2. Основні зміни в державному апараті

Розгалуженому державному апарату США вдавалося протягом тривалого часу і вдається дотепер пристосовуватися до нових умов, витримувати соціально-політичні кризи в рамках бур­жуазно-парламентських демократичних форм і процесів. Конституційна державна структура, створена понад 200 років тому в аграрній країні, демонструє унікальну історичну наступність, здатність утримувати певну політичну стійкість і у високорозвиненій індустріальній наддержаві.

Показником відносної політичної стабільності, що не виключає не тільки періодів соціальної напруженості, а й відкритих соціально-політичних конфліктів, є незмінне перебування влади однієї з двох партій: демократичної або республіканської. Якщо до Другої світової війни й у перші десятиліття після війни політичне лідерство утримувала головним чином демократична партія, то в останні 19 років (з 1969 по 1991 р.), за винятком чотириліття президента-демократа Дж. Картера (1977—1981 рр.), державний апарат очолювала республіканська партія. І тільки в 1992 р. до влади, нарешті, знову прийшли демократи (разом з перемогою на президентських виборах Б. Клінтона).

При цьому жодна з партій не змогла стати партією «стійкої більшості», про що свідчить незмінне зростання «незалежних» виборців і частіші випадки «роздільного голосування» (спліт-тікет), коли один і той самий виборець підтримує представників різних партій на виборах президента й у Конгресі, а також «роздільне правління», коли президент належить до однієї партії, а більшість Конгресу — до іншої.

Розвиток американської держави в рамках буржуазно-парламентських форм і політичного плюралізму відбувався в XX ст. шляхом еволюційних змін у діяльності тих чи інших ланок державного апарату. Цьому сприяли і посилення незалежності держави від протиборствуючих класових інтересів в умовах край нього ускладнення політичних процесів у країні, і наявність потужного «середнього класу», опори демократичних порялків, і гнучкого механізму двопартійної системи, у який завдяки цілому ряду історичних причин, а також прийнятій обома партіями політичній лінії «соціальної відповідальності», інтегрована значна частина робітників, фермерів, інтелігенції, негрів і інших етнічних меншин.

Суперництво республіканської і демократичної партій є не непримиренною війною за захоплення влади, а змаганням за кращий урядовий курс і його виконання з опорою на підтримку більшості виборців. Тривале перебування республіканців у влади, за всіх недоліків виборчої системи, є свідченням такої підтримки. Прихід до влади демократів у 1992 р. не став потрясінням основ американської державності.

Еволюційному пристосуванню політичної системи країни і її державного апарату до політичних умов, що змінюються, сприяла також споконвічно властива Конституції США відкритість, її незв'язаність жорсткими формами, що допускає (у разі збереження основного принципу «поділу влади» і механізму «стримувань і противаг») саморегуляцію рівнів влади й окремих її гілок, можливість «переливання» владних повноважень між окремими частинами державного апарату.

Еволюційним політичним процесам США, за всієї їх складності, сприяла й однорідна національна культура, створення якої було визначено з самого початку заданою асиміляцією представників різних націй, відсутністю релігійного конформізму, а також утвердженням загальнонаціональної ідеології буржуазного прагматизму, індивідуалізму, патріотизму з основною ідеєю рівності можливостей кожного в досягненні вершин благополуччя своїми здібностями і працею («велика американська мрія»). Не останню роль в еволюційних процесах політичного розвитку відіграє і могутній економічний потенціал країни, що дає «політичному класу» широкі можливості для соціального маневрування, для проведення соціальних реформ.

Дія всіх цих факторів не применшує значення в історії американської демократії ні організованих форм демократичного руху, ні боротьби американців за свої права, які привели і до запровадження загального виборчого права, і до ліквідації крайніх форм расової дискримінації, і до кардинальних соціальних реформ.