4.3. Зобов'язальне право

Тривалий час замкнений характер феодального господарства і територіальна роздробленість країни гальмували розвиток товарно-грошових відносин, а отже, і договірного права. Але навіть в епоху пізнього середньовіччя і зародження капіталізму договірні відносини, що одержали більш широке поширення, мали на собі відбиток феодалізму.

Феодальний характер права дістає вияв навіть у такому договорі, як купівля-продаж. У ранній період продаж речей, насамперед нерухомості, відбувався в урочистій формі, що свідчило про стійкість договору. З XII ст., особливо на півдні країни, де вже позначався вплив римського права, важливі угоди купів-лі-продажу починають укладатися в письмовому вигляді, а в подальшому — посвідчувати ся нотаріусами. Текст таких угод нерідко виступав у вигляді однакових формул. Так, наприклад, продавець спеціально вказував, що діє «чесно і без поганого наміру» (bona fide et sine dolo), що річ, яка продається, отримана ним у спадщину або в силу 30-річного добросовісного володіння (чи іншого строку набувальної давності), що він бере на себе відповідальність у разі відчуження (евікції) речі в покупця тощо. Спочатку була необхідна не тільки сплата ціни, а й передача проданої речі. З XIII ст. з розвитком торгового обігу такий договір виникав з моменту його укладення сторонами, і його об'єктом могли виступати речі, які ще не були виготовлені.

Особливо ретельно регламентувалася купівля-продаж землі в звичаєвому праві. За сеньйором завжди визнавалося право переважної купівлі феоду, який продавав васал. Крім того, він, як і родичі продавця, протягом установленого кутюмами терміну мав право викупу проданої землі. З часом, щоб уникнути наступних феодальних сімейних суперечок, нотаріуси почали вимагати присутності під час оформлення договору продажу нерухомості членів сім'ї продавця, включаючи дітей віком від 14 років.

Продаж дворянських сеньйорій і селянських держань (цен-зив) стає звичайним явищем із зародженням капіталістичних відносин і кризою феодального господарства. З XVII ст. буржуа особливо охоче скуповують дворянські землі, насамперед навколо міст, причому часто не з метою впровадження нових методів господарювання, а лише для того, щоб мати можливість стягувати із селян феодальну ренту. Нерідко об'єктом купівлі-продажу ставала не сама земля, а саме пов'язані з нею рентні права.

У X—XI ст., коли купівля-продаж майна була ще порівняно рідкісним явищем, одержав розвиток договір дарування. Нерідко цей договір маскував угоду купівлі-продажу, ставав фактично двостороннім і відплатним. Одержувач подарованого майна брав на себе зобов'язання передати дарувальнику на подяку певне майно (коня, зброю тощо). Договір дарування використовувався також для того, щоб обійти передбачені у багатьох ку­тюмах обмеження на заповіти. У свою чергу, в звичаєвому праві поступово встановлюються обмеження для дарувальника, зокрема, пов'язані з даруванням родового майна. У 1731 р. спеціальний королівський ордонанс про дарування упорядкував і кодифікував звичаєве право, заборонивши посмертні дарування (замасковані заповіти), якщо вони не були спеціально передбачені шлюбним договором.

У період абсолютизму у Франції значного поширення набуває договір найму (оренди) землі, що сприяв проникненню капіталістичних відносин у село. У XVI—XVIII ст. багато дворян полишають свої господарства, роздають землі частинами в оренду за фіксовану плату або частину врожаю. Такі договори спочатку укладалися на рік, але поступово терміни їхньої дії подовжуються (на одне, два тощо життя орендаря). Така форма експлуатації селян давала дворянству велику вигоду, оскільки розмір орендної плати (на відміну від цензу) не був визначений звичаєм і міг час від часу підвищуватися. Крім того, на відміну від цензиви, земля, здана в оренду, по закінченні терміну дії договору поверталася в розпорядження сеньйора.

У передреволюційний період до здачі землі в короткострокову оренду (на 5—10 років) усе частіше вдавалися буржуа, які придбавали дворянські маєтки. Орендні відносини почали охоплювати дедалі ширше коло речей. Нерідко заможні селяни або буржуа одержували від сеньйорів в оренду за відповідну плату на рік чи на кілька років право на баналітети (феодальні монополії земельних власників) або інші види феодальної ренти.

Важливе місце в середньовічному праві Франції посідав договір позики. У ряді боргових документів XII—XIII ст. використовувалася римська формула позики , проте вона не одержала поширення. Канонічне право забороняло стягувати відсотки, але, оскільки найбільшим позикодавцем у Франції в цей час була церква, вона й вигадала, як обійти ці заборони. У деяких випадках боржник виплачував кредитору заздалегідь визначену суму (до 25% від отриманої ним у борг), яка не вважалася відсотками. В інших випадках він брав на себе зустрічне зобов'язання виплачувати кредитору фіксовану ренту у вигляді певної частини доходів. Згодом при укладенні договору позики всі частіше стала використовуватися «мертва застава», за якої боржник заставляв земельну ділянку, причому доходи від неї надходили кредитору і не зараховувалися в рахунок сплати боргу.

З XIV—XV ст. як позикодавці виступають вже міська верхівка, лихварі, які під заставу землі або за право стягувати ренту позичали гроші великим феодалам і самому королю. У період абсолютизму лихварські операції набули настільки широкого розмаху, а кількість заставлених сеньйорій стала настільки значною, що це викликало загальне невдоволення дворянства. Королівським ордонансом у XVIII ст. була заборонена застава майна, якщо вона супроводжувалася передан-ням кредитору заставленої землі. Але ще з XII ст., особливо в лихварських операціях церкви, для гарантії за договором позики почала використовуватися іпотека, коли заставлена земля залишалася в боржника, але з виплатою останнім встановленої ренти.

Розвиток торгового і лихварського капіталу, зростання банківських операцій вимагали спеціальної регламентації професійної діяльності купців, банкірів, маклерів тощо. З урахуван­ням сформованої міжнародної торгової практики в 1673 р. був виданий королівський ордонанс про торгівлю, названий по імені його укладача як Кодекс Саварі, а в 1681 р. — ордонанс про морську торгівлю. У цих актах визначався правовий статус купців і порядок утворення торгових товариств, містилися норми щодо спеціальних інститутів, вироблених у практиці міжнародної і морської торгівлі, таких, як вексель, банкрутство, страхування та ін. Тим самим був покладений початок створенню у Франції поряд із загальними нормами, які регулюють майновий обіг (цивільне право), відокремлених норм торговельного права, що у подальшому привело в цій країні до дуалізму приватного права.