3. Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

Якобінська диктатура. Народне повстання 31 травня — 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвен­ту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний, третій етап (2 червня 1793 р. — 27/28 липня 1794 р.). Державна влада, уже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців — невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції.

За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці відігравали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін.), промови і дії яких відображали насамперед панівні бунтарські та егалітарні настрої мас.

На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного устрою.

Історична особливість цього періоду в історії французької революції і держави полягала також в тому, що якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками «старого режиму», а заразом і зі своїми «ворогами».

Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їхнє аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками у розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачав можливість поділу общинних земель у тому випадку, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.

Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. «Про остаточне скасування феодальних прав», де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, «скасовуються без усякої винагороди». Феодальні документи, які підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню.

Колишні сеньйори, а також посадові особи, які приховували такі документи або зберігали виписки з них, засуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, які в принципі виступали за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили усіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безплатний їх поділ), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відзначалося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало значні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства на масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 р. встановив, що «жоден француз не може мати феодальні права в будь-якій галузі під страхом позбавлення всіх прав громадянства».

Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі тощо) неодноразово змушував їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент увів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. Декретом про максимум установлювалися тверді ціни на продовольство.

Прийняті наприкінці лютого — на початку березня 1794 р. так звані вантозькі декрети Конвенту передбачали безплатний розподіл серед неімущих патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозькі декрети, з ентузіазмом сприйняті низами міста і села, не були втілені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна втілюватися у життя такими радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державної допомоги для жебраків, інвалідів, сиріт, старих. Було скасоване рабство в колоніях тощо.

Декларація і Конституція 1793 р. Політична рішучість і радикалізм якобінців виявилися в новій Декларації прав людини і громадянина й у Конституції, прийнятій Конвентом 24 червня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення на плебісциті (Конституція першого року республіки). Ці документи були складені з використанням конституційних проектів жирондистів і з урахуванням поглядів Жан Жака Руссо. Так, метою суспільства проголошувалося «загальне щастя». Основним завданням уряду (держави) було надання людині можливості користуватися «и природними і невідчужуваними правами». До цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність.

Рівності якобінці з огляду на свої егалітарні переконання надавали особливого значення. У Декларації підкреслювалося, що всі люди «рівні за природою і перед законом».

У тлумаченні права власності якобінці пішли на поступки сформованим за роки революції новим буржуазним колам і відмовилися від ідеї прогресивного оподаткування і необхідності обмежувального тлумачення правомочностей власника, яка висувалася ними раніше в полеміці з жирондистами.

Декларація 1793 р. у ст. 16 визначала право власності як можливість «користуватися і розпоряджатися на власний розсуд своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці і промислу». Але в підходах до вирішення інших питань, зокрема у сфері особистих і майнових прав громадян, якобінці зробили значний крок вперед порівняно з попередніми конституційними документами.

Відповідно до ст. 122 Конституції кожному французу гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право подання петицій, право об'єднання в народні товариства й інші права людини. Стаття 7 Декларації 1793 р. до особистих прав громадян включила право зібрань за умови «дотримання спокою», право вільного відправлення релігійних обрядів.

У якобінській Декларації особлива увага приділялася гарантіям від деспотизму і сваволі з боку державної влади. Згідно зі ст. 9 «закон повинен охороняти громадську й індивідуальну свободи проти пригніченння з боку правителів». Будь-яка особа, проти якої здійснювався незаконний, тобто свавільний і тиранічний акт, мала право чинити опір із застосуванням сили (ст. 11).

Оскільки опір гнобленню розглядався як наслідок, що випливає з інших прав людини, Декларація 1793 р. робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом прав народу «повстання для всього народу і для кожної його частини є його найсвященнішим правом і найневідкладнішим обов'язком» (ст. 35). Отже, на відміну від Декларації 1789 p., де говорилося про національний суверенітет, якобінці у своїх конституційних документах проводили ідею народного суверенітету.

Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади, як такий, що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету

народу, що виступає як єдине ціле. Вона передбачала простий і, здавалося б, демократичний на той час устрій держави. На противагу планам регіоналізації Франції, що проявилися в роки революції, в ст. 1 підкреслювалося, що «Французька республіка єдина і неподільна».

Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісний з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло своє відображення в тому, що законодавчий корпус (Національні збори), який обирався на один рік з ряду важливих питань (цивільне і кримінальне законодавство, загальне відання поточними доходами і витратами Республіки, оголошення війни тощо) міг лише пропонувати закони.

Прийнятий Національними зборами законопроект набував сили закону лише в тому випадку, якщо через 40 днів після його надіслання до департаментів в більшості з них одна десята частина первинних зборів не відхиляла цей законопроект. Така процедура була спробою втілити в життя ідею народного суверенітету, який полягав у даному випадку в тому, що лише «народ обговорює і постановляє закони» (ст. 10). З деяких питань відповідно до Конституції Національні збори могли видавати декрети, що мали остаточну силу.

Виконавча рада була вищим урядовим органом республіки. Вона мала складатися з 24 членів, які обираються Національними зборами з кандидатів, висунутих списками від первинних і департаментських зборів. На Виконавчу раду було покладене «керівництво загальним управлінням і нагляд за ним» (ст. 65). Рада несла відповідальність перед Національними зборами «у разі невиконання законів і декретів, а також у разі недонесення про зловживання» (ст. 72).

Але передбачена якобінською Конституцією система державних органів на практиці не була створена. У зв'язку зі складними внутрішніми і міжнародними умовами Конвент був змушений відстрочити набуття Конституцією чинності. Будучи переконаними, фанатичними і безкомпромісними революціонерами, якобінці гадали, що остаточне придушення контрреволюції і зміцнення республіки в обстановці, що склалася, можуть бути здійснені лише в результаті енергійних дій уряду, шляхом встановлення режиму революційної диктатури.