2.1. Поправки до Конституції сша. Реформи виборчого права

Конституційне законодавство США останніх семи десятиліть мало зачепило структуру конституційних органів державного апарату та їх компетенцію і стосувалося головним чином одного інституту — президентської влади. Поправки XX (1933 р.), XXII (1951 р.), XXV (1967 р.) визначили зокрема порядок вступу на посаду президента, встановили обмеження часу перебування на посаді президента двома термінами, надали право заміщення посади президента за відповідних обставин віце-президенту.

Більш важливе політичне значення мали реформи у виборчому праві, проведені шляхом прийняття трьох поправок до Конституції: XIX (1920 р.), XXIV (1964 р.), XXVI (1971 р.). Ці поправки сприяли демократизації вкрай різноманітних норм виборчого права, що діють у штатах, яким відводилася основна роль у правовому регулюванні виборів.

Поправкою XIX були надані виборчі права жінкам, Жіноче виборче право дуже довго обмежувалося в США. Перший прорив у цій галузі відбувся в штаті Кентуккі, коли права брати участь у виборах рад шкільних округів було надано незаміжнім жінкам, які володіли власністю, а в 1869 р. у штаті Вайомінг були надані виборчі права жінкам до законодавчого органу.

Поправка XXIV скасувала обмеження виборчих прав на федеральних виборах «у зв'язку з несплатою якого-небудь виборчого або іншого податку». Виборчий податок існував до прийняття поправки в 11 південних штатах і, хоча він був невеликим, позбавляв права голосу близько 10 млн бідняків, в основному негрів. У деяких штатах (Алабама, Міссісіпі та ін.) цей податок мав кумулятивний характер, при якому людина, яка вирішила взяти участь у виборах, мала сплатити податок за всі попередні роки.

У 1965 р. Законом про виборчі права дія поправки була поширена на вибори в штатах, а в 1966 р. Верховний суд визнав, що встановлення податку на виборах у штатах є порушенням конституційного принципу «рівного захисту закону».

Поправка XXVI знизила віковий виборчий ценз на федеральних виборах до 18 років, аналогічні зміни мали місце в усіх штатах.

Прийняті поправки і відповідні закони не змогли, однак, гарантувати важко досяжного (або просто недосяжного) як через об'єктивні, так і суб'єктивні причини загального характеру виборів у США. Так, на виборах до американського Конгресу застосовується мажоритарна система, за якої у кожному окрузі обирається один депутат, причому перемагає «кандидат, який набрав відносну більшість голосів, більше, ніж кожен з його суперників окремо». Ця система приводить до того, що частка місць, отриманих тією чи іншою партією в Конгресі, не відповідає кількості зібраних нею голосів по країні. Недоліки мажоритарної системи поглиблюються так званою електоральною геометрією, за якої «нарізка» нерівних за кількістю жителів виборчих округів часто проводилася з порушенням принципу: рівна кількість депутатів від рівної кількості жителів. Починаючи з 60-х років почала здійснюватися політика скасування електоральної геометрії. У 1962 р. було прийняте рішення Верховного суду (у «справі Бейкера»), у якому підкреслювалося, що виборчі округи мають бути «істотно рівними». Наступний відхіл Вер човного суду Бергера від цієї установки, що допускана відступ від вимоги «одна людина — один голос», сприяв тому, що в конституціях штатів, прийнятих останнім часом, почали закріплюватися норми представництва з урахуванням чисельності населення.

У виборчому праві штатів продовжують діяти деякі цензи (незважаючи на скасування найбільш одіозних з них), наприклад, ценз осілості. Для президентських виборів він дорівнює ЗО дням, для інших виборів — залежно від законів відповідних штатів. Самі виборчі кампанії в США всіх рівнів вимагають величезних грошових витрат, що доступно або дуже багатим людям, або тим, хто може розраховувати на фінансову допомогу американських корпорацій і компаній, які головним чином і фінансують президентські виборчі кампанії та вибори до Конгресу. Причому сума грошового забезпечення виборчих кампаній, незважаючи на зусилля уряду обмежити її, зростає щорічно. За останні 20 років на президентських виборах вона зросла щонайменше у 10 разів. Незважаючи на заборону в цей час надавати безпосередню фінансову підтримку корпорацій кандидатам на виборні посади, гроші передаються тому чи іншому кандидату іншими шляхами, через підставних осіб, через Комітети політичних дій (КПД). Після їх появи в 40-х роках з ініціативи профспілок, коли за Законом Сміта-Конеллі 1943 р. профспілкам було відмовлено в праві вкладати свої кошти в політичні кампанії, у 60-х роках стали створюватися КПД бізнесу і промисловості. Уже на початку 80-х років загальна кількість КПД досягла 8 тис, з них 1,7 тис. були створені корпораціями.

З метою обмеження величезних виборчих витрат у 1971 р. був виданий закон, який обмежив загальну суму пожертвувань з боку фізичних і юридичних осіб до фонду виборчих кампаній президента і членів Конгресу, але він водночас санкціонував створення КПД, за винятком організацій, що мають контракти з урядом. Поправка, внесена до Закону у 1974 р., вимагає повного розкриття джерел і способів витрати коштів, отриманих на виборчі кампанії.

Тиск, що чиниться на майбутніх конгресменів компаніями — пожертвувачами коштів, змусив узаконити державне фінансування виборчих кампаній. Однак можливість одержання цих коштів доступна не кожному кандидату. Якщо кандидати в президенти двох найбільших політичних партій одержують автоматичне право на субсидії від держави, то незалежні кандидати або кандидати інших партій — тільки за умови одержання не менше 5% голосів всіх учасників попередніх виборів. Претенденту на виборах до Конгресу потрібно також довести, що його підтримають виборці. Аргументом підтримки служать пожертвування принаймні 5 тис. дол. від вкладників, які дають кожний не більше 250 дол. у будь-яких 20 з 50 штатів,

Вибори в Америці не стали справді загальними і через масовий абсентеїзм, що особливо посилився в останні десятиліття. І в президентських виборах, і у виборах до Конгресу беруть участь, як правило, не набагато більше половини всього самодіяльного населення США. Під час президентських виборів 1984 р., наприклад, 60 млн американців, які мали право голосу, не зареєструвалися як виборці. З 115 млн зареєстрованих 23 млн не взяли участі у виборах. Отже, загальний відсоток виборців, які брали участь у виборах, не досяг навіть 53%. За Р. Рейгана проголосувало лише близько 30% американців, які мали право голосу, за його наступника Дж. Буша — трохи більше чверті усіх виборців.

Виборчі кампанії США не можуть уникнути і протиправної практики організації наклепницьких кампаній проти конкурента, незаконного фінансування виборчих кампаній, політичного шпигунства та ін. Злочинне використання електронної апаратури для підслуховування в штаб-квартирі демократичної партії (в готелі «Уотергейт»), організоване під час виборчої кампанії з відома президента-республіканця Р. Ніксо-на, призвело до відставки останнього. Про масштаби «брудної політики» і марні спроби дати їй відсіч свідчить, наприклад, те, що в 17 американських штатах законодавчо заборонені «безвідповідальні або навмисне фальшиві твердження» напередодні виборів, у 3 — політичний шантаж, у 9 — поширення «неправдивих заяв» та ін.

Законодавство, спрямоване на викоренення недоліків виборчого права США, за визнанням самих американців, залишалося і залишається дотепер одним із найменш ефективних. Найяскравішим прикладом цього може служити расова дискримінація негрів, національних меншин на виборах, яка тривала понад сто років, навіть після того, як у 1870 р. XV поправкою до Конституції їм були надані виборчі права. В другій половині XX ст. Конгрес США змушений був знову і знову повертатися до питання про створення правових гарантій здійснення цих прав.