6. Утворення імперії Наполеона

Конституція 1799 р., надавши першому консулу всю повноту влади, дозволила йому в короткий термін розгромити залишки якобінського руху і знешкодити діяльність роялістів, які прагнули до реставрації монархії у Франції.

Продемонструвавши респектабельним колам суспільства, насамперед великій буржуазії і селянам-власникам, переваги сильного уряду, створивши своїми успішними військовими походами сприятливі умови для промислового розвитку Франції, Бонапарт підготував тим самим необхідний політичний клімат для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 р. у результаті нового плебісциту, проведеного в тих же антидемократичних формах, як і в 1799 р., Бонапарт, який став на той час кумиром для більшості французів, був оголошений довічним консулом. Відповідно до Органічного сенатус-консульту 1804 р. йому був присвоєний титул імператора (Наполеон І). Знову був використаний випробуваний прийом плебісциту, і третя наполеонівська Конституція була практично одностайно схвалена «французьким народом».

Конституція відобразила еволюцію честолюбних політичних прагнень Наполеона. У ній основна увага приділялася вже не організації державної влади (до чого імператор значною мірою втратив інтерес), а особливо ретельно розроблялися такі питання, як престолонаслідування, статус імператорської сім'ї, присяга імператору, регентство тощо. Політичний розрахунок і марнославство Наполеона привели до відновлення дореволюційної процедури вінчання на трон, що була згодом здійснена за участю римського папи.

Отже, поступовий розвиток особистої влади Бонапарта неминуче привів до якісних змін у формі державного устрою Франції, яка тепер не тільки фактично, а й юридично перетворилася на своєрідну монархію (імперію). Щоправда, і з встановленням імператорського титулу сам термін «республіка» продовжував вживатися в законодавстві («управління республікою довіряється імператору»), але він мав не більше значення, ніж в імператорському Римі, і поступово почав виходити з ужитку.

Персоніфікація державної влади досягла своєї найвищої межі. Особа Наполеона асоціювалася в очах французів з урядом, з армією, з державою в цілому. Від його волі, а нерідко лише від його сваволі залежали політичний курс і сама доля французької держави.

Встановлення монархічного за своєю суттю устрою супроводжувалося створенням імператорського двору. Родичі Наполеона і його найближчі соратники спеціальними актами Сенату або імператора одержували титули принців, князів, графів та ін. Створювалися особливі придворні посади великого канцлера, верховного виборця тощо.

Із встановленням імперії поступово втрачала своє значення і силу сама Конституція, оскільки Наполеон не визнавав будь­яких формальних юридичних перешкод на шляху здійснення своїх планів, ставив себе над законом. Поступово деформувалася і створена нею система державних органів, яка неодноразово перетворювалася за розсудом імператора. Так, наприклад, були змінені склад і компетенція Державної ради, Сенату тощо. Вищі сановники складали Високу раду імператора, з них формувалася Таємна рада, до якої перейшли деякі функції Державної ради і Сенату.

З переходом Франції до імперії сформоване на базі капіталізму, який швидко розвивався, громадянське суспільство набуло бажаної стабільності і порядку, але втратило всі основні демократичні завоювання революції. Уряд переслідував будь-які прояви вільнодумства: заборонялися публічні збори і маніфестації, встановлювалася жорстка цензура над пресою тощо.

Проголосувавши за порядок і імперію, французький народ був змушений у якості своєрідної політичної плати погодитися з гранично обмеженою сферою дії демократії, із втратою права на будь-яку легальну опозицію бонапартистському режиму.

Під час Першої імперії у Франції в основному завершився процес становлення сучасної, побудованої на раціоналістичних засадах держави, звільненої від теологічної і станової спадщини. Ця держава створювалася Наполеоном на основі бюрократичної централізації, громадської служби і відданості чиновників імператору. В умовах авторитарного режиму вона усе більше відчужувалася від суспільства, перетворювалася на здатний до саморозвитку всесильний механізм, що контролює багато сторін не тільки публічного, а й приватного життя французів.

Відверто протекціоністська економічна політика наполеонівської держави сприяла швидкому розвитку капіталізму і мала спочатку підтримку з боку широких кіл підприємців.

«Чудовисько централізації», як називав створену Наполеоном державу О. Герцен, мало своїм стрижнем бюрократично організований чиновницький апарат. Деякі ланки цього апарату були успадковані від старого режиму і від епохи революції, але в основному вони були продуктом адміністративної творчості самого імператора.

Основним органом управління при Наполеоні стали міністерства, побудовані за принципом єдиноначальності і жорсткої виконавчої вертикалі. До кінця правління Наполеона І у Франції було 12 міністерств, причому більша їх частина була пов'язана з проведенням торгово-промислової, фіскальної, військової і каральної політики.

Наполеон, по суті, включив до системи державного апарату і католицьку церкву, що після багатьох революційних потрясінь і заборон була відновлена у своїх правах. Чітко уявляючи силу впливу церкви на маси, особливо на селянство, він ще в 1801 р. підписав з римським папою конкордат, що оголосив католицизм релігією «переважної більшості французького народу». Держава узяла священиків на своє утримання, а папа визнав за Наполеоном право призначати на вищі церковні посади. Священики присягали на вірність першому консулу, потім — імператору.

У період Консульства й імперії подальшого розвитку набула також військова організація. Перетворення революційних воєн на загарбницькі остаточно змінило характер французької армії, що перетворилася з національної на корпоративну і цезаристську. Значна частина бюджетних коштів спрямовувалась на військові потреби. У 1800 р. у зв'язку з дією рекрутського набору для заможних кіл була запроваджена система найму замісника, що дозволяла синам з багатих родин уникати «податку кров'ю».

Відслуживши свій термін, солдати нерідко за гроші продовжували нести військову службу. В армії розвивалися кастовість і професіоналізм. У період імперії офіцерський склад її усе більшою мірою поповнювався з представників нової наполеонівської аристократії. Прагнучи підтримувати високий військовий дух, Наполеон нерідко йшов на створення привілейованих підрозділів (гренадерів, драгунів тощо), на виокремлення імператорської гвардії.

Численні військові походи імператора, які примножували його славу як полководця, вимагали, однак, усе нових наборів і нових жертв. З 1800 по 1815 р. були покликані на службу 3 млн 153 тис. французів, не рахуючи військовослужбовців допоміжних підрозділів, з них загинуло близько 1 млн 750 тис. чоловік. Ще більших, небачених доти в історії втрат зазнали армії союзників і супротивників Наполеона (близько 2 млн чоловік).

Особливу увагу Наполеон приділяв розвитку і зміцненню поліцейської системи, на утримання якої виділялися великі асигнування. При міністерстві поліції, яке очолив досвідчений професіонал, але підступний інтриган Ж. Фуше, була створена розгалужена система політичного розшуку і шпигунства. Фуше домігся найсуворішої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари та комісари поліції в округах і містах формально підпорядковувалися префектам, але фактично призначалися міністром поліції і діяли під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції.

У здійсненні каральної політики імперії важливу роль відігравали воєнізовані поліцейські з'єднання — корпус жандармів, який перебував у підпорядкуванні військового міністра. Під час великих поліцейських операцій (розгін мітингів, масові арешти тощо) загони жандармів передавалися у відання міністра внутрішніх справ або міністра поліції. Жандармерія надавала допомогу поліції у пійманні злочинців, контрабандистів та ін. Розвивалася і тюремна система, організація якої здійснювалася за особистої участі Наполеона.

Отже, досить нетривалий період правління Наполеона І (1799—1814 рр.) супроводжувався істотними змінами в усіх сферах державного життя Франції. Авторитарний режим імперії лише на перший погляд уявлявся постійним і сильним. Насправді таким він не був, оскільки не мав міцних конституційних підстав і опори у традиційній політичній свідомості французького суспільства. Він тримався на владній волі й успіху однієї, хоча б і обдарованої, особи. Очевидно, що такий режим не міг існувати нескінченно. Розлад між суспільством, могутньою державою і самим імператором ставав історично неминучим.