1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — м., 1973. — с. 15.

2 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — м., 1984. — с. 18. .

3 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — к., 1998. — t. 1. — с. 20.

vce, що було принесене йому»; § 160: «Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі своєї дочки», то він повинен повернути у подвійному розмірі псе, що було принесене йому»)¹.

Передбачений статтями законів Хаммурапі договір нагадує римський шлюбний договір (sponsalia), що був особливим способом фактичної зміни влади над жінкою, яку видавали заміж. Цей договір, укладення якого відбувалось в урочистій релігійній обстановці, зобов'язував одну сторону віддати жінку з рідної сім'ї до чужої, а другу — ввести її у нову сім'ю. Зазвичай цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладення шлюбу і перекладають sponsalia словами «змовини», «заручини». Шлюбний договір про передачу жінки був покликаний замінити насильницьке заволодіння нею і водночас проявом спадкоємності у розвитку шлюбно-сімейних відносин².

Як і у Римі, у Вавилонії за законами Хаммурапі була можливою відмова сторін від виконання укладеного ними шлюбного договору. Формули відмови як в одному, так й в другому праві, досить схожі між собою. Особа, яка відмовлялася виконати шлюбний договір, зазнавала майнової шкоди. Однак згідно з джерелами, що збереглися, римський шлюбний договір не мав ознак угоди, пов'язаної з купівлею-продажем, тоді як вавилонський був такою угодою. Але тут постає запитання: чи не була ця кулівля продаж за часів Хаммурапі лише обрядовою угодою, тобто формою укладення шлюбу? За визнання цього вавилонський шлюбний договір ще більше наближатиметься до римсьсого. До гого ж у сучасній літературі точаться дискусії щодо того, чи був за часів Хаммурапі шлюбний договір купівлі продажу справжньою купівлею. Кюк вважає угоду , пов'язану з купівлею нареченої, удаваною. На його думку, придане (tirha-іп) було за часів Хаммурапі не ціною нареченої, а лише шлюбним дарунком їй³. Не вирішуючи наперед зазначене спірне питання, розглянемо ті статті законів Хаммурапі, що визначали

Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 19.

Доказом цієї спадкоємності може бути те, що sponsalia виконувалися через відведеним нареченої до будинку нареченого (deducto in domum mariti), яке діставало відображення у шлюбних обрядах у вигляді насильницького викрадення дівчини. Висновок Кюка грунтується не стільки на § 139 законів Хаммурапі, в якому йдеться про можливість шлюбу без tirhatu, скільки на аналізі відомих з часів першої вави-іонської династії шлюбних контрактів. Так, деякі шлюбні контракти укладалися від імені батьків, брата і дружини; плату (tirhatu) одержували наречена або її батьки, або наречена та її брат і сестра. У деяких стародавніх шлюбних договорах взагалі не йдеться про плату за наречену.

майнові відносини подружжя. Безперечно, що якщо дружина придбавалась чоловіком справді шляхом купівлі, то вона повинна була займати у його сім'ї підлегле становище і не мати власності. Чи так це було насправді?

У законах Хаммурапі неодноразово згадується про особливе, внесене майно дружини (siriktu). Це майно було частиною майна її попередньої сім'ї і становило придане дружини, дарунок батька. Воно відповідало інституту римського (dos) і давньо­руського приданого.

Закони Хаммурапі детально регламентують питання про придане дочки, яка виходить заміж:

§ 162: «Якщо чоловік візьме собі дружину, вона народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то їх батько не може висувати претензії щодо її приданого, її придане належить лише її дітям». Наведене положення, мабуть, було пов'язане з тим, що траплялися випадки, коли батько після смерті дружини брав іншу дружину і забував про належне матеріальне забезпечення дітей від померлої дружини¹.

§ 163: «Якщо чоловік візьме собі дружину і вона не народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то якщо його тесть поверне йому викуп, який цей чоловік приніс у дім свого тестя, її чоловік не зможе висувати претензії щодо приданого цієї жінки, її придане належить лише сім'ї її батька»².

§ 166: «Якщо чоловік візьме дружин для своїх синів, а для наймолодшого сина не візьме дружини, то після того, як батько піде з життя і брати почнуть ділитися, з майна батьківського дому вони повинні виділити молодшому брату, який ще не має дружини, крім його частки, срібло на шлюбний викуп, щоб він міг взяти дружину»³.

Про прожиткову частку незаміжньої доньки докладно йдеться у § 178—184. Так, у § 178 зазначено: «Якщо батько жриці ен-тум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ, не запише у ньому, що вона зможе віддати те, що залишиться після неї, куди схоче..., то після того, як її батько піде з життя, її брати мають отримати її поле, сад та повинні давати їй відповідно до розміру її частки хліб, масло та вовну і цим задовольняти її потреби... Вона може користуватися полем, садом й усім, що дав їй її батько, доки жива; віддавати