2. Встановлення революційних органів влади

Радянська форма революційної влади встановилася в ході Листопадової революції 1918 р. під прямим впливом Жовтневої революції 1917 р. Корінна відмінність німецьких робітничих і солдатських Рад від російських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів полягала в тому, що керовані соціал-демократами німецькі Ради не пішли на пряму конфронтацію з німецькою ліберальною буржуазією, яка брала участь у революції, і не ставили своїм завданням знищення капіталістичної системи.

У ході створення нових органів революційної влади вже в листопаді 1918 р. лідируючі позиції серед повсюдно виникаючих робітничих і солдатських Рад Німеччини (а подекуди і селянських Рад) посіли Ради Великого Берліна й обраний ними Центральний комітет, з ініціативи якого була створена Рада Народних Уповноважених (РНУ), яка взяла на себе функції тимчасового «політичного кабінету». її очолили соціал-демократи Ф. Еберт і Г. Гаазе.

РНУ розпустила обидві палати прусського ландтагу, але залишила на посаді старих статс-секретарів як «міністрів-фахів­ців», штабний генералітет з його контрольними функціями над збройними силами, чиновництво. Наприкінці листопад 1918 р. ініціативи РНУ в Берліні була скликана Конференція, у якій брали участь представники революційних урядів німецьких держав, з метою вирішення питання про Установчі збори, визначення основ майбутньої конституції Німеччини, а також встановлення порядків перехідного періоду у «взаємовідносинах окремих держав». До скликання Установчих зборів мав діяти і бундесрат з контрольними функціями над урядами земель.

У грудні 1918 р. відбувся Всенімецький з'їзд представників робітничих і солдатських Рад, на якому була прийнята резолюція про скликання Установчих національних зборів і про передачу надалі всієї повноти законодавчої і виконавчої влади РНУ «до остаточного вирішення Національними зборами майбутнього державного устрою». З'їзд обрав Центральну раду, якій формально надавалося право контролювати революційний уряд, але фактично вона не мала дійових і довгострокових повноважень; 19 січня 1919 р. були проведені вибори до Національних зборів.

У виборах взяли участь ЗО млн виборців, які віддали майже порівну свої голоси представникам буржуазних і робітничих партій. 54,4% мандатів одержали Німецька національна народна партія, Німецька демократична партія і Християнсько-демократична народна партія (Центр), 45,5% — соціал-демократи (включаючи Незалежних соціал-демократів, які раніше відокремилися від Соціал-демократичної партії). У лютому 1919 р. Національні збори розпочали свою роботу як вищий легітимний представницький орган державної влади, повноваження якого були підтверджені Центральною радою робітничих і солдатських Рад.

Одним з перших законів Національних зборів став Закон від 10 лютого 1919 р. «Про тимчасову імперську владу», що закріпив право й обов'язок Національних (установчих) зборів створити нову німецьку конституцію з парламентсько-республіканським устроєм, на чолі з обраними на основі загального виборчого права Національними зборами. Главою держави мав стати президент, главою уряду — міністр-президент із правом контрасигнації постанов президента, відповідальний перед Національними зборами, Договори про об'єднання в «Союз народів» німецьких держав мали схвалюватися Національними зборами і створеним раніше Комітетом німецьких держав, що і зайняв місце бундесрату, але зі значно меншим обсягом повноважень.

За ним закріплювалося право «сприяння» Національним зборам у законодавчому процесі. 11 лютого Національні збори обрали Еберта президентом республіки, 13 лютого Шейдеман сформував конституційний уряд, до якого поряд із соціал-демократами увійшли представники Німецької демократичної партії і Християнсько-демократичної народної партії (Центр).

На початку березня 1919 р. був прийнятий «перехідний закон» щодо правонаступництва Республіки, який встановив, що всі приписи, видані кайзерівською імперією, визнаються чинними, оскільки вони не суперечать тимчасовому імперському і перехідному закону. Негайно розпочалася робота з підготовки конституції, яка повинна була закріпити завоювання революції, і на основі її компромісних положень зміцнити політичну стабільність у країні.