11. Трудове і соціальне законодавство

Основна тенденція розвитку німецького права наприкінці XIX ст. дістала вияв у його поступовій «соціалізації», що багато в чому пояснювалося активною позицією соціал-демократів у рейхстазі. У 70-х роках XIX ст. у Німеччині починає формуватися особливий комплекс норм, що регулюють укладення угод між підприємцями і найманими працівниками з приводу визначення робочого часу й умов оплати праці (так звані тарифні угоди), який згодом разом з іншими нормами сприяв створенню нової галузі права, що одержала назву «трудове право».

Перша тарифна угода була укладена в Німеччині ще в 1873 р. у сфері друкарської промисловості. її активними учасниками стали профспілки, уперше легалізовані Промисловим статутом

1869 р. Північно-Німецького союзу. Поряд із принципом свободи підприємництва цей Статут закріпив свободу промислових об'єднань. Так, ст. 152 проголошувала, що надалі скасовуються «всі наявні заборони й кримінально-правові приписи, що діють стосовно дрібних виробників, підмайстрів, а також фабричних робітників із приводу укладення ними між собою угод з метою досягнення більш вигідних умов праці та її оплати».

Серед профспілок, які виникли в цей час, найактивнішими були так звані вільні профспілки, створювані під керівництвом соціал-демократів. Найбільшого поширення вони набули після скасування в 1890 р. Виняткового закону проти соціалістів. Перебуваючи під значним впливом класової теорії К. Маркса, яка заперечувала можливість будь-якого компромісу між «працею і капіталом», «вільні профспілки» тривалий час виступали проти укладення угод з підприємцями і лише з 1899 р. їх почали розглядати як один із засобів втілення в життя інтересів працівників.

Утворення в 1918 р. Веймарської республіки ознаменувало початок нового етапу в становленні трудового права Німеччини. У центрі уваги німецького законодавства в цій сфері, як і раніше, залишалося питання про тарифні угоди, які грунтувалися в цей період на принципі «тарифної автономії». Відтепер усі умови організації й оплати праці мали встановлюватися шляхом укладення відповідних колективних угод між об'єднаннями підприємців і профспілками. Тарифний договір, що виник таким чином, виступав як єдиний правовий акт, який регулює взаємовідносини між власником підприємства і працівниками.

Нормативний характер тарифних угод був закріплений шляхом прийняття в 1918 р. спеціальної постанови про тарифний договір. Однак принцип «тарифної автономії» не зазнав змін, оскільки зберігався відомчий розгляд трудових спорів, який усе більше набував рис примусового примирення сторін. Процедура розгляду трудових спорів була регламентована постановою від 30 жовтня 1923 p., відповідно до якої всі трудові спори мали розглядатися створеними на паритетних засадах комісіями, на чолі яких стояв голова, який не належав до жодної зі сторін. Функції останнього зазвичай виконувала відповідна посадова особа. Оскільки представники роботодавця і трудового колективу часто не могли дійти згоди, рішення приймалося головою комісії одноосібно. Особливо активно подібна практика почала застосовуватися в останні роки Веймарської республіки. У цей період на зміну принципу «тарифної автономії» приходить законодавче нормування оплати праці, що найбільш яскраво проявилося в період фашистської диктатури.

Процес поступового виокремлення трудових договорів із загальних приписів БГБ про найм послуг і пов'язаного з цим формування галузі трудового права в Німеччині, який намітився ще на початку XX ст., завершився вже після закінчення Другої світової війни. У 1949 р. у ФРН приймається Закон про тарифні договори, що заклав міцну законодавчу базу для визначення умов організації й оплати праці. У цей період після тривалого підпільного існування на політичну арену Німеччини знову виходять профспілки. У ст. 9 Основного закону ФРН зазначається, що громадяни мають право «створювати об'єднання для охорони і поліпшення умов праці й економічних умов». Як один із засобів досягнення своїх інтересів допускаються страйки.

Паралельно з нормами, що регулюють взаємовідносини між роботодавцями і найманими працівниками, наприкінці XIX — на початку XX ст. у Німеччині розвивався особливий комплекс правових норм, який одержав спеціальну назву — «соціальне законодавство».

Першим німецьким соціальним законом став Закон про матеріальну відповідальність 1871 р. Цей закон установив особливу відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки, що сталися на них, із працівниками, зайнятими на будівництві й обслуговуванні залізничних колій і потягів. Обов'язок роботодавця в таких випадках відшкодувати ушкодження здоров'я не залежав від вини.

Німецький законодавець розглядав залізницю як «джерело підвищеної небезпеки». Тому він встановив особливу відповідальність підприємців у цій сфері і закріпив ідею обов'язкового страхування робітників від нещасних випадків, що дозволило дещо поліпшити становище власників залізничних підприємств.

У 80-х роках XIX ст. у Німеччині, як уже зазначалося, приймається ряд законів про соціальне страхування: у 1883 р. був прийнятий Закон про медичне страхування робітників, у 1884 р. — Закон про страхування від нещасних випадків тощо. Завершив цей список Закон 1889 р. про страхування на випадок інвалідності і старості (пенсійне страхування). Ці закони заклали основу для створення в Німеччині високоефективного соціального законодавства і розвинутої системи страхових організацій у XX ст.

Знаменною віхою в процесі становлення німецького страхового права стало прийняття в 1911 р. постанови про імперське (державне) страхування, яка згодом одержала назву Соціально го кодексу. Ця постанова була дуже великою за обсягом і складалася з шести книг, що об'єднали всі чинні на той час у Німеччині соціально-правові норми. Зокрема, до неї увійшов прийнятий того ж року Закон про пенсійне страхування службовців.

Тенденція до поступового зрівняння в правах робітників та службовців у соціальній сфері продовжувала залишатися основним напрямом розвитку соціального законодавства Німеччини і після Другої світової війни. Інша тенденція полягала у запровадженні обов'язкового соціального страхування для осіб різних професій: дрібних виробників, лікарів, сільськогосподарських працівників та ін., що привело до створення розгалуженої мережі страхових організацій по всій країні.

З метою вдосконалення системи державного страхування в 1953 р. у Німеччині був створений спеціальний Суд у соціальних справах, до компетенції якого належав розгляд спорів у соціальній сфері.

У 70-ті роки XX ст. була проведена широкомасштабна реформа соціального законодавства. У ході її здійснення в 1975 р. у новій редакції приймається книга перша («Загальні положення») Соціального кодексу, у 1976 р. — книга четверта («Положення про соціальне страхування»), у 1988 р. — книга п'ята («Медичне страхування»). У 1989 р. була перероблена остання — шоста книга Соціального кодексу, присвячена питанням пенсійного страхування.