Тема 17. Японія

1. Переворот Мейдзі 1868 р.

2. Адміністративні і соціально-правові реформи.

3. Утворення політичних партій.

4. Конституція 1889 р.

5. Урядова влада і центральна адміністрація.

6. Конституція 1947 р.

7. Японія: від аутсайдера до лідера.

8. Право.

1. Переворот Мейдзі 1868 р.

У XVIII ст. територія Японії складалася з трьох великих островів (Хонсю, Кюсю і Сікоку) та дрібних островів, що прилягали до них. Острів Хоккайдо, або, як він тоді називався, Едзо, був колонізований японцями лише в його найпівденнішій частині. Решта цього острова була заселена підвладним Японії племенем айну (едзо), яке ще в попередні століття японці відтіснили на Північ і частково винищили.

Населення Японії на той час становило близько 29 млн чоловік. Управління країною перебувало в руках феодального дому Токугава. Незважаючи на те, що верховним власником землі усе ще формально вважався імператор, оскільки він реальної влади не мав, землею розпоряджався сьогунат Токугава. У безпосередньому його володінні і у володінні його прямих васалів, з яких комплектувалися урядовий апарат і органи управління міст, було близько чверті всієї території країни. Інша земля знаходилась у власності даймьо. Вони поділялися на фудай-даймьо, з яких призначалися вищі чиновники центрального урядового апарату, і годзама-даймьо, які здавна були в опозиції до дому Токугава і не залучалися до управління країною.

Територія Японії, за винятком власних володінь сьогуна і його васалів, розпадалася на князівства (хан), які в літературі зазвичай називаються кланами; їх було близько 260 у XVIII— XIX ст. Князівство являло собою адміністративно-господарську одиницю, на чолі якої стояв даймьо, який був фактичним власником усієї землі. У руках даймьо перебувала вища адміністративна і судова влада, на його користь надходили феодальні повинності із селян; його свиту становили самураї. Із середовища самураїв формувався апарат управління кланом, з них же комплектувалося військо. Великі князівства відгороджувалися від інших митними бар'єрами, випускали власні гроші тощо.

До середини XIX ст. на Далекому Сході посилилася експансія капіталістичних країн, насамперед США. Підвищений інтерес американських капіталістів до Японії був викликаний рядом причин. Японія була важливою базою для американських суден, що плавали у північних водах Тихого океану. Прагнення СІНА створити такі бази посилювалося розвитком китобійного промислу й особливо поширенням парового флоту, який потребував вугілля. Японія з початку XIX ст. розглядалася США як зручний плацдарм для зміцнення американських позицій на Далекому Сході, насамперед у Китаї, в економіці якого панува­ла Англія. Експансія США диктувалася і прагненням віднайти нові ринки збуту для американської промисловості.

У 1853 р. американська ескадра під командуванням Перрі підійшла до японських берегів. Загрожуючи обстрілом Едо, США домоглися згоди Японії на переговори. На початку наступного року був укладений договір між США і Японією. Він надавав американським суднам, що зазнали аварії, право заходити в два японських порти (Сімода, Хакодате), де вони могли запасатися вугіллям, продовольством, водою тощо, але не дав американцям права торгувати з Японією. Лише в 1858 р. американський уповноважений Харріс домігся підписання нерівноправного для Японії торгового договору. Цей договір, складений за зразком договорів європейських держав і США з Китаєм та іншими країнами Сходу, передбачав екстериторіальність американців у Японії й обмеження її митної автономії (мито на імпортні й експортні товари не могло змінюватися без згоди США). США розраховували забезпечити собі в Японії переважний вплив. У ст. 2 США нав'язували своє посередництво в спірних питаннях між Японією і будь-якою іншою країною. Стаття 10 передбачала постачання Японії американського озброєння, військових суден, запрошення Японією американських військових інструкторів тощо.

За типом цих американо-японських договорів (але без статей 2 і 10) невдовзі уклали з Японією договори Англія, Франція, Росія і деякі інші європейські держави. Отже, Японія, як і Китай, опинилася в нерівноправному становищі стосовно європейських держав і США, з тією лише різницею, що ініціативу в нав'язуванні Японії нерівноправного режиму взяли на себе США, а не Англія, як це було в Китаї. Однак панування Англії у світовій промисловості, торгівлі і військово-морській справі зумовило її провідну роль і в торгівлі з Японією. Англія незабром стала мати більший, ніж США, політичний вплив в Едо, хоча США всіляко цьому протидіяли.

Одночасно з адміралом Перрі до Японії в 1853 р. прибув для укладення торгового договору російський уповноважений віце-адмірал Путятін. Росія намагалася встановити торговельні зв'язки з Японією ще за Петра І. Потім, у 1739 р. біля берегів Хонсю з'явилися російські судна другої експедиції Берінга, що почали торгівлю з місцевим населенням, але були змушені залишити країну на вимогу японської влади. У 1792—1793 рр. на Хоккайдо прибув посланник Росії Лаксман, який одержав у результаті переговорів право на заходження російського судна для торгівлі в Нагасакі. Однак подальші спроби Росії (посольство Рєзанова в 1804 р. та ін.) розпочати торгівлю з Японією довго не приводили до успіху.

Путятін прибув у Нагасакі, а не в район Едо, куди іноземним кораблям не дозволено було підходити. Він мав категоричні інструкції не вдаватися до жодних погроз. Перший російсько-японський договір був укладений у Сімода 7 лютого 1855 р. Відповідно до його умов майже всі Курильські острови були визнані російським володінням. Водночас Японія відмовилася визнати безспірні права Росії на Сахалін.

Поступове становлення буржуазної держави в Японії, яке почалося в другій половині XIX ст., у ході якого абсолютна монархія перетворювалася на дуалістичну монархію буржуазного типу, не було пов'язане з переможною буржуазною революцією.

Японія до XIX ст. була феодальною країною, процеси розвитку якої були значною мірою загальмовані політикою «самоізоляції» насамперед від «західних варварів». З початку XV ст. розвиток ремесел і торгівлі, міст приводить до створення місцевих ринків, до остаточного закріплення економічної і політичної самостійності можновладних князів — представників великих феодальних домів — даймьо («велике ім'я»). Володіння даймьо охоплювали провінцію або групу провінцій. Вони лише номінально визнавали владу центрального військово-олігархічного уряду, очолюваного сьогуном («великим полководцем»), представником одного з найбільших і найсильніших феодальних домів. Перший сьогунат, що призвів до фактичного усунення від управління японського імператора, який зберіг лише релігійно-ритуальні функції, був утворений у Японії ще в XII ст.

Певної централізації державної влади за допомогою військової сили домоглися лише сьогуни з династії Токугава, у період третього сьогунату (XVII—XIX ст.). Тоді ж найбільш завершених форм набув в Японії і становий поділ, скріплений законом і владою сьогуна, що можна виразити формулою «сі-но-ко-сьо»: самураї, селяни, ремісники, торговці. Самурайсько-дворянський стан був неоднорідним. Вищий прошарок феодальних князів поділявся на 2 категорії: фудай-даймьо, які обіймали всі адміністративні посади при сьогуні, у тому числі й у його уряді бакуфу («воєнно-польова ставка»), і годзама-даймьо — «зовнішні» князі, усунені від управління.

До вищого прошарку самурайського стану належала і придворна (при імператорі) аристократія (куге), яка повністю зале­жала від сьогунської адміністрації і одержувала від неї рисові

пайки. За рахунок цих пайків жила й основна маса служилого військового самурайства, яка належала до армії сьогуна або того чи іншого даймьо. Самураї протистояли трьом нижчим станам. Лише їм належало право обіймати адміністративні, державні і військові посади. Виключно самурайським заняттям була військова служба.

У XVIII ст. у міру розвитку ремісничого виробництва, домашньої мануфактурної промисловості феодальний стан торговців, який займав найнижчу сходинку феодальних сходів, почав відігравати дедалі важливішу роль. З розвитком товарно-грошових відносин почався розклад самурайського стану, що потрапляв в усе більшу залежність від торгово-лихварського капіталу. Найбільший торговий дім Міцуї став з XVII ст. фінансовим агентом самого сьогуна, а потім банкіром імператора.

У результаті збідніння даймьо самураї втратили своїх покровителів, а водночас рисові пайки, і стали поповнювати лави супротивників правлячого режиму. Невдоволення сьогуном, який ущемляв феодальну вольницю, назрівало і серед значної частини даймьо. Поглибився з розвитком товарно-грошових відносин і процес розшарування японського селянства. Найбід-ніша частина селянства, що потерпала від тяжких орендних платежів, податків, голоду, зловживань адміністрації, грабежу лихварів, стає головною силою дедалі більш грізних народних, так званих «рисових бунтів».

До середини XIX ст. Японія залишалася феодальною державою. Жорстка система станових розмежувань у ній доповнювалася особливою військово-служивою ієрархією в межах державного устрою сьогунату. Лише військова адміністрація сьогуна — бакуфу — об'єднувала країну. Реально Японія, як і раніше, розпадалася на окремі князівства, підвладні феодальним кланам на чолі з даймьо. У японському суспільстві, навпаки, до першої половини XIX ст. намітилися нові явища, пов'язані з розвитком міст і купецтва як нового соціального прошарку. Надмірні станові обмеження, податковий тягар викликали зростання суспільного невдоволення. Майже постійними стали селянські повстання в князівствах, що збирали під своїми прапорами і численних декласованих самураїв. Між князівствами Півдня і Півночі намітилися розбіжності, пов'язані з різним рівнем соціальної й економічної модернізації. Це було зумовлено оформленням опозиції південних кланів і князів, що примикали до них, режиму сьогунату. Частковою спробою подолати кризу бу­ли обмежувальні реформи «темпо» (1841 — 1843 рр.). Були ліквідовані деякі соціальні монополії, полегшено розвиток мануфактур, у великих князівствах Сацума, Тьосю були проведені податкові й адміністративні реформи.

У наростанні соціально-політичної кризи в Японії середини XIX ст. особливу роль відіграв зовнішній фактор: відносини з європейськими державами і США й урядова політика щодо цих зв'язків. З 1640 р. країна була «закрита» для зносин з усіма державами, крім Китаю і Кореї; на ослушників чекала смертна кара. Заборонені були сповідання християнства, діяльність місіонерів. Наростання колоніальної експансії США, інших західних держав на Далекому Сході призвело в 1854—1858 рр. до примусового «відкриття» Японії для морської торгівлі і комерційної діяльності іноземців. Були укладені нерівноправні договори США, Англії, Росії з Японією. Взаємовідносини з європейськими державами були по-різному використані японськими феодальними кланами і сьогунатом. Одні отримували комерційні і військові вигоди, допускаючи пограбування своїх володінь, інші намагалися відновити «святині» колишніх порядків, обгрунтовано вбачаючи в модернізації небезпеку для режиму. З 1858 р. протистояння з питання про зовнішні відносини вилилося в боротьбу даймьо різних кланів за гегемонію в баку-фу. Прихильники модернізації об'єдналися навколо клану Сацума (а також Тьосю, Toca). Ці клани і виступили організаторами боротьби з бакуфу.

Розкол феодальних угруповань відбувався на тлі значного зростання селянських заворушень (1860—1867 рр.). Деякі клани почали використовувати селянські збройні загони для боротьби із супротивниками, що стало одним з порушень феодально-станових звичаїв. Розкол сил, які підтримували сьогунат, активізація реформаторів підвищили політичне значення імператорського двору, зокрема придворної аристократії і чиновництва — куге. Під гаслом захисту політичного інтересу куге у центральних районах країни ширився рух за відновлення прав імператорської влади. У південних кланах і серед самурайського чиновництва (якому реально належала середня і низова адміністрація в країні) зміцніли прагнення до повалення бакуфу.

У серпні 1863 р. найбільші клани Сацума, Тьосю і Toca ввели в столицю — Кіото — війська, здійснивши державний переворот. Однак подальші події й аристократичні протиріччя розкололи опозицію, тимчасово підсилилися угодовські настрої. Виникли проблеми щодо реалізації імператорської влади, ос­кільки все реальне управління було в руках бакуфу. Між кланами ми розгорнулася громадянська війна (1863 - 1867 рр,) яка йшла з перемінним успіхом поки на політичній арені не зявилися нові могутні сили: купецькі клани надали опозиціонерам суттєву фінансову підтримку, селянські загони — госі — набули прообразу напіврегулярної армії, оснащеної новою зброєю. У ході війни усе більшу суспільну підтримку почала діставати ідея політичного представництва як органу, здатного спрямовувати імператорську політику.

Військово-політичний переворот набув легальних форм після несподіваної зміни в країні верховної влади. Наприкінці 1866 р. помер імператор Комей, влада номінально перейшла до нового монарха — Муцухіто, який за японською традицією взяв собі ім'я Мейдзі («освічене правління»)¹.

В антисьогунській опозиції взяли гору інтереси придворних куге і самурайського чиновництва, які вимагали повної політичної реформи і повернення до історично-міфологічної монархії. Спираючись на військові загони опозиційних кланів, заколотники-реформатори зажадали від сьогуна Кейкі повернути владу імператору, скасувавши повноваження Ради регентів та інших інститутів. 14 жовтня 1867 р. він оголосив про складення з себе повноважень сьогуна. Політичний переворот був доповнений двірцевим: нарада куге і чиновництва 8—9 грудня виробила принципи нового державного порядку. Ці принципи були легалізовані в імператорському маніфесті від 9 грудня 1867 p., що формально завершив переворот. У маніфесті: 1) констатувалося повернення сьогуном влади імператору; 2) скасовувалися посади регентів, головного радника й інститут бакуфу; 3) проголошувався новий політичний курс — «Політика має грунтуватися на принципах, встановлених імператором Дзімму при утворенні нашої країни, — весь народ, цивільні і військові, вищі і нижчі... повинні однаково поділяти радощі і прикрощі життя».

Васали дому Токугава в цілому схвалили відновлення монархії. Але реальна влада сьогуна в Північній і Центральній Японії залишилась непохитною. Спираючись на власну армію, сьогун розпочав ще одну громадянську війну (1868-1869 pp.). Вона за-

¹ Мейдзі — «освічене правління» — офіційне найменування років правління японського імператора Муцухіто (1868—1912 рр.). Введення одним з перших актів нового уряду спеціального літочислення за назвами періодів правління того чи іншого імператора було зроблено для зміцнення в очах населення політичної і релігійної імператорської влади.

кінчилася перемогою імператорських сил і повною ліквідацією інституту сьогунату (опір окремих заколотних даймьо тривав ще близько двох років). Хоча переворот мав суто верхівкові прояви (незважаючи на те, що він сколихнув широкі самурайські маси і міське населення), його значення для державного розвитку Японії було велике: з падінням сьогунату була зруйнована вся багатолітня державно-адміністративна і військова системи країни.

У результаті перевороту Мейдзі в Японії із запізненням встановилася абсолютна монархія і відкрилися перспективи для швидкого завершення централізації країни. Однак особливості часу зумовили зростання впливу антифеодальних соціальних сил і реформаторського чиновництва. Це зробило еру Мейдзі періодом швидкої політичної модернізації державного устрою і формування нової правової системи.