5.1. Механізм фашистської диктатури

З перших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, згідно з якою Німеччина повинна була домогтися нової величі. її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому — ставилося завдання згуртувати німців у деяку «народну спільноту», на другому — перетворити її на «спільноту бойову».

Для об'єднання німців у єдину спільноту необхідно було очистити арійську расу від «чужої крові», подолати класові, конфесіональні, ідеологічні протиріччя, що досягалося шляхом усунення політичних партій, крім НСНРП, чужої ідеології, громадських організацій, крім нацистських, вірних «фюреру і рейху», а також шляхом «уніфікації державного апарату» тощо. Виконавши цю «внутрішню роботу», Німеччина, за планом Гітлера, могла приступати до роботи «зовнішньої», найважливішим завданням якої було завоювання життєвого простору, витіснення народів, які проживають там, головним чином народів Східної Європи, шляхом нещадної, кровопролитної війни. Вирішенням завдань першого етапу фашистська держава і НСНРП займалися в основному до 1935 р. З цього часу почалася тотальна підготовка до війни, а згодом і сама війна.

Гітлерівські «етапи» дістали відображення в законодавстві і змінах механізму фашистської диктатури. 24 березня 1933 р. рейхстаг приймає Закон «Про усунення тяжкого становища народу і держави», на підставі якого уряд отримує законодавчі права, у тому числі з питань бюджету. Допускалося також, що норми законів, прийнятих урядом, можуть прямо відхилятися від норм Конституції 1919 р., що формально продовжувала діяти (з одним скасованим невдовзі застереженням — «якщо вони не мають об'єктом рейхстаг і рейхсрат»). У законі спеціально підкреслювалося, що договори з іноземними державами і їхнє виконання не потребують затвердження парламентом. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 р., фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави. Безпосередню участь у підготовці всіх імперських законів відтепер брала канцелярія націонал-соціалістської партії, підпорядкована Гітлеру. Це був кінець Веймарської республіки з її представницькими установами.

Після смерті президента Гінденбурга 1 серпня 1934 р. постановою уряду посада президента була скасована, а уся влада сконцентрована в руках Гітлера — «вождя» і довічного рейхсканцлера, якому було надане право не тільки призначати імперський уряд, усіх вищих посадових осіб імперії, а й свого наступника. З цього часу Гітлер починає планомірне знищення всіх можливих шляхів опозиції, що було прямим втіленням програмних настанов нацистів і основної впроваджуваної ними вимоги — фанатичного, сліпого «підкорення волі фюрера німецького народу».

Слідом за забороною Комуністичної партїї в березні 1933 р. у травні того ж року були розпущені всі профспілки, у червні 1933 р. поза законом була оголошена Соціал-демократична партія. Інші партії, які діяли до приходу до влади Гітлера, "саморозпустилися». У липні 1933 р. законом було заборонено існування будь-яких політичних партій, крім фашистської і керованих нею організацій. «У Німеччині, — проголошував закон, - існує тільки одна партія, НСНРП, всі інші забороняються». Спроби «підтримати організаційні структури будь-якої іншої політичної партії» каралися тюремним ув'язненням до трьох років.

Проводячи «інтеграційну політику держави і партії», нацисти «уніфікували» не тільки партії, а й пресу. Органи друку, крім нацистських, або ліквідувалися, або включалися до системи фашистської пропаганди. Відповідно до Закону від 24 березня 1933 р. «Про захист уряду національного відродження від підступних посягань» кримінальній відповідальності у вигляді тюремного ув'язнення до двох років підлягали всі особи, які допускали «грубе перекручення дійсності, висловлювали судження, що можуть завдати тяжкої шкоди добробуту імперії або окремим німецьким землям, або авторитету уряду імперії чи окремих земель і урядових партій». Каторга загрожувала тому, хто своїм діянням завдавав «тяжких збитків імперії».

У грудні 1933 р. видається Закон «Про забезпечення єдності партії і держави», який оголосив фашистську партію «носителькою німецької державної думки». Відповідно до цього Закону особисто Гітлером формувався і фашистський рейхстаг (на основі списків, «схвалених» плебісцитом), а на посади міністрів та інші посади призначалися лише особи з нацистської партійної верхівки. Крім того, згодом було передбачено, що будь-яке призначення на державну посаду, здійснене без згоди відповідного органу фашистської партії, вважатиметься недійсним.

З метою подальшої концентрації влади, або «уніфікації політичного режиму в імперії й областях», Законом від 7 квітня 1933 р. «Про злиття областей з імперією» в усі землі почали призначатися, як правило, з гауляйтерів нацистської партії, намісники (штатгальтери), наділені усіма владними повноваженнями. ЗО січня 1935 р. був прийнятий новий Закон «Про імперських намісників». Імперські намісники відповідно до цього Закону були на підвідомчих їм територіях «представниками імперського уряду», до завдань яких входив «нагляд за виконанням політичних директив фюрера і рейхсканцлера». Фюрер і рейхе­канцлер (в одній особі) міг покладати на імперського намісника керівництво земельним урядом, але право призначення і звільнення чиновників земель він зберігав за собою, так само як і повноваження імперського намісника в Пруссії.

Ландтаги земель спочатку були усунені від формування земельних урядів, а ЗО січня 1934 р. були законодавчим шляхом ліквідовані. Уряди земель були підпорядковані імперському уряду, а намісники перейшли у відання Міністерства внутрішніх справ. Законом від 14 лютого 1934 р. «Про ліквідацію рейхсрату» був скасований і орган представництва земель в імперському парламенті — рейхсрат. Землі були взагалі позбавлені статусу суб'єктів федерації. У 1935 р. положенням «Про німецькі общини» були ліквідовані останні залишки місцевого самоврядування. Усі бургомістри міст почали призначатися міністром внутрішніх справ на 12 років з кандидатів, які висувалися місцевими партійними організаціями нацистів. Йому ж ввірялося право верховного нагляду за всіма общинами.

Перетворення рейхстагу на безправну, маріонеткову установу, оскільки його новий склад формувався виключно на партійній основі, ліквідація органів місцевого самоврядування були тісно пов'язані з загальною бюрократизацією державного апарату. Проводилися чистки державного апарату від «невідповідних осіб», від усіх тих, хто почав працювати в апараті після 1918 р., від осіб «неарійського походження», заборонялися шлюби чиновників з «неарійками» тощо.

Функції партійних і державних органів тісно перепліталися. Це переплетіння, однак, не означало їхнього повного злиття. Управлінський апарат фашистської Німеччини був численним, надмірно громіздким, він перебудовувався з волі Гітлера, який поєднував у своїй особі функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії і верховного головнокомандувача. Так, поряд з імперським урядом, який продовжував існувати, у фашистській Німеччині були створені Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, Колегія трьох уповноважених, до якої входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу верховного командування збройних сил, завданням якої було проведення тотальної мобілізації і вирішення з цією метою широкого кола економічних і військових питань. Усі ці установи, підпорядковуючись безпосередньо Гітлеру, мали законодавчі повноваження.

Німеччина була поділена на 32 партійні області на чолі з партійними гауляйтерами, але зберігався і старий адміністра­тивний поділ на землі і провінції, адміністрація яких продовжувала існувати і відігравати значну роль у втіленні в життя нацистських планів.

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, які здійснювали широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. У березні 1933 р. було створене Міністерство громадської освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підпорядковувалися преса, радіо, книжкові видавництва та ін. У віданні Міністерства громадської освіти і пропаганди була «імперська палата культури», яка контролювала музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика «Третього рейху» була спрямована на створення «ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані», на перетворення літератури і мистецтва «на бойову зброю партії». При цьому спеціальний нагляд встановлювався «за духовним і світоглядним навчанням і вихованням партійних кадрів», з цією метою в 1934 р. було створено навіть спеціальне державне відомство. З академії літератури виганялися ліберально і демократично налаштовані найкращі представники німецької культури, а також «расово недостойні» особи, які одержали згодом назву «недолюдей». Однією з перших акцій «імперської палати культури» була реорганізація німецької академії літератури з повальною перевіркою її членів, коли кожен член академії повинен був дати відповідь на запитання, чи має він намір «брати участь у вирішенні національних культурних завдань». Усі члени академії повинні були також заповнити спеціальну анкету як професіональні чиновники, в якій одна з вимог полягала в наданні доказів «арійського походження». У травні 1933 р. була проведена публічна акція спалення книг супротивників націонал-соціалізму і «расово чужих» авторів.

Особлива увага приділялася обробці в дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями (Юнг-фольк, «Гітлерюгенд» та ін.). Лідер «Гітлерюгенду» офіційно іменувався «лідером молоді Німецького рейху» і ніс персональну відповідальність перед Гітлером як фюрером і як рейхсканцлером. Після 1937 р. участь у гітлерівських молодіжних організаціях стала обов'язковою. Ці організації включалися до розгалуженої системи різноманітних нацистських організацій, які охоплювали усі сторони життя країни.

Нацисти створили могутній терористичний апарат, що почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли пер­ші збройні загони — «служба порядку» фашистів, якій відводилася роль охорони фашистських збіговищ. Використовувалися, однак, ці загони найчастіше для організації безладу на мітингах лівих сил, для нападу на робітничих ораторів тощо. У 1921 р. «служба порядку» одержала назву «штурмових загонів» (СА). До загонів СА залучалися декласовані елементи, звільнені з армії солдати й офіцери, розорені крамарі, яким імпонувала нацистська пропаганда.

Поряд з погромною діяльністю загонам СА відводилася не остання роль у поширенні фашистської ідеології. У 1932 р. у СА були створені спеціальні моторизовані пропагандистські загони. До літа 1933 р. кількість штурмовиків перевищила 4 млн чоловік. В міру посилення рейхсверу штурмові загони СА були перетворені на армійський резерв, офіційно проголошеним завданням якого стала з літа 1940 р. військова підготовка населення. Гітлер пожертвував своєю «партійною армією», щоб прив'язати до себе рейхсвер, але водночас надав особливі повноваження власній «партійній поліції», підсиливши її спеціальними загонами СС, яким було доручено винищувати «внутрішніх ворогів».

До складу СС (Служби безпеки) входили «загальні загони», що включали керівництво нацистської партії, представників великого капіталу, юнкерів, вояччини, верхівку фашистської інтелігенції, а також збройні «спеціальні загони», створені для виконання особливих завдань фюрера. їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів «мертва голова».

Військам СС ввірялася й охорона концтаборів. Усього фашистами було створено 23 концтабори і 2 тис. їхніх філій. З 1936 по 1945 р. до них було кинуто 18 млн чоловік. В одному лише Освенцимі, побудованому в 1939 р., було винищено близько 4 млн чоловік з багатьох країн. Гітлерівці застосовували газові камери й інші технічні засоби, які давали їм можливість безмежно знищувати людей. Вони використовували геноцид, освячений їх окультною вірою у свою расову і духовну перевагу над людьми, як засіб досягнення своїх політичних цілей, світового панування.

У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (гестапо), що у 1936 р. була об'єднана з кримінальною поліцією (КРИПО) у поліцію безпеки (ЗИПО). Поліція безпеки разом з поліцією порядку (ОРПО), яка включала охоронну поліцію і жандармерію, а також зі спеціальною службою порядку (СД) перебували у віданні рейхсфюрера СС Гіммлера.

У 1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підвідомче Гіммлеру як рейхсфюреру СС, який разом з міністром внутрішніх справ Фліком планував здійснення терористичних акцій як у своїй країні, так і на окупованих територіях. Так, улітку 1940 р. Фліком і Гіммлером була видані постанова про знищення «непотрібних для військових цілей" душевнохворих, калік, старих. На виконання її було створене Їмперське товариство лікувальних і піклувальних установ, у яких було знищено 275 тис. німців. Перед нападом на СРСР військові з'єднання СС були збільшені до 600 тис. чоловік (35 дивізій), проведене озброєння загальних загонів СС. Військам СС, введеним у зону діючої армії, була відведена головна роль у «расово-ідеологічній війні на знищення» СРСР.

Значних змін зазнала і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного нехтування особистими правами громадян. Обвинувачення у державній зраді могло бути пред'явлене за будь-який вид опозиційної режиму діяльності. Крім звичайних судів, у кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для роя прави з супротивниками фашистського режиму. У 1934 р. склалася ще одна форма виключного суду, так званий Народний трибунал з питань державної зради-, який не передбачав навіть обов'язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. В армії діяли військово-польові суди. Лише в сухопутних військах, наприклад у 1944 р., вони щомісяця виносили по 10 тис. вироків. В останні місяці перед поразкою Німеччини військово-польові суди були замінені військовими трибуналами, у яких засідали одні офіцери. Розстрілювали всіх підозрюваних у зраді і дезертирстві, суворим репресіям піддавали і їхніх родичів.