5. Урядова влада і центральна адміністрація

Конституція практично не торкалася організації і повноважень уряду. В ній лише згадувалось про існування міністрів, імператора й особливого органу — Таємної ради, яка розробляла політичні рекомендації. Це було її показовою особливістю.

Проте реально уряд і центральна адміністрація стали в Японії кінця XIX ст. провідними державними інститутами. Тобто поряд із законною Конституцією існувала неписана, що відігравала в політиці незрівнянно важливішу роль.

У грудні 1885 р. був ліквідований Дадзекан (Державна рада). Виконання урядових повноважень було доручено Кабінету міністрів з 10 осіб. Це був орган, не передбачений Конституцією. Однак його повноваження перевершували парламентські: право вносити законопроекти, складати бюджет, укладати міжнародні договори, готувати імператорські укази щодо управління, вирішувати конфлікти в управлінській сфері, подавати петиції, здійснювати позабюджетне фінансування будь-яких державних справ, призначати чиновників.

У 1889 р. особливим імператорським актом були ще ширше визначені права Кабінету і, головне, заснована майже самостійна і від нього, і від імператора посада прем'єр-міністра. Прем'єр (або міністр-президент) очолював Кабінет, представляючи імператора і діючи тільки під його контролем. Він був вправі зупинити будь-яке рішення до імператорського указу, йому ж ставилося в обов'язок і право контрасигнувати імператорські укази (без чого вони не діяли). Усі питання Кабінет пропонував імператору тільки через прем'єра. Лише військовий і морський міністри могли самостійно звертатися до монарха. Хоча імператор зберігав право призначення Кабінету (за рекомендацією інших урядових інститутів), основні повноваження монарха, включаючи оголошення війни, воєнного і облогового стану, могли реалізовуватися тільки через Кабінет міністрів.

Кабінет міністрів був, однак, одним з інститутів урядової влади. У 1888 р. була створена Таємна рада з метою «радитися з особами, які зробили значні послуги державі». Таємна рада була дорадчим органом з політичних питань: тлумачення Конституції і її різночитань, найважливіших указів, обговорення змін до Конституції і законів. У 1890 р. компетенція Ради була розширена, а її дорадча роль стала обов'язковою щодо законів про династію, з питань зовнішньої політики, укладення міжнародних договорів, призначення кримінальних покарань, а також щодо її організації. До Ради призначалися імператором 26 радників старше 40 років (включаючи голову і віце-голову); фактично ж члени Ради визначалися за вказівкою прем'єра, який залишався і головною дійовою особою цього органу. Найважливішим реальним повноваженням Таємної ради стала організація уряду, включаючи взаємовідносини останнього з імператорським двором.

Третім інститутом урядової влади стала Рада старійшин (Генро). Цей орган склався без будь-якого юридичною оформлення, шляхом включення до його складу найстарших членів імператорського дому, колишніх прем'єрів, по суті — старій шин правлячих кланів. Членів Генро не призначали до Ради старійшин, а немовби приймали. При цьому враховувались рекомендації, політичний вплив особи, що приймалася. На початок другої чверті XX ст. Генро складався з єдиної персони — 90-річного принца Сайонджи. Однак, як і раніше, його думка щодо кандидатури на посаду прем'єра була вирішальною.

Особливе місце серед урядових установ посідали військове і військово-морське міністерства. За законом їх могли очолювати тільки військові вищого рангу, які одночасно були командувачами армії та флоту. їхня діяльність контролювалася Радою маршалів (Генсун), яка відігравала головну роль у військовій політиці.

Статус і повноваження уряду не були врегульовані Конституцією. Урядова влада була розосереджена між різними інститутами, серед яких повністю монархічні і навіть військово-монархічні могли відігравати головну роль. Фактично з більшості урядових питань вирішальне слово залишалося за Таємною радою, до думки якої схилявся імператор, якщо виникала незгода між Кабінетом і військовими, між Кабінетом і імператорським двором; в особливо великих політичних справах переважала думка Генро.