31.Християнство, його роль і значення в розвитку культури Русі-України

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт. Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, як згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу. Прийняття христ. було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням христ. Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження христ. допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

32.Культура і природа: проблема співвідношення в концепціях культурологів.

У своїх багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи, її відображення, її розуміння. Серед ранніх форм релігії існував атотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") — фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до скла­ду тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили природи. Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різно­манітних формах та культ роду.У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися на­родна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з по­зитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють пер­ших, відтіняючи їхні найкращі риси.Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті мате­ріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседер­житель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Вла­дика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сон­це було життєдайною силою всього сущого на Землі.Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були вельми попу­лярні у віруваннях і відображали материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, ви­ноград або яблуко.Основний пантеон супроводила ціла низка малих бо­жеств: Лель, Диванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кож­ний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято "Зеленої неділі", коли прак­тично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з природою.Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь, а серед комах — бджола і "сонечко". 

33.Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України ХV-XVI ст Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвиз­начнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, ку­ди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності. Політичне становище на західноукраїнських землях, незва­жаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст, сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико- філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням рито­рики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст, у зв'язку з по­силенням національного, соціального і релігійного гніту з боку поль­ської шляхти (Люблінська унія 1569 p.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські мислителі-по­лемісти все частіше звертаються до проблем, які хвилювали пред­ставників пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важ­ливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської імпелігенції, що здо­була широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придвор­них дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори виклика­ли інтерес у різноманітних колах суспільства.Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про поход­ження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади ду­ховній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чи­ном, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського. а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст, Оріховський, повинно належати королеві. «Не з італійцем маєш спра­ву нині, — звертається він до папи, — а з русином; не з папським, а з королівським підданим».Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали комп­ромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком про­тилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і като­лицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мисли­телі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло де­ржави король отримав з волі Божої та що єпископ під час бого­служіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух рефор­маційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст, вчення про по­ходження держави з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зароди­лася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояс­нення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайш­ла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII — XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного до­говору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля до­бровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст., зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави:«Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже».Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст, наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римсь­кого філософа' «Щастя народу хай буде найвищим правом!»Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги ко­роля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадяни­на. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, но­стальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну са­мосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна са­мосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вва­жав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти:«Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому ми­стецтві, якщо не буде вчитися».Важливий здобуток епохи Відродження і філософа Нового часу — розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у дав­ньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби фео­далізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) роз­глядали природне право як різновид божественного закону. Теорія при­родного права використовувалася в цей час для обгрунтування фео­дального ладу.Представники нової буржуазної ідеології вкладали у поняття при­родного права інший, ніж античні й середньовічні вчені, зміст: вони вва­жали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Ідея природного права використовувалася в XVII — XVIII ст. для критики феодаль­них порядків як таких, що суперечать природній справедливості. На вітчизняному грунті теорію природного права розвивали М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював при­родне право (закон) із заповідями Святого Письма. Крім них, у сере­дині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв Ст. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов. Тому сьогодні про погляди мислителя на природ­не право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, вихо­дячи з окремих міркувань, що трапляються в інших працях. Природне право (закон), на думку Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати.Концепція природного права, що з'явилася в XVI — XVII ст, ста­вила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття врод­жених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості Відсутність або порушен­ня якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, вар­варство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої сво­боди, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд. Незважаючи на те, що Оріховський загалом стояв вище станових інтересів дрібної шляхти, заслуговують на увагу його декларації про демократію, природне пра­во, свободу тощо, які певною мірою мали буржуазний характер, вира­жали інтереси третього стану і навіть низів суспільства.Оріховському як гуманістові не були чужі й ідеї класу буржуазії, що зароджувалася в надрах феодального ладу. У питанні, що вище — «талант чи порода», мислитель ставав на бік «таланту». Титули, шляхетство, рід без особистих доброчесностей, писав він, стають по­рожніми символами. Справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі. Передусім, мислителі хотіли бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого.Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру. Вона була вельми акту­альна тоді в усій Європі у зв'язку з боротьбою проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес.У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні по­гляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного бо­жественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надпри­родні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступи­лися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверд­жується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в істори досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихова­телів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигаду­вати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити вели­ке знамення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і со­лодким».Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія на­буває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін; оспівуються українські міста, ріки, уро­чища, села.Як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом пробудження са­мосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чес­нот була в дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти серед­ньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Pyсі, у тур­боті про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям.Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, історичні твори українських гуманістів першої половини XVI ст. сприяли розвитку патріотичних почуттів у людей, формували національну свідомість та історичну традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини ХVІ ст. залишили помітний слід в icmoрії української культури, зокрема філософії. Історіософські ідеї цих мислителів, їхні погляди на державу становили певний етап у розвитку філософської думки в Україні.Починаючи з другої половини XVI ст. на українських землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім політична Люблінська унія 1569 p. і Брестська церковна унія 1596 p. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в кінці ХVІ - на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і виникали нові ремесла. Розвиток цих еле­ментів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури. Обгрун­туванням його ідеології і стали ідеї гуманізму епохи Відродження.У цей час на перший план виступає комплекс думок, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння ("спільне благо"), справедливість, політичні свободи. Деякі ідеї, які мали місце в українській філософській думці першої половини XVI ст. (наприклад, історіософські), продовжу­ють функціонувати уже на якісно вищому рівні. Якщо раніше національне або ототожнювалося з конфесійним, або лише декларува­лося, то тепер пропагується свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не зменшується інтерес українських гуманістів до етики, проблеми лю­дини, війни і миру тощо. Активно відшукуються шляхи розвитку ук­раїнської національної культури в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала проти соціального, національного і релігійного гніту в Україні. Bсі українські культурно-освітні діячі дру­гої половини XVI — початку XVII ст. брали активну участь у брат­ствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили диспути. Значний внесок у цьому відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність ук­раїнського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'яз­ку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особ­ливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними пробле­мами. Але якщо pанішe український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний за­хисник його інтересів — запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Відомий, зокрема, вислів польського гетьмана Жолкевського, цього душителя наливайківського повстання, що з коза­ками «краще розмовляти миром, аніж силою». Все це знайшло відображення й в ідеології. Духовним центром України став знову Київ, який символізував єдність українського народу.Аналіз спадщини українських мислителів пе­реважно католицького віросповідання засвідчує, що вони, будучи речни­ками певних соціальних сил українського суспільства, зробили свій вне­сок у пробудження у народові почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського служіння. Разом з творами полемістів інших конфесій вони послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного буття.До українських гуманістів XVI — початку XVII ст. зарахо­вують передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін. Цей принцип са­моусвідомлення переконливий, але не охоплює ряду діячів, які хоч і не наголошували на своїй національній приналежності, проте були ук­раїнцями, жили і творили на етнічній українській землі і розвивали її культуру: Це не означає, що вони не могли бути водночас і представниками іншої культури. Треба нарешті, сказати і прo виразно інонаціональних aвторів, які жили на українських землях, розробляли українську проблематику і відповідно вносили вклад у розвиток ук­раїнської культури. Таких авторів також вважають представниками української культури, але називаємо їх польсько-українськими (Матвій Стрийковський), вірменсько-польсько-українськими (Шимон Шимонвич). грецько-російсько-українськими (Максим Грек) та ін. Це справедливо, бо виразної переваги у своїх відвертих симпатіях до пев­ного народу вони часто нічим не виявляли, а принцип зарахування од­ного діяча до двох і більше культур не є чимось незвичним. На нашу думку, він більш справедливий, ніж так званий імперський принцип, за яким представників культури підкорених народів зараховували до куль­тури народу-завойовника.

34. Розвиток наукових знань у Київській Русі. Право.У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. На Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції (популярні в XI-XIII ст.), виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це - прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Наукові знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з´явилися в результаті виробничої діяльності людей.Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об´єму.  Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.   Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме — хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні — суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов´янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип´ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література. У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чернець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран. Правова система Київської Русі ґрунтувалася на досить широкій базі загальних та партикулярних (особливих) законів. Джерелами, тобто засобами існування і вираження норм права, були: 1) правовий звичай - одруження, спадкування, кровна помста, перерозподіли землі, її використання, зобов'язальні дії - угоди; 2) княжі угоди - міжнародні та міждержавні (Олега у 907 та 911 pp., Ігоря у 944 p., Святослава у 971 p.), договори князів між собою (у Любечі, наДолобському озері), договори князів з народом; 3) князівські устави (закони) землям, містам, окремим станам; 4)княжий урок, тобто постанови і узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру; 5) церковні устави князів Володимира і Ярослава про врегулювання правовідносин між церквою та державою і між церквою та віруючими; 6)рецепція візантійського канонічного та цивільного права, що містилися у збірниках "Номоканон", "Прохірон", "Еклога", "Закон судний людям" та в "Кодексі Юстиніана" (Книга законів); 7) судовий (юридичний) прецедент, про що є згадка в збірниках права; 8) "Руська правда " - збірник законів XI-XII ст., вперше кодифікований за Ярослава, a продовжений його синами (Ярославичами) та Володимиром Мономахом. Складався з "Короткої правди" (43 статті) та "Розширеної правди" (121 стаття). У названих джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на:цивільно-правові та кримінально-правові. В перших йдеться про речове (майнове) право, право володіння та користування. Регламентовано досить значну кількість зобов'язальних дій: купівля-продаж, позика (грошей, продуктів, речей, худоби), найм, поклажа (депозит) речей, застава. Родинне право складалося зі шлюбного та спадкового. Існував інститут опіки з боку родичів, "добрих людей" та церкви. Норми карного права передбачали досить розгалужену систему класифікації (проти держави, церкви, особи, майна, моралі, родини). Система покарань ґрунтувалася головним чином на штрафних санкціях (віра та продаж). Офіційно смертної кари, побиття та тюрем не існувало. Але можна було вбити злодія на місці злочину, застосувати принцип таліону (кровну помсту) вбивством чи побиттям. Серед об'єктів правовідносин - рухоме і нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби. Суб'єктами були лише вільні люди - за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна. 35. Літературна творчість 10-13 ст. Слово о полку Ігоревім.Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання. З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури. Неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187рр.). Автор "Слова...", розповідаючи про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з великою силою звучить у "Слові..." ідея єдності руських князів, єдності руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатими містами, з повноводими ріками, безкрайніми просторами. "Слово о полку Ігоревім" є перлиною давньоруської художньої літератури.36. Умови культурного розвитку українських земель у складі ВКЛПриєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури. У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спіяв. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».У кінці XV століття в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гусата інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонниімена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII — XV століття не набули особливого поширенняЗ поступовим розвитком в XIV — XV століть торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництвавідбувалося розширення географічного кругозору людей. До того часу належить складання безлічі рукописних збірок, що містили справжні і докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є «Хождєніє за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив в1466—1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердженняхристиянства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV — початку XV століть Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. На Русі XIV — XV століть було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Черезсоціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування «другого пришестя» Христа. 37.Культурно-національне відродження на рубежі 16-17 століттяXVI-XVII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні даного періоду. Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні. У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у Львові було побудовано водопровід. Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації.  Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови.  Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. - XVII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури. У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво – самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови. Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.Просвітництво: роздана широка мережа початкових шкіл, Братського шкіл. Високого рівня викладання досягла острозька школа, де викладалися граматика, арифметика, астрономія, музика, грецька, Латинська, польська, слов'янський мови. Відкрита Києво-Могилянська колегія. Навчання тривало 12 років. Вивчали слов'янську, грецьку, Латинська, польський, богослов'я, риторику, граматику, арифметику, геометрію, астрономію, поезію, музику, філософію.Наука: створені навчальні посібники та книги з математики, мовознавства, філософії, астрономії, історії. У 17 столітті з'явилися медичні установи та лікаря. Удосконалилася техніка.Друкарство: І. Федоров заснував першу друкарню у Львові-1573г. Видано перший екнігі - Буквар і апостол. На початку 17 століття діяло близько 40 друкарень.Нові твори літератури: Коротка Київський літопис, Львівська, Острозька. Церковно-літературні твори (Києво-Печерський патерик). Полемічна література (більше 60 творів).Становлення української мови: Пересопніческое Євангеліє - одне з перших творів з елементами письмового української мови.^ Архітектура і мистецтво: розвивається оборонне зодчество (фортеці, замкі.вали), почалося будівництво палаці. Поширилася готика в ЗУ і бароко. Удосконалювалася іконопис і фрески. Замість канонічних святих в ряд іноді включалися історичні українські персонажі. Розвивається гравюра на дереві, кам'яна скульптура (вапняк) для оформлення фасадів, іконостасів.Музика: високого рівня досягло хоровий спів, пісні, думи, церковний спів, багатоголосий спів. У 16 столітті були введені пятилинейной ноти. У 17 столітті Дилецький створив книгу по музично мистецтву. З'явилися оркестри при ратушах-капели. При капелах відкривалися музичні школи. 38.Культурно-освітня діяльність митців 17 століттяна початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.   Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.   Об´єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники. 39.Братства та їх роль у розвитку української культуриНаприкінці 16- на поч. 17 ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Братства – це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства – це світські організації, які відстоювали релігійні. Політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належить велика заслуга у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури. Найстаршим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки 16 ст. від 1585 р. його покровителем став князь  К. Острозький, а згодом  - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі. Організаційне оформлення Львівського братства збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками . Львівська братська школа – це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалось зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного трівіуму і квадривіуму, значна увага надавалась вивченню слов’янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу ознайомлюватись з досягненням західноєвропейської науки та літератури. Слідом за Львівською братською школою почали з’являтися навчальні заклади і в інших  містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Перемишлі. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були пiд захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братсва i школи головним було саме створення школи. Першим  ректором  школи  був:  колишній  ректор  Львівської братської школи І.Борецький (1615-1618), згодом Мелетій  Смотрицький  (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін. Школа перебувала пiд постійною опікою видатних політичних i культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Iвана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, якi взяли активну участь у реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632 р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половинi XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.  Програми  братських  шкіл  мали  релігійний  характер  і  передбачали вивчення   мов   (грецької,   латинської,   польської,  старослов'янської), філософії,  риторики,  граматики.  Викладачі   школи   стояли   на   обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.  При братських   школах   створювалися   бібліотеки.   У бібліотеці  Львівської  братської  школи  було  9   різних   видань   творів Аристотеля, повна збірка творів Платона, інші філософські трактати. Пересопницьке євангеліє - визначна  пам'ятка  староукраїнської  мови. Переклад  євангелія  "простою мовою",  розпочате  1556   в   монастирі   на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському  місті  Пересопниця  (тепер  село Рівенської обл.). В цьому євангелії виразно  відбито  фонетичні,  граматичні та лексичні риси живої української  народної  мови  16  ст.  зберігається  в Національній   науковій  бібліотеці   ім. Вернадського.   Після    утворення незалежної України застосовується при прийнятті  присяги  нового  президента України після його обрання. Зараз  розглядається  питання  про  його  масове видання.  В  1576 р.  в  Острозі  було  створено культурно - освітній центр під патронатом Костянтина Острозького (1626-1608). Центр складався з колегії , або “триязичного ліцею”, - словяно-греко-латинської академії, що отримав таку назву з 1583 р., друкарні та науково-літературного гуртка. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький.  Він  брав активну  участь  у  виданні  І.  Федоровим  Острозької  біблії. До Острога приїздить грек  Кирило  Лукаріс. Він викладав в Острозі припускається що він був ректором колегії після Смотрицького,  математик і астроном,  професор  Краківського  університету  Іоан  Лятош,  брат  Северина  Наливайка  публіцист та філософ Дем'ян Наливайко. Острозьку  колегію закінчило  чимало  видатних  людей  тодішньої України:  Петро Сагайдачний,  Йов  Борецький,  Северин Наливайко   та   ін. Програма колегії передбачала  заняття  з  граматики,  діалектики,  риторики, арифметики,  геометрії,  астрономії,   музики,   грецької,   латинської   та старослов'янської мов. В історії української освіти Острозька  колегія  мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри  для  братських  шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка  потім  посідала  значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі,  у  культурному  житті України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя  К.Острозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в  її приміщеннях єзуїтську колегію.

40.Стан української культури в 18 ст.У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими таким самими церковними книгами виправляти перед друком «дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было». Ніяких же інших книг, ні попередніх, ні нових видань без дозволу Духовної колегії не друкувати.Отже, була заведена цензура, всі рукописи Київська лавра мала «для свидетельствования присылать в Московскую типографскую контору». За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи.У 1769 р. Лавра просила дозволити надрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати.  царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую Россию к рукам прибрать». На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка.  Видатним, феноменальним явищем української науки та літератури XVIII ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився у сім'ї бідного козака на Полтавщині. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії, знав декілька мов. До 1769 р. викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через непорозуміння з церковною верхівкою змушений був залишити це заняття і став мандрівним філософом, народним учителем. Основні його твори: «Наркісс», «Діалог», збірка поезій «Сад божественних песней», збірка байок «Басни Харковскія».У першій половині XVIII ст. в Україні складається оригінальний архітектурний стиль — українське бароко, яке характеризується застосуванням яскравого орнаменту, барвистої кераміки, ліпних оздоб. У XVIII ст. спостерігається відтік української інтелігенції до Росії. Це було пов'язано як з об'єктивними (складні політичні та соціальні умови життя в Україні у зв'язку з колонізаторською політикою царизму), так і з суб'єктивними причинами (намагання зробити кар'єру в центрі імперії). Завдякі діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючі діяльності таких митців Як І. Карпенко - Карий, С.С. Гулака - Артемовського, М. Кропивницького та інших. У цею Період булі напісані твори, які стали класиків української літератури. Тобто, можна з впевненістю Сказати, Що цею Період БУВ періодом формування української нації, створів підгрунтя для національно - культурного відродження на початку 20 Століття.  41.Національно-культурний розвиток України на рубежі 18-19 ст.Кінець ХVIII –XIX століття були надзвичайно важливим етапом у розвитку української культури. Поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу , а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередній, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, культури, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.Культурне життя на Україні великою мірою визначалось розвитком літератури. Творчість П.Гулака-Артимовського, Е.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка свідчили про формування нової української літератури. з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько - російське мовне єднання.  Також в цей період відмічались зміни й в архітектурі. Замість пишності й розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали в Україні, переважно були її випускниками . Це І.М.Сошенко, Д.І.Безперий, Т.Г.Шевченко та ін. Також в цей період розвивалась традиційна галузь народної культури на Україні це – декоративно-прикладне мистецтво. Люди завжди прагнули прикрашати своє житло, одяг, речі домашнього вжитку. Зродившись у формі індивідуальних ремісничих занять , ця галузь поступово набирала промислового значення і переросла у капіталістичну мануфактуру, згодом фабрику. В першій половині XIX ст.. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (заводи), текстильні підприємства, багато промислово-художніх майстерень. Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. осередком розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети де багато уваги приділялось вивченню нотної грамоти і теорії музики. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків. На таких київських ярмарках влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради. Схарактеризувавши основні галузі української культури, слід зазначити, що в цей період – період розвитку нової літератури, спостерігалось помітне посилення її органічної єдності з людиною, яка є творцем духовних цінностей і сама культурно зростає у процесі діяльності. 42. Формування нової літературної мови І. Котляревський Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову. Прикметно складовою творчості І. Котляревського є запозичення літературніх задумів у інших авторів и перероблення їх у досконалішому вігляді. Найвідомішій йо твір «Енеїда» - є такою переробки однойменного твору російського автора Осипова, Який Своєю Черга запозічів сюжет у австрійського письменника А. Блюмавера. Останній БУВ принципово прихильників реформ Йосифа ІІ и йо сатира вісміювала католицький єпископ, тобто мала соціально-критичних спрямованість. Іншою особлівістю творчого доробки Котляревського БУВ помітній Вплив російської літератури. Сюжет «Наталки Полтавки» навіяній творами російського автора О. Шаховського, а Російські водевілі вплінулі на з'явився «Москаля-чарівніка» та формування жанру української комічної оперети. Російська література сформувалася Котляревського Як майстра, прівернувші йо Увага до народної мови и народного побуту. Творчiсть I.Котляревського була направлена на вiдтворення й iнтерпретацiю буденного свiту українця шляхом побудови можливої на той час моделi. Реалiзуючи її, письменник розкривав тим самим свою iндивiдуальну аксiологiю, своє творче "я", здатне наприкiнцi XVIII - поч. XIX ст. оживити мовну платформу - заговорити до народу його мовою й дати можливiсть тим, хто заперечував сам народ, його мову, культуру, зрозумiти, що кожна нацiя має перспективу й майбутнє. Саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, «додатковість», відсутність або недорозвиненість окремих функціональних стилів, уникання церковнослов'янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. Якщо нова російська літературна мова творилася шляхом генетичної наступності - шляхом русифікації церковнослов'янської мови, то нова українська літературна мова в Російській імперії творилася, особливо після Котляревського, за моделлю західнослов'янських мов - шляхом одриву та відштовхування од сакральних контекстів і сфер вживання. Саме Котляревський створив нову українську національну ідентичність за структурною моделлю «доповнення» імперської ідентичності: національно-політична свідомість утверджувалася як варіант місцевого чи регіонального патріотизму, що додається до патріотизму загальнодержавного, звідси й парадигма національної літературної мови як додатку до «великої», загальноімперської літературної мови, а нової літератури як словесності для «домашнього вжитку» освіченою частиною народу чи для розваги місцевого та петербурзького панства. ^ 43. . Винекнення та поширення писемності і освіти у східних слов'янПисемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності. На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.^ 44. Творчість діячів культури України сучасного періоду. Ліна Василівна КостенкоТворчість Ліни Костенко — приклад шляхетного служіння поезії. І докір тим, хто свою іскру божу послідовно глушив марнослів'ям кон'юнктури.В. БазилевськийПоетка Ліна Костенко — наша су­часниця, як митець вона «вписана» у свій час. її творчість стала небуден­ним явищем сучасної української по­езії, явищем, яке на наших очах помітно впливає на весь її подальший розвиток. Увібравши в себе націона­льні ідеали й найкращі риси живої народної мови, ідейною вагомістю, образною довершеністю вона підно­сить українську літературу на рівень найліпших зразків європейської ху­дожньої творчості. Національні про­блеми, які досягли в поезії Ліни Кос­тенко найвищого ступеня узагаль­нення, проникають у свідомість читача, викликаючи активне співпе­реживання.Творчість Ліни Костенко не розме­жуєш на інтимну та громадську: на­стільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним.  В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компроміс-ності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літератури, стаючи духовно-суспільним чинником. Філософічність і психологізм поезії Ліни Костенко Початок літературної діяльності Ліни Василівни Костенко припадає на роки коли митець змушений був творити лише в межах «соціалістичного реалізму», коли в літературі домінував тотальний мажор. У ліриці ж Ліни Костенко найчастіше звучать ноти «від імені болю». Демонстративно обравши собі місце на узбіччі офіціозного літературного процесу, підкреслено байдуже сприймаючи і моду, і «погоду», вона без будь-яких зусиль з перших своїх творів здобула визнання, стала улюбленим поетом студентської молоді та інтелігенції. ^ 45. Т.Г. Шевченко і проблеми самоутвердження української націїРозвиток української культури другої половини XIX ст, відбував-ся під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. Однак щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступ- них поколінь діячів культури, спрямовані на консолідацію усіх інтелекту- альних можливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янських народів Російської імперії здійснювалася інкорпорація в «єдиний ро-сійський народ». У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, біло- руси значилися під однією назвою «русские».46. Образотворче мистецтво в Україні в 19ст.Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичнішим. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»). Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і впортретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро,ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію. Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України:М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художникаК. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу. Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості  С. І. Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля,Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

^ 47.Особливості духовного розвитку культури українського народу на рубежі 19-20ст.На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. У другій половині ХІХ ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватися в громади, що займалися національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. У ХІХ ст. успішно розвивалося українське меценатство. В цей час знайшлися люди – українські патріоти, які власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, П.Сагайдачний, П.Могила, І.Мазепа. Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (Підросійської ) України мало великий вплив на інтелігенцію Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею парафіяльні та повітові школи були перетворені на початкові народні училища, а гімназії були поділені на два типи: класичні і реальні. Глибокі зміни в системі вищої освіти українців пов’язані зі створенням університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в Харкові за ініціативою вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав чотири факультети, на яких спочатку навчалося 65 студентів, через п’ятдесят років – близько 500. У 1834 р. відкрився Київський університет св.Володимира, в 1865 р. – Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тисяч.^ 48. Національно-культурний рух на західноукраїнських землях 19 ст.Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу. За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство. На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення.  Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленнібюрократично-поліцейськогорежиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиціасиміляціїукраїнського населення.Починає набирати значення національна мова,історія, література іфольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолилогреко-католицьке духовенство.Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників. У 30–х роках ХІХ ст. український національний рух на західноукраїнських землях став поступово переходити у наступний, культурницький етап. Його уособленням стала утворена у Львові «Руська трійця» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету. Самедіяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинівпоступово набула рис літературної української мовиі стала впроваджуватись у повсякденний вжиток. Невдала спроба видання першої збірки українською мовою не зупинила гуртківців. Наступним кроком стала підготовка 1834 р. нової збірки під назвою «Зоря». Альманах містив народні пісні, твори самих гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Незважаючи на перешкоди, трійчани продовжували свою шляхетну справу і шукали інших можливостей для видання творів. Вони вилучили зі збірки «Зоря» ті твори, які своїм змістом найбільше дратували цензорів, і змінили її назву на «Русалка Дністровая». Потім Я.Головацький домовився зі своїми друзями, прибічниками слов’янського відродження, про видання збірки у Пешті (тодішній столиці Угорщини) накладом 1 тис. примірників. Альманах «Русалка Дністровая» вийшов друком 1836 р. Це була перша книжка українською мовою на західноукраїнських землях. Її поява викликала невдоволення у Відні та Львові. Увесь наклад «Русалки Дністрової» було конфісковано і знищено. Врятувати пощастило лише 200 екземплярів, що їх трійчани встигли розпродати, подарувати друзям або залишити для себе. Видання «Русалки Дністрової» стало своєрідним підсумком діяльності «Руської трійці».Через постійні утиски й переслідування гурток розпався. 49. Культурні процеси в Україні 20-30 рр. 20 ст.У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. Позитивних явищ у 20-х - на початку 30-х рр. все ж було чимало. Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати. З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов'язковою, а в 1932-1933 рр. було взято курс на обов'язкову семирічну освіту. Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932-34 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником. У 20-х - на початку 30-х рр. активно розвивається література. У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань ("Плуг", "Гарт", "Ланка", ВАПЛІТЕ, "Молодняк", "Аспанфут", "Нова генерація" тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи. Активізувався розвиток прози, сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалері-дзе. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: "Микола Джеря" (1927), "Борислав сміється" (1927), "Фата моргана" (1931). Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894-1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями ("Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Щорс", "Арсенал", "Земля" та інші.). Українська архітектурапочатку XX ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення (будівлі медичних і освітніх закладів, житлові будинки тощо), зверталися до традицій народної дерев'яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер'єрах.50.Пам`ячники та діячі культури Вашого краюІсторія одеської міської скульптури має понад 180-літній вік. Так, один із перших міських пам'ятників, що й нині є символом Одеси — засновнику міста, другому після де Рібаса його градоначальнику дюку Рішельє роботи славетного українського скульптораІвана Мартосавперше було встановлено22 квітня1828року. ПротягомXIX століттяу місті з'явилась ще низка пам'ятників, що прославляла «батьків» Одеси. У повоєнний час у Одесі, якмісті-герої, було споруджено низку помпезних меморіалів, стел і пам'ятників на вшанування перемоги СРСР уДругій Світовій війні, зокрема відзначення бойової звитяги на морі, в т.ч. іпотьомкінцям. У різний час у Одесі було встановлено чимало пам'ятників і погрудь класикамукраїнськоїтаросійськоїлітератур— Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Олександру Пушкіну, Льву Толстому (деякі з них бували у місті, а інші — протягом тривалого часу мешкали у ньому). За незалежності України (від1991року) Одеса збагатилась низкою оригінальних пам'ятників і скульптурних композицій, зокрема й авторства відомих російських скульпторів Е. Нєізвєстного і З. Церетелі, пам'ятником на честь «рятівника» міста— апельсина, а також пам'ятником відомому одеситовіЛ. Утьосову, деякими пам'ятними знаками з приводу трагічних подійнаціональної історіїХХ століття(Війна в Афганістані 1979-1989,Чорнобильська катастрофатощо). На сучасному етапі (2000-ні) Одесу не оминула т.зв.«війна пам'ятників»— у частини громадян існують протести і незадоволення з приводу відновлення пам'ятникаросійській імператриці Катерині ІІта можливого спорудження пам'ятникаГ. Потьомкіну; деякі з існуючих пам'ятників піддаються актам вандалізму, як з боку проросійськи, так і проукраїнськи налаштованих громадян.Киріа́к Костянти́нович Костанді́(*21 вересня (3 жовтня)1852,Дофінівка, нині в складі Одеси— †31 жовтня1921,Одеса)— український маляргрецькогопоходження. АкадемікПетербурзької академії мистецтв(1907). Навчався 1870—1874 вОдеській рисувальній школі. Закінчив 1882Петербурзьку академію мистецтв(був учнемМихайла Клодта). Член товариства передвижників від 1897. Член-засновник Товариства південноросійських художників, 1902—1921 — його голова. Після його смерті деякий час (1922—1929) це було товариства імені Костанді. Був одним із засновниківОдеського музею мистецтв(1898—1899) та його директором від 1917. Від 1885— викладач Одеського художнього училища. Серед учнівІсак Бродський,Митрофан Греков,Олексій Шовкуненко,Іван Шульга. Костанді створив картини побутового жанру, зображував побутові мотиви на пейзажному тлі, здебільшого Одеси та її околиць, малював пейзажі, писав також портрети. Найвідлміші з його творів : У хворого товариша» (1884).,«В люди» (1885).,«Гуси» (1888).,«Старенькі» (1891). В Одесі є вулиця названа на честь відомого художника.^ 51. Діяльність митців культури України в 50-80 рр. 20 ст.Лібералізація радянського режиму після смерті Сталіна створила сприятливіші умови для розвитку культури. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти. Розширялася підготовка фахівців у системі середньої спеціальної і вищої освіти, особливо з інженерних спеціальностей.Тривав розвиток науки. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях, кібернетики. Атмосфера «відлиги» створила сприятливі умови для розвитку літератури і мистецтва. Продовжували плідно працювати митці старшого покоління: П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра. На перші позиції в прозі вийшли М. Стельмах і О. Гончар. З'явилася ціла плеяда молодих поетів і прозаїків, які отримали назву «шістдесятників» (за назвою років активізації їх діяльності). До них належали Д. Павличко, І. Драч, В. Симоненко, Л. Костенко, Г. Тютюнник, В. Стус. Вони виступали за гуманізм, свободу самовираження, національно-культурне відродження України, про ти лакування радянської дійсності. Проти них влада застосовувала різноманітні репресії, їм забороняли друкуватися. У зв'язку з цим у 60-ті роки з'явився і згодом поширився самвидав: система розповсюдження офіційно не визнаної або забороненої літератури, у тому числі й політичної. Ці твори передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофони, переписувались від руки і читалися тисячами людей. Дещо пожвавилося у 50-70-ті роки театральне життя. У 50-ті роки в Україні діяло 70, а в 80-ті роки — близько 100 професій них театрів. Провідними театрами України є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери й балету ім. Т. Шевченка. У них працювала ціла плеяда талановитих акторів: А. Роговцева, Б. Ступка, А. Гашинський, співаки Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Серед драматургів провідну роль відігравали М. Зарудний, О. Коломієць. Значного розвитку набуло кіномистецтво. Щорічно випускалося до 20 художніх фільмів. Серед найвідоміших кінофільмів «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «У бій ідуть лише «старики» Л. Бикова. У 70-ті роки почався швидкий розвиток мультиплікаційного кіно. Серед найпопулярніших — серія про пригоди козаків. Про те репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним. З початку 50-х років в Україні почало розвиватися телебачення, яке поступово стало відігравати дуже суттєву роль у політичному та культурному житті населення. Перша телевізійна пере дача відбулася 5 листопада 1951 p., її дивилися лише у 150 квар тирах киян по чорно-білих маленьких телеприймачах. Успішно розвився пісенний жанр музичного мистецтва. Велику популярність здобули в цей час естраді співаки С. Ротару, Н. Яремчук. Звузилась сфера функціонування української мови. Між 1969 і 1980 pp. частка журналів, що виходила українською мовою, знизилась з 46% до 19%. Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми об разами, скільки політичними категоріями. Таким чином, у 50-80-ті роки культурне будівництво мало певні успіхи, але з кінця 60-х років розвиток культури загальмувався, панувало «всезаборонство», ідеологічний диктат, русифікація, існували суттєві обмеження для поступу української національної культури.

52. Стан української культури на рубежі 20-21 ст. перспективи розвитку Після початку проведення політики перебудови, гласності и демократизації в Україні відбувається Широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х РОКІВ в умів піднесення національної самосвідомості, становлення демократії Багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політічне життя. У 1989 р.. Було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, Метою Якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти и самобутності мови. Відбувається Справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкріває свою Історію, проходять шірокі діскусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-Німецький Договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр.. Друкуються раніше заборонені книги, віходять на екрані фільмі. Встановлюються Перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України. Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною державою демократично, почали радікальні реформи. Головною особлівістю сучасного періоду можна вважаті йо перехідній характер. Ми можемо Говорити про ті, Що в суспільстві склалася нова соціокультурна сітуація, Яка характерізується іншімі соціально-економічнімі Умова, формами власності, характером стосунків Між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в Наші Дні ОТРИМАНО національна культура. У тієї ж годину серйозно впліває на ВСІ сфери суспільного життя економічна криза, Яку пережіває наша Україна в кінці ХХ століття Одним з найважлівішіх для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р.. Верховною Радою БУВ ухваленій «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови Як державної закріпіла Конституція України. З Прийняття нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже віявіло Багато труднощів, які стоятимуть на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72% населення РЕСПУБЛІКИ, середа них рідною українську мову назвали 67%, Російська мова переважає на сході України, в Криму. Альо Дуже показовім є уявлення росіян в Україні до української освіти своїх ДІТЕЙ - за данімі американського соціолога І. Бремера (1994), 54% росіян у Львові и 65% у Кієві згодні з тім, щоб їхні діти навчаюсь в українських школах и Майже ВСІ Росіяни у Львові та Кієві (Відповідно 96 та 91%) візнають, Що їхні діти повінні вільно володіті русски мовою. У Сімферополі так думають 54% росіян. Це по суті говорити про підтрімку процесу еволюційної українізації неетнічнімі українцямі.Фінансові Проблеми перешкоджають збільшенню тіражів українських книг, комерційна література в основному привозитись з России. Тобто очевидно, Що для успішного розв'язання проблема не Досить адміністратівніх заходів, а Потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна Підтримка. Скорочуються тіражі книг. Оптимальним Показники вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на Рік. ЯКЩО в 1991 р. в Україні цею Показники станови 3,6, то в кінці 90-х - 0,99. Населення значне мірою позбавлений можлівості читать періодіку (зараз в Україні Тільки близьким 8% сімей передплачують газети або журнали).У 1999 р.. в більш Ніж 60% середніх навчальний закладів викладання здійснювалося державною мовою, за вінятком декількох регіонів. У сістемі середньої освіти зниклого одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток ОТРИМАНО Нові види середніх навчальний закладів з раннього профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтрімкі обдарованих ДІТЕЙ. У 2000 р. почато Перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає сістемі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансовіх труднощів, вчителям нерегулярно віплачується зарплата. Практично зниклого система професійного навчання, оскількі промисловість неспроможності фінансуваті ПТУ. Масово закрилися Дитячі садки. Реформується система віщої освіти. Для підвіщення її рівня введена система акредітації. Найбільші Навчальні заклади отримуються статус Національніх. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційніх вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інстітутів, академій, УНІВЕРСИТЕТІВ зросла Майже вдвічі. За роки Незалежності розшіріліся культурні контакти з різнімі країнамі. Це сталося завдякі роботі різніх міжнародніх фондів, можлівості поїздок, спільнім проектам. Були відані твори письменників, які працювала в еміграції, з'явилася перекладних література провідніх ЗАКОРДОННИХ історіків-українознавців (у 1993 р. Українознавство вікладалося у 28 універсітетах и ​​коледжу США и в 12 універсітетах Канади). Попро Фінансові та Інші труднощі розвівається українська наука. Україна бере участь у найбільшіх міжнародніх програмах Століття, Наприклад, космічніх програмах «Морський старт», «Глобалстар». А кож у космічніх програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктіді. У тій же година на науковому потенціалі Дуже серйозно відбіліся економічні проблеми. Реструктурізація Управління економікою, Перехід одних підпріємств у приватну власність, збітковість інших негативно позначені на галузевих наукових и проектних інстітутах. Державне фінансування науки скороти в Чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка и виробництво НЕ налагоджуються. Погіршення умов життя и роботи стало головним причиною того, Що в 1992-1996 рр.. за кордон віїхалі тісячі наукових співробітніків. З'явилося розділення культури на елітарну и масово. Україна зіткнулася з таким явищем, Як амеріканізація культури, Що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власним фільмів однозначно скорочене), популярної музики, літератури. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тім паче які-небудь поїздкі стали недоступними. У зв'язку Зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е Місце в світі, а Понад половина населення живе ніжче Межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладнення екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниженя народжуваності. ^ 53. Діяльність української діаспори в сфері культури Українська діаспора своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, а також надає посильну допомогу історичній батьківщині. Тому налагодження, розширення й зміцнення зв’язків з українською діаспорою – першочергове завдання материкових українців. Перш за все це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси української держави й української діаспори цілком збігаються. Строката й багата література письменників української діаспори, яка створювалася протягом XX століття вихідцями з Україною. Серед найбільш яскравих її представників - Іван Багряний, Василь Барка, Богдан Бойчук (на укр.), Віктор Домонтович, Улас Самчук та багато інших. Квітка Цісик (англ. Kvitka Cisyk; * 4 квітня 1953, Квінз, Нью-Йорк - † 29 березня 1998, Мангеттен, Нью-Йорк) - американська співачка українського походження (сопрано), віконавіця українських народних и популярних пісень. Віконувала заголовні пісні у фільмах, виступала на американського телебаченні (у рекламі); співала у Гентській опері (Бельгія), фільм «You Light Up My Life» (1977), в якому вон віконувала пісні, здобувши «Оскар». З 1982 року и до самої Смерті Квітка Залишани єдінім голосом компанії «Ford Motor Company». Була найпопулярнішою віконавіцею рекламних джінглів у США. Квітка Цісик більш відома за межами своєї етнічної Батьківщини, Ніж в Україні ^ 54. Український модерн та його сучасний станУкраїнський модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури. У музичній ділянці композитори – послідовники М. Лисенка – К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, Ф. і Я. Якименки, О. Кошиць, В. Барвінський створили високомистецькі зразки української хорової музики та обробок народних пісень. У ділянці театрального мистецтва поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського і І. Тобілевича, Д. Гайдамаки, О. Суходольського у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920). Своїми драматичними творами на теми з давньої історії Леся Українка включає твори і реалії світової культури в контекст української. У літературі народжуються суголосні з європейськими напрямки імпресіонізму (М. Коцюбинський), експресіонізму (В. Стефаник), неоромантизму і модерну (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський). В архітектурі домінуючою була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму (Будинок учителя в Києві, колишній Педагогічний музей; бібліотека університету). У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов’язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму (“будинок з примарами” в Києві архітектора Городецького). У живописі О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності – до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу – до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”).^ 55. Шістдесятники та їхній внесок у розвиток культуриШістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші. Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів:  Т.Шевченка,  І.Франка,  Л.Українки,  М.Куліша,  Л.Курбаса; виступи у пресі тощо. Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці. Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство. Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В.Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Р.Іваничук, І.Калинець, Г.Кириченко, Ліна Костенко, Б. Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В.Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, В.Зарецький, В.Кушнір, Г.Севрук, Л.Семикіна; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Л.Осика; перекладачі Г.Кочур та М.Лукаш. Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів. В Україні також проводилися виставки "самвидаву", робіт художників того часу, видаються твори письменників.5. Явище масової культури в сучасних умовах України(1 вариант)^ Ма́сова культу́ра (або по́п-культу́ра, популярна культу́ра) — культура, яка популярна та переважна серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті ілітературі) — контрастуючи з «елітарною культурою». На сьогодні масова культура вже стала формою глобальної психотерапії загальнолюдського значення. Фільми "Голівуду" мали саме такий ефект для США 90-х років — часу "Великої депресії"; радянські фільми (наприклад, талановиті фільми Г. Александрова, що творили радянський варіант Попелюшки — дівчини, що з бруду виходила у зірки ("Волга-Волга" тощо)) теж компенсували значною мірою соціальне і фізичне перенапруження народу в 30—40-х роках. Різновидом масової культури є так звані культові тексти, які часто продукують інтертексти (анекдоти про Чапаєва, Штірліца тощо).  (2 вариант) Масова культура -це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною. Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда. Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo - край; від фр. marginal - побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.   Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер.  Важко та й не потрібно перераховувати всі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він, продукт сучасної масової культури? По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов´язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру в розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок "бальзаківського" віку - мелодрама, для чоловіків - бойовик, для домогосподарок - "мильна опера" (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х роках супроводила реклама мила та пральних порошків). Хочеш розважитись - комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня - трилер (від англійського trill - тремтіти), для інтелектуалів - детектив та кросворд.   По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів XIX ст. та їх послідовників. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких - ерос, страх, агресивність. Усе це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій примітивній формі, як це тиражується в сотнях сучасних романів та серіалів. Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність - банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch - несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект).

57.Феномен української радянської культури 60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це —десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих«шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. На початку 60-х рр. було усвідомлено відставання Радянського Союзу від провідних західних країн. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань. На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих коллег. Кращі представники української культури намагалися зберегти її самобутність та національний колорит. У літературі панував метод соціалістичного реалізму, на позиціях якого лишалися Стельмах, Бажан. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були: О. Гончар, Л. Костенко, І. Драч, В. Стус. Також за «націоналізм» та «антирадянщину» поетів позбавляли можливості друкуватись, виключали зі Спілки письменників України, позбавляли волі. У музичному мистецтві збереглися національні традиції: державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. Вірського. 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Плідна праця композиторів П. Майбороди, О. Білаша; розквіт таланту оперних співаків: Г. Ціполи, Д.Гнатюка, А. Мокренка. Також особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Найкращими фільмами були «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Захар Беркут»  Л. Осики,  «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Ільєнка. У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика. З’являлися справжні твори монументального мистецтва ─ пам’ятник Л. Українці, музей В. Леніна, пам’ятник Т.Г. Шевченку в Москві. Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптори І. Гончар, художники Т. Яблонська, М. Дерегус та В. Шаталін. Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми О. Довженко "Україна в огні", С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.58. Творчий доробок О. ДовженкаОглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості. О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином. Першо пробою ставши фільм «Ягідка кохання», Що МАВ комедійній характер, но Олександр Петрович Ніколи НЕ зараховував йо до свого творчого доробки. Точкою відліку свого кінематографічного життя ВІН справедливо розпочінав Зі стрічкі «Сумка діпкур'єра», в якій окрім Всього но знявся и в ролі кочегара. У 1928 році ВІН за сто днів знімає фільм «Звенигора» - Історію українського народу від давнини до сівої сучасностіНаступною роботів О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через Рік, у 1930 р.., На екрані вихід неперевершеній шедевр світової кінокласікі - « Земля ». Цей фільм - Гімн життю - Було названо Серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів и Народів. Фільм, у якому О. Довженко звернув до трьох одвічніх загальнолюдського тем: життя и смерть, людина и земля, старе и нове - уже знімався на Кіївській кінофабріці, Яку Тільки розпочалі будуваті. У цею годину на її теріторії Довженко и закладає Свій знаменитий сад. Напередодні Війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою - народ у війні. За Цю роботу митець БУВ удостоєній Державної премії СРСР. З початком Війни змінюється і життя О. Довженка. ВІН добровольцем іде на фронт захіщаті рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Червона зірка», «Известия». Пише серію оповідань. У 1943 році на екрані вихід документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з'являється но одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після Війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році - стрічку «Мічурін».На початку п'ятдесятих РОКІВ великий режисер в основному займається педагогічною та викладацький роботів в Інстітуті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна». Сповнений творчих планів, О. Довженко Раптовий помірає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят Третій Рік ... Вже після йо Смерті вихід Вибране О. П. Довженка, дознімаються дружиною Ю. Солнцевою «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році за Сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженку посмертно прісуджується Ленінська премія.  Довженко також написав такі твори як: Воля до життя,Зачарована Десна (кіноповість),Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм),Мати,Ніч перед боєм,Повість полум'яних літ,Нащадки запорожців (драматична поема),Україна в огні (кіноповість),Поема про море  (кіноповість), Антарктида  (кіноповість), Життя в цвіту (п'єса). ^ 59. Культура українського народу в контексті європейської культури 61. Український постмодерн Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище, що значною мірою визначило загальний стан у сфері духовності останньої чверті XX століття, приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Постмодернізм (лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізмутУкраїнський постмодернізм почав розвиватись ще в умовах радянського соцреалізму, його започатковували тогочасні представники андеґраунду — зокрема, київської іронічної літературної школи (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев’янський). Перші українські постмодерністи себе такими не вважали, аж коли постмодернізм утвердився на Заході, почали себе з ним ідентифікувати. Як бачимо, український постмодернізм зародився в політично складних нестабільних умовах, а розвивався у час, коли культура і соціум приходили до нормального стану, а саме у період здобуття Україною незалежності.Характерними рисами постмодернізму є:

• Орієнтація постмодерної культури і на «масу», і на «еліту» суспільства.

• Суттєвий вплив мистецтва на позахудожні сфери людської діяльності (політику, релігію, інформатику тощо).

• Стильовий плюралізм.

• Широке цитування у своїх творах мистецтва попередніх епох.

• Іронізування над художньою традицією минулих культур.

• Використання прийому гри під час створення творів мистецтва.

Постмодернізм – не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні науковці говорять не лише про «постмодерністську творчість», а й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо. Необхідно розрізняти постмодернізм як культурологічний феномен, постмодерністський менталітет, спираючись на який, можна по-новому оцінювати явища і факти сучасного і минулого; і термін, яким визначають мистецтво певного ґатунку. Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», принцип гри. Загальне осміяння і глузування над усім є тотальною іронією. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму – це завжди висміювання попередніх і неприйнятих форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. В українську літературу постмодернізм увійшов непомітно. У поезії він більш притаманний Е. Андрієвській, Р. Бабовалу, С. Гостиняку, у прозі – В. Медведю, Ю. Андруховичу, Є. Пашковському, О. Забужко.

62. Розвиток культури національних меншин в сучасній УкраїніВ добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. Усвідомлюючи, що культура є одним з найбільших надбань будь-якої нації, що вона – сутність нашої національної індивідуальності, своєрідності національного світобачення й світосприйняття, що це ключ до наших духовних таємниць, живлячий сік наших генетичних пракоренів, в Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам. На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом.З часу проголошення незалежності Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному, політичному та духовно-культурному житті держави представників всіх національностей, котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства. У країні послідовно розбудовується культурно мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України. На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське. Всі вони входять до Асоціації національно-культурних об’єднань України, Президентом якої є народний депутат України О. Фельдман. Мета діяльності асоціації – забезпечення прав національних меншин на рівні європейських та міжнародних стандартів. Прикладом плідної діяльності національно-культурних товариств в Україні може стати угорське культурне товариство у Львові, що нещодавно відсвяткувало свій 15-річний ювілей. За ці роки угорська громада створила власну недільну школу, кілька самодіяльних колективів, налагоджено постійні наукові і творчі обміни з історичною батьківщиною. Або ж Федерація грецьких товариств України координує діяльність 95 місцевих організацій. Десятиріччя відзначило Херсонське національне товариство “Еллада”.( воно об’єднує греків). Діяльність великої кількості національно-культурних товариств суттєво впливає на міжнаціональні відносини в Автономній Республіці Крим. З метою завершення формування німецької діаспори на півострові й створення умови для її життя й розвитку засновано Союз німців Криму. До його складу ввійшли німецькі громадські організації: земляцтво депортованих німців Криму, об’єднання німецької молоді краю “Югенд”, сімферопольське міське товариство кримських німців “Відергебурт” і культурний центр “Дойчклуб”. На півострові працюють сімферопольські міські громадські організації “Польський культурно-просвітницький центр ім. Адама Міцкевича в Криму”, “Єврейський дім”, Кримська республіканська громадська організація “Білоруська діаспора Криму” тощо. Діяльність у Криму значної кількості національно-культурних товариств є віддзеркаленням поліетнічного складу населення автономії. Закарпатській та Одеській областях. В ромському середовищі діють близько 80 громадських організацій, дві з яких мають загальнодержавний статус. Держава в різний спосіб допомагає народу Рома інтегруватися в українське суспільство. Широко популяризується яскраве і самобутнє ромське мистецтво. Значною подією в культурно-мистецькому житті українського суспільства став щорічний Міжнародний фестиваль циганського мистецтва “Амала”. Цього року у фестивалі взяли участь Г. Пєтухова, Дніпропетровський дитячий театр “Міро Їло”, гостя з Норвегії, володарка Оскара, Р. Удовикова, народна артистка Росії І. Морозова, М. Лєкарєв. Вийшов на сцену і оркестр Аушева з Македонії. Українських ромів представляли артисти театру “Романс”, переможець циганського фестивалю в Полтаві В. Жадан та популярні співаки Л. Сандуленко, П. Чорний, Д. Клімашенко. Голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Удовенко зазначив, що цей фестиваль має велике значення для єдності, духовного та економічного відродження ромського етносу, котрий багато вистраждав, пережив страшну війну, геноцид.^ 63. Сучасна музика в Україні: стан та перспективиСучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору, який представляє собою складний, і водночас унікальний, історично-культурний феномен. Пам'ять всіх минулих епох виражена пісенними мотивами та поетичними строфами. Україна славиться та пишається багатою національною пісенною скарбницею, яка є символом та душею талановитого українського народу. Любов та шана до народних видів мистецтв передавалась, в усному або письмовому вигляді, від покоління до покоління. З надзвичайною майстерністю та виваженістю музичних форм, створювались найкращі пісенні твори. Розмаїття пісенних жанрів є не лише свідченням мистецтва, але й акцентує увагу на тому, що пісня застосовувалась та примінялась в усіх сферах життя.Сучасна українська музика в деяких окремих жанрах підтримує обрядово-національний характер пісень. Велика мережа класичних музичних закладів, таких як: Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державний естрадно-симфонічний оркестр України, Державний академічний духовний оркестр України і багато інших продовжують свою творчість. Відповідно до сьогоденних умов життя, а саме політична, економічна, екологічна ситуація та власне, суспільні відносини людей, знаходять відображення в сучасній творчості. Це проявляється в усіх видах мистецтва: музика, література, театр тощо. Пісня є своєрідним відображенням дійсності або ж реакцією на події, що відбуваються. Сучасна українська музика є багатогранним, різностороннім явищем, яке увібрало в себе, як багатовіковий, національний характер, історію, філософію, так і світові музичні тенденції. З'являється все більше і більше різних гуртів та фольк ансамблів, які на сучасний лад виконують українські народні пісні. Даний жанр пісень користується нині популярністю, та є досить актуальним, в епоху відродження прадавніх національних традицій. Україна успадкувала від СРСР розгалужену систему освітніх і концертних музичних організацій, що перебувають у віданні Міністерства культури і туризму.  Станом на 2008 рік в Україні діють 9 національних і 2 державних колективи. З них 10 базуються у Києві, один — в Житомирі та в Одесі:

Академічна музика Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Нова музика в Україні. У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється також творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — також творами Ж.та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Експериментальна електронна музика представлена у творчості Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда,Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничкоВ Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), диригентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші.Популярна музикаНа сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших. Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. НаЄвробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку. Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші. Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» та «Менсаунд». Представлено в Україні також і мистецтводжазу — міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган. Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.^ 64.Мистецтво бароко в кульних процесах України 17-18 ст. Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.Архітектура. В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство. Особливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.Дух епохи бароко на Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску. Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури - архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства. Українське бароко 17 ст. називають "козацьким", тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку – європейського бароко, з другого - народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.^ 65.Романтизм в культурі УкраїниУкраїнський романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними дляромантизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захопленняфольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. У добу романтизму розквітла творчість Шевченка, суголосна ідеям і почуттям європейських романтиків Байрона, Гюго, Мюссе, Шатобріана, Міцкевича, Лермонтова, Козлова, романтичним мотивам Пушкіна. Шевченко виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку, як і його сучасники-романтики. Елементи усної народної творчості органічно впліталися у власні думи й слова поета, інколи він запозичував з народної пісні навіть окремі рядки. У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша (роман “Чорна рада”, поезії “Досвітки”), Ганни Барвінок (“Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), Олексія Стороженка (“Закоханий чорт”), Марка Вовчка (оповідання-казки “Кармелюк”, “Невільничка”, побутові оповідання “Козачка”, “Горпина”, “Сестра”), Ю. Федьковича (“Люба-згуба”). В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”).В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку (“Ой і зрада, карі очі, зрада”, “Сидить голуб на березі”, “Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ’яненка “Хусточко ж моя шовковая” зі “Сватання на Гончарівці”, п’єс С Писаревського (“Де ти бродиш, моя доле”). В інструментальній музиці романтичний стиль проявляє себе у більшій емоційній чуттєвості, індивідуалізації мелодизму, народній образності, що проростає фольклорними елементами і інтонаціями пісні-романсу. Це фортепіанні твори О. Лизогуба – романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації “Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького, зокрема його варіації “Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича (наприклад, обробка “Ой чия ти, серденько”), “Полонез” А. Данилевського. В українській музиці ХІХ ст. романтизм був провідним стилем, який набув найяскравішого вияву й нової якості у творчості М, Лисенка. Загальнокультурні тенденції національного відродження кінця ХУІІІ і впродовж майже цілого ХІХ ст. пов’язані з притаманним романтизмові розвитком національної літературної мови, втіленням народної образності, використанням народно-пісенних джерел, увиразненням національної специфіки у всіх ділянках і жанрах літератури і мистецтва. Виникнення й розвиток романтизму зумовлений як суспільно-історичними чинниками, так і еволюцією художнього мислення та образної системи. Світ постав перед романтиками в динаміці у безперервному русі та боротьбі суперечностей. Світогляд романтизму, вважаючи людину втіленням духовного начала, створив образ митця, який ставав пророком, а його поезія – божим одкровенням. Романтики надавали пріоритету інтуїції та почуттям над розумом, в них укріпилося нове розуміння мистецтва, відмінне від класичного принципу “наслідування природи”. Вони висунули концепцію мистецтва як сфери, що не відображає природу, а творить поруч з нею і в згоді з нею, підпорядковуючись тим же універсальним законам життя.

^ 66.Реалізм в літературі 19 ст.Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а такожфілософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.^ Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;•вільна побудова творів;•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.^ 67.Політика українізації, її суть та наслідкиМосква мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XII з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізаціі» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації». Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Якщо у 1922 р. українською велося лише 20% усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-І927 р. - уже 52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а у 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Частка вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла. Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову. Українською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття. Період «українізації» був часом розквіту різних літературних угруповань, до них входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстерністю вирізнялася група неокласиків — Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бург-гардт), Павло Филипович. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі. Поставлені Курбасом п'єси молодого драматурга Миколи Куліша «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем українського мистецтва. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематографа». Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної сфери. Вона викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства, наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня. Хоча «українізація» мала характер офіційної лінії, вона проходила не зовсім гладко. Центральне партійне керівництво намагалося звести її до на півзаходів. Його ставлення було двоїстим: формально воно підтримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами щирого українського почуття. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. Партійне керівництво особливо недовіряло українській інтелігенції. «Українізація» мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. У державних організаціях, показники впровадження української мови часто були фіктивними. Обов'язкові складання іспитів для державних чиновників раз по раз переносилися. Але, навіть склавши іспит зі знання української мови, значна частина чиновників продовжувала користуватися у важливіших справах російською. «Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військових керівників, технічної інтелігенції, священиків Російської православної церкви. Вони сприймали її як тимчасове явище. 2 вариант Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національноїавтономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.^ 68. Усна народна творчість в культурі УкраїниУсна народна творчість — словесна час­тина складних явищ народної культури, які нерідко поєднують у цілісному комплексі різні види й форми творчої діяльності (слово, музику, хореографію тощо). На означення таких явищ європейська наукова традиція пропонує термін фольклор, що в перекладі з англійської означає «народні знання, на­родна мудрість». Науку про усну народну творчість називають фольклористикою. Усна народна творчість — важлива час­тина національної культури. Вона є джере­лом пізнання історії народу, його суспільної свідомості, етичних норм та естетичних уяв­лень. Фольклор здійснив відчутний вплив на становлення й розвиток літератури. Народ­нопоетичні мотиви відіграли помітну роль у формуванні літературних сюжетів, а фольк­лорні теми, образи, персонажі використову­валися й переосмислювалися літературою упродовж всього її існування. Письменники завжди запозичували з народної творчості символіку, використовували і модифікували фольклорні жанри. У цілому народна творчість — явище багатовимірне. Важко переоцінити її пізна­вальне та виховне значення. Зберігаючи у сконцентрованій формі інформацію про різноманітні прояви життя етнічного колек­тиву, вона є яскравою і своєрідною версією духовної історії народу.Народні думи Українські народні думи відомі в скарбниці світової культури як оригінальні, самобутні музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Вони виконують думи речитативним заспівом, дещо подібним до художньої декламації.  Народні перекази та легенди Серед прозових жанрів фольклору легенди та перекази дуже продуктивні, особливо їхні усні варіанти, де фігурують події й факти громадського значення. Обидва жанри призначені для збереження в народній пам'яті й передачі майбутнім поколінням даних про історичне минуле.  Народні казки Неоціненне значення для розвитку фантазії та виховання у молоді ще з дитячих років таких рис, як чесність, справедливість, товариськість, гуманність, сміливість, мужність, мали здавна усні оповідання соціально-побутового, морально-етичного та героїчно-фантастичного змісту. Такі розповіді з часом отримали назву казок (від слова казати). За визначенням науковців, це один з основних і найпоширеніших жанрів усної народно-оповідальної творчості.  Народні байки Байка - невеликий алегоричний епічний твір повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Цей літературний жанр добре прислужився в алегоричному освоєнні культурно-побутової й етичної практики людей в різні періоди розвитку суспільства.  Пісні-балади Баладна скарбниця українського народу - одна з найбільших у світовому фольклорі. Сьогодні в ній відомі понад 300 сюжетних типів, не враховуючи великої кількості регіональних варіантів їх оприлюднення Історичні пісні Історичні пісні належать до найкоштовніших перлин поезії українського народу. В них знайшли відображення всі перипетії вітчизняної історії, вони розкрили перед світом кращі риси характеру наших людей: їхню працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту.  Соціально-побутові пісні Соціально-побутові пісні - це великий масив епічних народно-пісенних творів про економічні та політичні умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі.  Чумацькі пісні Чумацтво - своєрідний романтичний промисел українців, самобутнє явище світової соціально-економічної практики народу. Чумаками називали людей, що їздили волами у Крим по сіль, а на Дон і до моря за рибою, які потім продавали в містах і селах середньої смуги України та в Поліссі. Пісні січових стрільців Пісні січових стрільців - різновид українських народних козацьких пісень патріотичного звучання, виникнення і розвиток яких пов'язані з історією січового стрілецтва. За жанровими ознаками і системою образів вони майже ідентичні козацьким пісням. відмінність зумовили лише часові межі появи цих творів.  Пісні та романси невідомих авторів Поезія і пісня супроводжували наш народ впродовж усього історичного шляху. І слова, і мелодія народжувалися з одного джереиа - з душі людської, з безмежного світу її почуттів. На думку українського фольклориста Олександра Потебні, народнопісенна лірика з'явилася «внаслідок органічної потреби народу виповісти свої думи і сподівання, виплеснути наипалкіші емоції, мажорні й щасливі настрої, болючі відчуття соціальної несправедливості, передбачення розлук і фатальних втрат, непові орно щасливі миті втішних побачень і насолод».  Обрядові пісні Обрядові пісні - народнопоетичні вокальні твори, що супроводять побутові обряди в житті людей. Як і самі обряди, обрядові пісні відповідно до функціонального призначення мають свою класифікацію. Вони поділяються на календарно-обрядові, що виконуються у певні періоди року або під час певних трудових процесів, і па родинно-обрядові.  Народна драма Народні драми в Україні зародилися в надрах національних обрядів, де трудова діяльність, міфи, релігійні таїнства й елементи художньої творчості були злиті воєдино. Це був вид народного словесного й театрального мистецтва, в якому різні форми драматичного дійства виконувалися самодіяльними акторами чи масами ентузіастів і передавалися від покоління до покоління Пісні про кохання Сповнені особливої чарівності, пісні про кохання є вершиною народної поезії. Вони ввібрали в себе всю розмаїтість почуттів, усю і лисину людської душі. Своєю самобутньою мелодикою, природним гуманізмом українська народна пісня здобула симпатії практично у всьому світі. Колядки і щедрівки Новий рік завжди пов'язаний з мріями про краще майбутнє. Ці мрії та бажання здавна викристалізовувались у чудові поетизовані обряди - колядування, щедрування і засівання. У народних календарних обрядових величальних піснях - колядках і щедрівках -втілився одвічний потяг людей до статків, щастя, добра, краси, високої моралі.  Веснянки Веснянки - вид календарно-обрядової поезії у східних слов'ян, присвячений приходу весни. У Галичині їх називають гаївками. В Україні вони склалися як весняні ігри з хоровим співом і танцями, де органічно поєднані слово, мелодія і рух.

^ 69.НТР та її вплив на сферу культури Наприкінці 50-х рр. у індустріальних країнах розпочалася науково-технічна революція (НТР), яка означає поєднання науки з технікою і виробництвом; використання комп'ютерної техніки та перехід від машинного виробництва до автоматизованого, від механічних технологій до хімічних, біохімічних, фізичних; створення штучних синтетичних матеріалів; стирання граней між розумовою і фізичною працею. Суттєво підвищується у суспільстві статус кваліфікованих робітників, рівень їхньої соціальної захищеності. В зв'язку з цим в 60-80-х рр. розвинуті країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Наука стала продуктивною силою. У результаті політики ресурсо - та енергозбережень скоротилися суспільні витрати на виробництво сировини та електроенергії. Одночасно запроваджувалася комплексна механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва, використати їх у сфері обслуговування. На тлі структурних змін у виробництві спостерігається підвищення життєвого рівня населення. Радянський Союз випереджав інші країни у деяких провідних галузях науки і техніки, зокрема, у атомній енергетиці та космонавтиці. На кінець 60-х рр. впровадження комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів завершилося більш як на 300 промислових підприємствах України. Однак у цілому технічний рівень наших підприємств, продуктивність праці у промисловості та сільському господарстві відставали від деяких країн світу, що було обумовлено, перш за все, відсутністю на виробництві економічних стимулів до запровадження досягнень НТР. Нове керівництво, продовжуючи реформаторський пошук М. С. Хрущова, вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Газета "Правда" ще 1962 р. опублікувала статтю професора Є. Лібермана "План, прибуток і премія", яка була написана на основі аналізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу. На сторінках газети під час дискусії, розгорнутої навколо пропозиції вченого, поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання. Ця модель і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток. Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції. Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючих процеси: посилити централізм в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною – Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала. Отже, під час косигінської реформи правлячі кола зрозуміли, що неможливо прищепити окремі елементи ринку (рентабельність і прибуток) директивній економіці сталінського типу. Економічна реформа повинна була здійснюватися паралельно з політичною. Але це ніяк не влаштовувало компартійно-радянську олігархію. У 1971 р. проголошено гасло переводу радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі. Однак у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях дальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ГРЕС, декілька атомних електростанцій, у т. ч. Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ): видобуток вугілля – 27.5, залізної руди 51.3, виробництво сталі –36.3, доменного та сталеплавильного обладнання – 52.1, магістральних тепловозів – 95.1, цукру піску -52.4. В зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 60-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960- 1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази. До цього слід додати безгосподарське використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. чол. Як "неперспективні " припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і в містах трудящі спіткалися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо. Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнацій. Дедалі більше кризові явища поглиблювались під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та певний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти.

70. Розвиток системи освіти в сучасній Україні. Як відомо, освіта – один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навички, готувати нові покоління до життя, суб‘єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що постають перед людством. Сучасний стан освіти в Україні віддзеркалює соціально-економічний і культурно-історичний стан держави. Основним орієнтиром на шляху розвитку національної освітньої системи були й залишаються якість освіти і рівний доступ до неї для всіх громадян України, підвищення освітнього рівня молоді у нашій державі. Для досягнення цієї мети органам державної влади необхідно вдатися до змін у сучасній системі освіти, залучивши для надання серйозної допомоги в її реформуванні людей, які зацікавлені у здобутті освіти, здебільшого - це молодь.Змін у системі освіти, до яких вдалася б я, було б не багато, але вони допомогли б зорієнтувати учнів на правильний, більш свідомий вибір професії. На мою думку, необхідно змінити процес вивчення предметів, зробити його більш невимушеним, легким для сприйняття, використовуючи для цього різні психологічні прийоми та педагогічні методики ведення занять. Школи мають тісно співпрацювати з дошкільними закладами, адже саме з них починається процес свідомого становлення та формування дитини як особистості, яка займає певне місце у колективі. Для учнів молодшої школи заняття мають проводитися в ігровій формі, підготовлюючи дитину для засвоєння матеріалу. Для школярів другого ступеню було б доцільним створити експериментальні класи з індивідуально-колективним розкладом занять та окремим предметним листком для кожного учня. Сенс такого експерименту в нашій країні полягав би у вивченні декількох загальнообов’язкових предметів для всіх учнів певного віку, але основна маса знань здобувалася б школярами згідно з власними вподобаннями і планами щодо майбутньої професійної діяльності. Актуальним зараз є питання випускних іспитів, а саме нової форми їх проведення у вигляді зовнішнього тестування. На мою думку, необхідно провести дослідження тих предметів, які є основою для вступу у ВНЗ, згідно з результатами якого розробити тестові завдання для всіх напрямків навчального процесу, що вивчався у школі. Наприклад, для вступу на юридичний факультет доцільно розробити необхідні варіанти завдань з правознавства, за якими школярі складатимуть випускні іспити, адже саме цей предмет є основою професії юриста, а не історія, фізика чи математика. Окрім тестування з української мови я пропоную ввести ще один загальнообов’язковий вид завдань, що складатиметься з питань загального характеру, який визначить коло знань учня. Таке нововведення допоможе оцінити рівень знань за багатьма критеріями, зробити правильні висновки щодо здібностей і навичок школярів. Користуючись отриманою інформацією, педагог зможе належними чином організувати навчальний процес, зробивши зручним його засвоєння для всіх учасників.Ефективною є методика обміну навчальним досвідом, людьми, що вчаться, як між країнами, так і між навчальними колективами – класами, групами тощо. Мета таких заходів – розвиток навичок спілкування та вміння користуватися новою інформацією, навчити людину існувати у колективі, швидко пристосовуватись до змін, мобілізувати свої сили для нелегкого завдання - засвоєння знань.У процесі реформування навчальної системи необхідно враховувати попередній досвід як нашої, так і зарубіжних країн у вирішенні цієї проблеми. В Україні можна запровадити практику окремої системи освіти для кожної адміністративно-територіальної одиниці. Наслідком такого неординарного рішення стане розв’язок питання швидкості реагування органів влади на проблеми та нововведення, що є постійними атрибутами навчального процесу. Я вважаю, що органи державної влади мають враховувати думку молоді, адже саме майбутні покоління фахівців забезпечать Україні стабільний розвиток і визнання рівня якості нашої освіти у світовому науковому просторі. Беручи до уваги зауваження та пропозиції, висунуті небайдужими радниками, влада зможе реконструювати національну систему освіти, зробивши в ній акценти та виділивши головні аспекти, що задовольнять потреби найвибагливіших представників гільдії тих, хто навчається; окрім здобуття нових предметних знань, навчальний процес підвищить культурний рівень нації. Саме тому забезпечення високоякісної освіти в регіоні на всіх її етапах і рівнях, рівний доступ до неї всіх мешканців України розглядались і розглядаються нами як приорітетне завдання сьогодення.Освіта й наука мають стати двигуном динамічного розвитку, основою престижу й безпеки України. Для цього органам державної влади необхідно зупинити руйнівні процеси в цих сферах духовного життя суспільства, надати серйозну допомогу в їхньому реформуванні.

71.Українські вчені та їх діяльність в ХХ-ХХІ ст (на вибір)Лебєдєв Олег Миколайович – з 1977 по 1981 рр. - Головний конструктор , а з 1981 по 2001рр. Генеральний директор ВО «Київприлад». За роботу в галузі космічної техніки Лебєдєв О.М. у 1985 році отримав державну премію СРСР. Він – Заслужений машинобудівник УРСР, кавалер орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора та орденів України «За заслуги» II та III ступенів, нагороджений багатьма медалями.

Патон Борис Євгенович Президент Національної Академії наук України Генеральний директор НТК "Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона". Двічі Герой Соціалістичної Праці, Герой України. Заслужений діяч науки і техніки України. Доктор технічних наук, професор.  Видатний вчений в області зварювання, металургії і технології металів, має світову відомість і визнання. Автор багатьох основних досліджень і створених на їхній основі високих технологій, талановитий організатор науки, видний державний і суспільний діяч.

Каденюк Леонід Костянтинович Народився 28.01.1951 р. у с. Клишковці (Хотинского р-ну Чернівецької обл., Україна). Закінчив Чернігівське ВВАУЛ (1971) і МАІ за фахом «інженер-механік» (1988). Генерал-майор ВВС України (1998). Служив у ВВС. Проходив підготовку до космічних польотів у ЦПК ВВС і ГКНДІ (1976), потім (після розвалу СРСР) готувався до польоту в Космічному центрі ім. Джонсона в США як фахівець з корисного навантаження. Здійснив космічний політ на МТКК «Колумбія» за програмою STS-87 (19.11 – 5.12.1997). Під час польоту виконував біологічні експерименти з рослинами та експерименти Інституту системних досліджень за тематикою “Людина і стан невагомості”. Після вибуття з загону космонавтів (1983) на керівних посадах вУкраїні. Перший космонавт незалежної України. Герой України. Заслужений майстер спорту України.

Глушко Валентин Петрович 20.08.1908 – 10.01.1989. Народився в м. Одеса. Улітку 1925 року приїхав у Ленінград для вступу до університету, його рукопис «Необхідність міжпланетних повідомлень» викликала великий інтерес у Н.А. Морозова і Я.І. Перельмана. Закінчив Ленінградський університет (1929). Академік АН СРСР (1958). Дійсний член Міжнародної академії астронавтики (1976). Вчений в галузі фізико-технічних проблем енергетики, основоположник радянського ракетного двигунобудування. З 1921 р. Почав цікавитися питаннями космонавтики. Листувався з К.Е. Ціолковським (1923). У шістнадцять років опублікував перші науково-популярні і наукові праці з космонавтиці. Працював у Газодинамичній лабораторії (1929-1933). Сформував підрозділ із розробки електричних реактивних двигунів, рідинних реактивних двигунів і ракет на рідкому паливі, начальник відділення в ГДЛ ИСРД «Ленінград, з 1929 р.). Начальник відділення по розробці ЕРД РРД і ракет на рідкому паливі в РНДІ (1934-1938). З березня 1938 року був ув’язнений, працював на авіазаводі № 82, з 1940 року на казанському авіазаводі № 16 у КБ спецвідділу НКВД. Там же було створено ОКБ-СД і ОКБ-РД, де Глушко з 1941 року працював головним конструктором і створив допоміжні літакові РРД РД-1 (для літаків Пе-2, Ла-7, Як-3, Су-6), РД-1ХЗ (для літаків Пе-2р, Як-3, Ла-7р, Ла-200р, Су-6, Су-7), РД-2, РД-3. У липні 1944 року звільнений з ув’язнення, після чого працював у групі радянських фахівців з ракетної техніки в Німеччині. З липня 1946 року працював головним конструктором ОКБ-456 МАП (з 1966 р. – КБ «Енергомаш»). До 1974 р. – головний конструктор, потім генеральний конструктор. Під його керівництвом розроблені могутні РРД на низькокиплячих і висококиплячих паливах, використовувані на перших і більшості других ступіней усіх радянських РН і бойових ракет. У 1930 р. запропонував як компоненти палива РРД азотну кислоту, розчини чотириокису азоту в азотній кислоті, тетранітрометан, перекис водню, хлорну кислоту, берилій (з воднем і киснем), порох з берилієм, розробив профільоване сопло і теплоізоляцію камери згорання двоокисом цирконію. У 1931 р. запропонував хімічне запалювання і самозаймисте паливо, карданний підвіс РРД для керування польотом ракети. З 1931 по 1933 р. розробив поршневий, турбонасосний і відцентровий агрегати для подачі палива в РРД і багато чого іншого. Конструктор першого у світі електротермічного ракетного двигуна, перших вітчизняних РРД. Під його керівництвом створені РРД БРДД РД-100 (Р-1), РД-101 (Р-2), Р-3 (РД-110), РД-103 (Р-5), РД-103М (Р-5М), МБР Р-7 (РД-107, РД-108), Р-9 (РД (РД-111 – 8Д716), Р-16 (РД-218, РД-219), Р-36 (Р-251, РД-252), УР-500 (РД-253), БРСД Р-12 (РД-211, РД-214), Р-14 (РД-216), МКР «Буря» і «Буран» (РД-212, РД-213), МБР Р-8, РН «Восток», «Союз», «Космос» (РД-119, РД-216М), «Космос-3» (РД-219, 11Д49), «Молнія». Н-1 (8Д710), фторних РРД 8Д21, 11Д13, 11Д16 (з 1954 року), РД-253 для РН «Протон», РД-301. Двічі Герой Соціалістичної праці (1956, 1961). Ленінська премія (1957). Державні премії (1967, 1984). Нагороджений п'ятьма орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, орденом Трудового Червоного Прапора й інших нагород. Золота медаль ім. Ціолковського АН СРСР (1958). Диплом ім. Поля Тиссанд’є (ФАІ). Його ім'я носить НВО «Енергомаш».

Савченко Яків Федорович Видатний вчений в області прикладної хімії, великий організатор науки і виробництва, патріарх ракетобудування. Двічі Герой Соціалістичної праці, нагороджений трьома орденами Леніна, багатьма медалями, лауреат Ленінської премії, "заслужений діяч науки і техніки РФ".

Парняков Серафім Платонович Головний конструктор КБ-7, доктор технічних наук (1968), Герой Соціалістичної Праці (1969), лауреат Державної премії СРСР (1970) - Парняков Серафім Платонович, заслуги якого відзначені установкою меморіальної дошки на будинку ЦКБ (у 1998-м року воно перетворено в Казенне підприємство “ЦКБ “Арсенал”).

Лебєдєв Олег Миколайович – з 1977 по 1981 рр. - Головний конструктор , а з 1981 по 2001рр. Генеральний директор ВО «Київприлад». За роботу в галузі космічної техніки Лебєдєв О.М. у 1985 році отримав державну премію СРСР. Він – Заслужений машинобудівник УРСР, кавалер орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора та орденів України «За заслуги» II та III ступенів, нагороджений багатьма медалями.

72. Стан та особливості правової культури України Правова культура є однією із форм прояву правосвідомості. Вона охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному етапі його розвитку. Визначити дійсний зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури. Розглядати правову культуру, на нашу думку, слід в декількох аспектах. З одного боку, її можна визначити як сукупність правових знань, духовних цінностей принципів, правової діяльності, правових звичаїв. З іншого боку, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння суб’єктом правових норм та можливості об’єктивної оцінки та прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі у перетворенні правової дійсності, міру її правової активності; оволодіння культурою правового мислення. Її можна охарактеризувати і як якісний стан правового життя суспільства, що відображається в: досягнутому рівні правової діяльності; рівні досконалості правових актів; ступені правосвідомості та правового розвитку особистості; ступені свободи особистості й відповідальності держави та особи; рівні позитивного впливу права на суспільні відносини та їх упорядкування.Особливість правової культури полягає в тому, що вона являє собою не право чи його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої спільноти людей про право, його реалізацію, про діяльність державних органів та посадових осіб. На жаль, на сьогоднішній день, якщо говорити про нашу державу, то високий рівень правової культури не спостерігається не лише у пересічного громадянина, часто його не вистачає навіть законодавцям, політичним лідерам, керівникам суспільних організацій. І справа не в тому, що вони не знають закону, а в тому, що вони не рахуються з ним. А це вже зневажання правом. Низький рівень правової культури, нерозвиненість у населення юридичних традицій, що переходять у відкритий правовий нігілізм, заперечення необхідності і цінності права мають глибокі історичні корні. З покоління в покоління в Україні проявляється зневага до закону та суду, терпимість до свавілля. Активна увага стала приділятися підвищенню рівня правової культури зі створенням незалежної держави. Але не слід чекати швидких позитивних змін, швидкого росту рівня правосвідомості і правової культури суспільства, оскільки це є довготривалий процес по відновленню не лише правових, а й культурних цінностей, які пригнічувалися та не визнавалися на протязі багатьох поколінь. Сьогодні правова культура суспільства потребує систематичного раціонального формування, стимулювання та позитивного соціального розвитку. Система мір, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової та національної правової культури, виступає як правове виховання. Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу і право, законність, права та свободи особистості, розуміння сутності правових учень, доктрин, формування у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Звісно, деякі правові цінності, маючи своє походження з моральних норм, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики. Однак метою правового виховання є «створення спеціального інструментарію з донесення до розуму та почуттів кожної людини правових цінностей». Одним із видів правового виховання є правова просвіта громадян, головним інструментом забезпечення якої є навчальні заклади освіти. Діяльність у сфері правової просвіти громадян включає : викладання правових дисциплін і правове виховання; підготовку розповсюдження і популяризацію юридичної літератури; роз’яснення чинного законодавства; поширення правової інформації; державний контроль над ідеологічним змістом правової освіти. На сьогодні відчувається нагальна потреба у правовому вихованні людини, а тим більше молодої. Суспільство потребує підсилення цілеспрямованої діяльності держави щодо передачі юридичного досвіду, систематичного впливу на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, що забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм. Для цього, без сумніву, необхідно переглянути програми правової освіти студентської молоді з урахуванням інтересів цієї соціально-демографічної групи, адже побудова дійсно демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правової свідомості громадян, їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог законодавства, а також послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина.Також важливу увагу слід приділяти розширенню таких заходів правової освіти як організація роботи спеціальних правових курсів, шкіл, семінарів. Немаловажну у роль у правовому вихованні відіграють такі засоби масової інформації як газетна, журнальна стаття, кіно і телебачення. Однак більшості журналістських публікацій та сценаріїв фільмів не хватає глибини та багатосторонності при дослідженні проблеми виховання почуття поваги до прав, свобод людей, роз’яснення нових юридичних видів соціалізації людини. Закони жанру, характерні для засобів масової інформації, передбачають сенсаційність при відборі матеріалу. Це призводить до зміщення ракурсу події, яка розглядається журналістом .Про яку правову культуру суспільства може йти мова, якщо газети та журнали мають велику кількість сцен кримінального життя, на екранах телевізорів грабіж та вбивства. В останній час з’явилася негативна тенденція прийняття негативного опиту західних країн у справі правового виховання через кінофільми та журнали. Крім розвитку нездорових тенденцій, наслідування кримінальним елементам в молодіжному середовищі, суспільство опинилося позбавленим об’єктивної картини, що відображає не тільки злочини та їх генезис, але також і всі наступні за злочинами етапи правозастосовної діяльності.Найважливішим фактором, що безпосередньо і досить активно впливає на правову культуру людини, є культура правотворчості. Підґрунтям смислової позиції в даному разі є ставлення до вже готового, закріпленого у нормі права варіанта поведінки за співвідношенням «правильно - неправильно», «врегульоване — не врегульоване». Стосовно правової культури це означає, що зміст правової норми визначається правилом, яке вказує на те, що має існувати в дійсності. Тобто, те, що законодавець вводить в норму, те й існує як правова реальність. Насправді людині буває дуже складно самостійно визначити своє ставлення до варіанта поведінки, зафіксованого текстуально вираженою нормою у співвідношенні з реальною дійсністю, оскільки норма права не завжди стає масштабом, завдяки якому дійсність оцінюється як правильна або неправильна, врегульована чи не врегульована. 3азначеие формує варіант поведінки спонтанної (подекуди — протиправної). Сучасна правова система України настільки заплутана, що навіть досвідченому юристу не просто зорієнтуватись у частоколі безсистемно існуючих нормативних актів. Реальний стан вітчизняного законодавства — це показник наявності суб’єктивних передумов нестабільності чинних нормативно-правових актів. Отже, надзвичайно актуальною є проблема очищення засобів масової інформації від продукції, що поширює кримінальні традиції, пропагує культ жорстокості, насильства і розпусти. Те, що відбувається нині в інформаційному просторі, руйнує не тільки правосвідомість, правову культуру людини, а особливо молоді, та мораль, а й загрожує нашій державності, національним інтересам.Отже, за допомогою правильної організації правового виховання, його систематичності, а також підвищення авторитету державної влади, вдосконалення законодавства можна досягти стабільного підвищення рівня правової культури як окремого громадянина, так і суспільства в цілому.