6. Громадянська війна 1861—1865 р., її економічні і політичні наслідки. Другий цикл поправок до Конституції сша (1865-1870 рр.)

Перша половина XIX ст. пройшла під знаком стрімкого розширення території США. Нові землі купувалися в колоніальних країн або відбиралися збройним шляхом у слабких супротивників. Корінне населення Америки — індійці — винищувалося або виселялося. Процедура перетворення нових територій у штати визначалася Великим ордонансом 1791 р. Для цього необхідно було мати певну кількість жителів, свою конституцію і відповідне клопотання до федерального Конгресу. Частина штатів самовизначилася, не чекаючи офіційної згоди Конгресу. До середини XIX ст. територія США збільшилася майже в 9 разів. Рабство поширювалося на нові землі, що становило серйозну загрозу розвитку капіталізму в США.

Соціальне й економічне становище США наприкінці XVIII — на початку XIX ст. не можна зрозуміти без урахування концепції про «американський» шлях розвитку в сільському господарстві. Реальні можливості одержати за океаном ділянку землі і почати там нове життя кликали в далекий і небезпечний шлях найенергійніших і най відважніших європейців.

Боротьба за землю мала свої особливості. В Америці не було поміщиків феодального типу і кріпаків. Скватерство — захоплення «вільних» земель — означало відібрання ділянок у корінних жителів — індійців. Однак переселенцю потрібні були гроші. Не кожний міг пристосуватися до нових життєвих умов, витримати натиск земельних спекулянтів тощо.

Між великими і дрібними землевласниками точилася запекла боротьба. Місцева аристократія всіма силами прагнула збе­регти за собою величезні земельні володіння. Ці протиріччя становлять одну з найважливіших економічних основ першої і другої американських буржуазних революцій.

На першому етапі переважало велике плантаторське господарство, де застосовувалася праця рабів (негрів). Після Війни за незалежність рабство на Півночі було скасовано, латифундії земельної аристократії конфісковані і пущені в продаж. Ці заходи поряд зі скватерством і подальшою націоналізацією західних земель заклали основу для розвитку капіталізму в землеробстві фермерським шляхом.

Однак на Півдні зберігалося велике землеволодіння, засноване на рабській праці. Відтік робочої сили на Захід зумовив масове застосування праці рабів.

У першій половині XIX ст. у США намітилися дві тенденції чи два шляхи буржуазного розвитку: один — на Півночі, інший — на Півдні. Зіткнення класів через установлення того чи іншого типу буржуазного розвитку в сільському господарстві було неминучим. У класовій боротьбі головне місце посіла проблема «вільних» земель на Заході і ліквідації рабовласницьких латифундій на Півдні.

Основне питання другої американської революції зводилося до того, чи буде забезпечений подальший розвиток капіталізму в США шляхом знищення рабства і перемоги «вільного ферме­ра на вільній землі» над старим рабовласницьким господарс­твом.

На початок 20-х років XIX ст. у США налічувалося 22 шта­ги, половина з яких були рабовласницькими. Між рабовласни­ками Півдня і буржуазією Півночі не припинялися конфлікти, особливо коли в Конгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були заінтересовані у створенні нових рабовлас­ницьких штатів. Буржуазія Півночі була проти цього. Від вирі­шення спору залежав результат боротьби за контроль над вели­кими землями на Заході і, у кінцевому підсумку, над федераль­ним урядом. Плантатори прагнули зберегти свою перевагу в па­латах Конгресу. До 1861 р. майже всі американські президенти були з південних штатів.

Гострі протиріччя виникли з приводу митних тарифів. Бур­жуазія Півночі з метою одержання переваги для збуту своїх то­варів домагалася встановлення високого ввізного мита на про­мислові товари, які ввозилися з-за кордону. Рабовласники вис­тупали проти цього. Так, Законодавчі збори штату Південна Кароліна в 1832 р. вимагали повного скасування митних зборів, погрожуючи виходом із США. Вони посилалися на так звану доктрину «нулліфікації», відповідно до якої штати могли ігнорувати рішення федеральної влади, якщо вони суперечили Конституції. Таке тлумачення було вигідне прихильникам сепаратизму, особливо на Півдні.

Зіткнення інтересів промислової буржуазії і рабовласників призводило до невідворотного конфлікту, який згодом вилився в Громадянську війну. Це було початком запеклої боротьби між двома економічними системами: буржуазною, яка зміцнювалася, і рабовласницькою, що слабшала. На тлі цієї боротьби ясніше проступає політична історія США в період між Війною за незалежність і Громадянською війною.

На початку XIX ст. різко загострилися протиріччя між двома політичними партіями: федералістів і демократів-республікан-ців. Перша була створена ще А. Гамільтоном. Спираючись на велику буржуазію, процвітаючих плантаторів, федералісти виступали проти демократизації Конституції. Демократично-республіканська партія на чолі з Т. Джефферсоном мала підтримку промислової буржуазії, дрібних плантаторів, фермерів, ремісників. Вона домагалася обмеження великого плантаторського господарства, розвитку буржуазно-демократичних свобод.

На початку 20-х років XIX ст. обидві партії переживали кризу. Федералісти розпалися на дрібні фракції. У 1828 р. частина республіканців заснувала демократичну партію, яку підтримували дрібна буржуазія, частина плантаторів, фермери, деякі робітники. Головною в політичному житті країни ставала проблема ліквідації рабства.

Початком затяжного конфлікту було вирішення питання про долю штату Міссурі. Плантатори спробували провести через Конгрес закон про віднесення цього штату до рабовласницького, але отримали досить організований опір з боку депутатів від вільних штатів. Проте конфлікт закінчився компромісом. Північніше визначених кордонів (36° 30' північної широти) і на захід від Міссурі рабство заборонялося. Штат Міссурі був визначений як рабовласницький, проте новий штат Мен був прийнятий до федерації як вільний. Прийом вільних штатів підривав позиції рабовласників у сенаті. Міссурійський компроміс дещо затримав відкриту сутичку двох економічних систем. Він був порушений, коли вирішувалося питання про долю штатів Каліфорнія, Нью-Мексико і Юта.

У 1854 p. у Конгресі знову виник спір про долю двох нових штатів — Канзасу і Небраски, розташованих північніше 36° пів­нічної широти. Під тиском рабовласників, які обіймали майже всі головні посади у федеральному уряді, Конгрес передав на розсуд самих громадян Канзасу вирішення питання про рабство. Тим самим ще раз був порушений міссурійський компроміс, відповідно до якого на один рабовласницький штат повинен обов'язково припадати один вільний.

Тисячі рабовласників-«виборців» ринули до Канзасу. Біля виборчих дільниць почалися збройні сутички. Канзас став рабовласницьким штатом. За словами К. Маркса, «бійка в Канзасі» була початком Громадянської війни. Зростала кількість прихильників товариства аболіціоністів, які виступали за скасування рабства. Партія фрисойлерів вимагала заборони рабства, безкоштовної роздачі землі нужденним. її активними прихильниками були фермери, промислові робітники. До фрисойлерів приєдналася частина членів республіканської партії. У країні відбулося нове перегрупування сил.

У 1854 р. республіканці вперше одержали більшість у нижній палаті Конгресу. Але оскільки рабовласники мали тверду більшість у сенаті, мали багато своїх ставлеників у федеральній адміністрації, їхні інтереси служили провідною зіркою для внутрішньої і зовнішньої політики федерального уряду.

У 1857 р. Верховний суд у своєму рішенні в справі Дреда Скотта дозволив рабовласникам шукати негрів-втікачів навіть у вільних штатах. Тим самим була зроблена спроба поширити рабство на всю територію країни. Закони Конгресу про рабів-втікачів стали особливо суворими.

Рух за скасування рабства набув широкого розмаху. Величезне враження на американців справив роман Г. Бічер Стоу «Хатина дядька Тома». Великий борець за свободу Джон Браун писав перед стратою: «Я, Джон Браун, тепер цілком упевнений, що лише кров змиє великі злочини цієї грішної країни».

Восени 1860 р. президентом був обраний один з видатних діячів Америки, відомий республіканець А. Лінкольн. Виходець з бідної сім'ї, він згодом став переконаним супротивником рабства. Його обрання послужило для рабовласників сигналом до заколоту. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства і системою найманої праці вилився у відкриту війну.

У грудні 1860 р. штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із союзу, його приклад наслідували ще 10 південних штатів. У квітні 1861 р. почалися воєнні дії.

Заколот жителів Півдня розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У кож­ній частині був свій президент, свій конгрес. «Сучасна боротьба між Півднем і Північчю, — писав К. Маркс, — є... не що інше, як боротьба двох соціальних систем — системи рабства і системи вільної праці».

Спочатку хід війни склався несприятливо для жителів Півночі, хоча все, здавалося б, передвіщало їм легку перемогу. На Півдні було менше населення, майже не було промисловості, проте виявилася кращою організація військ, армією командували талановиті полководці. Буржуазія Півночі перший час мріяла конституційним шляхом ліквідувати конфлікт, не одразу повела війну по-революційному.

Жителі Півночі мали велику перевагу в живій силі, техніці, їм співчували передові люди Європи. З нагоди обрання президентом А. Лінкольна К. Маркс від імені І Інтернаціоналу надіслав йому привітальне послання.

Лінкольн добре розумів неможливість існування двох систем, йому належать знамениті слова: «Будинок, розколотий надвоє, не може стояти». Лінкольн, однак, не одразу зважився вдатися до рішучих заходів. Один час він навіть висловлював думку про переселення негрів до Центральної Африки. Керівник негритянської організації відповів йому: «Кажуть, що це країна білої людини. Ні, сер! Це країна червоношкірої людини за «природним правом» і чорної людини за правом її страждань і праці... Сер, це наша країна так само, як і ваша, і ми її не покинемо». Проект експатріації відпав.

Серія поразок армії жителів Півночі і невдоволення народу змусили А. Лінкольна піти на рішучі кроки, діяти по-революційному. Конгрес прийняв два закони, які відіграли найважливішу роль у перемозі Півночі.

20 травня 1862 р. набрав сили Гомстед-акт. Згідно з ним кожен громадянин віком від 21 року міг одержати за символічну суму ділянку землі з фонду держави розміром не більш 160 акрів (65 га). Через 5 років власник одержував патент про необмежене право розпоряджатися землею на власний розсуд. Пізніше розміри таких ділянок були збільшені. Цей акт мав сильний вплив на бойовий дух армії жителів Півночі, що складалася в основному з фермерів і робітників. Значення акта полягає ще й у тому, що заселення західних земель вільними поселенцями по суті ліквідувало поширення невільництва на інші частини країни.

Невдовзі А. Лінкольн підписав Декларацію про звільнення із січня 1863 р. негрів, які перебували на території південних шта­нп Декларація про скасування рабства була подією великого політичного значення, яка вплинула на хід Громадянської війни. Після її опублікування боротьба Півночі проти рабовласників Півдня вступила в основну фазу. Вирішальну роль у перемозі Півночі відіграли робітники, фермери і негри. В армії жителів Півночі були видатні діячі І Інтернаціоналу. Громадянська шина була буржуазно-демократичною революцією.

Своє політичне кредо А. Лінкольн виклав у знаменитій промові під час відкриття солдатського цвинтаря в Геттісберзі 19 листопада 1863 р.: «87 років тому наші батьки створили на цьому континенті нову націю, вона прийшла в життя завдяки свободі і ґрунтувалася на твердженні, що всі люди народжуються рівними... У цих шанованих нами небіжчиків ми зобов'язані взяти приклад відданості справі, якій вони були вірні до кінця, ми маємо тут твердо вирішити, що не дарма ці воїни віддали своє життя; наша нація, з волі Бога, повинна відродити свободу, і нехай вічно живе уряд народу з народу і для народу».

Очистивши армію і державний апарат від зрадників, закривши особливо ворожі газети, призначивши командувачем талановитого полководця Гранта, уряд Лінкольна тим самим прискорив перемогу. На початку квітня 1865 р. жителі Півдня капітулювали, але щоб помститися за свою поразку, вони організували вбивство Лінкольна.

У 1865 р. Конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. прийнята 14-та поправка, відповідно до якої негри наділялися громадянськими правами. Усякий, хто народився в США чи був натуралізований, визнавався громадянином США і того штату, де він проживав. Вона не поширювалася тільки на індійців, звільнених від сплати податків. Поправка забороняла штатам ущемляти, обмежувати права громадян, позбавляти їх життя, волі, власності без належного судочинства. Підставою притягнення до кримінальної відповідальності могла бути тільки участь у заколоті або вчинення злочину. У принципі, заборонялося обмежувати виборчі права громадян-чоловіків у віці 21 рік і більше. За відмову виконувати положення поправки кількість депутатів від штату в палаті представників могла бути зменшена.

Однак і після капітуляції уряди південних штатів відмовлялися виконувати рішення федеральної влади ратифікувати 14-ту поправку. Багато заколотників незабаром потрапили під амністію, політичні права негрів залишилися на папері. У дея­ких південних штатах були закони про учнівство, так звані «чорні кодекси», згідно з якими негри, мулати, діти незаможних залишалися в повній владі свого колишнього хазяїна до досягнення 18 років. Нефи обмежувалися у виборі професії, до них дозволялося застосовувати покарання пороттям. Усе це робилося нібито для боротьби з бродяжництвом.