1Квакери — особлива протестантська секта.

володіння (1682 р.). Ця колонія управлялася також губернатором на підставі дарованої короною хартії, але значно більшу роль у справах управління, особливо щодо оподаткування, відігравали збори колоністів.

Нова Англія (виникла в 1620 р.) від самого заснування відзначалася своїм державно-політичним укладом. її утворила група гнаних поселенців-пуритан, які втекли з Англії спочатку в Голландію, а потім за допомогою Плімутської компанії — до Америки. Отці-пілігрими (як їх назвали в американській історії) прагнули не просто врятуватися і заснувати нове поселення, а й створити нове суспільство і новий політичний уклад — «Новий Ханаан», щоб втілити пророцтва Біблії. Цим визначалася особлива увага до нових засад політичної і правової організації життя в Америці.

Під час подорожі на кораблі «Травнева квітка» (у листопаді—грудні 1620 р.) отці-пілігрими підписали між собою угоду. Вона стала джерелом всієї особливої традиції американської державності: новий народ погоджувався вважати себе єдиною общиною, яка мала управлятися на основі народовладдя і «праведної справедливості». «...Цим актом з'єднуємося ми в одне політичне і цивільне тіло для підтримання порядку серед нас і досягнення передбаченої мети. Відповідно до цього акта ми установимо ті справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції, призначимо ті власті, які вважатимемо за потрібні і корисні для загального блага колоній».

Згідно з цією політичною ідеєю конституція заснованої колонії Нью-Плімута передбачала розподіл урядових повноважень між виборними властями: губернатором і радою з п'яти представників, яка діяла поряд із загальними зборами всіх повнолітніх колоністів. З 1639 р. організація загальних зборів стала представницькою, і до них почали обирати депутатів.

З кінця XVII ст. на чолі політичного і релігійного рухів колоній Нової Англії став штат Массачусетс, утворений (1630 р.) також за підтримки особливої компанії. Відповідно до хартії компанії управління колонією доручалося губернатору і віце-губернатору. Поряд з ними була рада з 16 членів, що обиралися акціонерами, яка збиралася до 4 разів на рік. З 1634 р. колонія також почала обирати представників; з 1644 р. з'явилися дві палати ради.

Поступово в складі Нової Англії виокремилися нові колонії з власним управлінням (усього 8): Род-Айленд, Коннектікут, Нью-Гемпшир, Мен та ін.

Істотною особливістю ранньої політичної системи колоній було те, що багато з них мали теократичний характер. Ніхто, крім членів визнаної протестантської церкви, не міг брати участь в уряді, бути суддею, присяжним (встановлено в 1631 р.). Політичним життям по суті керували пастори. Вони ж немовби Парували права громадянства, здійснюючи особливу процедуру релігійного покаяння, без якої ніхто не міг бути прийнятий до колонії рівних. Віротерпимість у ранній період колоній була досить відносною і проголошена була тільки в деяких штатах (Род-Айленді, наприклад, у 1636 р.). Прагнення побудувати щось на зразок держави-церкви призвело не тільки до значної регламентації приватного життя (посилений захист моральності, заборони випивок тощо), а й до релігійних гонінь (відомі процеси проти чаклунів у Массачусетсі 1688—1692 рр.). З цього прагнення виросли основи розвинутого самоврядування колоній, що поділялися на міста і общини. У колоніях були оголошені обов'язковими освіта і релігійне виховання, для чого кожне місто з кількістю понад 60 сімей зобов'язане було мати школу. На засадах самоврядування створювалася міліція, яка замінювала армію: усі чоловіки від 16 до 60 років зобов'язані були нести нерегулярну військову й охоронну службу.

Після Реставрації в Англії становище північноамериканських колоній змінилося. Багато з них були перетворені на королівські провінції, де вирішальне слово залишалося за призначеними Англією властями. Роль виборного управління скоротилася. Але особливі традиції нового укладу життя і демократично побудованої адміністрації збереглися, ставши основою майбутнього самовизначення колоній. Як пізніше зазначив один з видатних політиків Америки періоду боротьби за незалежність колоній Д. Адамс, самоврядування міст і общин, особлива церква, школа і міліція були тими чотирма елементами, що мали вирішальний вплив на початковий хід боротьби і на формування опозиційного метрополії політичного укладу.

До середини XVIII ст. 13 північноамериканських колоній набули значної відокремленості і самостійності від Англії. Населення сформувалося, по суті, у самостійну націю — нечисленну (до 3 млн чол.), але зі своїми політичними, релігійними і культурними традиціями. Колонії Півдня і Півночі трохи різнилися за соціальною структурою. У перших більш значним було напівфеодальне землеволодіння магнатів (лендлордів), широко застосовувалася праця рабів-негрів і підневільних працівників. Для других характерним був більш значний прошарок фермерського і торгово-ремісничого населення. Але і для тих, і для інших однаково обтяжливою була економічна політика Англії стосовно своїх колоній. Особливе невдоволення, навіть з боку плантаторів, викликала аграрна політика метрополії, яка перешкоджала вільному освоєнню нових земель на Заході. У ряді випадків мали місце навіть спроби відродити феодальні повинності і земельні відносини.

Колонії розрізнялися за внутрішньою організацією їх управління. У середині XVIII ст. вони за цією ознакою поділялися на три умовні групи. Одні представляли королівські провінції, де управління здійснювалося губернатором спільно з радою колонії і представниками колоністів. Другі були колоніями власницького права, заснованими в результаті персонально наданого привілею на землі і на управління ними (Меріленд, Пенсільванія, Делавер); у них губернатори і ради формувалися за розсудом організаторів. Треті були історичними колоніями, де управління грунтувалося на хартіях XVII ст. і де навіть губернатори й інші представники виконавчої влади обиралися населенням. У будь-якому разі внутрішня політична організація колоній істотно відрізнялася від державного устрою Англії, була значно демократичнішою. Загальний рівень американської демократії був невисокий і лише відображав незначну диференційованість американського суспільства. До середини XVIII ст. постійна боротьба між законодорадчими представництвами колоністів і губернаторською владою увінчалася безсумнівним успіхом асамблей, хоча декларованого в XVII ст. отцями-заснов-никами «народовладдя» ще не було і між поселенцями і представницькими зборами виникали постійні конфлікти з приводу громадянських прав.

Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгово-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх на сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів. Свою роль у наростанні протиріч між країнами відіграло і те, що в штатах була невідома державна церква і релігійний рух грунтувався на численних напрямах протестантизму, навіть сектантського характеру. Весь соціально-політичний уклад колоній підпорядковувався ідеї громадянської рівності, що також стимулювало ідейно-політичне протистояння цього суспільства й англійської аристократичної монархії XVIII ст.

На початку XVIII ст. англійський парламент вжив ряд заборонних заходів під приводом того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їхню залежність від метрополії. Були встановлені заборони на вивіз з колоній залізних виробів, податки на цукор, патоку. Постанови про податки і мито, як правило, не виконувалися в колоніях, оскільки фінансова адміністрація підпорядковувалася місцевим властям. Однак з 1760 р. губернатори більшості колоній почали одержувати накази про неухильне виконання податкових постанов, для чого їм дозволялося проводити обшуки будинків у пошуках контрабандних товарів тощо. Викликані накладенням адміністративних стягнень судові процеси призвели до посилення протидії політиці метрополії. Наростанню опозиції щодо Англії сприяло й успішне для Англії закінчення війни з Францією за Канаду і об'єднання там колоній під єдиною владою британської корони (1760 р.). У колоніях почали обґрунтовувати необхідність встановлення податків і фінансових зборів власними представницькими зборами. Це було очевидне прагнення до суверенітету. Вимоги колоністів щодо їх представництва в палаті громад були проігноровані в Англії. Завершальним приводом до відкритого протистояння став прийнятий англійським парламентом у лютому 1765 р. Закон про гербовий збір на більшість товарів побутового споживання, що ввозилися до Америки. Законодавча асамблея Вір-джинії прийняла резолюцію про непокору закону. Рішення вір-джинців стало сигналом до загального протесту в колоніях. На адресу Георга III були висловлені звинувачення в «тиранічному правлінні».

Зміцнення політичної опозиції і необхідність загального опору англійській політиці стимулювали об'єднавчі прагнення колоній. Перші політичні розмови про конфедерацію за зразком Нідерландів (звідти втекли багато англійських протестантів) почалися ще за часів заснування колоній. У 1686 р. відбулася конференція кількох колоній-штатів, де було передбачено створити для спільних справ комісію (по 2 представники від штату), якій були б доручені питання війни і миру, зовнішніх зв'язків, судовий контроль. Створення комісії підтримали Массачусетс, Коннектікут, Нью-Гемпшир, але інші відхилили цю ідею. Колонії усе наполегливіше висували ідею про повний суверенітет на освоєних землях, включаючи право на власний розсуд організовувати управління, оскільки «права і вольності колоній даровані від Бога» (Массачусетська декларація 1661 р.). Реальною спробою часткового об'єднання було створення в

1643 р. союзу кількох штатів проти Голландії і створення для цілей війни особливого органу — Конгресу, що складався з представників колоній і був уповноважений вирішувати питання кваліфікованою більшістю голосів. У 1754 р. видатний політичний діяч Б. Франклін запропонував проект політичного і державного об'єднання колоній з організацією єдиної виконавчої влади (президента) і законодавчої великої ради (до якої на 3 роки штати обирали б від 2 до 7 представників). Президенту передбачалося надати права, подібні до королівських, включаючи право законодавчого вето; великій раді — вирішення питань про відносини з індійцями, освоєння земель, зовнішньополітичні і торгові справи, армію і флот.

У жовтні 1765 р. у Нью-Йорку зібрався міжколоніальний Конгрес представників 9 з 13 штатів. Він став прообразом майбутнього політичного об'єднання. Конгрес прийняв резолюцію про рівність усіх колоній, про те, що їхній статус заснований не на хартіях, а на природному праві. У спеціальній Декларації прав (19 жовтня 1765 р.) були висловлені загальні претензії на володіння всіма правами англійських підданих, у тому числі правом давати згоду на запроваджувані податки у своїх законодавчих органах, і вимога визнати право подання петицій. У результаті об'єднавчого руху колоній більшість податкових законів були скасовані. Однак англійська влада почала вдаватися до нових форм тиску, зокрема, запровадила постій англійської армії, організувала самостійні митниці в колоніях. Це за короткий час спровокувало новий, ще більш гострий конфлікт. Палата громад стала вимагати суду над політичними лідерами колоністів — «підбурювачами». У відповідь у колоніях було прийняте нове Положення про губернаторів, відповідно до якого вони надалі перебували на платні колоністів, і тим самим виконавча влада ставала незалежною. У 1770 р. відбулися перші сутички з англійськими солдатами, а потім суд над офіцерами, які перевищили свої права.