договір повітряного перевезення це угода щодо транспортування товарів повітряним транспортом, у тому числі період, коли товари перебувають під контролем повітряного перевізника. Правом на здійснення господарської і комерційної діяльності в галузі авіації може володіти кожна юридична або фізична особа, яка займається експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, виробництвом, розробленням та іншою діяльністю у сфері авіаційної техніки й одержала ліцензію. Повітряні перевезення виконують на підставі договору. Кожний договір повітряного перевезення та його умови засвідчують документом на перевезення, виданим авіаційним підприємством або уповноваженими ним організаціями чи особами (агентами).

Повітряним перевізником визнають кожну юридичну або фізичну особу, що виконує повітряні перевезення та має права екс-плуатанта авіаційної техніки. Експлуатант - особа, організація або підприємство, яке експлуатує повітряні судна або пропонує свої послуги в цій галузі.

Під час перевезення вантажу видають авіавантажну накладну. Замість авіавантажної накладної можуть бути застосовані інші засоби, що забезпечують збереження інформації стосовно його транспортування в електронному вигляді. Застосовуючи такі засоби, перевізник має право видати вантажовідправникові документ, який замінює авіавантажну накладну. Авіавантажна накладна (до доказу протилежного) є презумпцією наявності договору перевезення вантажу між перевізником і вантажовідправником, котрі названі в цьому документі, та прийняття вантажу до перевезення на умовах, визначених у цьому документі. Будь-які відомості в авіавантажній накладній стосовно ваги, розмірів та упакування вантажу, а також кількості місць (до доказу протилежного) є свідченням повідомлених даних. Відомості щодо кількості, обсягу та стану вантажу не слугуватимуть доказом проти перевізника, за винятком випадків, коли такі відомості стосуються фактичного стану вантажу, а перевізник перевірив ці дані в присутності вантажовідправника і про це в авіавантажній накладній зроблено позначку.

Умови договору перевезення, наведені в авіавантажній накладній, не мають суперечити правилам перевезення вантажів. Відсутність, неправильність або втрата авіавантажної накладної не впливають ні на наявність, ні на дійсність договору перевезення.

Вантажовідправник повинен оформити чи мати оформлену від свого імені авіавантажну накладну відповідно до форми, кількості копій і способу, встановленого перевізником, та надати таку авіавантажну накладну перевізнику разом із вантажем не пізніше ніж у час, визначений перевізником (його агентом). Якщо дані про тарифи та збори не були встановлені, перевізник повинен назвати в авіавантажній накладній суму оплати транспортування вантажу вантажовідправником.

За транспортування декількох місць вантажу, коли товари неможливо транспортувати на одному повітряному судні (транспортному засобі) або коли транспортування товарів за однією авіаван-тажною накладною забороняють застосовані закони чи правила перевізника, останній має право вимагати від вантажовідправника оформлення авіавантажних накладних окремо на кожне місце вантажу.

Перевізник за заявою вантажовідправника може оформити авіавантажну накладну і стягнути за це з вантажовідправника відповідну плату. Водночас перевізник діє за згодою і від імені вантажовідправника. Якщо вантажовідправником надана авіавантажна накладна (чи інша інформація й інструкції стосовно товарів), неправильно заповнена, без усіх необхідних даних та інструкцій про вантаж або з помилкою, перевізник має право (але не зобов'язаний) зробити в авіавантажній накладній необхідні правки чи оформити нову авіавантажну накладну. Тут він діє від імені вантажовідправника, не беручи жодних зобов'язань стосовно таких дій. Перевізник може не приймати до перевезення вантаж, якщо авіавантажна накладна має виправлення, зроблені не перевізником (його агентом), підтерті або нерозбірливі записи.

Якщо стан вантажу чи його упакування незадовільні, вантаж або упакування ушкоджені ззовні, то вантажовідправник повинен зазначити в авіавантажній накладній фактичний стан вантажу. Коли ж він не в змозі це зробити або названі дані нечіткі, перевізник має право ввести в авіавантажну накладну дані про фактичний стан вантажу, його особливі властивості або уточнити попередні дані в авіавантажній накладній. Вважають (до доказу протилежного), що перевізник діє від імені вантажовідправника. Перевізник має право вимагати від вантажовідправника надати документ про характер вантажу, коли це вимагають застосовані закони.

42. Підставаи та межі майнової відповідальності за порушення умов перевезення.

У зв'язку з цим важливу роль покликані відіграти заходи майнової відповідальності за порушення договорів перевезення. Фактичною підставою відповідальності за порушення зобов'язань є склад цивільного правопорушення. Він містить такі елементи (умови): а) протиправну поведінку боржника; б) збитки як результат цієї поведінки; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; г) вину боржника. Зазначені умови необхідні, за загальним правилом, і для покладання майнової відповідальності за невиконання або неналежне виконання сторонами зобов'язань з перевезення вантажів.

Транспортними статутами (кодексами) передбачається майнова відповідальність відправників та одержувачів за неналежне виконання обов'язків, які передують чи необхідні для укладення договору перевезення конкретного вантажу або завершують перевізний процес; наприклад, за неправильне зазначення у накладній найменування вантажу або за пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезення чи потребує особливих запобіжних заходів, з відправника стягуються штраф та заподіяні перевізникові збитки (ст. 198 СВВТ).

За пошкодження вагонів (суден) відправник або одержувач сплачують штраф: на залізничному транспорті - у розмірі п'ятикратної, на річковому - трикратної вартості ремонту пошкоджених (втрачених) частин, а також відшкодовують збитки, завдані перевізникові внаслідок пошкодження рухомого складу, перевантаження вантажу на інший засіб (статті 203 і 204 СВВТ).

Після прибуття вантажу до пункту призначення відповідальність перед перевізником за одержання конкретного вантажу несе одержувач. Однак він може перекласти на відправника всі суми штрафів, зборів і збитків, які сплачені перевізникові внаслідок неправильних дій відправника з даного перевезення (ст. 205 СВВТ).

43. Транспортне експедирування

Відносини транспортної експедиції на загальному рівні врегульовано гл. 65 ЦК, ст. 316 ГК. Спеціальним нормативним актом у цій сфері є Закон "Про транспортно-експедиторську діяльність". Відносини в галузі транспортно-експедиторської діяльності також регулюються законами "Про транспорт", "Про зовнішньоекономічну діяльність", Законом України від 20 жовтня 1999 р. "Про транзит вантажів", транспортними кодексами та статутами, а також іншими нормативно-правовими актами, що видаються відповідно до них.

Зростаюча потреба учасників цивільного обороту в належному законодавчому регулюванні відносин, що складаються між ними, зумовила появу в ЦК норм, які регламентують вже достатньо відомі та поширені на практиці договірні інститути. Серед останніх необхідно звернути увагу і на договір транспортного експедирування (від лат. expeditio - послання, відправлення). Актуальність відносин з транспортно-експедиційного обслуговування ще більше зростає у сучасній економіці, яка нагально потребує максимально ефективного руху продукції та товарів як між самими підприємцями, так і між останніми та споживачами.

Незважаючи на ту обставину, що договір транспортного експедирування мав достатньо широке застосування у вітчизняній практичній юриспруденції, до набуття чинності новим ЦК, був відсутній закон, який би регламентував договірні відносини з надання транспортно-експедиційних послуг. Майже єдиним винятком у цьому були затверджені постановою КМ України від 21 вересня 1993 р. № 770 Правила здійснення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів. Сфера дії цих правил, власне, підтверджувала факт поширення названого договірного інституту в праві країн з ринковою економікою, з якими Україна співпрацювала у сфері зовнішньої торгівлі.

З набуттям чинності новим ЦК договір транспортного експедирування набув якості пойменованого. Проте це у цілому не вирішило питання, що тривалий час вирішується в науці цивільного права, щодо місця цього договору » системі договорів та категорично не спростувало думку стосовно договору транспортного експедирування як змішаного договору, тобто, договору, що поєднує в собі елементи кількох інших договорів.

Одним з ключових моментів у визначенні місця договору транспортного експедирування у системі договорів вітчизняного зобов’язального права є питання його співвідношення з договором перевезення. Безсумнівно, існуючий зв’язок між цими договорами та, що більш важливо, сутнісна залежність існування послуг, що надаються під час транспортно-експедиційного обслуговування, від вчинення дій з перевезення вантажу, зумовили існування точки зору на договір транспортного експедирування, як один з різновидів транспортних зобов’язань, що до того ж визнавалися самостійним типом договорів у системі договірного права. З іншого боку, договір транспортного експедирування, поряд з договорами комісії, доручення та зберігання, розглядався як договір з надання послуг.

Остаточне вирішення цього спору ще попереду, однак слід відзначити позицію законодавця, який присвятив регулюванню відносин з надання транспортно-експедиційних послуг окрему главу в ЦК, що свідчить про віднесення договору транспортного експедирування до самостійного виду договорів з надання послуг.

Виходячи з вищенаведеного, не має достатніх підстав для визнання договору транспортного експедирування змішаним договором (ч. 2 ст. 628 ЦК), що має своїм практичним наслідком формулювання висновку про те, що під час регулювання відносин з транспортно-експедиційного обслуговування у цілому будуть застосовуватися норми гл. 65 ЦК, яка присвячена саме договору транспортного експедирування. У той же час, інші положення ЦК, що потенційно придатні для регламентування окремих елеме

нтів цього договірного зобов’язання, також зможуть застосовуватися, проте, не внаслідок визнання договору транспортного експедирування змішаним договором, а на підставі аналогії закону.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 929 ЦК за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.

Договір транспортного експедирування є консенсуальним, двостороннім, відплатним.

Зазначений договір є консенсуальным у зв’язку з тим, що момент його укладення пов’язується з моментом досягнення між сторонами згоди щодо видів та обсягу послуг, які буде надавати експедитор та розміру плати за ці послуги. У той же час, твердження щодо визнання договору транспортного експедирування консенсуальним не є загальновизнаним, оскільки набула поширення й інша точка зору, згідно з якою, є можливість конструювання цього договору як у якості консенсуального, так і реального. Незважаючи на це, погодимося з позицією, що договір транспортного експедирування може бути охарактеризований як консенсуальний, навіть у тих випадках, коли функції експедитора виконує перевізник, з тих міркувань, що дії з передання та приймання вантажу є нічим іншим як виконанням вже укладеного договору.

Договір транспортного експедирування належить до двосторонніх договорів, з огляду на ту обставину, що права та обов’язки розподілені між обома сторонами цього зобов’язання. При цьому аналіз положень гл. 65 ЦК дає можливість дійти висновку, що цивільне законодавство містить мінімально необхідний для існування цього договору перелік прав та обов’язків його сторін, який при укладенні конкретного договору може бути значно розширений.

Договір транспортного експедирування є відплатним договором. Тобто, це договірне зобов’язання передбачає зустрічний характер надання певних майнових благ сторонами одна одній. Експедитор за договором зобов’язаний надати клієнту транспортно-експедиційні послуги, а останній контрагенту - встановлену договором або законом плату за ці послуги.

Дискусійним питанням у з’ясуванні сутності відносин з транспортно-експедиційного обслуговування тривалий час залишалося питання стосовно того, від чийого імені укладає експедитор необхідні для надання послуги правочини. При цьому, безперечно, малися на увазі варіанти, коли, по-перше, експедитор, на зразок договору доручення, укладав правочини від імені клієнта, по-друге, правочини, як і в договорі комісії, укладалися експедитором від свого імені, і, нарешті, згідно з третім варіантом, експедитор під час укладення договорів міг діяти як від власного імені, так і від імені клієнта. На сьогодні можливо стверджувати про легальне вирішення цього спору, оскільки чинне законодавство Україні не містить обмежень у можливих варіантах дій експедитора. Більш того, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 929 ЦК експедитор зобов’язаний укласти договір перевезення від свого імені або від імені клієнта. Тобто, експедитор під час транспортно- експедиційного обслуговування клієнта має передбачену законодавством можливість укладати договори як від свого імені, так і від імені замовника послуги - клієнта. Разом з тим, під час укладення конкретною договору транспортного експедирування сторонам необхідно визначити від чийого імені буде вчиняти експедитор необхідні для падання послуги договори або інші правочини.

Законом "Про транспортно-експедиторську діяльність" деталізовано види транспортно-експедиторських послуг. Згідно зі ст. 8 цього Закону експедитори за дорученням клієнтів:

o забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а також організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до умов договорів (контрактів), укладених відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс";

o фрахтують національні, іноземні судна та залучають інші транспортні засоби і забезпечують їх подачу в порти, на залізничні станції, склади, термінали або інші об'єкти для своєчасного відправлення вантажів;

o здійснюють роботи, пов'язані з прийманням, накопиченням, подрібненням, доробкою, сортуванням, складуванням, зберіганням, перевезенням вантажів;

o ведуть облік надходження та відправлення вантажів з портів, залізничних станцій, складів, терміналів або інших об'єктів;

o організовують охорону вантажів під час їх перевезення, перевалки та зберігання;

o організовують експертизу вантажів;

o здійснюють оформлення товарно-транспортної документації та її розсилання за належністю;

o надають в установленому законодавством порядку учасникам транспортно-експедиторської діяльності заявки на відправлення вантажів та наряди на відвантаження;

o забезпечують виконання комплексу заходів з відправлення вантажів, що надійшли в некондиційному стані, з браком, у пошкодженій, неміцній, нестандартній упаковці або такій, що не відповідає вимогам перевізників;

o здійснюють сплачуваний вантажів та своєї відповідальності;

o забезпечують підготовку та додаткове обладнання транспортних засобів і вантажів згідно з вимогами нормативно-правових актів щодо діяльності відповідного виду транспорту;

o забезпечують оптимізацію руху матеріальних потоків віл вантажовідправника до вантажоодержувача з метою досягнення мінімального рівня витрат;

o здійснюють розрахунки з портами, транспортними організаціями за перевезення, перевалку, зберігання вантажів;

o оформляють документи та організовують роботи відповідно до митних, карантинних та санітарних вимог;

o налають підготовлений транспорт, який має додаткове обладнання згідно з вимогами, передбаченими законодавством;

o налають інші допоміжні та супутні перевезенням транспортно-експедиторські послуги, що передбачені договором транспортного експедирування і не суперечать законодавству.

44. Договір позики.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Д-р реальний, односторонній, відплатний/бехвідплатний. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. У разі невиконання позичальником обов’язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором. За домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням. Заміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики

1. Форма, права та обов’язки сторін по договору позики.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК). Форма договору: усна або письмова. Спрощене оформлення договору позики можливе шляхом представлення розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцемвизначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Проте складання розписки позичальником не є письмовою формою укладеннядоговору позики, і в разі якщо такої письмової форми вимагає закон, то наявність розписки не є перешкодою для настання для сторін наслідків (ст.218 ЦК). Договір позики може бути як відплатним, так і безоплатним. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Змістдоговору становлять його права та обов'язки. Основним обов'язком позичальника є повернення позикодавцеві позики (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що передав йомупозикодавець) у строк та в порядку, встановлені договором.

Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначено моментом пред'явлення вимоги, позику позичальник має повернути протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Вимогу про поверненняпозики може бути пред'явлено в усній або в письмовій формі, залежно від форми договору. Позику, надану за договором безпроцентноїпозики, може бути повернено позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. У разі порушення договору позичальником настають певні наслідки, які залежать від того, що було предметом позики: якщо предметом позики були грошові кошти, то позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позичальник, який прострочив виконання зобов'язання з повернення позики, на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом; якщо предметом позики є речі, що визначені родовими ознаками, то незалежно від того, процентною чи безпроцентною була така позика, позичальник, що прострочив виконання свого зобов'язання, зобов'язаний також виплатитипозикодавцеві неустойку.

Якщо позичальник не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, що передбачено договором позики щодо забезпечення повернення позики, наприклад, не надає позикодавцевіпередбачене в договорі позики забезпечення (предмет застави, поручительство третьої особи, банківську гарантію), то позикодавець може вимагати дострокового повернення позики. Аналогічне право виникає у позикодавця у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання, а також погіршення його умов за обставин, за виникнення яких позикодавець не несе відповідальності. Особливістю договору позики також є те, що позиковим зобов'язанням за домовленістю сторін може бути замінено борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави (новація боргу).

45. Кредитний договір: поняття, зміст, порядок укладання, істотні умови.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Д-р консенсуальний, двосторонній, відплатний. Сторони – кредитодавець і позичальник. Предмет – виключно грошові кошти. Ціна – розмір плати, що сплачує позичальник кредитодавцю за наданий йому кредит. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов’язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором. Договором, виконання якого пов’язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом. До комерційного кредиту застосовуються положення статей 1054-1056 цього Кодексу, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов’язання, і не суперечить суті такого зобов’язання

Види кредиту. Особливості надання кредитів.

У юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення. Стаття 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. Положенням про кредитування, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246, кредит визначається як позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Кредитна операція - це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника. Відповідно до статей 47 і 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" до кредитних належать такі операції: - розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; - організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; - здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); - надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; - придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); - лізинг. Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Кредити, які надаються банками, поділяються: за строками користування на: а) короткострокові - до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді; б) середньострокові - до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень; в) довгострокові - понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.; за забезпеченням на: а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи); в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації); г) незабезпечені (бланкові); за ступенем ризику на: а) стандартні кредити; б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на: а) кредити, що надаються у разовому порядку; б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний проміжок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів; в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання); за строками погашення на: а) кредити, що погашаються водночас; б) кредити, що погашаються у розстрочку; в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника); г) кредити, що погашаються з регресією платежів; д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу). Процес банківського кредитування здійснюється на принципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості. Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принципи повернення, строковості та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником банкові у визначений у кредитному договорі строк з відповідною платою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною метою, визначеною кредитним договором. Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть використовувати платіжні засоби у вигляді векселів. Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом: оплати боржником за векселем; передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ); переоформлення комерційного кредиту на банківський. Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди. Іпотечний кредит - це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Консорціумний кредит - це форма кредиту, що надається банківським консорціумом шляхом: а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам; б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; в) зміни гарантованих банками - учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції. Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використовувати цінні папери власної емісії для забезпечення кредитів можна лише з дозволу Національного банку України. Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним за депозитами. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або процентів за його користування банк має право видати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою. Банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах шляхом укладення кредитних договорів. Відповідно до Положення про кредитування ці договори укладаються у письмовій формі як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами. До умов кредитного договору можна віднести: об'єкти кредитування; розмір кредиту; умови видачі та погашення позички; процентні ставки за користування кредитом та порядок сплати процентів; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобов'язань за договором клієнтом; майнова відповідальність за порушення умов договору тощо. Форму кредитного договору затверджено постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. як додаток до Положення про кредитування. Суб'єкти підприємницької діяльності - резиденти України - відповідно до ст. 4 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" мають право на отримання кредитів від іноземних суб'єктів господарської діяльності. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам - резидентам, фізичним особам - резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам - нерезидентам - банківським установам. Позичальники погашають отримані кредити в іноземній валюті за рахунок валютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяльності. Для погашення кредитів може бути використана іноземна валюта, придбана на міжбанківському валютному ринку України. Відповідно до п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо строки і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України. Згідно із встановленим порядком уповноважений банк, що має ліцензію на право здійснення операцій з валютними цінностями, може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-кореспондентів без отримання ліцензії НБУ строком до одного року. Інші резиденти-позичальники повинні отримати ліцензію у порядку, встановленому Положенням про порядок надання резидентам України індивідуальних ліцензій та свідоцтв про реєстрацію на одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 1995 р. № 329 (із змінами та доповненнями від 7 травня 1997 р). Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичальник (крім уповноваженого банку) повинен подати до НБУ: клопотання позичальника-резидента; лист уповноваженого банку на адресу Національного банку України зі згодою на обслуговування кредиту, із зазначенням реквізитів рахунка, на який буде здійснюватися переказ валютних коштів, та з експертним висновком банку щодо кредитного проекту (у вигляді додатка до листа), підготовленого на підставі документів позичальника, зазначених у Положенні, а саме: - копії свідоцтва про державну реєстрацію, засвідченої нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію, та один з примірників належним чином оформленого та затвердженого статуту або його копію, засвідчену нотаріально; - копії кредитної угоди; - техніко-економічного обґрунтування потреби в одержанні кредиту; - розрахунків окупності кредиту; - графіка погашення заборгованості за кредитом (з урахуванням процентів); - висновку аудиторської організації про фінансовий стан позичальника; - копії балансу позичальника на останню звітну дату, засвідченої органом державної податкової служби; - копій контрактів, що забезпечують реалізацію кредитного проекту; - ліцензій чи інших дозволів на експорт продукції відносно цього проекту, які встановлені державними органами; - інформації чи документа про забезпечення кредиту, якщо таке передбачено кредитною угодою. Якщо резидент-позичальник є державним підприємством, йому необхідно додатково подати клопотання відповідного державного органу про отримання кредиту, а якщо кредитною угодою передбачена застава майна - письмову згоду органу, уповноваженого управляти цим майном, на передачу його в заставу. Уповноважений банк для одержання свідоцтва про реєстрацію подає до Національного банку України клопотання банку та кредитну угоду з нерезидентом з графіком погашення заборгованості за кредитом. Індивідуальна ліцензія чи свідоцтво про реєстрацію видається резиденту-позичальнику для реалізації тільки одного кредитного проекту і не може бути підставою для залучення іншого проекту чи збільшення суми кредиту та здійснення інших валютних операцій. Індивідуальна ліцензія дійсна на весь час користування кредитом, якщо протягом 60 днів з дати її видачі позичальник одержав кредит повністю або його частку. За неможливості з поважних причин розпочати освоєння кредиту в цей термін резидент-позичальник може звернутися до Національного банку України з обґрунтованим клопотанням про подовження строку дії індивідуальної ліцензії за умови подання позитивного клопотання уповноваженого банку з цього приводу. Уповноваженому банку для отримання індивідуальної ліцензії на залучення кредитних ресурсів від іноземних банків-кореспондентів строком понад один рік необхідно подати Національному банку України клопотання і кредитну угоду з нерезидентом із зазначенням графіка погашення заборгованості за кредитом. Отримання резидентом-позичальником кредиту в іноземній валюті від іноземного кредитора без індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою застосування передбаченого ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" штрафу у сумі, еквівалентній сумі одержаного кредиту, перерахованій у валюту України за курсом НБУ на день здійснення операції. Контроль за погашенням кредиту, отриманого резидентом України в іноземній валюті від іноземного інвестора, покладається на уповноважений банк.

46. Поняття та загальна характеристика договору банківського вкладу.За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка, якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором. Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов’язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти. На рахунок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім’я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом. Кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до Кодексу. Фізична або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Ця особа набуває права вкладника з моменту пред’явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами. До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад. Визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблений вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу. Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, відмовилася від нього, особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повернення вкладу або перевести його на своє ім’я. Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтверджуються ощадною книжкою. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред’явлення ощадної книжки у банк. Відомості про вклад, вказані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником. Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред’явлення ощадної книжки. Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у непридатний для пред’явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку. Ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав. У разі дострокового пред’явлення ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачується сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір процентів.

47. Поняття та загальна характеристика договору банківського рахунку.

Д-р консенсуальний, оплатний, двосторонній. За договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Положення цієї глави застосовуються до інших фінансових установ при укладенні ними договору банківського рахунка відповідно до наданої ліцензії, а також застосовуються до кореспондентських рахунків та інших рахунків банків, якщо інше не встановлено законом. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами. У разі необґрунтованого ухилення банку від укладення договору банківського рахунка клієнт має право на захист відповідно до цього Кодексу. Банк зобов’язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов’язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Клієнт зобов’язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором. Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов’язки сторін, пов’язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит, якщо інше не встановлено договором або законом. За користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, — зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом. Банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом. У разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку клієнта у такій черговості: 1) у першу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів; 2) у другу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором; 3) у третю чергу списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду; 4) у четверту чергу списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету; 5) у п’яту чергу списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку їх послідовного надходження. У разі відсутності (недостатності) грошових коштів на рахунку клієнта банк не веде обліку розрахункових документів, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка: 1) якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від мінімального розміру, передбаченого банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це; 2) у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше не встановлено договором; 3) в інших випадках, встановлених договором або законом. Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами. Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку. Банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

48. Основні види розрахунків. Форми, способи і порядок розрахунків.

Відповідно до ст. 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному чи паперовому вигляді.

Готівкові розрахунки — це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

Безготівкові розрахунки — це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, що вони внесли готівкою до каси банку, на рахунки одержувачів коштів.

Відповідно до ст. 40 ЗУ «Про Національний банк України» правила і форми розрахунків встановлюються Національним банком України. Порядок проведення готівкових розрахунків встановлений Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим Постановою НБУ від 15.12.04 р. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлені інструкцією «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженою Постановою НБУ від 21.01.04 р. № 22. Безготівкові розрахунки провадяться через банки, в яких юридичні та фізичні особи мають рахунки, а також через банки, в яких не відкриті рахунки фізичних чи юридичних осіб, що здійснюють платежі або на користь яких зроблений платіж, які надають такі послуги населенню.

«Інструкцією № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 204 докладно регламентуються основні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти ^^ документів і порядок їх обігу, вимоги щодо оформлення розрахункових документів клієнтами, обов’язки банків при прийнятті розрахункових документів, їх обліку та проведенні операцій за ними.

Розрахунки, не пов’язані з підприємницькою діяльністю громадян, дозволяються як готівкою, так і в безготівковому порядку. Розрахунки пов’язані зі здійсненням громадянами підприємницької діяльності, як правило, мають провадитися у безготівковому порядку. Розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами відбувються як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки і здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги встановленої форми.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів: платіжні вимоги-доручення; чеки; акредитиви; векселі; платіжні вимоги; інкасові доручення (розпорядження). Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися також за допомогою банківських, платіжних карток.

Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форгіи розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими Чеками і з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.На сучасному етапі зовнішньоекономічної діяльності можуть використовуватися такі основні форми розрахунків — сто відсотковий авансовий платіж (передоплата), акредитив, інкасо та відкритий рахунок. Основною особливістю використання цих форм розрахунків на практиці є їх подання за ступенем вигідності для експортера — від найвигідніших до найменш вигідних.

Передоплата (сто відсотковий авансовий платіж). Ця форма передбачає здійснення авансового платежу у розмірі повної вартості товару, що поставляється. Вона є найвигіднішою формою розрахунку для експортера (продавця) і найменш вигідною для імпортера (покупця).Проводиться цей платіж банківським переказом або чеком.

Акредитивна форма розрахунку — це форма безготівкових

розрахунків за товари і послуги, за якої оплату пред'явлених постачальником документів про відвантаження товарів або надання послуг здійснює банк постачальника (в якому відкрито його рахунок) за рахунок коштів платника, що знаходяться на його розрахунковому рахунку в іншому банку, можливо навіть в іншому місті чи за кордоном.

Інкасо — розрахункова банківська операція, сутність якої полягає в тому, що банк за дорученням свого клієнта (експортера) на підставі грошових, товарних та розрахункових документів отримує належні йому кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу товари і зараховує їх на рахунок клієнта (експортера) у себе в банку.

Відкритий рахунок Сутність цієї форми платежу полягає в тому, що імпортер здійснює періодичні платежі експортеру після одержання товару.

49. Договір факторингу: загальна характеристика.Д-р – двосторонній, відплатний, реальний/консенсуальний. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов’язань або відповідальності перед боржником у зв’язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу. Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред’явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу. Боржник зобов’язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов’язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов’язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов’язку перед клієнтом. Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави. Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором, фактор зобов’язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов’язаний сплатити факторові залишок боргу. Якщо фактор пред’явив боржнику вимогу здійснити платіж, боржник має право пред’явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. Боржник не може пред’явити факторові вимоги до клієнта у зв’язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. У разі порушення клієнтом своїх обов’язків за договором, укладеним з боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта. Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов’язання передати клієнтові грошові кошти, пов’язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов’язання перед боржником, пов’язаного з відступленням права грошової вимоги.

50. Договір комерційної концесії: загальна характеристика.

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Д-р – консенсуальний, двосторонній, оплатний. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту. Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації. Правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням цих прав. Правоволоділець зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії: 1) забезпечити державну реєстрацію договору; 2) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; 3) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, користувач зобов’язаний: 1) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; 2) забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем; 3) дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; 4) надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця; 5) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; 6) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

51. Система не договірних зобов’язань.

У більшості випадків цивільно-правові зобов’язання виникають із договорів.

Назва «недоговірні зобов’язання» підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншої будь-якої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи.

Підставою для виникнення їх може бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Разом з тим зобов’язально-правові відносини, що виникають із такого роду односторонніх дій осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникли з договору. Саме тому такі відносини у римському приватному праві називали ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча самого договору або якогось іншого правочину між сторонами зобов’язання немає.

Одностороння дія, з якої виникло подібнезобов’язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов’язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання).

До недоговірних правомірних зобов’язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов’язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

4) рятування здоров’я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.

До недоговірних зобов’язань належить також група зобов’язань, що виникають з цивільних правопорушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов’язань, в основу яких покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов’язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії. Такими недоговірними зобов’язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

2) заподіяння шкоди;

3. набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

52. Публічна обіцянка винагороди.

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч.1 ст.1144 ЦК). Правове регулювання зобов'язання здійснюється §1 гл.78 ЦК. Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак: обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб; обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо); умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв. Отже, публічна обіцянка винагороди - це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату. За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів - публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату.

Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату - не є акцептом. Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором. До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить: зміст завдання; строк виконання; місце виконання; форму та розмір винагороди. Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи. Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні.Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну. Зобов'язання у зв'язку з публічноюобіцянкою винагороди припиняється у разі: закінчення строку для передання результату; передання результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду,згідно з ч.2 ст.1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

а зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс(змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди. Правове регулювання зобов'язання здійснюється §2 гл.78 ЦК. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки: обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. Конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасників); обіцяна винагорода - премія, яка виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно від його права на одержання інших видів винагороди за працю; винагороду обіцяють лише за найкращий досягнутий результат. Змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт. Суб'єктами зобов'язання є засновникиконкурсу та учасники конкурсу. Засновник конкурсу зобов'язаний: повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому; прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи; виплатити переможцеві конкурсу винагороду. До обов'язкових умов конкурсу законодавець відносить: предмет конкурсу; вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Засновникконкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати. Винагороду може бути визначено: у грошовій сумі, в іншій матеріальній цінності; в наданні морального заохочення. В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також: кількість призових місць; строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії тощо. У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Внесення зміни до умов конкурсу можливо: лише до початку конкурсу; про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошеноконкурс. Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі. Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі. Право на одержаннявинагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу.Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію.

За результатами конкурсу приймається рішення. Якщо рішення приймає конкурсна комісія, журі, то його повинен затвердити засновник конкурсу. Про результат конкурсу його засновник повинен оголосити в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Учасники конкурсу можуть оскаржити до суду прийняте рішення про результати конкурсу на загальних підставах. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу. Причому засновникконкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу. Відповідно до ст.1157 засновник конкурсу повинен повернути речі, подані на конкурс, їх власникові. Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише: за згодою учасника конкурсу; якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про її повернення; при цьому учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої наконкурс. Крім того, засновник конкурсу може набути право власності на річ, подану на конкурс, якщо її не було подаровано засновникові конкурсу або придбано ним, за набувальною давністю.

55. Набуття майна без достатньої підстави.

За зобов'язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (ч.1 ст.1212 ЦК). Правове регулювання здійснюється гл.83 ЦК. Підставами виникнення зобов'язання може бути: • набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; • підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла. Причому не має значення, чи безпідставне набуття абозбереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збереженемайно (кредитор). Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставнонабутого або збереженого. Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення: 1) зобов'язання із безпідставногонабуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо); 2) зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобтозбереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів потерпілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (від лат. condictio indebiti - повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про: • повернення виконаного за недійсним правочином; • витребування майна власником із чужого незаконного володіння; • повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; • відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Змістом зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставногозбагачення від боржника та обов'язок останнього повернути безпідставно набуте або збережене потерпілому. Набувач зобов'язаний: повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості - відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст.1213); відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, і з цього часу він відповідає також за допущене нею погіршення майна (ч.1 ст.1214); сплатити проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ч.

2 ст.1214). Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого воназобов'язана повернути доходи. Законодавець передбачає випадки, коли не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата та платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фіз. або юр. особою добровільно; інше майно, якщо це встановлено законом. Однак така заборона діє лише за умов якщо немає: рахункової помилки; недобросовісності з боку набувача.

56. поняття зобов’язань із заподіяння шкоди. Умови їх виникнення.

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі. Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду - деліктною. Правове регулювання зобов'язання здійснюється гл.82 ЦК та іншими актами. Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підставивиникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень.

Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст.1187 ЦК).

Деліктне зобов'язання - це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майнуорганізації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання - це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст. Суб'єктами деліктного зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов'язання, є боржник і кредитор. Боржник - це особа, яка зобов'язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор - потерпілий. Фізичну особу може бути визнано суб'єктом деліктного зобов'язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) - деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб'єктом відповідальності за завдану шкоду в деліктних правовідносинах є не фізична особа - безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладено на осіб, указаних в законі, які й є суб'єктами з її відшкодування (ст. 1178, 1184, 1186 ЦК). Суб'єктами деліктної відповідальності можуть бути й юридичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у цьому виді цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв'язку із виконанням останніми їхніх трудових функцій (ст. 1172 ЦК). Обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладено й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст. 1173, 1174, 1175, 1176 ЦК). Другою стороною деліктного зобов'язання - кредитором - є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. Наприклад, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров'я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов'язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

Об'єктом деліктного зобов'язання є дії божника з відшкодування завданої шкоди у повному розмірі. Трапляються випадки завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю двох або більше осіб, що спричинило настання несприятливих наслідків як неподільного результату. Відповідно до ст. 543 ЦК, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність. Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч.1 ст. 544 ЦК. Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ст. 440 ЦК України обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора - одержати таке відшкодування.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст.1187 ЦК). Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки: • неможливість повного контролю з боку людини; • наявність шкідливих властивостей; • велика ймовірність завдання шкоди. У ч.1 ст.1187 закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки,вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Джерела підвищеної небезпеки можна поділити на: • фізичні (механічні, електричні, теплові); • фізико-хімічні; • хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні); • біологічні (зоологічні, мікробіологічні). Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом,а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст.1187. Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види найму - найм транспортного засобу з екіпажем (ч.2 ст.798) та найм без екіпажу (ч.1 ст.798). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст.805), то в другому -на наймача (ст.804). Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч.4 ст.1187). Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: • наявність шкоди; • протиправна дія заподіювача шкоди; • наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини). Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок: • дії непереборної сили; • умислу потерпілого. Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи - володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст.1193). У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст.1188 необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини (ч.1 ст.1188). У випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам, володільці цих джерел несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють ЗУ "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: • ядерної шкоди; • ядерного інциденту; • причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

59. Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

(ст.1176 ЦК, ЗУ "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду"). Суб'єктом заподіювачем шкоди за цим видом делікту є правоохоронні та судові органи, до яких чинний ЦК відносить: • органи дізнання,тобто органи, які наділені правом проводити слідчі дії, що є початковою формою досудового розслідування в кримінальних справах (міліція, податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ, митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи держ. пожежного нагляду, органи охорони держ. кордону, капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, у випадках, що передбачено ст.101 КПК Укр.); • органи попереднього (досудового) слідства, тобто органи, наділені правом проводити досудове слідство у кримінальних справах (слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки) у випадках, що передбачено ст.102 КПК; • органи прокуратури, тобто органи, які визначені такими відповідно до ЗУ "Про прокуратуру" (Ген. прокуратура Укр., прокуратури АРК, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури); • органи суду, тобто органи, на які покладено здійснення функцій правосуддя (КСУ та суди загальної юрисдикції (місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд Укр.

; Касаційний суд Укр.; вищі спеціалізовані суди; ВСУ). Від імені вказаних органів безпосередньо діють їх посадові та службові особи. Проте особу заподіювача шкоди відмежовано від особи, яка несе відповідальність за завдання шкоди, оскільки посадові та службові особи правоохоронних та судових органів, діяннями яких безпосередньо завдано шкоди, вчиняють їх не лише від імені зазначених органів, а й від імені держави. І саме тому відповідальність за завдану ними шкоду несе держава Україна в особі відповідних фінансових органів за рахунок майна, в тому числі грошових коштів, які належать їй на праві власності.. Визначено вичерпний перелік протиправних діянь, що є умовою настання відповідальності: • незаконне засудження; •незаконне притягнення до кримінальної відповідальності; • незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою; • незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд; • незаконне затримання; • незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Якщо ж шкоди завдано фізичним чи юридичним особам внаслідок іншоїнезаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, вона відшкодовується на загальних підставах. Наявність протиправності як характерної ознаки вказаних вище діянь, має бути підтверджено певною реабілітацією особи, шляхом постановления судом виправдувального вироку, скасування незаконноговироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також винесення відповідного акту про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Якщо ці діяння не підтверджено обставинами, що реабілітують особу, (наприклад, кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акту помилування), то право на відшкодуваннязавданої шкоди не виникає (ч.3 ст.1176). Не має права на відшкодування завданої шкоди також і фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла завданню їй шкоди (ч.4 ст.1176), окрім випадків, якщо фізична особа вчинила самообмову внаслідок застосованих до неї фізичного чи психічного насилля, погроз, обману чи інших незаконних засобів, які доведено в належному порядку. Істотною специфікою цього делікту є те, що шкода, яку завдано фізичним та юридичним особам за цим деліктом, відшкодовується незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. У разі, якщо держава відшкодувала шкоду, завдану посадовою чи службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, то вона наділяється правом зворотної вимоги до цієї посадової чи службової особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч.3 ст.1191).

60. Шкода, завдана внаслідок вчинення злочину.

У цілому правила про відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від злочину, мають загальний характер, що означає, що шкода має бути відшкодована особою, яка визнана винною у вчиненні злочину або навіть за відсутності її вини в разі якщо Цивільний кодекс не вимагає наявності вини як обов'язкової підстави відповідальності (наприклад в разі завдання шкоди внаслідок ДТП).

Крім загальних правил, ЦК України містить також і спеціальні норми, що визначають порядок відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від злочину, та іншим особам, яким внаслідок вчинення злочину завдані збитки. Відповідно до ст. 1206 ЦК особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. У зазначеній статті йдеться саме про відшкодування витрат, які поніс заклад охорони здоров'я на лікування потерпілого. У разі якщо витрати на лікування ніс тільки сам потерпілий (наприклад, у разі лікування потерпілого в лікарні приватної форми власності, де офіційно всі медичні послуги є платними), буде йтися про відшкодування витрат потерпілого на лікування, яке здійснюватиметься за правилами ст. 1195 ЦК.

Стаття 1206 ЦК також передбачає два винятки із загального правила про відшкодування витрат закладу охорони здоров'я: а) заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони та б) заподіяння шкоди у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Перевищення меж необхідної оборони визначається ст. 36 КК як умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони за загальним правилом є підставою для відшкодування потерпілому завданої шкоди (ч. 1 ст. 1169 ЦК). Але витрати закладу охорони здоров'я в такому випадку не відшкодовуються. Перебування особи в стані сильного душевного хвилювання може бути підставою для звільнення її від цивільно-правової відповідальності, якщо при цьому дотримані умови ст. 1186 ЦК (особа не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними). У будь-якому випадку завдання шкоди в стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, є підставою для звільнення особи від обов'язку компенсувати закладу охорони здоров'я витрати на лікування потерпілого.

У разі якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати закладу охорони здоров'я на лікування потерпілого також підлягають відшкодуванню. Відшкодування здійснюється за загальними правилами статей 1178 та 1179 ЦК. Тобто в разі вчинення злочину малолітнім, витрати відшкодовуються його батьками (усиновлювачами), опікуном або закладом, під наглядом якого перебуває малолітній. Неповнолітня особа зобов'язана відшкодувати витрати закладу охорони здоров'я самостійно. У разі недостатності у неповнолітнього коштів для відшкодування обов'язок відшкодувати витрати покладається на його батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Кошти на відшкодування закладу охорони здоров'я витрат на лікування потерпілого від злочину виплачуються самому закладу охорони здоров'я, якщо він перебуває в приватній власності, або до відповідного бюджету, якщо заклад охорони здоров'я перебуває у державній власності, власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади. Стягнення коштів здійснюється на підставі Порядку обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. № 545.

Спеціальні правила ЦК встановлює для випадків, коли особа, що вчинила злочин, невідома або є неплатоспроможною. Для захисту прав потерпілого відповідно до положень статей 1177 та 1207 ЦК завдана шкода має бути відшкодована державою.

Отже, законодавство надає додаткові гарантії особам, яким завдано майнової шкоди або шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину. Потерпший або особи, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (ст. 1200 ЦК), вправі отримати відшкодування шкоди від держави за наявності таких умов:

1) якщо шкоду завдано внаслідок злочину, але не встановлено особу, яка вчинила злочин. Дане положення є дещо суперечливим, оскільки ст. 11 КК визначає злочин як передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Отже, суб'єкт злочину є необхідним елементом його складу і вести мову про злочин без суб'єкта не можна. Отже, в разі невстановлення особи - суб'єкта, можна говорити скоріше про протиправне діяння, яке має ознаки злочину.

2) якщо особа, яка вчинила злочин, є неплатоспроможною.

3)якщо шкода завдана фізичній особі. Шкода, завдана юридичній особі внаслідок злочину, не підлягає відшкодуванню державою.

Частини 2 ст. 1177 та ст. 1207 ЦК відсилають до спеціального законодавства для визначення умов та порядку відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок злочину. Але відповідного закону в Україні поки не прийнято.

61. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітнім, неповнолітнім, недієздатним.

За загальним правилом, неповнолітні особи є повністю дієздатними, тобто такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність. Однак якщо неповнолітня особа немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, то цю шкодувідшкодовують субсидіарно її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, а у разі, якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цей заклад (ч.2 ст.1179 ЦК). Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб. Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому, вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд занеповнолітнім презюмується, тобто вони відповідатимуть за завдану неповнолітнім шкоду, якщо не доведуть, що її завдано не з їхньої вини. У разі, якщо а) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягнула повноліття; б) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття, - то зобов'язані особи звільняються від обов'язку додатково відшкодовувати завдану шкоду. Натомість, коли ж повної дієздатності неповнолітній не набув, а йому надали, в порядку ст.35 ЦК, то до уваги береться наявність згоди на це батьків (усиновителів) або піклувальників. Якщо такої згоди не було, то неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах. Якщо ж батьки (усиновлювачі) або піклувальники дали свою згоду на набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності, то вони продовжують нести субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім, до досягнення ним повноліття. Однак, у разі, якщо неповнолітня особа, яка набула повної цивільної дієздатності, не має майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, цю шкоду відшкодовують у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Відшкодувавши шкоду,завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника позбавляються права зворотної вимоги (регресу) до неповнолітньої особи (ч.4 ст.1191).

За загальним правилом, відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою, здійснюється опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо). Протиправним діянням, за яке настає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд занедієздатним. Вина опікунів або закладу, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, презюмується, тобто вони відповідають за завдану недієздатним шкоду, якщо не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини. Причому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, не припиняється в разі поновленнянедієздатної особи в цивільній дієздатності. Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатним, опікун та заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч.4 ст.1191). За загальним правилом, шкода, завдана фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, відшкодовується нею на загальних підставах.

62. Поняття спадкування. Принципи спадкування !!!

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм, які ре­гулюють відносини, що виникають у зв'язку із спадкуванням. Легальне поняття спадкування закріплено у статті 1236 ЦК, відповідно до якої спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фі­зичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спа­дкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і слугує охороні цього права. Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість уні­версального правонаступництва, як одночасність переходу до правонасту­пника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною або спадковою масою і складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина.

Що стосується спадщини, то її склад має деякі особливості:

• у порядку спадкування переходять лише ті права та обов'язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спад­щини і не припинилися внаслідок його смерті. Права спадкодавця ма­ють назву в теорії цивільного права як активи спадщини (це права спад­кодавця, його приватна вкласність, об'єкти нерухомості, окремі види майна тощо); борги (або обов'язки), які також переходять до правона­ступників (спадкоємців) мають назву пасиви спадщини);

• права та обов'язки спадкодавця переходять до право­наступників як єдине ціле з урахуванням усіх забезпечувань та обтяжу­вань. Якщо право спадкодавця було забезпечене, наприклад, заставою, то це забезпечення переходить і до його правонаступників, які у разі не­виконання зобов'язання боржником мають право вимагати звернення стягнення на предмет застави;

• деякі права та обов'язки особи не входять до складу спадщини і не переходять до правонаступників. Це такі права та обов'язки, що безпосередньо пов'язані з особистістю спадкодавця. Го­ловних їх п'ять, вони закріплені у ст. 1219 ЦК України.

Не переходять у спадщину ті права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця: особисті немайнові права; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом; право на аліменти; право на участь в товариствах; право на членство в об'єднаннях тощо.

Спадкодавець - фізична особа, права та обов'язки якої після смерті переходять до інших осіб.

Спадкоємці - особи, які набувають право на спадщину, тобто фізи­чні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщи­ни. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи і держава.

Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов'язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

Місцем проживання малолітньої і неповнолітньої особи є місце проживання її При спадкуванні має місце два види визначення спадко­ємців та розподілу спадкового майна:

- спадкування за законом;

- спадкування за заповітом

Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини.

Відкриття спадщини - це настання певних обставин, за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. До обставин, що зумовлюють відкриття спадщини, закон відносить (ст. 1220 ЦК): • смерть особи; • оголошення особи померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого її оголошено померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, бо на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з них. Відповідно, якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з цих осіб. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. А якщо місце проживання спадкодавця невідоме, то місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а якщо немає нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст. 1221 ЦК). Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцемсмерті, якщо особа померла в санаторії, відрядженні, в дорозі тощо. Місцю смерті спадкове право ніякого значення не надає.

З моменту відкриття спадщини у спадкоємців виникає право на прийняття спадщини або на відмову від спадщини (см.112). Особливості переходу майнових прав спадкодавця: право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, зі збереженням її цільового призначення; до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій їх розміщено; до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначено заповітом; суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку в праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі; суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини; переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в договірних зобов'язаннях; право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя; право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. До спадкоємця переходять і обов'язки: відшкодувати майнову шкоду (збитки), яку було завдано спадкодавцем; відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя; сплатити неустойку (штраф, пеню), яку було присуджено судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.

Законодавець покладає на спадкоємців також обов'язок відшкодувати: розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця; витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця, що можуть бути стягнені не більше ніж за 3 роки до його смерті. Спадкоємці не можуть прийняти лише права і відмовитися від прийняття обов'язків, оскільки спадщина приймається не в частині, а в цілому. Відповідно до ст.1219, до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; фідуціарні (особистісні) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які припиняються смертю одного з них.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що

належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не

припинилися внаслідок його смерті.

Стаття 1219. Права та обов'язки особи, які не входять до

складу спадщини

1. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що

нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в

об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх

установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати,

встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника,

передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Спадкування здійснюється на певних засадах. Серед принципів спадкового права необхідно назвати такі:

1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємця;

2) універсальність спадкового правонаступництва;

3) родинно-сімейний характер спадкування;

4) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;

5) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;

6) державно-правовий захист непрацездатних родичів та членів сім'ї спадкодавця;

63. поняття, форма та порядок складання заповіту.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Головне в будь-якому заповіті - призначення спадкоємців. Підпризначення спадкоємця - це призначення заповідачем додаткового спадко¬ємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у запові¬ті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йо¬му належать на момент час складання заповіту, а також ті права та обов'язки, які йому будуть належати у майбутньому.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він висловив ще за життя, але безпосереднє здій¬снення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме: 1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладення заповіту; 2) зміст заповіту не повинен суперечити закону; 3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача; 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; 5) умови заповіту повинні бути здійсненими.

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти, по¬свідчені певними посадовими особами (головними та черговими ліка¬рями; директорами будинків для осіб похилого віку та інвалідів; капіта¬нами суден; начальниками експедицій; командирами військових частин; начальниками виправно-трудових установ; слідчих ізоляторів). При по¬свідченні заповіту посадовими особами обов'язкова участь двох свідків. Свідками не можуть бути спадкоємці, близькі родичі, особи, які не мо¬жуть підписати і прочитати заповіт.

В заповіті заповідач може обумовити виникнення права на спадщину у спадкоємця наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної без¬посередньо з поведінкою спадкоємця (наприклад, проживання в сільській місцевості, набуття освіти, народження дитини тощо). Умова, визначена в заповіті, повинна існувати на час відкриття спадщини.

Обов'язкова частка у спадщині. Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаю¬чи предметів домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам, які як належать, так і не належать до кола спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі, позбавити спадщини одного чи всіх спадкоємців, не зазначаючи підстави позбавлення спадщини. В цьому і по¬лягає принцип свободи заповіту. Водночас свобода заповіту обмежується правилом щодо обов'язкової частки спадщини.

Обов'язкові спадкоємці - це визначені законом особи, які незалежно від змісту заповіту завжди мають право отримати певну частку спадщшш.

До обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непраце¬здатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне по¬дружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не піддягає. Інші непрацездатні родичі померлого: брати, сестри, дід, баба, тітка, дядько, внуки, правнуки - не є обов'язковими спадкоємця¬ми. Злиденність спадкоємця не є умовою отримання обов'язкової частки спадщини.

Розмір обов'язкової частки становить половину частки, яка б на¬лежала особі за заповітом. Тобто право заповідача на вільне розпоря¬дження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов'язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спадщини не обтя¬жується боргами спадкодавця.

Розмір обов'язкової частки може бути зменшено судом з урахуван¬ням відносин між цими спадкоємцями і спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (наприклад, обов'язковий спадко¬ємець претендує на частину однокімнатної приватизованої квартири, в якій за життя проживали спадкоємці за заповітом).

ЦК дає заповідачу право скласти так званий секретний за¬повіт, тобто заповіт із змістом якого не має права ознайомитися навіть нотаріус. Особа, яка склала секретний заповіт, заклеює конверт і ста¬вить свій підпис на ньому. Такий заповіт в присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують. Після відкриття спадщини нотаріус призначає день оголошення заповіту і повідомляє про це членів сім'ї і родичів спадкодавця. В призначений день нотаріус в присутності заін¬тересованих осіб і свідків відкриває конверт і оголошує зміст заповіту. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому записується зміст заповіту. Протокол підписують нотаріус і свідки. Оригінал прото¬колу зберігається в нотаріальній конторі, а спадкоємцям видають нота¬ріально посвідчені копії.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спад¬коємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка вказана в заповіті. Покладання виконання таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або лега¬том. Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи незалежно від того, чи належать вони до числа спадкоємців за законом.

Предметом заповідального відказу може бути передача відказооде-ржувачеві у власність або за іншим речовим правом речі, що входить або не входить до складу спадщини. Це може бути доручення спадко¬ємцям передати певну річ чи певну грошову суму, простити борг.

Особливим видом заповідального відказу є надання прав довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, зобов'язання виконати роботи чи надати послуги третій особі (відказоодержувачу)

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

64. Коло спадкоємців та зміст заповіту.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вчинення заповіту через представника не допускається. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правичоном, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. ЦК висуває такі вимоги до форми заповіту: ? складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання; ? має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписатизаповіт, його підписує інша особа, що засвідчується у відповідному порядку із зазначенням причин, за яких текст заповіту не міг підписати заповідач власноруч; ? має бути посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування - якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту: головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником шпиталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів - осіб, які перебувають на лікуванні у лікарні, шпиталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів; капітаном судна - осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України; начальником експедиції - осіб, які перебувають у пошуковій або іншій експедиції; командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи або закладу - військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військовонавчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також робітників, службовців, членів їхніх сімей і членів сім'ї військовослужбовців; начальником місця позбавлення волі - осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі; начальником слідчого ізолятора - осіб, які тримаються під вартою.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, який нотаріус на прохання особи записав з її слів власноруч чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, то посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. У такому самому порядку посвідчується заповіт, що прирівнюється до нотаріально посвідченого. При посвідченні заповіту при свідках вимагається присутність не менше двох, які мають повну цивільну дієздатність. Не можуть бути свідками: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці зазаповітом; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. В текст заповіту заносяться відомості про особу свідків. ЦК України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. Але свобода заповіту має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповіту стосується не лише визначення кола спадкоємців, а й визначення обсягу спадкової маси, яку заповідають.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Можна скластизаповіт щодо усієї спадщини або лише щодо її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Слід наголосити на тому, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини, оскільки з моменту складання заповіту до моменту відкриття спадщини її обсяг може змінитися.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ст.1237 ЦК). Заповідальний відказ (легат) - це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметомзаповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємціввідказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК). Сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), становить підгалузь спадкового права. Спадкування буває двох видів: спадкування за заповітом; спадкування за законом.

Існує категорія осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Це неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки в спадщині може бути зменшено судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення. До обов'язкової частки в спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має правона обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

В цілому право на обов'язкову частку в спадщині є певною соціальною гарантією для осіб, які не можуть забезпечувати самостійне існування.

65. Тлумачення та виконання заповіту. Зміна та скасування. Визнання недійсним.

Заповідач має право призначити виконавця заповіту - особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця.

Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа.Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.

Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.

Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:

1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);

2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).

За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.

По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.

По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.

Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом. За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

У цьому випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту, або виконавець заповіту був усунений від його виконання.

Особа призначається виконавцем заповіту з її письмової згоди. Така згода з'ясовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна заява, що додається до заповіту, або зазначається на самому заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст. 1289 ЦК не міститься вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад, згідно зі ст. 1249 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть нотаріусу. Отже, у випадках складання секретного заповіту, згода виконавця не може бути виражена на самому заповіті, але можливе подання її у вигляді спеціального документу.

На виконавця заповіту покладаються обов'язки 2 типів: а) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців; б) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб. Виконуючи обов'язки першого типу, виконавець заповіту повинен:

1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати в установленні місцезнаходження всього спадкового майна, в описі та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх інших спадкоємців. При цьому виконавець заповіту вживає заходів до охорони всієї спадщини, а не тільки того майна, яке зазначене у заповіті;

2) вжити заходів щодо розшуку та інформування спадкоємців, відказоодержувач і в, кредиторів про відкриття спадщини;

3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад, витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);

4) управляти спадщиною, якщо до складу спадщини входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання (грошові суми та цінні папери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають історичне або наукове значення; зброя; харчові продукти тощо);

5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту заповіту, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.

Виконуючи обов'язки другого типу, виконавець заповіту повинен:

1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині;

2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо (ст.ст. 1237- 1240, 1246 ЦК).

Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає в заповіті додаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця заповіту з часу відкриття спадщини.

Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ, який підтверджує його повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців). Після виконання покладених на нього функцій виконавець заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його повноваження.

Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити у заповіті, що певна сума чи частина майна переходить виконавцю заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.

Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем, спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Якщо між виконавцем заповіту та спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, вона визначається судом.

Якщо в процесі виконання заповіту виконавець зазнав додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна, управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди за виконання своїх повноважень, він може вимагати відшкодування цих витрат та збитків. При цьому винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання заповіту.

Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту, ЦК разом із тим захищає інтереси спадкоємців від необачних дій виконавця. Зокрема, ст. 1292 ЦК надає право спадкоємцям контролювати дії виконавця заповіту, які мають полягати в неухильному виконанні розпоряджень спадкодавця. Якщо виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі розпорядження спадкодавця, але здаються виконавцю доцільними, то він має узгодити такі дії зі спадкоємцями.

На виконавця заповіту покладається обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та піклування в будь-який час здійснення виконавцем його повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається виконавцем заповіту після виконання ним усіх покладених на нього повноважень (обов'язків).

Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту порушують інтереси спадкоємців, вони мають право їх оскаржити до суду. До таких вимог застосовується скорочений строк позовної давності в один рік (ст. 1293 ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.

Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є: І) виконання заповіту; 2) визнання заповіту недійсним (оскільки заповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання; 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (якщо виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (якщо виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту (відмова від виконання повноважень).

У разі виконання заповіту повноваження виконавця припиняються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Після цього виконавець повинен повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ, спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця, і відшкодування шкоди, завданої діями виконавця (ст.ст. 22, 23, 1294 ЦК).

Згідно зі ст. 1295 ЦК виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено (заповідачем, нотаріусом, спадкоємцями), має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Про це він зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (відказоодержувачів, кредиторів спадкодавця тощо), про відмову від здійснення своїх повноважень.

Проте виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Після вчинення таких дій він набуває права відмовитися від здійснення повноважень у подальшому.

У разі, коли виконавець заповіту не повідомив спадкоємців та інших заінтересованих осіб про відмову від здійснення своїх повноважень, або не вчинив невідкладних дій, необхідних для захисту прав спадкоємців та інших осіб, і це завдало збитків спадкоємцям, відказоодержувачам тощо, він повинен відшкодувати всі збитки, що виникли внаслідок його неналежної поведінки (ст.ст. 22, 1295 ЦК). Умовами відшкодування збитків у цьому випадку є: І) невиконання виконавцем заповіту покладених на нього обов'язків щодо дотримання порядку відмови від повноважень; 2) виникнення збитків у спадкоємців (відказоодержувачів тощо); 3) наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою виконавця заповіту та збитками, що виникли у спадкоємців, відказоодержувачів або інших учасників цих відносин.

66. Спадкування за законом. Розподіл майна померлого між спадкоємцями.

Спадкування за законом відбувається у випадках, якщо: • спадкодавець не залишив заповіту; • заповіт визнано недійсним; • заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин; • спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв; • спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця; • спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування відповідно до закону.Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування. Черговість одержання права на спадкування може бути змінено після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

ЦК встановив п'ять черг спадкоємців. 1- діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки. 2- рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька і з боку матері. 3- рідні дядько та тітка спадкодавця. 4- особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини. 5- інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення; утриманці (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше ніж 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування) спадкодавця, які не були членами його сім'ї. У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного ізспадкоємців за законом є однаковим. Усиновлені та їх нащадки щодо усиновителів та їх родичів прирівнюються у всьому комплексі прав та обов'язків до родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережено правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням - має право на спадкування.

Якщо спадкоємців кілька, виникає питання про частку кожного в спадщині, а в перспективі, - і про поділ спадкового майна.

Вирішення цього питання залежить від наявності та змісту заповіту. Якщо заповіту немає, то частки кожного спадкоємця у спадщині припускаються рівними. Відступ від цього принципу можливий за домовленістю спадкоємців між собою: вони можуть домовитися, що хтось отримує більшу, а хтось - меншу частку спадщини. Але такий договір між спадкоємцями можливий лише після прийняття ними спадщини і виникнення права спільної власності на спадкове майно. Проте якщо спадкодавець у заповіті розподілив спадщину між спадкоємцями у нерівних частках, то кожен має право саме на ту частку, яку вказав спадкодавець.

Спадкоємці, які прийняли спадщину і одержали свідоцтва про право на спадкування, можуть провести поділ спадкового майна в натурі, тобто визначити реальні частки в праві спільної власності, яке виникло у них.

При досягненні домовленості щодо поділу майна він провадиться в спрощеному порядку: кожен зі спадкоємців одержує в натурі майно, відповідно до договору між ними. Якщо в складі спадщини є майно, одержати яке чи розпорядитися яким спадкоємці можуть лише за наявності свідоцтва про право на спадщину (жилий будинок, грошовий внесок тощо), то розподіл провадиться шляхом звернення до нотаріуса із заявою про досягнення угоди між спадкоємцями щодо поділу спадщини і прохання вчинення відповідних нотаріальних дій.

Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, поділ її провадиться в судовому порядку відповідно до часток, які належать кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом. Оскільки спадщина належить спадкоємцям, які прийняли її, на праві спільної власності, то при її поділі застосовуються правила глави 26 ЦК, які регулюють відносини спільної часткової власності.

За наявності зачатої, але ще не народженої дитини (постуму) спадкоємці мають право провести розподіл спадщини з обов'язковим виділом спадкової частки, що припадає постуму. Інтереси останнього в цьому випадку захищає представник органу опіки і піклування, який має бути запрошений до участі в розподілі.

Права окремих категорій спадкоємців, котрі або перебували у близьких відносинах зі спадкодавцем, або були пов'язані зі спадкодавцем відносинами власності, при розподілі спадкового майна спеціально застерігаються. Зокрема, ч. 1 ст. 1279 ЦК встановлює переваги у виділі спадкового майна в натурі для осіб, які прожинали зі спадкодавцем однією сім'єю.

Проте одного факту такого проживання для отримання переваг при виділі частки зі спадкового майна недостатньо. Необхідно, щоб вказані особи проживали саме як одна сім'я (вели спільне господарство, мали спільні витрати тощо). Таке проживання спадкоємців зі спадкодавцем однією сім'єю має тривати не менше 1 року до часу відкриття спадщини. Якщо вказані умови наявні, то такі спадкоємці мають переважне право перед іншими спадкоємними на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку. Проте переваги стосуються не усього спадкового майна, а обмежені розміром частки в спадщині, яка належить цьому спадкоємцю.

Положення ч. 2 ст. 1279 ЦК спрямовані на захист прав спадкоємців, які разом зі спадкодавцем були співвласниками майна. Такі спадкоємці мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм в натурі цього майна у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення. Наприклад, у виділі частки у праві власності на квартиру в натурі може бути відмовлено, якщо внаслідок такого поділу інший спадкоємець фактично втрачає можливість користування своєю частиною квартири (утворюється прохідна кімната тощо).

У випадку, коли один спадкоємець проживає зі спадкодавцем однією сім'єю не менше 1 року до часу відкриття спадщини, а інший спадкоємець був співвласником разом зі спадкодавцем, слід виходити з того, що ч. І ст. 1279 ЦК стосується виділу в натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, а ч. 2 цієї ж статті - виділу в натурі майна, яке було спільною власністю спадкоємця і спадкодавця.

Якщо один зі спадкоємців є одночасно і членом сім'ї, і співвласником спадкодавця, то він має переваги перед іншими спадкоємцями і при виділі в натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, і при виділі частки майна, яке було в спільній власності цього спадкоємця та спадкодавця.

Виділ спадкового майна в натурі можливий за згодою сторін. Якщо такої домовленості не досягнуто, то спір вирішується судом.Коли вже було визначене коло спадкоємців після закінчення строку для прийняття спадщини або було видане свідоцтво про право на спадщину, в якому майно поділено між спадкоємцями, і з'являються інші спадкоємці, спадщина перерозподіляється між ними. Якщо спадкове майно в натурі не збереглося (наприклад, майно вже реалізоване), то нові спадкоємці можуть вимагати сплати відповідної грошової компенсації.

Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, було визнане відумерлим і перейшло у власність територіальної громади, спадкоємець має право витребувати його в натурі. Якщо це майно вже продане, спадкоємець може вимагати грошову компенсацію. При цьому виникає питання: як визначається розмір суми, що підлягає компенсації?

На перший погляд, має бути повернена сума, виручена від продажу. Однак ч. 2 ст. 1280 ЦК передбачає не "суму, отриману від продажу", а "грошову компенсацію". Отже, виходити треба не з того, скільки орган місцевого самоврядування отримав від реалізації майна, а з реальної оцінки проданого майна, котра може бути встановлена за допомогою спеціальної (товарознавчої або іншої) експертизи.

67. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія.

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.

Згідно зі ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:

1. якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)

2. слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК.

Суть спадкування за правом представлення полягає в тому, що хоча деякі родичі спадкодавця (його внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються повністю відспадкування і за певних умов набувають права спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби представляючи більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва — "спадкування за правом представлення").

За правом представлення онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, браг чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, що повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини.

Основні засади спадкування за правом представлення:

— онуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

— прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

— племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

— двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

— якщо спадкування за правом представлення здійснюється одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки (правнуки) закликаються до спадкування разом зі спадкоємцями першої черги. При розподілі спадкового майна вони ніби представляють своїх батька та (або) матір, що померли раніше. При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони "представляють". Це означає, шо внуки (правнуки) відповідають за борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які померли до відкриття спадщини. (За борги батьків вони відповідають у тому випадку, якщо виступають як спадкоємці останніх).

Онукам і правнукам спадкодавця порівну належить та частка, яка б переходила за законом до їхніх батьків, що померли до відкриття спадщини. Ці правила поширюються на всі випадки спадкуванняза правом представлення, зазначені у ст. 1266 ЦК.

Перехід права на прийняття спадщини – ст. 1276 ЦК.

Спадкова трансмісія - це перехід права на прийняття спадщини від померлого спадкоємця, який не встиг реалізувати своє право на прийняття спадщини до його спадкоємців, тобто – перехід права, а не виникнення права на спадкування після смерті першого спадкодавця.

Відповідно до ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Право на прийняття спадщини, померлого, переходить до його спадкоємців на загальних підставах протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, становить менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець, який помер після відкриття спадщини, і не встиг її прийняти, після смерті першого спадкодавця - називається трансмістентом (другий спадкодавець), а його спадкоємці, на яких перейшло право успадкування, що належало б йому - іменуються трансміссарами.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.

5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу.

68. Здійснення права на спадкування. Відмова від прийняття спадщини.

а момент відкриття спадщини виникає спадкове правовІдношення. Водночас відкриття спадщини і закликання до спадщини недостатньо, щоб той чи Інший потенційний спадкоємець став правонаступником прав та обов'язків померлого. Право на прийняття спадщини є суб'єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надається альтернатива: прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Прийняття спадщини - це засвідчення згоди спадкоємця вступи­ти у всі відносини спадкодавця, які становлять у сукупності спадщину. Така згода повинна бути виражена встановленим законом способом. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи з застереженням.

Спадщина вважається прийнятою, якщо протягом шести місяців, починаючи із часу відкриття спадщини:

- спадкоємець подасть заяву про прийняття спадщини у нотаріаль­ну контору за місцем відкриття спадщини;

- спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем, ні заявив про відмову від спадщини, тобто фактично вступив в управління чи во­лодіння спадковим майном.

Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, чи циві­льна дієздатність обмежена, вважаються за загальним правилом, таки­ми, що прийняли спадщину. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для при­йняття спадщини.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку. Заява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.

Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.

Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.(ст. 1273ЦК)

Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.

Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.

Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов’язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.(ст. 1275ЦК)

Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці, вона підлягає перерозподілу між ними.

Такі спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.

Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.(ст. 1275ЦК)

Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями.

Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.

Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині.(ст. 1283ЦК)

Якщо спадкування здійснюється не лише за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодо охорони всієї спадщини.

Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, що спадкується за законом.(ст. 1284ЦК)

Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з’явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

Особа, яка управляє спадщиною, має право на плату за виконання своїх повноважень. (ст. 1285ЦК)

69. Спадковий договір.

ЦК (ст. 1302) визначення спадкового договору не містить, описуючи, натомість, його зміст. Згідно з цією нормою за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.Спадковий договір, якому присвячена глава 90 ЦК, раніше вітчизняному цивільному законодавству відомий не був, у зв'язку з чим його родовід деякі вітчизняні правознавці (В. Васильченко) дов'язують з римським приватним правом. Проте класичному римському праві такі договори відомі не були, оскільки сама їх ідея суперечить принципу свободи заповіту, властивому цій правовій системі. Тому більш логічним виглядає пов'язування появи категорії спадкового договору з рецепцією римського права у Західній Європі, зокрема, в Німеччині, де його в такому контексті розглядали як "третю підставу права спадкування" (Д. Грімма).

Таким чином, можна зробити висновок, що спадковий договір у сенсі його визначення ст. 1302 ЦК, повністю є продуктом вітчизняної правової думки, чим, власне, і зумовлені його характерні ознаки та властивості. З характеристики спадкового договору, яка міститься у ст. 1302 ЦК, випливає, що його ознаками є:

1) наявність домовленості сторін про особливий порядок визначення долі майна після смерті його власника;

2) спеціальний суб'єктний склад такої домовленості;

3) виникнення на підставі спадкового договору сукупності зобов'язальних та речових відносин (зобов'язальних - до смерті відчужувача, речових - після його смерті);

4) виникнення права власності на майно відчужувача на підставі складної юридичної сукупності: укладення договору, виконання набувачем дій відповідно до розпоряджень відчужувача, смерть відчужувача;

5) поетапне виникнення прав та обов'язків у його сторін (у набувача виникає обов'язок виконувати розпорядження відчужувача вже після укладення договору, а права власника на майно відчужувача він отримує лише після смерті останнього).

Сторонами спадкового договору є відчужувач і набувач. Відчужувачем у спадковому договорі може бути тільки фізична особа.Слід зазначити, що на відміну від заповідача, яким може бути лише дієздатна особа (ст. 1234 ЦК), відчужувачем за спадковим договором може бути також малолітня, недієздатна або обмежено дієздатна особа. Такий висновок випливає з того, що метою спадкового договору є відплатний перехід майна після смерті відчужувача до набувача. "Відстрочена" передача майна здійснюється в інтересах особи з неповною дієздатністю. Тому було б нелогічним і таким, що суперечить засадам цивільного законодавства (ст. З ЦК), позбавлення недієздатного власника майна можливості використати його в своїх інтересах шляхом укладення спадкового договору.

Отже, "відчужувачем" може бути і особа, яка не має повної дієздатності. Однак при цьому мають застосовуватися загальні правила про законне представництво малолітніх та недієздатних осіб, а також про укладення правочинів неповнолітніми та іншими особами з обмеженою дієздатністю (ст.ст. 68-71, 221-224, 242 ЦК). Відчужувачами за спадковим договором можуть виступати не лише одинокі фізичні особи, але також подружжя або один із подружжя.

Набувачем у спадковому договорі, може бути фізична або юридична особа (ч. 2 ст. 1303 ЦК). При цьому фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність. Такий висновок випливає з того, що від набувача за умовами спадкового договору може вимагатися виконання різноманітних дій, у тому числі правочинів (надання матеріальної допомоги; дотримання певного ритуалу поховання, вказаного відчужувачем; виконання дій, спрямованих на досягнення певної суспільно-корисної мети, тощо). Юридична особа може бути набувачем в спадковому договорі, якщо її цивільна правосуб'єктність не обмежена спеціальним законом, судом або установчими документами.

Стаття 1306 ЦК розрізняє дві ситуації:

1) предметом спадкового договору є майно, що знаходиться в особистій власності одного з подружжя;

2) предметом спадкового договору є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

У випадках, коли предметом спадкового договору є майно, яке знаходиться в особистій власності одного з подружжя, головна проблема полягає в установленні тієї обставини, чи дійсно майно, що є предметом спадкового договору, знаходиться в особистій власності відчужувача.

Оскільки закон передбачає, що подружжя - співвласники майна, яке є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, то розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою подружжя (ч. 2 ст. 369 ЦК, ст.ст. 63, 65 СК).

При цьому згода співвласників на укладення спадкового договору як правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. 2 ст. 369, ст. 1304 ЦК).

Якщо один з подружжя відчужувача не згоден зі включенням спільно набутого майна до спадкового договору, і вони не дійшли згоди з приводу цього майна, то відчужувач може в судовому порядку встановити свою частку в спільному майні (ст.ст. 70-71 СК). Нотаріус не має права брати на себе функцію суду і визначати частку одного з подружжя в спільно нажитому майні та засвідчувати в спадковому договорі волю відчужувача щодо цього майна.

За наявності шлюбного договору, в якому визначені права і обов'язки подружжя щодо майна, вони, а також нотаріус, що посвідчує спадковий договір зобов'язані керуватися умовами договору (ст.ст. 92, 97 СК). Якщо відчужувачем при укладанні спадкового договору були порушені умови шлюбного договору, це є підставою для визнання судом за позовом іншого подружжя спадкового договору недійсним.

При укладенні спадкового договору права осіб, які згідно зі ст. 1241 ЦК мають обов'язкову частку в спадщині, законом не застережені. Отже, відчужувач може і не враховувати при укладенні спадкового договору їхні права на обов'язкову частку в майні, що є предметом спадкового договору. Однак це не виключає можливості захисту цими особами своїх прав у судовому порядку.

Якщо спадковий договір укладається стосовно майна, що знаходиться в спільній частковій власності, то предметом спадкового договору є не майно як таке, а частка в праві на нього.

При цьому звернімо увагу на колізію норм речового та спадкового права. Так, згідно з ч. З ст. 334 та ст. 363 ЦК частка в праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту нотаріального посвідчення договору. Проте ст. 1302 ЦК прямо вказує, що право власності в набувача на майно відчужувача виникає лише після смерті останнього. Тому в цьому разі слід керуватися положеннями спеціальної норми (ст. 1302 ЦК), яка уточнює загальне правило.

Предметом спадкового договору можуть бути також обов'язки набувача вчинити певну дію майнового або немайнового характеру, на що вказує ст. 1305 ЦК.

Відчужувач може покласти на набувача обов'язок виконати дії майнового або немайнового характеру ще за життя відчужувача (наприклад, виплачувати йому певну грошову суму одноразово або частинами). При цьому може бути передбачене виконання обов'язку на користь однієї або декількох осіб, які набувають права вимоги його виконання. Наприклад, відчужувач може зобов'язати набувача надавати матеріальну допомогу онуку до досягнення ним повноліття. Право вимагати виконання обов'язків належить батькам останнього.

Набувач може бути зобов'язаним виконати також певні дії нематеріального характеру. Наприклад, відчужувач має право застерегти в спадковому договорі різноманітні побажання щодо поховання, увіковічення його пам'яті, надання, допомоги родичам тощо.

У кожному разі відчужувач не може зобов'язати набувача виконати дії, які обмежують його цивільну правоздатність (наприклад, відчужувач не може обмежити набувача у виборі місця проживання, у виборі подружжя тощо).

Будь-яка зі сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору цього виду, і зажадати включення в договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних.

Так, за загальним правилом, оцінка вартості дій, які має виконати набувач, як випливає зі ст. 1305 ЦК, не належить до істотних умов спадкового договору. Однак якщо відчужувач хотів укласти договір тільки з дотриманням цієї умови, а набувач не згоден з такою вимогою, то спадковий договір не можна вважати укладеним, аж поки не буде досягнуто згоди сторін з цього питання.

Крім істотних, у спадковому договорі можуть бути і звичайні умови. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні спадкового договору сторони не домовилися про те, хто буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після смерті відчужувача, автоматично діє умова, передбачена ч. З ст! 1307 ЦК, згідно з якою за відсутності спеціально призначеної відчужувачем особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Випадкові умови включаються до спадкового договору на розсуд його сторін. Так само, як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом І починають діяти внаслідок факту укладення договору, випадкові умови набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір. їхня відсутність тягне визнання договору недійсним лише в разі, якщо зацікавлена сторона доведе, що вона вимагала узгодження таких умов, але вони не були враховані.

Спадковий договір має бути укладеним письмово з наступним нотаріальним посвідченням (ст. 1304 ЦК). Договір стосовно майна, яке не потребує спеціальної реєстрації, посвідчується без витребування документів, що встановлюють право власності (меблі, коштовності, посуд тощо). Спадковий договір щодо майна, яке потребує державної реєстрації, дійсний після нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Зміна і припинення спадкового договору можливі із загальних або спеціальних підстав.

За загальним правилом, це допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або припинення договору, вчиняється в такій самій формі, в якій був вчинений договір. Проте угодою сторін може бути передбачений спрощений порядок зміни або припинення спадкового договору за погодженням сторін.

Оскільки спадковий договір є підставою виникнення зобов'язань, то при вирішенні питань щодо його зміни, розірвання, припинення тощо мають враховуватися відповідні загальні вимоги щодо зобов'язань.

Загальним принципом зміни зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 525 ЦК).

Найліпшою підставою припинення спадкового договору є його виконання. Однак зобов'язання, що виникають на його основі, припиняються лише у випадку належного виконання спадкового договору, тобто відповідно до умов договору і вимог актів цивільного законодавства, норм моральності суспільства тощо.

Спадковий договір може бути також припинений шляхом передання відступного, але за умови, що на те є згода сторін договору. Розмір, строки й порядок його передання встановлюються сторонами (ст. 600 ЦК).

Припинення зобов'язання, що грунтується на спадковому договорі, можливе також шляхом прощення боргу, тобто звільнення кредитором боржника від його обов'язків (ст. 605 ЦК).

Припинення спадкового договору смертю фізичної особи має місце в тих випадках, коли виконання неможливе без особистої участі боржника, або виконання призначене особисто для кредитора, або зобов'язання в інший спосіб нерозривно пов'язане з особою кредитора. Таким чином, це можливо, швидше, як виняток - необхідною умовою є особистий характер зобов'язання. В іншому випадку зобов'язання зберігаються внаслідок правонаступництва.

Зобов'язання припиняється також ліквідацією юридичної особи, яка є набувачем, крім випадків, передбачених законом (наприклад, вимоги потерпілих про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, в порядку правонаступництва переходять до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи).

Разом із тим зобов'язання, що виникають при спадковому договорі, не можуть бути припинені шляхом зарахування зустрічних вимог, оскільки в цьому разі це суперечило б інтересам відчужувача, котрий прагне саме виконання конкретних дій. Тому в порядку аналогії закону має застосовуватися правило ст. 602 ЦК, згідно з яким не допускається зарахування зустрічних вимог щодо договору довічного утримання (догляду).

Стаття 1308 ЦК передбачає, що спадковий договір може бути розірваний у односторонньому порядку як на вимогу відчужувача, так і на вимогу набувача.Зокрема, спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача в разі невиконання набувачем його розпоряджень.Крім того, спадковий договір може бути розірваним судом на вимогу набувача в разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

70. Поняття сімейного права. Принципи та система сімейного права.

Сімейне право складає підгалузь цивільного права, хоча в системі цивільного права воно характеризується певною уособленістю, яка обумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твердження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового регулювання.

Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характеризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю природою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім'ї, а також особами, які хоча і не є членами сім'ї в повному розумінні, але пов'язані між собою певними сімейними правами та обов'язками (наприклад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і самою дитиною).

Предмет сімейного права складають: а) відносини, які виникають у зв'язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини міжчленами сім'ї; в) особисті та майнові відносини між іншими родичами; г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосередковують відносини, пов'язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлюбу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім'ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлюбу). У зв'язку з тим, що ці відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімейно-правового регулювання. Сімейне законодавство містить норми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, порядок його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.

До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім'ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішення усіх питань життя сім'ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують правового врегулювання — це відносини стосовне спільного та роздільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, користування, розпорядження тощо. Предмет сімейного права складають також різноманітні особисті та майнові відносини батьків і дітей. З урахуванням того, що неповнолітні діти потребують відповідної підтримки та захисту, в першу чергу нормами сімейного права регулюються відносини батьків і дітей щодо надання останнім утримання. Необхідну правову регламентацію отримують також відносини батьків і дітей щодо належного їм майна та управління батьками майном неповнолітніх.

  Правові норми регулюють особисті та майнові відносини між іншими членами сім'ї та родичами — відносини баби, діда, прабаби та прадіда з їх онуками та правнуками стосовно спілкування та захисту прав онуків. Предмет правового регулювання складають також відносини між іншими особами - братами, сестрами, мачухою, вітчимом та дітьми стосовно виховання та захисту дітей. Підлягають правовій регламентації й аліментні відносини певних членів сім'ї та родичів.

Сімейні відносини можуть виникати з приводу різних благ — окремих речей та майна в цілому, грошей, цінних паперів, благ, які належать членам сім'ї особисто тощо. 

До немайнових належать ті відносини членів сім'ї, які сприймають правове регулювання, піддаються правовому впливу. Так, правові норми визначають порядок встановлення або зміни прізвища дитини або одного з подружжя при реєстрації шлюбу, закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право на виховання, спілкування, захист тощо. Разом із тим, основна кількість особистих відносин, які виникають у сім'ї і ґрунтуються на таких почуттях, як любов, дружба, відданість, не складають сферу правового регулювання і не включаються до предмету сімейного права. Майнові відносини виникають стосовно конкретного майна, його належності тим чи іншим учасникам сімейних відносин, порядку користування та розпорядження таким майном, вчинення правочинів щодо нього тощо.

    Відносини, які регулюються нормами сімейного права, виникають між особами, які об'єктивно є рівними між собою. Це також стосується відносин за участю неповнолітніх або непрацездатних членів сім'ї та родичів. Подружжя, батьки та діти, усиновителі та усиновлювачі, інші члени сім'ї та родичі знаходяться між собою у рівному положенні і не підпорядковуються один одному. Кожен учасник сімейних відносин є не тільки рівною, а й автономною у майновому сенсі особою, із своїми власними інтересами. Тому майно кожного з них не змішується з майном іншого і завжди може бути конкретно визначене. Це стосується і ситуацій, коли батьки, усиновлювачі та опікуни управляють майном дитини. Така природа сімейних відносин обумовлює і характер їх правового регулювання.

Таким чином, предмет сімейного права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняттядитини в сім'ю для виховання та з інших підстав, які не заборонені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімейного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовній практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов'язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорієнтації основних засад сімейного права, способах та цілях правового регулювання сімейних відносин.

       З урахуванням цього основними засадами (принципами) сучасного сімейного права є:

1) державна охорона сім'ї, материнства, батьківства;

2) рівність учасників сімейних відносин;

3) недопустимість державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя;

4) пріоритет сімейного виховання;

5) регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками;

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї.

71. Поняття сім’ї. Види сімейних правовідносин.

Поняття сім’ї та сімейних правовідносинВизначення поняття сімейних правовідносин викликає необхідність визначення поняття «сім’я». Треба одразу сказати, що це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім’я» походить від слова «съемь», що означає «робітник, слуга, домочадец». Таким чином, у первісному розумінні сім’я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці1, тобто особи, пов’язані певними економічними зв’язками. Сучасне розуміння поняття сім’ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім’я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв’язку з цим категорія сім’ї використовується різними науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім’ї та сімейних відносин. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують певного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболонки». Саме в цьому сенсі категорія «сім’я» набуває юридичного значення і використовується в праві. В літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сім’ї, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім’ї1, інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття. Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім’ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законодавець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім’ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цього поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен формальний підхід до сім’ї неминуче вступив би у протиріччя з реальними життєвими ситуаціями»3.У зв’язку з конкретними питаннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно поняття «член сім’ї» Конституційний Суд України виходить з об’єктивної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім’ї», яке б мало застосовуватися в праві, неможливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по:своєму, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім’ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлумачення поняття «член сім’ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім’ї в праві. Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати легальне визначення сім’ї (ст. 3 СК). На жаль, її важко визнати вдалою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім’ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім’ї. Що ж до визначення сім’ї, то в законі лише сказано, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. 3 СК). Законодавець уникає основного визначення сім’ї, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного висновку. Для визначення сім’ї в науковій літературі застосовувалися різні терміни — «союз», «об’єднання», «спільність», «мала соціальна група» тощо. Новий СК визначає сім’ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. 3 СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значення сім’ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. 3 СК, можна вважати, що сім’я — це об’єднання осіб, пов’язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов’язками. Щодо такої ознаки сім’ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Втім, спільне проживання членів сім’ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім’ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господарства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім’ї пов’язують також взаємні права та обов’язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім’ї. Члени сім’ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов’язків. Так, батьки зобов’язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов’язані утримувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов’язків пов’язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім’ї. Підставами виникнення сім’ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3 СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім’ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім’ї. Тому сім’ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сiм’ї в першу чергу належать подружжя, батьки i дiти, якi за загальним правилом складають ядро сiмейного союзу. Подальше коло членiв сiм’ї може варiюватися залежно вiд конкретних обставин, починаючи вiд найближчих кровних родичiв (висхiдних, низхiдних i бiчних лiнiй спорiдненостi) i закiнчуючи особами, які спiльно проживають в одному будинку («пiд одним дахом») як члени сiм’ї.

2.  Ознаки та види сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних правовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознаками, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні ознаки) є: спеціальний суб’єктний склад (суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юридичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існування (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); індивідуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов’язків іншим особам; особисто:довірчий характер відносин.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивільним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова самостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні правовідносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, правовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відносини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своєму ставленні до дитини вони зобов’язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і протии своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов’язки неналежним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей – правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін. У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні думки. Наприклад, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це ознака методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предме ту цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без правового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулювання вказаних відносин методом рівноправ’я...». Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, природна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відносини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридичних термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відносин, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделюються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чергу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридичних засобів, які залучаються до їх регулювання. Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов’язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність. Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як окремий суб’єкт права незалежно від свого віку та здатності здійснювати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних механізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого — передати право формулювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми природними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведінку у власних інтересах.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімейного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в цілому і є основною класифікацією цивільно:правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх питань життя сім’ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Майнові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім’ї та інших родичів тощо. Останнім часом майнові відносини в сім’ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об’єктів права приватної власності, розширення договірної ініціативи учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може розглядатися як зміна самої сутності сім’ї, зменшення значення емоційних та особистих зв’язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є предметом права. Тому розширення правового регулювання майнових відносин у сім’ї не означає автоматичного звуження кола особистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індивідуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов’язків у сім’ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знайшли своє закріплення скоріш як певні ціннісні орієнтири. З точки зору визначеності у правовідношенні зобов’язаної особи сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобов’язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов’язок утримуватися від порушення права власності подружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов’язок покладається на будь:яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютними. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов’язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

Для сімейних правовідносин характерним є їх складний характер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов’язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. Наприклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідносин є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов’язаний володіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх третіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолютний характер.

72. Поняття шлюбу за сімейним законодавством. Фактичні шлюбні відносини.

Шлюб є початком і ядром сім'ї, він пов'язаний переважно з народженням дітей та їх вихованням, а тому держава не може залишити його поза правовою регламентацією в противагу дружбі, яка такій регламентації не підлягає.

філологічні корені терміну «шлюб» ідуть в глибину віків.

На давньоросійській мові слово «брачити» означало відбирати хороше і відкидати погане. Тому надалі і виникла деяка двозначність слова «брак»: і в сімейному праві, і в простій мові — «забракований товар». Більш влучним є позначення шлюбного союзу в українській мові терміном «шлюб», який походить з давньослов'янського слова «сьлюбь» значення якого цілком зрозуміле.'

Говорячи про правовий смисл поняття «шлюб», потрібно підкреслити ряд конкретних ознак.

Перше: шлюб — це союз жінки і чоловіка, який знаходиться під захистом держави. Це не договір, не угода, а союз.

Друге: шлюб — вільний моногамний союз. Вступ до шлюбу є добровільним і вільним, крім того, це одношлюбний союз, на відміну від юридичне оформлених полігамних шлюбів в країнах, де панує мусульманська релігія і допускається багатоженство.

Третє: шлюб — рівноправний союз жінки і чоловіка. Вступаючі до шлюбу користуються між собою рівними як в особистих, так і в майнових відносинах, правами.

Четверте: шлюб — це союз, що укладається у встановленій державою формі, тобто державні органи, які реєструють шлюбний союз, пред'являють до нього ряд вимог, про які буде сказано нижче.

П'яте: шлюб — в принципі, довічний союз, спрямований на утворення сім'ї, народження та виховання дітей, члени якого пов'язані взаємною моральною і матеріальною підтримкою.

Таким чином з вищеперерахованих ознак можливо дати таке визначення шлюбу.

Шлюб — це вільний, рівноправний і, в принципі, довічний союз жінки і чоловіка, який укладається у встановленому законом порядку, має метою створення сім'ї.

Характерними особливостями шлюбу є взаємна любов, моральна і матеріальна підтримка, спільне виховання дітей. Наше суспільство вимагає від своїх членів дотримуватися правил моралі в питаннях шлюбу та сім'ї.

Відповідно до діючого законодавства України, відносини між чоловіком та жінкою можна називати «фактичним шлюбом», коли пара проживає на одній житловій площі (кімната, квартира, будинок), веде спільне господарство, але при цьому не реєструє свої відносини в органах державної влади.

Проживання у «фактичних шлюбних відносинах» створює масу юридичних проблем для таких пар. Погоджуючись на проживання у «фактичних шлюбних відносинах», чоловік та жінка певною мірою допускають невизначеність подальших відносин у юридичному просторі.

Відповідно до діючого законодавства України, зокрема статі 74 Сімейного кодексу України (далі СКУ), якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Договірний спосіб упорядкування відносин між фактичним подружжям є чи не єдиним способом захисту прав та інтересів його учасників.

Досить поширеною є така ситуація, коли нерухоме майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформляється на когось одного з них. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має значення, то за умов «фактичних шлюбних відносин» — має, і досить велике. Тобто, майно, оформлене на одного з учасників вільних відносин, є виключно його майном, поки друга сторона в судовому порядку не доведе, що воно є спільним. Однак сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на майно. Якщо хтось із «фактичного подружжя» (частіше жінка) не отримував доходу або займався домашнім господарством, велика вірогідність того що він не отримає взагалі або отримає мізерну частку майна, яке набувалось за період цих відносин.

Суди визнають право спільної власності на майно осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, у випадках, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СКУ).

Порада: щоб уникнути такого, раджу все майно, що набувається на спільні кошти, оформляти «на двох», у спільну часткову власність. Тобто, право кожної із сторін на частку в спільно нажитому майні закріплюється документально (відповідним договором). У випадку спору додаткові докази навіть не потрібні будуть.

Окремі труднощі виникають при визначенні походження дитини: в зареєстрованому шлюбі – чоловік записується батьком, а жінка матір’ю дитини, а у випадку народження дитини у «фактичному шлюбі» - чоловік записується батьком тільки з його згоди, а в разі відсутності такої згоди – батьківство треба буде доказувати у судовому порядку; при стягненні коштів на своє утримання, в разі втрати працездатності; у питаннях спадкування теж є деякі відмінності, які відрізняють фактичний шлюб від зареєстрованого.

У разі смерті одного з «фактичного подружжя» на ім’я якого оформлене майно, набуте за період незареєстрованого шлюбу за спільні кошти, інший може спадкувати тільки у четверту чергу. Тобто якщо є інші законні спадкоємці вищих черг – батьки, діти, брати та сестри, баба, дід, дядько, тітка, то пережиле «фактичне подружжя» залишається ні з чим. І навіть у випадку відсутності інших спадкоємців своє право на спадкування прийдеться встановлювати в суді. Щоб уникнути такої ситуації необхідно придбавати майно у спільну часткову власність, про що зазначалося вище та/або складати заповіт. 

73. Умови вступу в шлюб та перешкоди до укладання шлюбу. Порядок укладання шлюбу.

Умови укладення шлюбу:

1) взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, тобто шлюб має бути добровільним; 2) досягнення особами, що бажають вступити в шлюб, на день реєстрації шлюбу шлюбного віку. Для жінки шлюбний вік становить 17 років, для чоловіка - 18 років. При цьому СК встановлює можливість вступу в шлюб особи, що досягла 14 років, для чого їй (йому) необхідно отримати рішення суду про надання права на шлюб, якщо судом буде встановлено, що це відповідає її інтересам. 4. Перешкоди до укладення шлюбу.

Перешкодами для укладення шлюбу є:

1) перебування в іншому шлюбі. Українське сімейне законодавство не допускає багатошлюбності, тобто для укладення шлюбу необхідно або припинити шлюб, або не перебувати у шлюбі; 2) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв'язків прямої лінії споріднення. Відповідно до ст. 26 СК не можуть перебувати у шлюбі між собою рідні брати, сестри - як повнорідні, так і неповнорідні, двоюрідні брати та сестри, а також рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

3) наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення. Не можуть перебувати у шлюбі між собою особи, пов'язані відносинами усиновлення. При цьому п. 5 ст. 26 СК допускає можливість укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною лише у разі скасування усиновлення. Стосовно укладення шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, також між дітьми, які були усиновлені ним, - то право на укладення такого шлюбу може бути надане лише за рішенням суду; 4) недієздатність осіб (або особи), які бажають укласти шлюб. У разі укладення шлюбу з особою, яка визнана у встановленому законом порядку недієздатною, такий шлюб визнається недійсним (п. З ст. 39 СК). Це обумовлено тим, що, по-перше, недієздатна особа не може повністю усвідомити значення своїх дій та відповідно не може надати усвідомленої згоди на шлюб; по-друге, в більшості випадків захворювання, що є підставами для визнання особи недієздатною, передаються спадково, тобто становлять загрозу для майбутніх нащадків.

Порядок укладення шлюбу  2.1. Звернення до державного органу РАЦСу жінки та чоловіка, що бажають укласти шлюб  2.2. Ознайомлення осіб, які бажають зареєструвати шлюб, з їхніми  правами та обов’язками  2.3. Заручини  2.4. Реєстрація шлюбу 

74. Визнання шлюбу недійсним. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним

СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під­ставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрова­ний в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з пози­тивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу не­дійсним — це санкція за порушення сімейного законодавства, яке допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб), саме при укладенні шлюбу, інші ж — що це вид сімейно-пра­вової відповідальності.

Недійсність шлюбу - це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви­ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо­чинства у зв'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

11. Порядок підтвердження недійсності або визнання недійсним шлюбу

Зареєстрований у встановленому порядку шлюб вважається укладеним законно і обумовлює настання передбачених законодавством правових наслідків до винесення судом рішення про визнання шлюбу недійсним. До винесення судом рішення про визнання шлюбу недійсним особи, які уклали шлюб, вважаються законним подружжям з відповідними правами і обов'язками.

Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним: жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опі­кун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інте­реси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК). Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є пере­шкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст.43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його не­дійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК). Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. Дійсність шлюбу може бути оскаржена позива­чем у будь.-який час після його укладення. Шлюб визнають не­дійсним із дня його укладення.

Підстави недійсності шлюбу

До підстав визнання шлюбу недійсним чинне законодавство відносить такі обставини:

а) недосягнення особою, яка уклала шлюб, шлюбного віку (ст. 22 СК);

б) відсутність добровільної згоди чоловіка та жінки, які уклали шлюб (ст. 24 СК);

в) укладання шлюбу з особою, яка в судовому порядку визнана недієздатною (ст. 24 СК);

г) реєстрація шлюбу з особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати

ними (ст. 24 СК);

ґ) перебування особи (осіб), які уклали шлюб, в іншому нерозірваному шлюбі (ст. 25 СК);

д) укладання шлюбу між близькими родичами (ст. 26 СК);

є) укладання шлюбу між усиновителем і усиновленою ним дитиною (ст. 26 СК);

ж) приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого подружжя чи їхніх нащадків (ст. 30 СК);

з) укладання шлюбу жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.

12. Правові наслідки недійсності шлюбу

Правові наслідки недійсності шлюбу. Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У по­дружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що випливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо­ба, якії поселилася у житлове приміщення не набула права на про­живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5).До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано недійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

Але негативні наслідки застосовуються лише до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру­гої сторони і (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК). Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб­ного договору, якщо він був укладений такими особами.

Винятки із загального правила про правові наслідки не­дійсності шлюбу передбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс­ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи­ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста­новлюється в судовому порядку. Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю­бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84, 86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу. Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро­джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви­знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере­бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.

75. Особисті немайнові правовідносини подружжя.

До особистих немайнових прав подружжя перш за все належать передбачені ст.. 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство. Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх.

Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину.

право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. У ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток. Маючи право на фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного.

право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї має принципове і, разом із тим, ве­личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право па припинення шлюбних відносин.

Право на вибір місця проживання..

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль­ства, щодо підтримання шлюбних відносин. Для визначення при­роди цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико­ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако­нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви­користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.

Подружжя має право па припинення шлюбних відносин. Йдеться про свободу в сфері особливій - особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму­шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен­ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або і психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста­новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).

76. Майнові відносини подружжя. Режим власності подружжя.

Крім особистих прав і обов’язків, подружжя мають майнові права та обов’язки. Майно, нажите подружжям у період шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права щодо такого майна. Подружжя користуються рівними правами на майно і в тому разі, коли один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, здійснював догляд за дітьми, навчався, хворів чи з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Майном, нажитим у період шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого подружжя. Для укладення угод щодо відчуження спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення (наприклад, договір купівлі-продажу будинку), згода іншого з подружжя повинна бути висловлена в письмовій формі. Подружжя може укладати між собою будь-які майнові угоди, але зміст цих угод не може бути направлений на обмеження майнових прав дружини, чоловіка, дітей. Майно, яке належало кожному із подружжя до одруження, а також одержане ним у період шлюбу в дарунок або у спадок, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча вони могли б бути придбаними під час шлюбу. Кожен з подружжя самостійно розпоряджається, володіє і користується належним йому роздільним майном. Згідно зі статтею 32 Кодексу про шлюб і сім’ю України подружжя повинні матеріально підтримувати одне одного, у випадку відмови в такій підтримці той з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини (у разі, коли дружина перебуває у відпустці по догляду за хворою дитиною, – на весь період відпустки, але не більше як до досягнення дитиною шести років) мають право одержувати кошти на утримання від іншого з подружжя, якщо останній спроможний їх надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу. Обов’язки подружжя щодо взаємного утримання не обмежені ніякими строками. Для стягнення коштів на утримання не має значення, коли один з подружжя став непрацездатним – до шлюбу чи під час перебування в шлюбі. У певних випадках суд може звільнити одного з подружжя від обов’язку утримувати іншого, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги (наприклад, нетривале перебування подружжя в шлюбних відносинах, негідна поведінка в сім’ї того з подружжя, який потребує допомоги та інше). Право одного з подружжя на утримання припиняється в разі поновлення його працездатності, або якщо він уже не потребує матеріальної допомоги, а також у випадку укладення ним нового шлюбу.

Режим спільної власності є законним режимом майна подружжя. Законний режим майна подружжя діє, якщо шлюбним договором не встановлено інше.

Шлюбним договором визнається угода осіб, що вступають у шлюб, або угоду подружжя, що визначає майнові права і обов'язки подружжя у шлюбі і (або) у разі його розірвання. Особи, що вступають у шлюб, або подружжя має право укласти шлюбний договір, якщо їх поякихось причин не влаштовує законний режим майна подружжя, встановлений чинним законодавством. Наприклад, подружжя в період шлюбу придбали квартиру і заміський будинок. Уклавши шлюбний договір, вони встановили, що заміський будинок є власністю тільки одного з подружжя, а квартира - іншого, або передбачили, що майно, що купується в шлюбі, буде належати тільки тому чоловікові, на ім'я якого воно придбане. «В принципі режим роздільність, - пише М.А Антокольський, - можна назвати найбільш справедливим для сучасної родини, в якій обоє з подружжя в більш-менш рівній мірі ділять домашні обов'язки і обидва мають самостійні доходи. Режим роздільність переважний і для сімей, в яких дружина має більш високий дохід у порівнянні з доходом чоловіка, якщо вона при цьому продовжує вести домашнє господарство і виховувати дітей ».

Змісту шлюбних договорів, дослідженню їх природи як різновиду цивільно-правових договорів, а також особливостей в правовій літературі останніх років приділено багато уваги. Але не можна не помітити, що шлюбні договори - досить рідкісне явище в подружніх відносинах в Росії, хоча можливість їх укладення допускається з 1995 р. (з часу введення в дію ч. 1 ЦК України). Це явище рідкісне не тільки у відносинах російських громадян. «Статистичні дослідження показують, що навіть у тих країнах, в яких інститут шлюбного договору існує давно, значна більшістьнаселення його не укладає »1.

Спільною сумісною власністю подружжя є майно, нажите ними під час шлюбу. До спільного майна подружжя належать:

- Доходи кожного з подружжя від трудової діяльності, підприємницької діяльності та результатів інтелектуальної діяльності, а також інші грошові виплати, які не мають спеціальної цільового призначення (суми матеріальної допомоги, суми, виплачені у відшкодування збитків у зв'язку з втратою працездатності внаслідок каліцтва або іншого пошкодження здоров'я, тощо);

- Придбані за рахунок загальних доходів подружжя рухомі й нерухомі речі, цінні папери, паї, вклади, частки в капіталі, внесені в кредитні установи або в інші комерційні організації (п. 2 ст. 34 СК);

- Майно, подароване обом подружжю;

- Коштовності та інші предмети розкоші, хоча і призначені для індивідуального користування (ч. 2 п. 2 ст. 256 ЦК);

- Будь-яке інше майно (п. 2 ст. 34 СК).

Майно кожного з подружжя може бути визнано сумісною власністю подружжя та за шлюбним договором, укладеним подружжям. Крім того, за правилом ч. 3 п. 2 ст. 256 ГК майно кожного з подружжя може бути визнане їх спільною власністю, якщо буде встановлено, що протягом шлюбу за рахунок загального майна подружжя або особистого майна іншого супруга2 були зроблені вкладення, значно збільшують вартість цього майна (капітальний ремонт, реконструкція, переобладнання і т. п.). Однак це правило застосовується не завжди: йогоможуть застосовувати нотаріуси, але тільки на прохання самого подружжя, або суд, якщо подружжя не укладали шлюбний договір, що передбачає інше.

Спільна власність на майно, яке подружжя наживають в період шлюбу, виникає в силу закону. Відносно майна подружжя такий «режим спільної власності існує в Росії з 1926 р.» 1. До теперішнього часу режим спільної власності - найбільш бажаний майже для всіх подружніх пар. Для виникнення спільної власності не має значення, на ім'я кого з подружжя майно придбане або зареєстровано. Так, якщо в період шлюбу на ім'я дружини за договором купівлі-продажу придбана і зареєстрована квартира, а на ім'я чоловіка куплений і зареєстрований автомобіль, то і квартира, і автомобіль є спільним майном подружжя. При визначенні часток у спільному майні подружжя частки визнаються рівними. Однак самі подружжя може визначити свої частки у спільній власності і по-іншому.

77. Шлюбний договір

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. Законодавство визначає форму шлюбномо договору. Згідно зі ст.. 94СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного логовору, суб’єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом.(ч.2 ст.92СК). відповідно до ч.1 ст.92 субєктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАГЦС заяву про реєстрацію шлюбу (нареченої)та які зареєстрували шлюб. Особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст.. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону. Строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб­ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас­ти новий договір або погодитися з законним (легальним) режи­мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ­ливим правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу.

78. Поняття припинення шлюбу.

Поняття припинення шлюбу. Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, які викликаються з настанням певних юридичних фактів. Залежно від настання певного юридичного факту, можна назвати такі підстави припинення шлюбу (ст.ст.24-26 СК України). [11]  Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя в силу ст.39 СК України.  Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку у випадку, коли в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування протягом трьох років, і якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку (пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) - протягом шести місяців. У особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти у зв'язку з військовими діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій. 

Згідно ст.264 ЦПК України рішення суду про оголошення громадянина померлим є підставою для реєстрації смерті в органах РАЦСу і видачі свідоцтва про смерть. Тобто, у разі смерті одного з подружжя, або оголошення її померлою, правовідносини між подружжям припиняються і останній може вступити в інший шлюб, не піднімаючи питання про розірвання шлюбу. [12]  У разі появи одного з подружжя, оголошених у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається оновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб.  За життя подружжя шлюб припиняється шляхом розлучення в судовому порядку або через органи РАГСу. 

Правові наслідки недійсності шлюбу. Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У по­дружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що випливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо­ба, якії поселилася у житлове приміщення не набула права на про­живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5).До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано недійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

Але негативні наслідки застосовуються лише до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру­гої сторони і (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК). Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб­ного договору, якщо він був укладений такими особами.

Винятки із загального правила про правові наслідки не­дійсності шлюбу передбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс­ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи­ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста­новлюється в судовому порядку. Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю­бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84, 86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу. Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро­джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви­знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере­бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.

На підставі ст. 106 СК в державних органах РАЦСу розриваються шлюби за спільною заявою подружжя, яке не має дітей, незалежно від наявності між ними майнового спору. Державні органи РАЦСу не мають права приймати заяви про розірвання шлюбу від подружжя, якщо на момент подачі заяви у них є спільні діти, які не досягли 18 років, - як рідні так і усиновлені ними сумісно. При цьому не має значення, чи записане подружжя-усиновителі як батьки цих дітей. У такому разі розірвання шлюбу проводиться в судовому порядку. Розірвання шлюбу подружжя, яке проживає окремо, проводиться в державних органах РАЦСу за місцем проживання одного з подружжя на підставі спільної заяви подружжя, в якій обидва мають підтвердити свою взаємну згоду на розірвання шлюбу і відсутність у них дітей до 18-річного віку. Якщо один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень проти розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органах РАЦСу або коли місце проживання другого з подружжя невідоме, питання про розірвання шлюбу розглядається судом. Державний орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від подання заяви, якщо вона не була відкликана. Крім того, шлюб розривається державним органом РАЦСу за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя:

1) визнаний у судовому порядку безвісно відсутнім;

2) визнаний недієздатним внаслідок психічної хвороби або недоумства;

3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як 3 роки.