Романтизм у музиці

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883–1884), «Тарас Бульба» (1890)М. Лисенка.

Романтизм у театрі

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

83.Внесок Лесі Українки у розвиток української культури Сьогодні в духовному житті нашого народу період активного пізнання історії, відкриття нових і повернення до життя призабутих імен. Ми бачимо нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані з іменами Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших діячів української культури. Особливу дослідницьку цікавість становить період кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли в педагогічній практиці України були сформульовані концептуальні засади національної освіти і виховання, висунуті ґрунтовні ідеї щодо виховного ідеалу українця, зроблено вагомий внесок до розвитку вітчизняної педагогічної думки.Серед постатей цього часу, що продовжують нести в собі значний конструктивний для нашого суспільства потенціал, однією з найбільш значущих є Леся Українка. Багатогранний талант Лесі Українки виявився у найрізноманітніших сферах літературної праці - вона була ліриком, драматургом, прозаїком, літературним критиком і публіцистом, перекладачем і фольклористом. Але найважливішим є те, що в літературному процесі своєї доби вона не лише могутній і різносторонній талант, а й активний і непримиренний борець, з чітко визначено соціальною позицією, а також просвітниця, що глибоко розуміла гуманістичні засади педагогічного процесу і залишила власні міркування та практичні спроби, спрямовані на його оптимальну організацію. Продовжуючи традиції революційно-демократичної літератури, поетеса одночасно стала видатним новатором - внесла свої ідеї, теми, образи в українську літературу, розширюючи її обрії, а разом з тим дала їй нові жанри, послідовно утверджувала народження нового творчого методу, основні принципи якого намагалась обґрунтувати і теоретично. Сучасні дослідники О. Бабишкін [1], А.Диба [2], М. Кармазина [3], В. Струманський [4], Н. Шевченко [5], І. Шиманська [6] високо поціновують творчі здобутки Лесі Українки, розкриваючи все нові риси її таланту. Проте ця непересічна людина викликає інтерес ще й такою мало розкритою гранню своєї життєвої позиції, як погляди на долю рідного народу, зокрема, на перспективи розвитку його освіченості, а відтак - на педагогічні аспекти формування особистості. Провідним чинником формування педагогічних ідей Лесі Українки вважаємо родинне середовище Косачів-Драгоманових - української еліти, що інтегрувала найбільш характерні для тогочасного суспільства гуманістичні погляди на виховання українця - гідного представника свого етносу. Леся Українка була справжнім гуманістом, але водночас ставила високі вимоги до особистості як суб'єкта історичного процесу (і водночас як члена суспільства).Письменниця вважала, що якість особистості має поціновуватися насамперед з того, яку реальну користь ця особистість приносить своєму народові. Співвідношення «особа - народ» загалом становить для письменниці морально-етичну проблему, яка художніми засобами вирішується нею подвійно: особа має приносити користь народу, проте аби бути корисною, сама вона має бути гідною свого народу. Леся Українка є автором першого українського підручника з історії стародавнього сходу. Історія його створення пов'язана з ім'ям Ольги Косач-Кривинюк, молодшої сестри письменниці, заради якої він творився. Підручник „Стародавня історія східних народів" виступає практичним відображення дидактичних позицій Лесі Українки і кардинально відрізнявся від тих, котрі тоді використовувалися у школах. Основною відмінністю підручника було те, що в ньому не просто декламувалися і нав'язувалися певні догми. Він спонукав дитину до мисленевої діяльності: самостійно робити висновки, аналізувати прочитане, порівнювати та зіставляти певні факти та події. У цьому літературно-педагогічному творі письменниця і педагог прагнула донести до читача думку про те, що  не може бути пріоритету певної нації. І хоча «всі народи уважали свою країну серединою світу, а себе - найкращим народом», ця позиція є хибною. [6, с. 21] Такий підхід був протидією одночасно двом силам, що мали значення на тогочасній політичній арені Російської імперії: великодержавному шовінізму та ухилу в націоналістичну самозакоханість. Важливо, що Леся Українка - одна з найбільш патріотичних постатей вітчизняної культури - всією своєю творчістю, і зокрема - перекладацькою діяльністю стверджувала ідею взаємозв'язків між народами на паритетних засадах, ніскільки не впадаючи в крайнощі націоналістичних пріоритетів. Непересічним, на думку письменниці, є значення рідної мови, яка не лише повинна бути в національній школі засобом комунікації, а і виконує значну виховну роль. Леся Українка широко займалася громадсько-просвітницькою діяльністю. Її прагненням було перш за все підвищити загальну грамотність населення України. Архівні матеріали розкривають багато фактів безпосереднього зв'язку письменниці з соціа-демократичними та іскрівськими організаціями. Була членом українського товариства „Просвіта", які створювалися задля допомоги розвитку української культури і просвіти українського народу рідною мовою.  Письменниця була активною учасницею гуртка молодих літераторів „Плеяда", де вона займалася активною перекладацькою діяльністю. Серед морально-етичних якостей, що становлять основу виховного ідеалу українця, Леся Українка виокремлює ті, що характеризують його як чесну, порядну людину, свідому свого обов'язку перед рідним народом. Засуджується агресивність, продажність таланту, соціальна пасивність. Педагогічну цінність становить розкриття в напрямку, що вивчається, таких морально-етичних понять, як справедливість, гідність, здатність до самопожертви, особиста мужність і цілеспрямованість. Вимоги до особистості вчителя, що їх висловлює Леся Українка, є відображенням виховних традицій, прийнятих у рідному їй колі передової української інтелігенції кінця ХІХ століття і базуються на уявленні про дитину як повноправну особистість, рівноправного суб'єкта міжособистісних взаємин, а навчання та виховання - як розвиток кращих природних якостей дитини на засадах гуманізму. Педагогічний процес у сучасній загальноосвітній та вищій школі може спиратися на погляди Лесі Українки щодо: поєднання у змісті освіти національного та загальнолюдського; ствердження пріоритету гуманістичних цінностей загальнолюдського плану без приниження значення національних цінностей українського народу, насамперед його мова; формування взаємин у сім'ї як виховному середовищі, що поєднує ознаки мікро середовища (родина) та макросередовища (суспільство); формування уміння конструктивної життєтворчості особистості в умовах, які є для неї несприятливими з об'єктивних причин (хвороба, обмеженість соціальних можливостей тощо). Життєвий шлях Лесі Українки та вивчення її творчого спадку являють собою потужне джерело ідей, що сприяють побудові педагогічного впливу на гуманістичних засадах.

84.Розвиток книгодрукування в ХVI-XVII ст Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сівсрському, Чернігові, Львові та ін. Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки(1638 — 1667), Арсена Желиборського (1644 — 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687 — 1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-' кий, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом. Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Кременецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги. Незважаючи на зумовлені об'єктивними причинами невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування переконливо свідчить про інтенсивність культурного життя і наявність широкого кола людей, які розуміли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці. Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури. У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі. Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. «Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя. Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683). У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія...» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що стосуються гетьманства Ю.Хмельницького. Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — ши-рокодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії. Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури: панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

85.Культура запорізького козацтва, її самобутні риси Початки козаччини припадають на ХV ст., коли козацтво заявило про себе боротьбою з турками і татарами. У ХVІ ст. козаки починають об’єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об’єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на о. Мала Хортиця – Запорізьку Січ. З часом формувалася структура козацтво, відбувалось перетворення його на вагому політичну силу. Саме козацтву судилося взяти на себе місію оборони віри і прав, культури українського народу. З козацького середовища вийшла нова провідна суспільна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе здобуття і утвердження власної державності, розвиток освіти, зведення і реставрацію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка формувалася у русі українських генетичних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на культуру цієї спільноти. Січ формувалася із втікачів від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури та мистецтва свого народу. Унаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна, самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури усієї України. Козацтво брало дієву участь в опозиційному русі проти політики національно-релігійних утисків. 1620 р. двадцятитисячне військо запорізьке, на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним записалося до Київського братства. Ставши ктитором (покровителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. Значна грошова сума була витрачена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-визвольного і культурного руху. За прикладом гетьмана козацькі воєначальники ставали покровителями монастирів, церков, дарували кошти на будівництво іконописних та релігійних майстерень. Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорізького була заснована перша школа. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можна виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалось з вихованням. У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги за спину, виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У січовій музичній школі, в якій навчались «вокальної музики і церковного співу», були створенні групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». З діяльністю козацтва і Запорізької Січі безпосередньо пов’язана поява таких оригінальних жанрів народної творчості як думи та історичні пісні.