1.Культурологія як наука.Етапи становлення. Культурологія — це наука про культуру. Культурологія вивчає найбільш загальні закономірності розвитку культури, її сутнісні характеристики, присутні у всіх відомих культурах людства. Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного і духовного буття людини.Сам термін культурологія вживається з початку ХIХ століття. А на початку ХХ століття великий американський культуролог Леслі Уайт 1900 — 1975 здійснив спробу обгрунтування загальної теорії культури, ввів в широкий обіг поняття культурологія. Перший етап умовно можна назвати філософським. Тут конституюється сама ідея культури. Згадаймо висловлювання В. Межуєва. Своє завдання, пише він, філософи бачили в виробленні деякої загальної ідеї культури , що пояснює зміст і спрямованість світової історії в цілому. До речі, багато науки і дисципліни проходять цей етап.Другий етап — емпіричне вивчення явища культури. Найпершу парадигму наук про культуру; — пише Л, Іонії, — можна назвати емпіричною. Це збір інформації про різні народи, їх звичаї, звичаї, спосіб життя, її опис і спроби систематизації. У підручниках цей період зазвичай позначається як передісторія, або доісторія, науки . Зауважимо, що емпіричне вивчення явищ навряд чи варто вважати парадигмою Зрозуміло, що на цьому етапі використовуються ідея культури і уявлення про культуру, що формуються на її основі і в результаті емпіричних досліджень.Третій етап — побудова культурології як наукової дисципліни. Тут виробляються принципи і критерії культурологічної істини пояснення, створюються ідеальні обєкти, будуються культурологічні теорії. Саме на цьому етапі складаються дилеми та парадигми культурології. При побудові культурологічної науки широко використовуються емпіричні дослідження.На четвертому етапі поряд з триваючим розгортанням культурологічної науки складаються прикладні культурологічні дослідження, на які все більше починає орієнтуватися культурологічне пізнання.На сучасному етапі важливу роль у розвитку культурології грає філософська і методологічна рефлексія. І зрозуміло чому. Наявність дилем, різних парадигм і частково пересічних культурологічних концепцій і теорій робить необхідним критичний аналіз підстав і цінностей культурології.

2.Структура культури. Складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури.

Структура — означає порядок, будова, зв’язок. Структурний аналіз культури передбачає

виокремлення певних типів, видів та форм культури за різними критеріями: за носієм,

змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою тощо. Під типологією в сучасній науці розуміють процес,

шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів.

І. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну.

Матеріальна культура – це сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно

створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та

виробниче устаткування; засоби зв’язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування.

Духовна культура охоплює усі сфери духовної діяльності людини: релігію, філософію,

освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності

виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура – творча діяльність діячів мистецтва. До художньої культури належать різні жанри мистецтва: література, музика, малярство, театр, кіно.

Поділ культури на духовну та матеріальну – умовний.

ІІ. За етнічним чинником та вагомістю культуру поділяють на світову,

загальнолюдську, етнічну, національну.

Світова культура (метакультура) — це синтез досягнень культур усіх націй і народів.

Загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії

його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі,

справедливості, захисту прав особистості, гуманізмі.

Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою

будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у

ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство,

спілкування).

Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база

національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї,

особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості

інтелектуальної національної еліти.

ІІІ. За протиставленням до пануючої (домінуючої) культури виділяють такі види:

домінуюча (загальнонаціональна), субкультура й контркультура.

Субкультура – сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних з домінантною

культурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані,

неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня

культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію,

менталітет тощо.

Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який різко

відрізняється від пануючої, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми

девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям

альтернативної культури. Прикладом контркультури були «стиляги» в СРСР у 50-х роках;

нині – це готи, панки, хіпі, скінхеди та ін.

ІV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну, масову й народну

культуру (фольклор).

Елітарна або висока культура (англ. high culture) — дистанційовані від масових форм

артефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею.

Масова культура (попкультура) – це культура, що склалася у процесі розвитку ЗМІ,

тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент

переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського

буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо).

Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової

культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість; розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості,

збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування

недосконалих естетичних смаків.

Народна культура (фольклор) - колективна художня літературна і музична творча

діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і

вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу,

народнопоетичної фантазії.

V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі, вона поділяється на

традиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура

належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення

згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх.

VІ. За приналежністю до історичних епох: 1) первісна культура; 2) культура

цивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5)

культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи.

VІІ. За регіональною приналежністю: культура Сходу, культура Заходу,

середземноморська культура, латиноамериканська культура.

VІІІ. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур: конфуціансько-даосизька,

індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька,

протестантська).

ІХ. За господарським ладом – культура мисливців і збирачів; культура хліборобів;

культура скотарів; промислова (індустріальна) культура

Х. За сферою суспільної діяльності - виробнича, політична, педагогічна, екологічна

тощо.

3.Поняття культури.

Поняття «культура» – багатозначне і сфера його вживання – різноманітна. Сьогодні

філософи і культурологи нараховують близько 500 найрізноманітніших визначень цього

поняття. Наприклад, український поет і культуролог Євген Маланюк стверджував, що

культура – це все, що від людського розуму, людської діяльності; культуролог Вадим

Скуратівський наголошував, що культура – це сума людської присутності на землі.

Слово «культура» походить від лат. сulture і в буквальному перекладі означає «обробіток

(обробляти)», «догляд (доглядати)», «удосконалення (удосконалювати)». У Давньому Римі воно вживалося у значенні уміння обробляти землю, а також виховання людини. Стосовно духовного життя людини цей термін уперше вжив Цицерон у 45 р. до н. е., називаючи філософію культурою душі, тобто розумів культуру як плекання розуму, удосконалення своїх розумових здібностей. Завдяки зусиллям філософів і істориків слово «культура» перетворилось на філософське поняття і в епоху Нового часу (ХVІІІ ст.) стало об’єктом наукових досліджень. Культура спочатку розглядалася як феномен духовного порядку, як вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, літератури, а культурно-історичний процес аналізувався як поширення знань, освіти, удосконалення розуму. У подальшому історичному розвитку людства поряд духовною, почали досліджувати й культуру матеріальну.

Отже, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених

людством за час свого існування.

4.Культура та цивілізація, їх взаємозв*язок.

У науковому середовищі давно дискутується питання співвідношення культури і цивілізації. Поняття «цивілізація» (від лат. civilis – громадянський, державний) і культура близькі, але не тотожні. У науковій літературі немає єдності щодо трактування і розмежування цих понять. Наведемо кілька підходів. 1. По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства. У такому випадку вживаються як рівнозначні : антична, шумерська, європейська, азійська цивілізація (культура). 2. По-друге, термін «цивілізація» вживається на означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, відповідних суспільних відносин, рівнем техніки, побутовими умовами. У такому розумінні він протиставляється духовній культурі. 3. По-третє, поняття «цивілізація» також уживається для характеристики етапу суспільного розвитку, який настав після первіснообщинного ладу і змінив період варварства і дикунства. При цьому зазначаються такі ознаки цивілізації, як: створення класів, держави, приватної власності, розподіл праці, урбанізація. Такий підхід був започаткований Ф. Енгельсом у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави». 4. Поняття «цивілізація» може вживатися на означення конкретних етапів розвитку суспільства чи народів: аграрна цивілізація, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна, буржуазна тощо. Але у межах однієї цивілізації можуть існувати різні формації (азійська цивілізація – це й соціалістичний Китай, і напівфеодальний Іран чи Саудівська Аравія, і капіталістична Японія). 5. Поняття «цивілізація» вживається як характеристика цілісності сучасної культури з підкресленням загальнолюдської єдності: «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя». 6. Інколи вживається як стан культури в певній галузі людської діяльності («технічна цивілізація», «міська цивілізація»).

Як бачимо, будь-яке із наведених значень передбачає взаємозв’язок з культурою. В одних випадках культура становить особливий шар цивілізації, в інших цивілізація – матеріальна основа вияву духовної культури. Процес розвитку цивілізації і культури нерівномірний, у темпі вони не збігаються. Певні періоди розквіту літератури й мистецтва не відповідають загальному розвитку суспільства, його прогресу. З іншого боку, бурхливий розвиток цивілізації, матеріального виробництва (наш час) не супроводжується адекватним рівнем розвитку духовної культури. Сьогодні панує практицизм, споживацька психологія, обмежена орієнтація на вузьку спеціалізацію, зневага до культурної спадщини, гуманітарних знань і мистецтва. На основі викладеного можна зробити висновок, що культура є особливим феноменом, який не можна емпіричним шляхом відокремити від будь-якої сфери суспільного життя. Вона є й результатом діяльності людей, продуктом праці; і процесом творення, подальшого розвитку і збагачення матеріальних і духовних цінностей; і умовою та способом життєдіяльності людей, у якому втілюються культурні досягнення.