1 Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — с. 209.

Кримінальні справи розслідувалися поліцією і розглядалися спеціальним судом, що діяв при апараті намісника і часто виносив вироки, які не збігалися з нормами мусульманського права. Фактичне розмежування компетенції мусульманських, цивільних і консульських судів, а також судів персонального права для немусульман, що склалося в арабських країнах, які входили до складу Османської імперії, у середині XIX ст. одержало офіційне закріплення.

На сьогодні деякі мусульманські країни, наприклад Єгипет, повністю відмовилися від мусульманських судів. Так, у Єгипті до 1952 р. організація і порядок роботи мусульманських судів регулювалися законом. Відповідно до цього в країні створювалися мусульманські суди трьох рівнів — нижчі, які розглядали звичайні справи; першої інстанції, юрисдикція яких охоплювала розгляд більш складних справ і апеляцію на рішення нижчих судів; Верховний суд.

Спеціальні шаріатські суди були ліквідовані в цій країні в 1956 р., їх повноваження були передані загальногромадянським судам. У 1954 р. була здійснена спроба ліквідувати мусульманські суди в Лівії, але через чотири роки вони були знову відновлені.

Отже, мусульманські суди в більшості мусульманських держав і донині продовжують відігравати важливу роль у механіз­мі дії права.

Тема 6. Салічна правда — пам'ятка ранньофеодального права франків

1. Виникнення Франкської держави. Реформи Карла Мартелла.

2. Варварські правди та їх загальна характеристика.

3. Злочини проти приватної власності за Салічною правдою.

4. Злочини проти особи.

5. Судовий процес.

5.1. Процесуальні відносини сторін до суду.

5.2. Виклик до суду.

5.3. Види доказів.

1. Виникнення Франкської держави. Реформи Карла Мартелла

На величезній території Римської імперії було розсіяно безліч варварських племен: готи, франки, бургунди, алемани, англосакси та ін.

Римляни дедалі частіше використовували германців як найманих солдатів і поселяли їх на своїх кордонах. У V ст. вищі звання римських магістратів почали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії, які уклали угоду про перехід під владу Риму.

Занепад імператорської влади, зростаюча непопулярність римського правління створювали сприятливі умови королям — союзникам Риму для розширення повноважень, для задоволення їхніх політичних претензій. Вони часто з посиланням на імператорське доручення присвоювали всю повноту влади, стягували податки з місцевого населення тощо.

Вестготи, наприклад, поселені Римом як його федерати у 412 р. в Аквітанії (Південна Франція), згодом розширили територію свого Тулузького королівства за рахунок територіальних завоювань, визнаних у 475 р. римським імператором. У 507 р. це королівство було підкорене франками. У 476 р. влада в Західній Римській імперії була захоплена одним з варварських воєначальників Одоакром. Він був убитий у 493 р. засновником королівства остготів Теодоріхом І, який установив своє одноособове правління у всій Італії. Це королівство занепало в 555 р. Виникали і поглиналися в результаті кривавих війн, міжусобиць і інші «племінні держави» варварів.

Але особливу роль у Західній Європі судилося відіграти салічним (приморським) франкам, які входили до союзу германських племен, що склався в III ст. на північно-східному кордоні Галлії, провінції Римської імперії.

Салічні франки на чолі зі своїм вождем Хлодвігом (481—511 pp.) у результаті переможних війн у Галлії, іноді в протиборстві, іноді в союзі з Римом, створюють велике королівство, що простиралося на 510 р. від середньої течії Рейну до Піренеїв. Хлодвіг же, утвердившись як представник римського імператора, стає володарем земель, повелителем єдиного, уже не племінного, а територіального королівства. Він набуває право диктувати власні закони, стягувати податки з місцевого населення та ін.

Галлія, однак, ще довго перебувала під владою Східної Римської імперії (Візантії). Тільки в VIII ст. титул римського імператора був присвоєний франкському королю Карлу Великому. Завдяки впливу Риму і римської християнської церкви Галлія всупереч географічній роздробленості зберігала протягом століть своєрідну єдність, перетворившись в ході тривалого еволюційного процесу на ту Франконію, що стала прародителькою майбутньої Франції і Німеччини, а також територіальною першоосновою розвитку західної християнської цивілізації.

Завойовницькі війни франків прискорили процес створення Франкської держави. Глибинні ж причини становлення франкської державності коренилися в розпаді франкської вільної общини, у її класовому розшаруванні, що почалося ще в перших століттях нової ери.

Держава франків за своєю формою була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, що уникло у своєму розвитку стадії рабовласництва. Це суспільство характеризується багатоукладністю (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. З огляду на це ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії.

Держава франків пройшла у своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст. і з VIII до середини IX ст.). Межа, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Вона стала початком нового етапу глибокої соціально-економічної і політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава у формі сеньйоріальної монархії.

В другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкненого, ієрархічно у подвійному підпорядкуванні, пов'язаного васально-ленними узами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого ним залежного селянства — з іншого. На зміну відносній централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість.

В V—VI ст. у франків збереглися ще общинні, родові зв'язки, відносини експлуатації серед самих франків не були розвинені, нечисленною була і франкська служива знать, яка сформувалася у правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга.

Найбільш яскраво соціально-класові розбіжності в ран-ньокласовому суспільстві франків, як свідчить Салічна правда — правова пам'ятка франків, що відноситься до Vст., виявлялися у становищі рабів. Рабська праця, однак, не набула значного поширення. Раб, на відміну від вільного общинни-ка-франка, вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба з вільним спричиняв втрату останнім волі.

Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні селяни (літи). Розбіжності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. Вони були пов'язані головним чином з походженням і правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа належала.

Важливим фактором, що впливав на правові розбіжності франків, була приналежність до королівської служби, королівської дружини, до державного апарату. Ці розбіжності найбільше дістали вияв в системі грошових відшкодувань, що слугували охороні життя, майнових та інших прав окремих осіб.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб — напіввільні літи, життя яких оцінювалося половиною вергельду вільного в 100 солідів. Літ — це неповноправний житель общини франків, який особисто і матеріально залежить від свого госпо­даря. Літи могли вступати в договірні відносини, обстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом зі своїм господарем. Літ, як і раб, міг бути відпущений на волю своїм господарем, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин літу призначалося, як правило, таке саме покарання, що і рабу, наприклад, смертна кара за викрадення вільної людини.

Право франків свідчить і про початок майнового розшарування франкського суспільства. В Салічній правді йдеться про господарську челядь або двірських слуг-рабів (виноградарів, конюхів, свинопасів і навіть золотарів), які обслуговують господарство.

Водночас Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про общинну власність на поля, луги, ліси, пустища, про рівні права общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує зародження алоду, передбачаючи право передачі наділу в спадщину по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально-класових розбіжностей у франків було безпосередньо пов'язане з перетворенням алоду на первісну форму приватної феодальної земельної власності. Алод — відчужуване, успадковуване землеволодіння вільних франків — склався в процесі розкладу общинної власності на землю. Він становив основу виникнення, з одного боку, вотчинного землеволодіння феодалів, а з іншого — земельного держання залежних від них селян.

Процеси феодалізації у франків отримали могутній імпульс у ході завойовницьких війн VI—VII ст., коли до рук франкських королів, служивої аристократії, королівських дружинників переходить значна частина галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, зв'язана тією чи іншою мірою васальною залежністю від короля, який привласнив право розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби, рабів, колонів. Вона поповнюється частиною галло-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія різних за характером суспільних укладів прискорило створення нових, феодальних відносин. Вже в середині VII ст. у Північній Галлії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен) і селянську (держання). Розшарування «рядових вільних» у період за­воювання Галлії відбувалося й у силу перетворення общинної верхівки на дрібних вотчинників за рахунок присвоєння общинної землі.

Процеси феодалізації в V—VII ст. на півдні Галлії не одержали настільки бурхливого розвитку, як на півночі. У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння.

V—VI ст. у Західній Європі були відзначені початком могутнього ідеологічного наступу християнської церкви. Служителі десятків монастирів, храмів, які знову виникали, виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності.

Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, почало усе більше сприймати християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих отців заради отримання прощення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей, природно, концентрувалася на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, пекло і рай.

Страх перед чистилищем і пеклом церква почала використовувати у своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок і правителів, і простих людей численні пожертвуван­ня, у тому числі і земельні. Збільшення обсягів церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкви від Хлодвіга.

Зростання ідеологічної й економічної ролі церкви не могло рано чи пізно не виявитися в її владних домаганнях. Однак церква в цей час ще не була політичним утворенням, не мала єдиної організації. Вона являла собою деяке духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Риму, що одержав згодом звання папи римського.

У діяльність церкви як «христових намісників» на землі дедалі більше втручалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді і з проблем богослов'я. У 511 р. на скликаному Хлодвігом Орлеанському церковному соборі було прийняте рішення, що жоден мирянин не може бути введений у церковний сан без королівського дозволу. Наступним рішенням Орлеанського церковного собору в 549 р. було остаточно закріплене право королів контролювати призначення єпископів.

Це був час дедалі тіснішого переплетіння світської і релігійної влади, коли єпископи й інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. За Дагобера І на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невід'ємною частиною шляху до пошани, пройшовши який наближені короля ставали місцевими правителями — графами і єпископами одночасно; частими були випадки, коли єпископи управляли містами і сільськими поселеннями навколо, карбували гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю та ін.

Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, почали посідати усе більш високі місця у феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки.

Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII—IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, шо призвів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і волі, до посилення приватної влади феодальних магнатів. Цьому сприяли деякі історичні чинники. Зростання великого землеволодіння, що почалося з VI—VII ст. і супроводжувалося суперечками між землевласниками, виявило усю слабкість королівства Меровингів, у якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з підпорядкування місцевої знаті або опору населення стягуванню податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель і реально займали територію між Луарою і Рейном.

Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральній владі став церковний собор «прелатів і знатних людей», що пройшов у Парижі в 614 р. Едикт, прийнятий собором, закликав до «покладення краю заколотам і нахабним вилазкам зловмисників», загрожував покаранням за розкрадання і зловживання владою чиновникам, збирачам податків на торгових місцях, але водночас обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи в такий спосіб законодавчі підвалини їхнього імунітету. До того ж за рішенням собору єпископи повинні були надалі обиратися «духовенством і народом», за королем зберігалося лише право схвалювати результати виборів.

До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Лише на основі нових наділень, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйоріально-васальних зв'язків могло відбутися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і почали проводити Каролінги, які фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 р.

Майордом Карл Мартелл (715—741 рр.) почав свою діяль­ність з утихомирення внутрішньої смути в країні, з конфіскацій земель своїх політичних супротивників, з часткової секуляризації церковних земель. Він скористався при цьому правом королів на заміщення вищих церковних посад. За рахунок створеного в такий спосіб земельного фонду почали роздаватися новій знаті земельні наділення в довічне умовне держання — бенефіцій (від лат. beneficium — благодіяння, милість) при несенні тієї чи іншої служби (найчастіше кінної військової). Землю одержував той, хто міг служити королю і приводити із собою військо. Відмова від служби або зрада королю спричиняли втрату наділення. Бенефіціарій одержував землю з залежними людьми, які несли на його користь барщину чи панщину або сплачували оброк. Використання такої ж форми наділення іншими великими землевласниками привело до виникнення відносин сю-зеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами.

Поземельні відносини, що існували усередині класу феодалів, лежали в основі його військово-політичної організації. Бенефіцій, як правило, був пов'язаний з відносинами васалітету, коли вільна людина, яка одержала бенефіцій від великого землевласника, називалася його васалом (від латинського слова «vassus» — слуга) і зобов'язувалася відбувати для нього військову службу. Вступ у васальні відносини закріплювався певною церемонією. Одержуючи бенефіцій, вільна людина оголошувала, що вона стає васалом того чи іншого пана (сеньйора), а сеньйор брав від неї клятву вірності. Ця церемонія одержала пізніше назву оммажу (від латинського слова «homo» — людина, оскільки в клятві вірності були слова: «стаю вашою людиною»).

На відміну від відносин, що встановлювалися між селянином і феодалом, васальні відносини не виходили за межі одного і того самого панівного класу. Васалітет закріплював феодальну ієрархію, тобто підпорядкування дрібніших землевласників великим, а великих — найбільш великим, у той час як особиста залежність селянина від феодала призводила до закріпачення селян.

Розширенню феодального землеволодіння в VIII ст. сприяли і нові загарбницькі війни, і нова хвиля франкської колонізації, що супроводжувала їх. Причому якщо у франкській колонізації VI—VII ст. брала участь в основному верхівка франкського суспільства, то до колонізації VII—IX ст., що відбувалася в значно більших розмірах, були залучені заможні алодисти, за рахунок яких і поповнювався в цей час кінним лицарством клас феодалів.

Із середини VIII ст. починається період, що передує завершенню процесу розшарування франкського суспільства на клас феодальних землевласників і клас залежних від них селян, поширеними стають відносини покровительства, панування і підпорядкування, що виникають на основі особливих договорів комендації, прекарію, самозакабалення. На розвиток відносин покровительства великий вплив мав римський інститут — клі-єнтели, патронату. Відносини покровительства і патронату у франків були спричинені розривом старих родових зв'язків, неможливістю для дрібноселянського господарства бути економічно самостійним через війни і грабежі феодалів. Покровительство мало наслідком встановлення особистої і майнової залежності селян від землевласників-магнатів, тому що селяни передавали їм право власності на свої земельні ділянки, одер­жуючи їх назад на умовах виконання тих чи інших повинностей, сплати оброку тощо.

У процесах встановлення влади великих землевласників над селянами в Західній Європі величезну роль відігравала християнська церква, яка й сама стала великим земельним власником. Оплотом панівного становища церкви були монастирі, а світської знаті — укріплені замки, що ставали вотчинними центрами, місцем збору ренти із селян, символом могутності сеньорів.

Договори комендації (покровительства) виникли насамперед у відносинах селян з церквою, монастирями. Вони не завжди були безпосередньо пов'язані із втратою свободи і прав власності на земельну ділянку комендованого, як це мало місце у випадку договору самозакабалення. Але потрапивши раз під таке покровительство, вільні селяни поступово втрачали свою особисту волю і через кілька поколінь здебільшого ставали кріпаками:

Договір прекарію був безпосередньо пов'язаний з передачею землі. Він мав наслідком виникнення умовного держання землі, що передавалася в тимчасове користування, супроводжувався виникненням тих чи інших обов'язків прекариста на користь великого землевласника (працювати на полях господаря, віддавати йому частину врожаю). В особі прекариста утворювався перехідний прошарок від вільних общинників-алодистів до залежних селян. Існували три форми прекарію. Precaria data («прекарій даний») — своєрідна форма оренди землі, на підставі якої безземельний чи малоземельний селянин одержував ділянку землі в тимчасове користування. За договором precaria геmuniratoria («прекарій відшкодований») прекарист спочатку віддавав свою ділянку землі землевласнику й одержував її назад у володіння. Цей вид прекарію виникав, як правило, внаслідок застави землі в забезпечення боргу. За договором precaria oblata («прекарій подарований») прекарист (найчастіше під прямим натиском землевласника), який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім одержував від нього свою і ще додаткову ділянку землі, але вже на умовах держання.

Власник прекарію мав право судового захисту проти третіх осіб, але тільки не щодо землевласника. Прекарій міг бути узятий назад землевласником у будь-який момент. У міру того, як кількість підвладних магнату людей (прекаристів, комендованих) зростала, він отримував над ними усе більшу владу.

Держава всіляко сприяла зміцненню цієї влади. У капітулярії 787 р., наприклад, заборонялося кому-небудь приймати під покровительство людей, які залишили сеньйора без його дозволу. Поступово васальні зв'язки, чи відносини залежності, охоплюють усіх вільних. У 808 р. їм було наказано йти на війну зі своїм сеньйором або з графом.

Пізні «варварські правди» свідчать і про інші зміни в соціальній структурі варварських суспільств, що відбуваються у зв'язку з розвитком нових феодальних відносин. В Алеманській і Баварській правдах (VIII ст.) усе частіше згадується фігура колона. Колон або раб, посаджений на землю, був відомий і римському праву, яке позбавляло його господарської самостійності, права укладати договори, підписувати документи та ін.

Вестготи в V—VI ст. перейняли від Риму ці заборони. Але остготи почали відходити від них. Відповідно до ст. 121 Остготської правди, наприклад, «якщо хтось давав у борг гроші колону або рабу без відома господаря, то він міг повернути борг із пекулія», тобто з майна, яким він володів.

Виникла нова феодальна форма колонату, що відрізняється від попередньої тим, що колоном міг стати не тільки раб чи безземельний орендар, а й вільний селянин. Згідно з Алеманською правдою (22, З)¹ колон господарює самостійно, але повинен сплачувати податі натурою церкві або відробляти панщину 3 дні на тиждень.

Відбуваються зміни й у правовому статусі рабів. Послаблювалися, наприклад, строгі заборони на шлюби рабів з вільними. Якщо відповідно до римського права вільна жінка за зв'язок з рабом оберталася в рабство, а згідно з Салічною правдою її можна було безкарно убити, то Алеманська правда надавала такій жінці право заперечувати проти «рабської праці служниці» (18, 2).

І нарешті, у IX ст. великі бенефіціарії домагаються права передавати бенефіцій у спадщину. На зміну бенефіцію приходить феод². Великі феодали перетворюються на сузеренів, наділених політичною владою у своїх володіннях.

Державний устрій. У процесах становлення і розвитку державного апарату франків можна виявити три головних напрями: перший, особливо характерний для початкового етапу (V—