12. Кримінальне право і процес

З розвитком преторського права на зміну складному й архаїчному легісакційному процесу приходить формулярний процес. Цей вид процесу утвердився з другої половини II ст. до н. е. після прийняття спеціального закону (lex Aebutio). У формулярному процесі значно підвищилася роль претора, який перестав бути пасивним учасником сакраментальних обрядів, що здійснювалися сторонами під час легісакційного процесу. Зросло значення першої стадії судочинства («ін юре»), оскільки саме тут установлювалася юридична суть спору. Це діставало вияв у висновку (формулі) претора, в якому присяжному судді вказувалося, як треба вирішувати цю справу. Поступово прето­ри починають складати нові формули позовів, відходячи від старих законів і звичаїв, керуючись при цьому вимогами торгового обігу і необхідністю зміцнення приватної власності. Створюючи нові формули і позови, претор за допомогою свого едикту сприяв розвитку самого змісту приватного права.

До кінця класичного періоду, а особливо за домінату, дедалі більшого поширення одержав екстраординарний процес. До кінця III ст. н. е. він майже повністю витісняє формулярний процес, і останній уже навіть не згадується у важливому законі Діоклетіана (294 р.), де йдеться про ведення судових справ.

В екстраординарному процесі зникає традиційний поділ судочинства на дві стадії: «ін юре» та «ін юдиціо». Магістрат, приймаючи справу до розгляду, веде тепер її з початку і до кінця, тобто до винесення рішення. Якщо на останньому етапі і залучається присяжний (третейський) суддя, то він діє лише від імені магістрату, який його призначив. Явка відповідача до суду перестає бути предметом турботи позивача. Магістрат, не зв'язаний тепер жорсткими процесуальними рамками, міг сам застосовувати заходи впливу до учасників процесу, примушувати їх до виконання його розпоряджень. Процес перестає бути публічним, проводиться в закритих приміщеннях. Якщо раніше судочинство було безоплатним, то тепер вводиться судове мито, що набуло особливого поширення в період домінату. Хоча цивільний процес у цілому залишається ще усним, основні заяви сторін фіксуються в судових протоколах, що поклало початок письмовому судочинству.

Вводиться апеляція на винесені магістратом судові рішення. Особа, яка подала апеляцію до вищої інстанції, у разі повторного програшу справи сплачувала великий штраф.

Суттєві зміни в кримінальному праві Риму відбуваються під впливом політичних змін — кризи республіканських інститутів і зростання всевладдя імператорів. Кримінальне право безпосередньо відобразило загострення класової боротьби і прагнення рабовласницької верхівки на чолі з імператором будь-якою ціною, у тому числі шляхом посилення кримінальної репресії, врятувати соціальні і політичні порядки, що похитнулися. Римське кримінальне право на той час було поширене на всій території імперії і на всі категорії населення, включаючи перегринів.

Характерною тенденцією розвитку кримінального права нього періоду є те, що ряд окремих деліктів поступово стають кримінально караними, включаються до категорії злочинів (сгі­men publicum). Так, крадіжки, як і раніше, вважаються окремим деліктом, але в ряді випадків (крадіжки зі зламом або із застосуванням насильства, крадіжки на великих дорогах тощо) до традиційних штрафних санкцій додаються ще й державні покарання.

З'являється також велика кількість нових видів злочинів, у тому числі таких, які розглядаються як небезпечне посягання на устої держави. Але якщо в республіканський період «образа величності» охоплювала злочини, спрямовані проти республіканських інститутів (опір магістратам тощо), то вже з епохи принципату це поняття зводиться до злочинів проти імператорської влади. Серед цих злочинів — змова з метою повалення влади імператора, замах на його життя чи життя його чиновників, невизнання релігійного культу імператора та ін.

До злочинів, що безпосередньо стосувалися інтересів Римської держави, належали також привласнення казенного майна і розкрадання державних коштів, хабарництво, фальшивомонетництво, участь у заборонених збіговиськах і об'єднаннях, спекуляція зерном та іншими продуктами, несплата податків тощо. У зв'язку із зростанням постійної армії збільшилася кількість військових злочинів, серед яких виділялися зрада в бою, дезертирство, втрата зброї, непокора командиру та ін. Існував також цілий ряд релігійних злочинів, кількість яких значно зросла в посткласичний період після офіційного визнання християнства.

Злочинами проти особи, крім різних видів убивств, публічними деліктами стали вважатися «образи», насамперед тілесні ушкодження, які за Законами XII таблиць розглядалися як окремий делікт. У зв'язку з поглибленням майнової і станової нерівності в період імперії відповідальність за тілесні ушкодження почала диференціюватися залежно від того, яке місце посідав потерпілий у соціальній ієрархії.

Розширилося також (особливо під впливом християнської релігії) коло злочинів, що належать до сфери сім'ї і моральності (кровозмішення, подружня зрада, полігамія, сожительство з незаміжньою жінкою, мужолозтво тощо).

В імператорському Римі збільшується кількість нових видів покарань, посилюється їхня каральна спрямованість. Якщо раніше покарання будувалося за принципом відплати, то в період домінату воно все частіше застосовується для залякування. За імператорів знову відновлюється смертна кара, що за часів пізньої республіки не застосовувалася до римських громадян, при­чому з являються нові її види: спалення, повішення, розп'яття на хресті, утоплення.

За тяжкі злочини призначалися також каторжні роботи на копальнях (засуджений при цьому розглядався як вічний раб держави), примусові роботи на встановлений термін (на будівництві доріг та ін.), віддача в гладіатори. Широко застосовувалися різні види заслання: вигнання з Риму із втратою громадянства, заслання на острови з повною ізоляцією, тимчасове заслання. Засудженого, який самовільно залишав місце заслання, вбивали. Щодо деяких видів злочинів передбачалися тілесні покарання, часто практикувалася конфіскація майна засуджених (лише певна частина майна зберігалася за дітьми).

Найхарактернішою ознакою кримінального права імператорського періоду (особливо за часів домінату) стає яскраво виражений становий принцип кримінальної відповідальності. Особливо суворо, як і в попередній період, каралися раби. Були передбачені і нові репресивні заходи.

Представники вищих станів (сенатори, вершники, декуріони та ін.) звільнялися від примусових робіт, пороття тощо, що замінювалися засланням. У ранній імперії привілейовані особи могли каратися лише у випадку вбивства родичів, а в період домінату — в чотирьох випадках: убивства, підпалу, магії й образи величності. У той же час особи нижчого стану каралися стратою за 31 вид злочинів. Деякі привілеї у сфері покарань мали солдати: вони не засуджувалися до повішення, до заслання на копальні, хоча за ряд злочинів їхня відповідальність була більш суворою. Значною мірою вибір покарання і його тяжкість залежали від суддів, які в імператорський період у зв'язку з перебудовою всієї системи кримінального суду і процесу одержали широку свободу розсуду.

Кримінальний процес (особливо за часів домінату) набуває чітко вираженого інквізиційного характеру. Суддя (імператорський чиновник) зосереджує у своїх руках і обвинувальні, і судові функції. Суд відбувається за закритими дверима, обвинувачений позбавляється права на юридичну допомогу та інших процесуальних гарантій, що існували в республіканську епоху. У ході судового процесу до осіб нижчих станів, як раніше до рабів, почали застосовуватися катування. Судовий вирок можна було оскаржити в апеляційному порядку до вищестоящого імператорського суду (спочатку допускалися дві інстанції, після Діоклетіана — три). Новою і єдиною гаранті­єю для обвинуваченого стало право притулку в імператорських храмах і біля статуй імператорів, що тимчасово могло врятувати його від арешту.

У римському кримінальному праві класичної епохи спостерігався деякий прогрес в галузі юридичної техніки (розроблення понять вини, співучасті, замаху тощо), але зростання сваволі імператорів призвело до того, що ці загальні і важливі категорії, як правило, не використовувалися в практиці імператорських судів. Однак у подальшому вони вплинули на розвиток феодального права, хоча королівська влада запозичала з римського кримінального права насамперед його каральні і репресивні положення.