3. Статті Конфедерації 1781 р., їх характеристика

Одночасно з проголошенням Декларації незалежності другий Континентальний конгрес прийняв основоположні рішення про принципи утворення міждержавного союзу штатів. Союз цей у ході Війни за незалежність уже склався фактично: був створений об'єднаний законодавчий орган, яким став Конгрес, штати спільно встановили дипломатичні відносини з Францією, Франція усім штатам надала грошову допомогу для війни з Англією, утворилася єдина армія з єдиним командуванням і єдиним фінансуванням. Конституювання цього союзу як особливого державного об'єднання видавалося закономірним.

План формування такого союзу вперше запропонував Б. Франклін у липні 1775 р. Однак його реалізація розпочалася лише з травня 1776 p., коли представники штатів у цілому схвалили і ідею проголошення незалежності і створення міждержавного союзу як єдиного політичного організму. Тоді ж було вирішено, що об'єднання повинне набути характеру конфедерації. Ніяких смислових характеристик у цей термін тоді не вкладалося. Єдиним зразком подібного об'єднання для колоній (як і в планах XVII ст.) були Нідерланди, організація влади в яких об'єктивно вплинула на конституювання конфедерації (зокрема, рівність голосів штатів у загальних законодавчих зборах за різного складу депутацій, відсутність загальної виконавчої влади). Щодо змісту запропонованого союзу і, відповідно, змісту конституційного акта єдності думок між представниками штатів і між лідерами Конгресу не було. Б. Франклін і Дж. Адамс виступали за тісну єдність із сильною єдиною урядовою владою. Представники південних штатів — за конфедерацію, яка б мала більшу координацію дій, ніж єдина держава. До вересня 1777 р. узгоджений проект був вироблений (не без тиску з боку унітариста Дж. Вашингтона) і надісланий на схвалення штатів. До листопада 1779 р. його ратифікували законодавчі асамблеї 12 штатів, а до 1781 р. під тиском зовнішньополітичних обставин — і законодавча асамблея Меріленду. 1 березня 1781 р. другий Континентальний конгрес оголосив про прийняття Статей Конфедерації (11 статей), що стали першою Конституцією північноамериканської держави.

Незважаючи на слабкість повноважень створюваних загальних органів влади і управління, Статті проголошували безповоротне створення загальної держави. За штатами не передбачалося права виходу із союзу. Рішення більшості членів союзу мало обов'язкову силу для інших штатів. Формувалася сфера виключних повноважень союзної держави. В іншому зберігався непорушним суверенітет штатів, оскільки він не був обмежений конкретними нормами Статей: «Кожен штат зберігає своє верховенство, свою свободу і незалежність, так само як усю владу, усю юрисдикцію й усі права, які не надані цією Конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на Конгрес» (ст. 2). Для згладжування цього зовнішнього протиріччя в інтересах повноправного населення штатів запроваджувався інститут загального міжгромадянства: жителі одного штату, не перестаючи бу­ти його громадянами, мали привілеї і пільги в інших штатах на рівні з їхніми жителями щодо права пересування, торгової і фінансової діяльності, власності. Штати повинні були «висловлювати довіру» до юрисдикції інших членів союзу.

Для вирішення загальних справ створювався Конгрес штатів. Представників до нього (у кількості від двох до семи) обирали в штатах відповідно до власних правил на один рік. Штат зберігав право відкликання або заміни в будь-який час своїх представників. У Конгресі кожному штату належав тільки один голос. За Конгресом закріплювалися повноваження, передані у виключне відання Сполучених Штатів: вирішення питань війни і миру, дипломатичних відносин і укладання міжнародних договорів, регулювання монетного обігу, мір і вагів, торгівлі, поштової справи, встановлення військових порядків і призначення вищих військових чинів. Для вирішення всіх цих питань була потрібна згода більшості — тобто 9 штатів. Спеціально обумовлювалося, що без їхнього схвалення всі перелічені повноваження недійсні. Тим самим встановлювалося дуже важливе правило конституційних порядків північноамериканської держави: у важливих питаннях має обов'язково бути політичне узгодження із суб'єктами союзу.

Статті формулювали не тільки делеговані повноваження союзу, а й заборонні, тобто такі, які накладали обмеження на суверенітет штатів (це також стало важливою рисою американської Конституції). Штатам заборонялося провадити власну зовнішню політику у всіх проявах без узгодження з іншими штатами, створювати значні збройні сили.

Коли припинялися засідання Конгресу, діяв комітет з делегатів (по одному від кожного штату). Це був колективний урядовий орган. Він був вправі призначати посадових осіб, вести поточну фінансову політику, визначати кількісний склад армії. Щоб уникнути можливих зловживань, спеціально запроваджувалися обмеження щодо перетворення комітету на повноцінний виконавчий орган: йому не могли передаватися повноваження Конгресу і найважливіші державні справи.

Мертвою буквою залишилася заключна стаття, якою визначався порядок прийняття до союзу нових штатів (і тільки на очікуване приєднання Канади заздалегідь давалася повна згода).

Союз, створений Конституцією 1781 р., був декларативним і переважно військово-політичним. Фінансові, торгові повноваження Конгресу й урядових органів союзу були досить умовни­ми (наприклад, Конгрес вправі був робити позики, але не передбачалося, чим і на підставі чого він буде розплачуватися). Повна рівність штатів також далеко не відповідала реальному значенню найбільших колоній і їхньому внеску в боротьбу за незалежність. Прийняття Статей було об'єктивним компромісом. Його значення полягало в тому, щоб встановити тимчасові правові рамки для політичного організму, що формувався. Політичні лідери штатів так і розцінювали першу Конституцію: «Справжній настрій штатів сприяє утворенню міцного союзу, — відзначав Дж. Вашингтон у 1781 р. — Треба скористатися цією нагодою».