3.5. Політичний режим кайзерівської Німеччини

Складні соціально-економічні процеси на шляху історичного розвитку об'єднаної Німеччини XIX ст., повному протиріч, безпосередньо впливали на часті зміни її політичного режиму. Особливу роль у цих процесах відігравав її канцлер (раніше — міністр-президент Пруссії) О. Бісмарк, з ім'ям якого в історичній літературі пов'язується проведення політики, яка визначається суперечливими поняттями: «революція зверху», «державний соціалізм», «реакційний мілітаризм», «бонапартизм» та ін.

Справді, у Німеччині XIX ст. було вирішене головне завдання буржуазної революції — об'єднання країни, що сприяло її бурхливому розвитку на шляху економічного прогресу, розвитку капіталістичного підприємництва, створенню безлічі акціонерних компаній, банків, нових галузей промисловості (суднобудування, електроніки, хімічної промисловості тощо). Не випадково останню третину XIX ст. у Німеччині називають часом грюндерства. Так, наприклад, на підставі закону 1875 р. про банки в країні створюється керований канцлером центральний імперський банк, покликаний здійснювати контроль над справами приватних емісійних банків та ін. Імперський банк стає могутнім важелем здійснення економічної політики уряду. Запроваджуються єдині міра і вага, митні тарифи, патентне законодавство тощо. Протягом двох—трьох десятиліть країна перетворюється на одну із найбільш передових та індустріально розвинутих країн Європи і світу.

Значно посилюється політичне значення німецької буржуа­зії в країні і за кордоном, хоча, як і раніше, в адміністративно-бюрократичному апараті, у дипломатії, в армії та інших сферах задає тон консервативне юнкерство, яскравим представником якого був і сам канцлер.

Для перших років канцлерства Бісмарка характерними були ліберальні методи і засоби здійснення державної влади. У цей час не тільки знімається безліч феодальних перепон для розвитку підприємництва і торгівлі, а й створюється загальноімпер-ська партійна система, зростає кількість робітничих організацій, партійних видань.

Провідною буржуазною партією, що задавала опозиційний тон діяльності рейхстагу, стає партія ліберальної буржуазії — Національно-ліберальна, під впливом якої перебувала в цей час і значна частина робітничого класу. Ліворуч примикала до неї дрібнобуржуазна Прогресистська партія, яка у 1884 р. об'єднується з лівим крилом Національно-ліберальної партії, утворивши Німецьку вільнодумну партію. Особливе місце в політичній системі посідає різношерста Католицька партія (Центру). Різко налаштована проти Пруссії, вона переслідує партикуляристські цілі.

Разом із зростанням промислового пролетаріату в 1869 р. виникає і перша робітнича Соціал-демократична партія (СДРП). У 1875 р. у результаті об'єднання в Гете СДРП і Всенімецького робітничого союзу (езенахців і лассальянців) формується реформістська Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), яка у міру досягнення своєї організаційної і політичної зрілості стає на чолі міжнародного робітничого руху. Соціал-демократи обираються до рейхстагу, їхнє представництво з часом усе більше зростає. Соціалістична ідеологія стає панівною серед робітничого класу, розширюється коло соціалістичних партійних видань тощо.

Історичні сили, що прийшли в дію завдяки об'єднанню країни, були сильніше реакційних прагнень її правлячих кіл, особисто Бісмарка, який, незмінно сповідуючи принцип велико­державності імператора (прусського короля), повинен був миритися як з неминучим злом і з рейхстагом, і з загальним виборчим правом, і з активністю в ньому політичних партій,

Ситуація змінюється в 1878 р., що став віхою настання кінця «ліберальної ери» канцлерства Бісмарка. Застій в економіці, економічні труднощі, зростання впливу соціалістів, успіхи опозиційних партій на виборах до рейхстагу — усе це визначає різ кий поворот уряду вправо. Уряд Бісмарка висуває проекти кардинальної фінансово-економічної реформи, переходу від свободи торгівлі (головної вимоги ліберальної буржуазії в сфері економіки) до протекціонізму, до посилення урядового втручання не тільки в економіку, а й в інші сфери суспільного життя, зокрема покладення краю за допомогою репресивного законодавства діяльності соціалістів.

У цей час фактично вирішується питання про встановлення в сфері економіки і політики «твердої руки» канцлера. Усі, хто виступав проти нового курсу, оголошувалися супротивниками підйому економіки, зростання зайнятості в промисловості, прихильниками «божевільних ідей» соціал-демократів, «які ведуть народ до бунту, крові і насильства».

Приводом для початку наступу на соціал-демократів стали два замахи на імператора Вільгельма II у 1871 р. і 1878 р., в яких вони безпідставно були звинувачені. Бісмарк називав соціалістів у пресі не інакше, як «бандою убивць». Після першого замаху в 1871 р. він розпускає рейхстаг і починає масовану атаку проти інакомислячих. У 1878 р. під загрозою чергового розпуску, маніпулюючи суспільною думкою за допомогою міфу «про червону примару» (звинувачень соціалістів у замаху на власність, у підриві віри в Бога та ін.), він домагається прийняття раніше відхиленого рейхстагом Закону «Проти суспільно небезпечних устремлінь соціал-демократів», названого згодом «законом проти соціалістів».

Закон забороняв всі організації, «які мають своєю метою за допомогою соціал-демократичних, соціалістичних і комуністичних устремлінь повалити існуючий державний і суспільний лад» (що було широко використано проти профспілок, для ліквідації робітничих кас взаємодопомоги й інших робітничих організацій). Заборонялися також збори і друковані видання, що пропагують «подібні устремління", збір коштів з цією метою тощо. Поліції і місцевій владі на їх розсуд надавалося право забороняти збори і розповсюдження політичної літератури, оголошувати «малий облоговий стан» і висилати осіб, «небезпечних для суспільної безпеки», з місць їх «шкідливої діяльності».

Порушення закону загрожувало штрафом, тюремним ув'язненням, забороною займатися певними видами діяльності та ін. Фактично заборонялося поширення будь-яких соціалістичних ідей. 1881 р. був визначений як рік закінчення дії Закону, але рейхстаг під жорстким тиском канцлера продовжив її.

На підставі цього Закону в 1878 р. був запроваджений «малий облоговий стан» у Берліні, у 1880 р. — у Гамбурзі, у 1881 р. — у Лейпцизі, що дало уряду право вислати з цих центрів впливу соціал-демократії 500 видатних її представників. СЄПН фактично була розпущена, але її фракція в рейхстазі залишалася діючою. Неефективність репресивних заходів проти соціалістів виявилася одразу ж після прийняття Закону. Щоб позбавити соціал-демократів підтримки в масах, Бісмарк слідом за подовженням дії Закону 1878 р. у 1881 р. проводить безпрецедентну на той час акцію — вводить комплекс ретельно розроблених законів про соціальне страхування: на випадок хвороби, у зв'язку зі старістю й інвалідністю (1883 р.) і у разі нещасного випадку (1884 p.), що і стало яскравим прикладом його політики соціального маневрування (бонапартизму). Чинність Закону поширювалася, однак, лише на частину робітників, за рахунок яких і проводилося саме страхування. Це послужило підставою його різкої критики в рейхстазі представником соціал-демократії А. Бебелем.

Наприкінці 80-х років з усією очевидністю виявилася безперспективність управління суспільним і політичним життям Німеччини за допомогою репресивних законів і непослідовних поступок робітничому руху. 1889—1890 pp. стали рекордними за кількістю робітничих страйків (понад 1100), що набували усе більш масового характеру. Соціальна політика Бісмарка зайшла в безвихідь.

Вільгельм II, претендуючи на роль «народного монарха», «творця нової соціальної політики», пов'язуючи зростання страйкового руху з «відсутністю турботи про робітників з боку більшості промисловців», всупереч опору Бісмарка скасував у 1890 р. закон проти соціалістів, що і стало безпосередньою причиною відставки «залізного канцлера», а також подальшої чергової лібералізації політичного режиму. Законом 1899 р. були скасовані також обмеження для всякого роду спілок, що не виходили за межі імперії, постанови окремих німецьких держав, які забороняли вступ до спілок робітників, у тому числі й до виборчих.

У діяльності німецької соціал-демократії після 1980 р. настає важливий етап боротьби в рейхстазі за утверджння принципів соціальної справедливості при розробці Німецького цивільного уложення, прийнятого в 1896 р.

Незважаючи на зміни методів і засобів здійснення впутрішні ньодержавної політики, незмінним, однак, залишався зовнішньополітичний агресивний курс напівабсолютистської держави Німеччини, що стало прямим наслідком об'єднання країни «залізом і кров'ю» під гегемонією Пруссії. «Народжена у війнах нечестива Німецька імперія прусської нації, — писав видатний німецький письменник Т. Манн, — могла бути тільки мілітаристською державою. Такою вона і була, скалкою в тілі людства».

Пруссько-німецький мілітаризм створив у Європі той тип міжнародних відносин, що увійшов в історію XIX — початку XX ст. під назвою «збройного миру», суть якого становила систематична підготовка до локальних війн, а потім і до світової війни. Німецький уряд неухильно готувався до неї, створюючи найбільшу агресивну армію за рахунок збільшення військових асигнувань. Це приводило до прямих порушень конституцій, супроводжуваних парламентськими кризами. Така криза, наприклад, вибухнула на початку 70-х років, коли рейхстаг, відхиливши закон про «вічні», невотовані витрати на утримання армії, прийняв компромісний закон (1874 р.) про семирічний термін свого невтручання в цю спірну сферу і тим самим позбавив себе значною мірою права фінансового контролю над урядом. У 1900 р. цей закон був продовжений ще на 7 років.

Активізація агресивної мілітаристської політики Вільгельма II перед Першою світовою війною привела до нової зміни політичного режиму в країні, запровадження нових репресивних законів. У 1908 р. приймається закон про спілки і збори, що забороняв особам до 18 років бути членами спілок політичної спрямованості, брати участь в антивоєнній діяльності тощо. Після оголошення війни спочатку Росії, потім — Франції, у 1914 р. у Пруссії й інших землях посилилися норми кримінального права проти військовозобов'язаних і військовослужбовців, були запроваджені облоговий стан і воєнно-польові суди, сфера дії яких розширилася за рахунок передачі їм значного кола справ: про опір владі, про державну зраду й інші тяжкі кримінальні злочини. Було встановлено жорстку військову цензуру над пресою.

Ще в 1912 р. на Військовій раді при кайзері було прийняте рішення про збільшення в найближчі півтора року німецької армії до 800 тис. осіб. У 1913 р. збройні сили Німеччини досягали вже кількості в 666 тис. осіб. Разом з переозброєнням армії було розпочате будівництво нового військово-морського флоту. У 1914 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який надав державним органам право контролю над сировиною і паливом, його використанням для військових потреб, над розподілом і виконанням урядових військових замовлень. У різних галузях промисловості були створені військові комітети, які виконували контрольні функції, та ін.

У 1916 р., після призначення начальником генерального штабу фельдмаршала Гінденбурга (майбутнього президента Німеччини) і його заступником генерала Людендорфа, в умовах посилення конкуренції цивільної і військової влади, коли монарх позбавився фактично всяких реальних повноважень, у Німеччині встановилася фактично військова диктатура.

Незважаючи на економічні труднощі, була розроблена нова гігантська програма озброєння армії, так звана програма Гінденбурга, здійснення якої мало надати Німеччині військову перевагу над країнами Антанти і тим самим забезпечити її перемогу у війні. Втілення програми в життя доручалося спеціальному «військовому управлінню», яке одержало необмежені права в галузі керівництва промисловістю. Закон 1916 р. «Про допоміжну службу Батьківщині», на підставі якого вводилася обов'язкова трудова повинність для чоловіків від 16 до 60 років, а владі було надано право проводити примусову мобілізацію населення на будь-яку роботу, завершив процес повної мілітаризації праці в Німеччині.

Лише після загрози тотальної поразки німецької армії наприкінці вересня 1918 р. на нараді вищих представників військових і політичних кіл країни Гінденбург і Людендорф порушили питання про вихід з війни і негайне укладення перемир'я. Більше, ніж прийдешня «катастрофа на фронті», їх лякав масовий антимілітаристський, антивоєнний рух, що почався в Німеччині, загроза народної революції. Щоб запобігти їй, почала проводитися політика «парламентаризації влади», розширення прав рейхстагу, обмеження влади кайзера і канцлера, встановлення контролю рейхстагу над генеральним штабом тощо. З цією метою наприкінці жовтня 1918 р. були прийняті два конституційні закони. Але врятувати правлячий режим уже не могла нова лібералізація політичного режиму. У країні почалася революція, і Вільгельм II змушений був відректися від престолу.