6. Судова система і поліція

Судді у Великобританії здійснювали свої обов'язки практично довічно. Лорд — головний суддя — призначався короною за поданням прем'єр-міністра, інші судді вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією лорд-канцлера.

У переважній більшості випадків жерці Феміди походили з привілейованих кіл. Протягом сторіч зайняття посади мирового судді зумовлювалося володінням значною власністю. У 1906 р. майновий ценз скасували, проте ця посада, як і раніше, залишалася неоплачуваною.

Не дивно, що в цій країні навіть у XX ст. мировий суддя міг засудити до року каторжної в'язниці за крадіжку трьох яєць, а за розкрадання яблук вартістю 50 коп. — до трьох років каторги з наступною віддачею під нагляд поліції.

У розглядуваний період судова система Великобританії, як і раніше, залишалася надзвичайно заплутаною, якщо не сказати хаотичною. Приміром, тут до 1857 р. існували 400 церковних судів різного виду. Для того, щоб судове відомство працювало більш ефективно, правлячі кола пішли на деякі його перетворення. У 1832 р. засновується судовий комітет Таємної ради як апеляційний суд для колоній у справах церковної юрисдикції. У Лондоні запроваджується посада особливих платних магістратів, поліцейських суддів, які засідали одноосібно, з юрисдикцією суду малих сесій. У 1834 р. створюється Центральний кримінальний суд. Він розглядав справи про злочини, вчинені у Лондоні, Мідлсексі і деяких частинах графства Ессекс. Закон також дозволяв йому приймати до провадження будь-яку кримінальну справу, незалежно від місця скоєння злочину.

Однак і після всіх цих нововведень організаційна структура органів правосуддя Великобританії залишалася вкрай ускладненою. Це викликало невдоволення правлячих кіл. За їх настій­ною вимогою відомство лорд-канцлера в 70-х роках XIX ст. зазнало дуже важливих перетворень. Так, три головних суди загального права, суд канцлера, суд по заповітах, суд по розлученнях, суд адміралтейства, суд казначейської палати й апеляційний суд канцлера були ліквідовані. 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії. Він складався з двох підрозділів: високого суду й апеляційного суду в цивільних справах. У свою чергу, у високому суді були такі відділення: 1) суд королівської лави, частинами якого юридично були суди асизів; 2) суд канцлера; 3) суд загальних позовів; 4) суд Палати шахівниці; 5) суд у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях.

У 1881 р. два відділення (суд загальних позовів і суд Палати шахівниці) були об'єднані з відділенням суду королівської лави. Отже, високий суд тепер мав три підрозділи: суд королівської лави, суд канцлера і суд у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях.

Усі відділення високого суду могли в однаковій мірі застосовувати як загальне право, так і вироблені судом канцлера правові норми. їхня компетенція в принципі визнавалася однаковою. Закон 1873 р. вирішив колізії між загальним правом і судом справедливості. Проте, як зазначав Л. Арчер, «суддя, який би спробував узгодити ці норми, міг би дійти до судової шизофренії». У разі виникнення конфліктних ситуацій перевага мала надаватися положенням суду справедливості. Отже, цей акт не ліквідував дуалізм англійського права, він лише врегулював спосіб застосування двох різних правових систем одними і тими самими судовими органами.

На практиці відділення високого суду сприйняли підсудність колишніх вестмінстерських настанов. Відділення суду королівської лави мало всеосяжну юрисдикцію у кримінальних справах. Як перша інстанція воно розглядало справи про особливо тяжкі злочини. У цьому випадку застосовувалася спеціальна процедура: у процесі брали участь троє коронних суддів і присяжні засідателі. Тут також розглядалися непідсудні іншим відділенням високого суду цивільні позови.

Організація обвинувачення. У 1879 р. був створений особливий департамент публічних розслідувань. Нагляд за діяльністю цього відомства покладався на генерал-аторнея. У 1886 р. були прийняті правила, які передбачали випадки, коли директор департаменту публічних розслідувань був зобов'язаний порушити кримінальну справу: 1) якщо злочин карався смертною карою

(у справах про фальшивомонетництво і злісне банкрутство); 2) за приписом генерал-аторнея чи міністра внутрішніх справ, коли державне втручання необхідне в публічних інтересах внаслідок особливої складності або тяжкості злочину.

На початку XX ст. повноваження департаменту були значно розширені. Закон про переслідування злочинців 1908 р. установив, що глава вищезгаданої установи, якщо визнає це за необхідне, може розслідувати будь-які порушення. У зв'язку з виданням Закону про кримінальну апеляцію 1907 р. ст. 12 цього акта зобов'язала директора захищати інтереси корони в апеляційному суді у кримінальних справах.

Поліція. У XVII ст. функції охорони громадського порядку були покладені на мирових суддів і їх «очі та вуха» — констеблів. Прийнятий у 1715 р. Закон про охорону громадського порядку дав поліції право розганяти збори і мітинги. Наприкінці XVIII ст. засновується спеціальна патрульна варта, на яку покладалося провадження розшукових дій.

У 1829 р. був прийнятий Закон про створення поліції Лондона — Скотленд-ярда. Лондонська поліція перебувала в безпосередньому віданні міністра внутрішніх справ. Главу Скотленд-ярда і двох його заступників король призначав за поданням міністра внутрішніх справ. Цей орган міг розслідувати будь-яку кримінальну справу, здійснював негласний нагляд за іноземцями, які проживали в країні, надавав допомогу місцевим поліцейським формуванням.

У 1840 р. у Скотленд-ярді створюється спеціальне розшуко-ве відділення, перетворене у 1878 р. на відділ кримінальних розслідувань. У 1883 р. тут засновується особливий відділ, завданням якого була боротьба з національно-визвольними рухами й опозиційними політичними силами. Наприкінці XIX ст. у столиці країни служила третина поліцейських Великобританії. Лондонська і створена в 1874 р. Ірландська королівська поліції були, як зазначав англійський історик Дж. Фортескью, «діти-щем британської армії і були пронизані її особливим духом».

Формально місцеві поліцейські сили Великобританії були автономні, але фактично вони перебували під дійовим контролем міністерства внутрішніх справ з моменту його виникнення в 1782 р. З його ініціативи в 1817 р. приймається Закон про створення поліції в графствах. Акти 1835 і 1856 рр. врегулювали діяльність поліцейських формувань на місцях.

Спеціальний об'єднаний комітет, який складався порівну з представників суду четвертних сесій і ради графства, призначав

головного констебля графства. Останній сам наймав свій штат.

У містах начальник поліції обирався членами муніципалітету.За його діяльністю наглядав особливий Комітет суспільної безпеки. На посаду головного констебля графства або міста зазвичай призначали колишніх військових.

Міністерство внутрішніх справ видавало відомчі правила й інструкції, обов'язкові для всіх поліцейських формувань країни. Воно мало право їх інспекції і, що дуже важливо, визначало суму, яку казначейство виділяло на утримання місцевої поліції.

Існувала особлива форма поліцейських сил — спеціальні Констеблі, що призивалися на службу за надзвичайних обставин. Так, у 1914 р. під час страйку з резерву були призвані 323 тис. спеціальних констеблів.

Наприкінці XIX ст. у британських колоніях створюються спеціальні поліцейські формування, у тому числі, як вказувалося, й Ірландська королівська поліція.

Тюремна система. В'язниці в розглядуваний період довго були місцем, де обвинувачені перебували лише до винесення вироку. Потім тут почали відбувати покарання. Тривалий час засуджених до позбавлення волі тримали в одиночних камерах. Очевидна неефективність цієї міри покарання спонукала до створення «прогресивної системи» позбавлення волі. її суть полягала в тому, що тут комбінувалося тривале одиночне ув'язнення з наступним переведенням до загальної камери. Фактично місцями позбавлення волі були і «робітні доми».

Прийнятий у 1824 р. закон зобов'язав кожне графство утримувати в'язницю і виправний будинок, а також класифікувати засуджених залежно від тяжкості вчиненого ними злочину. У 1835 р. засновується інститут коронних тюремних інспекторів. Незабаром тюремна справа так розрослася й ускладнилася, що в 1877 р. вона була передана у відання спеціально для цього створеної урядової тюремної комісії. Акти 1885 і 1886 рр. врегулювали підстави і порядок відбування тюремного ув'язнення. Закон 1914 р. дозволив приєднувати до тюремного ув'язнення каторжні роботи.

Акт про запобігання злочинам 1879 р. запровадив умовне засудження. У 1907 р. усі законоположення щодо цього предмета були консолідовані. Тепер умовне засудження могло застосовуаатися не тільки в судах мирової юстиції, а й за злочини, карані тюремним ув'язненням на термін до 3 років. Якщо під час випробувального терміну умовно засуджений порушував встановлені для нього правила поведінки або ж вчиняв новий зло­чин, то щодо нього обвинувальний вирок виносився без додаткового судового розгляду.

У 1871 р. встановлюється спеціальний нагляд за рецидивітами. Той з них, хто відбув семирічне тюремне ув'язнення, був зобов'язаний раз на місяць з'являтися для реєстрації в поліцію, а також повідомляти про зміну місця проживання.

У 1908 р. почав діяти Закон про постійних злочинців. Ними вважалися особи, тричі засуджені за фелонію або тяжкі місдімінори, а також ті, хто вчинив учетверте аналогічний злочин. Тепер суд, визнавши кого-небудь рецидивістом, міг до основного покарання — каторжних робіт — приєднати додаткове — позбавлення волі строком від 5 до 10 років, яке також відбувалось у каторжній в'язниці.

Зростання злочинності серед молоді змусило видати в 1908 р. Акт про неповнолітніх злочинців. З 1 січня 1910 р. подібні справи належало розглядати в спеціально заснованих судах. Прийнятий тоді ж Закон про запобігання злочинам встановив, що юні правопорушники (від 16 до 21 року) повинні відбувати покарання в особливих місцях позбавлення волі (борстальська система).

Розмірів соціального лиха набув і алкоголізм. Опублікований у 1898 р. Акт про постійних п'яниць дозволив направляти осіб, які вчинили злочин у стані сп'яніння, до спеціальних лікувальних закладів терміном на три роки, якщо особа була засуджена до каторжних робіт або тюремного ув'язнення і визнана п'яницею. Сюди ж помішувалися особи, які систематично скоювали в стані сп'яніння кримінально карані діяння.