2.4. Зобов'язальне право

За шаріатом, крім релігійних зобов'язань, існує ряд зобов'язань, що виникають з договорів і заподіяння шкоди.

У мусульманському праві договір є прийняттям на себе зобов'язання перед іншою особою або кількома особами чи між собою.

Однією з характерних рис мусульманського права є те, що за будь-яким договором, метою якого є передання права власності, обов'язково мало відбуватися фактичне передання речі.

Правом розпорядження своїм майном не володіють неповнолітні, божевільні, банкрути, раби (якщо вони не одержали дозволу свого пана), хворі (вони могли розпоряджатися тільки третиною свого майна), «невірні» (кафір) щодо деяких угод (придбання у власність землі або рабів-мусульман).

Умови недійсності договорів. Договори вважаються недійсними в тих випадках, коли відсутня добровільна згода сторін, зокрема коли договори укладені внаслідок обману, помилково і з примусу. Ці договори не тільки не визнаються дійсними, а й усі сплачені, видані на підставі цих договорів суми або речі повинні бути повернуті назад.

У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відіграють положення релігії ісламу. Згідно з вченням ісламу є гріховним і забороняються стягування відсотків і лихварство. Вчення ісламу вважало також незаконними договори, які були джерелом доходів, що суперечить моральності, наприклад спекуляція (іхтикар). Але всі ці заборони на практиці вправно обходилися.

Предмет договору. Предмет договору має бути визначеним і надійним і перебувати в цивільному обігу. Отже, предметом договору не можуть бути речі, не підпорядковані владі людини або з огляду на їх природний стан (повітря, море, пустеля), або в силу закону (вільні люди, речі, що вважаються невідчужува-ною власністю).

У мусульманському праві існують такі види договорів: купів-лі-продажу, міни, розміну грошей, позички, поклажі, позики, застави, договір про союзи, товариства, командитного товариства, релігійних об'єднань.

Деякі з цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняються від відповідних договорів у римському праві. Проте вони мають специфічні особливості.

Договір купівлі-продажу не є консенсуальним, оскільки для його здійснення вимагається проголошення певних формул подібно до римської манципації. При розміні грошей не допускається одержання прибутку.

Близькими до реальних договорів є садам і салаф — видача грошових знаків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корню, або із зобов'язанням виконати певну роботу.

До договору позики примикає договір про переведення боргу в тих випадках, коли боржник сплачує свій борг шляхом претензії, яку він має до третьої особи (щось на зразок переказного векселя).

Договір застави не становить собою забезпечення сплати боргу заставодержателю, а є лише способом доказу того, що заставодержатель зобов'язаний сплатити необхідну суму кредигору.

Крім цих договорів, у мусульманському праві існують догонір про посів (музареа), договори оренди фруктових дерев, даруиання (хібе), відчуження майна і його плодів без визначеного строку для приватних осіб і для громадських організацій, договір про мирову угоду і договір про шлюб.

Характерною рисою мусульманського права є існування в ньому односторонніх зобов'язань, що містять заяви про вчинення або невчинення певних дій. Ці зобов'язання становлять здебільшого релігійні обітниці. Прикладами таких зобов'язань є: обіцянка пожертвувати своє майно на які-небудь благодійні цілі, відпущення на волю рабині тощо. Невиконання цих зобов'язань має наслідком юридичну відповідальність у вигляді примусу з боку судді до їх виконання. Ті, хто не виконує такі зобов'язання, мають принести спокутну жертву (відпустити на волю раба, нагодувати десять бідних, додержуватися триденного посту тощо).

Договори про союзи (ширкат ал-акд) — це угоди про створення законних союзів (ширкат ал-мулк), подібні до угод, що стосуються загальної власності на землю, сімейної спільної власності та ін.

На цьому грунті в галузі сільського господарства виникли канальні відносини феодального характеру. Члени сільськогосподарського союзу ставили себе під покровительство великого землевласника-феодала — феллаха, який надавав їм землю для обробітку з видачею авансу для оплати праці. Такий договір називався хомаса і являв собою вид здольщини, оскільки після одержання авансу, насіння й інших матеріалів наймачеві залишалася лише 1/5 зібраного врожаю.

Договір мугараса, близький до римського емфітевзису, зобов'язував орендаря засадити узяті ним для обробітку ділянки фруктовими деревами або виноградниками, причому земля з усіма насадженнями через якийсь час переходила у власність того, хто здавав її в оренду.

Договір товариства має три види: договір об'єднання капіталів, об'єднання праці, а також капіталу та праці і договори, засновані на взаємній довірі. До цієї групи договорів належать:

1) договір про командитні товариства. Ці товариства виникли ще в перший період Арабського халіфату між торговцями і персоналом, що їх обслуговував, у караванній торгівлі. Зазвичай цей договір укладався між особою, яка володіла капіталом, й іншою особою, яка, одержавши від першої гроші, вела торгові операції за загальний рахунок;

2) договір релігійних об'єднань. Цей договір укладали між собою чоловіки і, називаючи себе братами по вірі, зобов'язувалися допомагати один одному в боротьбі за іслам;

3) договір про посів (музареа), відповідно до якого зібраний врожай мав розподілятися відповідно до кількості внесеного його учасниками;

4) договір про зрошення, відповідно до якого догляд за фруктовими деревами оплачується частиною зібраних плодів.

Отже, як бачимо, система зобов'язань у мусульманському праві була розроблена досить ретельно. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті.