4. Конституція 1889 р.

Перехід до сучасних інститутів конституційної монархії становив загальну вимогу урядових партій і більшості вищих сановників. У цьому вбачалося і бажане зближення з Заходом.

Конституціоналізм був одним з орієнтирів вже в період Реставрації. Однак, як зазначав Іто, «країна мала настільки неконституційний і суто феодальний характер, що не було ніякої можливості на руїнах її історії створити одразу Конституцію".

У 1880 р. майже одночасно відбулося кілька з'їздів представників великих громадських рухів за народні права (лише товариство Айкокуся представляли до 100 тис. членів місцевих клубів). З'їзди приймали петиції про Конституцію. Це стало приводом до видання особливого Закону (1880 р.), що дозволяв подачу петицій лише до органів місцевого управління. Представники руху Коккей домей на 2-му з'їзді цієї організації прийняли рішення силою домогтися прийняття Конституції. У відповідь був виданий імператорський Указ (1881 р.) з обіцянкою протягом 10 років дарувати країні писану Конституцію.

Розробка Конституції тривала у вузькому урядовому колі близько 8 років. З 1884 р. існувало Бюро (Сейдо) з вивчення конституційних проблем з чотирьох сановників на чолі з Іто. На початок 1888 р. Бюро розробило проект, великий вплив на принципи і навіть текст якого справила прусська Конституція 1850 р. Проект був обговорений в урядових колах, схвалений новим урядовим органом — Таємною радою (на чолі з Іто). Після розгляду імператором Конституція (76 статей) була проголошена Законом від 11 лютого 1889 р. Передбачалося, що вона набере чинності з листопада 1890 р.

Конституція 1889 р. була октроїрованою, тобто її гарантувала лише урочиста клятва імператора. У клятві обумовлювалося, що стародавні прерогативи корони не скасовуються з Конституцією і що династія буде вічно дотримувати проголошених принципів.

З прийняттям Конституції Японія перетворилася на справді конституційну монархію. Однак імператорська й урядова гілки влади посідали в ній переважне порівняно з представництвом народу місце.

Імператор був наділений повнотою державної влади, яку в справах законодавства обмежувало народне представництво, а в управлінні — самостійний статус уряду. Він вважався главою держави, особа його була священною і недоторканною. Права монарха грунтувалися на історичній традиції і передавалися в його династії. За імператором зберігалися значні законодавчі повноваження: право видання законів зі згоди парламенту, накладення вето на рішення парламенту, затвердження й оприлюднення законів, видання законодавчих постанов під час розпус­ку парламенту або перерв у його роботі, а також взагалі актів, спрямованих на «запобігання народним бідам». Тільки за імператорським поданням могла переглядатися Конституція. Імператор скликав і розпускав парламент. Виконавча влада юридично повністю залишалася за монархом: він був вправі видавати виконавчі розпорядження, створювати адміністрацію, керував армією і флотом, роздавав титули, оголошував воєнний і облоговий стан. Зовнішньополітична сфера також повністю залишилася в руках монархії: імператор одноосібно затверджував міжнародні договори, укладав мир, оголошував війну. Йому ж належали і верховні судові повноваження як главі держави: право амністії і помилування.

Окрема глава Конституції присвячувалася правам і обов'язкам підданих (статті 18—32). Саме інституювання обов'язків громадян засвідчено чи не вперше в конституційному праві XIX ст. Піддані зобов'язувалися сплачувати податки і служити в армії (у віці старше 20 років). Загальногромадянської рівності як такої не проголошувалося (Японія зберігала становий устрій, хоча вже неофеодальний по суті). Рівність гарантувалася тільки стосовно доступу до посад. Закріплювалися свобода пересування, особиста недоторканність, право на судовий розгляд, недоторканність житла, листування, власності. Ці свободи не були абсолютними, а врівноважувалися чітко окресленими випадками і заходами, «яких необхідно вжити для загального блага». З політичних свобод гарантувалися свобода віросповідання, слова, друку, проведення зборів і створення об'єднань, подання петицій. Однак усі ці свободи не стосувалися загального статусу імператора і його прав, а також військових статутів.

Конституційна доктрина передбачала безумовну перевагу національних і державних інтересів над громадянськими правами і свободами. Навіть недоторканність власності не вважалася абсолютною. З цього приводу Іто (один з головних авторів Конституції) зазначав: «Право власності підвладне державі. Тому воно підкоряється обмежувальним законам. Воно насправді непорушне, але має бути обмежене».

Парламент — Дайета — був двопалатним. Конституція визначала лише загальні принципи його організації та основні повноваження. Верхня — палата перів — формувалася за імператорськими рішеннями, поза Конституцією. До неї входили, по-перше, члени імператорського дому, титулована знать, а також особи, призначені монархом (якщо віком старше 30 років, то довічно), по-друге — особи, обрані від земельних власників у

Містах і префектурах. Кількісно склад палати не був регламентовааний (на початку XX ст. він досягав 400 осіб). Нижня палата представників — обиралася населенням. Порядок формування палати і її організацію також передбачали тільки спеціальні закони.

Відповідно до Закону про вибори (1889 р.) виборче право мали чоловіки старше 25 років, які сплачували податок з майна понад 15 єн на рік (таких у країні було близько 460 тис). Існували й обмеження для військовослужбовців, студентів, що проживали на одному місці не менше півтора років. Вибори проводилися по багатомандатних і одномандатних округах (на 130 тис. чоловік — 1 депутат, всього 109 округів). Отже, перші десятиліття в палаті представників був 381 депутат.

Робота палати представників була поставлена під контроль уряду. Президент і віце-президент палати призначалися імператором із представлених кандидатів. Палата поділялася на чотири секції зі своїми головами. Уряд міг перервати засідання на строк до 15 днів, вимагати слова в палаті в будь-який час, на вимогу уряду могли проводитися і таємні засідання. Парламент зобов'язаний був надавати перевагу урядовим законопроектам. Для депутатів існували дисциплінарні покарання, аж до виключення винних з їх складу. (Таке само правило було встановлене і для перів.)

Відповідно до Конституції основним повноваженням Дайети було затвердження законів: «Кожен закон вимагає згоди Дайети» (ст. 37). Однак реально парламент займався прийняттям петицій і прохальних адрес до імператора. Право законодавчої ініціативи залишилося в уряду. Для запиту міністру була потрібна згода 30 депутатів (тобто 1/10 складу), причому міністр вправі був «мотивовано» не відповідати.

Конституція закріпила основи судової організації: законність, незмінюваність і публічність судочинства. Однак чиновники підлягали тільки своїй адміністративній юстиції.

Конституція проголошувалася верховним законом: усі закони і порядки в державі мали відповідати їй. Обумовлювалося, що укази монарха не повинні змінювати законів.