6. Конституція 1947 р.

Найважливішою демократичною акцією повоєнного періоду було прийняття у 1946 р. нової Конституції Японії, яка набрала чинності в 1947 р.

Робота над проектом майбутньої японської Конституції розпочалася весною 1946 р. Вона була доручена окупаційною владою двірцевим колам. Політичні партії з їх діаметрально протилежними ідейними позиціями підготували свої проекти, центральне місце в яких посіло питання про ставлення до імператорської влади. Якщо консервативні партії наполягали на збереженні імператорської влади, обмеженої лише в праві видання надзвичайних указів та ін., то радикальні вимоги японських комуністів зводилися до встановлення «народної республіки».

Проект окупаційної влади виходив із суворого дотримання таких вимог: Японія має відмовитися від війни і знищити свої збройні сили; суверенітет має бути переданий народу, палата перів ліквідована; власність імператорського дому має перейти у розпорядження держави. Японські міністри назвали цей проект «погрозливо радикальним», заявивши, що він «повністю суперечить японським традиціям». Особливо бурхливе заперечення у консервативних колах викликали вимоги про відмову від війни і збройних сил, про передачу власності імператорського дому державі, що, як вони стверджували, «порушить національну структуру».

Підготовлений у березні 1946 р. офіційний проект Конституції базувався на проекті окупаційної влади. В ньому враховано деякі пропозиції з партійних проектів. Так, під впливом проекту японських комуністів до Конституції було включене положення про право громадян вимагати від держави відшкодування заподіяної їм незаконними діями влади шкоди (статті 17, 40), а також про право японських громадян на «мінімальний рівень здоров'я і культурного життя» (ст. 25).

Формально Конституція була прийнята японським парламентом і затверджена Таємною радою як змінена стара Конституція. Можливість такої зміни була передбачена ст. 7 Конституції 1889 р.¹. Проте це була принципово нова Конституція, вперше в історії державного розвитку країни побудована на принципах парламентської демократії.

У преамбулі Конституції закріплений принцип народного суверенітету, проте спадкова імператорська влада була збережена під тиском насамперед правих сил і певних соціально-психологічних чинників, перш за все консервативної монархічної свідомості більшості японців, особливо жителів сільської місцевості.

Конституція зберігла династійну наступність імператорського трону. Відповідно до ст. 1 імператор є «символом держави і єдності народу». Такої формули монархії не містить жодна із сучасних конституцій, що дало можливість деяким японським державознавцям твердити про те, що в Японії була фактично встановлена не монархія, а республіка.

Всупереч ст. 4 Конституції, в якій імператору відмовлено в праві здійснювати державну владу, за ним були закріплені певні конституційні повноваження: призначати прем'єр-міністра за поданням Кабінету міністрів, промульговувати поправки до

1 Див.: Жидков о. А., Крашенинникова н. А. История государства и права зарубежных стран. — ч. 2. — м., 1998. — с. 438.

Конституції, скликати парламентські сесії, розпускати нижню палату, підтверджувати призначення і відставки державних міністрів та інших посадових осіб.

Згідно зі ст. З здійснюючи «державні справи», імператор має керуватися «порадами» і одержувати попереднє «схвалення" Кабінету, який і несе відповідальність за його дії. У Конституції під «державними справами» імператора маються на увазі лише обов'язки процесуального порядку. Проте він, як і раніше, значною мірою впливає на політичне й ідеологічне життя країни, в чому його прямо не обмежує Конституція. Наприклад, у Конституції немає положень, які б виключали можливість імператора нехтувати рішення уряду. Таким чином резервуються його можливості у надзвичайних ситуаціях протидіяти курсу уряду.

Конституція підірвала не тільки політичні, а й економічні позиції імператорського дому. Відповідно до ст. 88 майно імператорської сім'ї було передане державі. Націоналізовані імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній, банківських вкладів, облігацій. Доходи імператорської сім'ї обмежуються бюджетними асигнуваннями, які затверджуються парламентом. Це положення було закріплене Законом про господарство імператорського двору 1947 р.

Одночасно із зміною політичної ролі імператора було ліквідоване і Міністерство імператорського двору. Замість нього було створене Управління імператорського двору, яке діє при канцелярії прем'єр-міністра і займається вирішенням питань, пов'язаних із повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією придворного церемоніалу, підтриманням у належному стані і охороною імператорської власності. Начальник цього Управління, у віданні якого перебуває штат, кількість якого перевищує тисячу осіб, призначається прем'єр-міністром зі згоди імператора.

Незважаючи на формально обмежений характер своїх повноважень, Управління імператорського двору за прямої підтримки правлячої Ліберально-демократичної партії, уряду продовжує відігравати важливу роль у підтриманні вірнопідданських настроїв японців шляхом проведення численних ритуальних заходів, пов'язаних з життям імператорської сім'ї, та ін. Ритуал, хоча і меншою мірою, продовжує вплітатися у сферу японської політики. Стаття 20 Конституції рекомендує державі та її органам лише утримуватися від проведення релігійного навчання і будь-якої релігійної діяльності, а також примушу­вання японців до участі в будь-яких релігійних актах, святкуваннях, церемоніях і обрядах.

Жодна з політичних партій опозиції не ставить безпосередньо за мету ліквідацію монархії.

Конституція встановила замість напівабсолютистської парламентарну монархію. Парламенту відведена роль «найвищого органу державної влади і єдиного законодавчого органу країни». Відповідно до цього були ліквідовані органи, які стояли раніше над парламентом, — Таємна рада та ін. Одразу після набрання чинності Конституцією з неї була вилучена стаття про довічне збереження за представниками знаті їхніх титулів.

Японський парламент — двопалатний орган, який складається з палати представників і палати радників. Перша (нижня) палата переобирається повністю кожні 4 роки, але може бути розпущена достроково. Строк повноважень депутатів палати радників (верхньої) — 6 років, з переобранням через кожні З роки половини з них. Встановлений у Конституції порядок виборів палати радників (статті 45, 46) робить її склад більш стабільним порівняно з нижньою палатою.

Обидві палати формуються на основі загальних прямих виборів за збереження порівняно високого вікового цензу (активне виборче право надається японським громадянам з 20 років, пасивне — з 25 років при виборах до нижньої і з 30 років — до верхньої палати), цензу осілості, а також внесення завдатку кандидатом в депутати. Ці умови разом з мажоритарною виборчою системою, встановленням у законодавчому порядку завищеного представництва від виборчих округів з переважно сільським населенням підривають «загальний» і «рівний» характер виборів.

Формальне обмеження повноважень верхньої палати порівняно з нижньою (законопроект відповідно до Конституції може бути прийнятий навіть за відсутності схвалення його верхньою палатою) не принижує великого значення палати радників у забезпеченні політичної стабільності в країні. Верхня палата може бути наділена особливими повноваженнями при розпуску нижньої палати, під час скликання її надзвичайної сесії, «якщо це вкрай необхідно в інтересах країни».

Головною ланкою державної машини, яка наділена повнотою владних повноважень, є уряд і, крім того, прем'єр-міністр. Прем'єр-міністр від імені Кабінету виступає у парламенті з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вносить до парламенту проект бюджету, керує усіма ланками виконавчої влади і контролює їх.

V Конституції закріплена система «парламентських кабінетів». Парламент обирає главу Кабінету міністрів - найвищого виконавччого органу влади. Ним стає лідер партії, яка перемогла на виборах. Прем'єр-міністр призначає членів Кабінету міністрів, який є відповідальним перед парламентом і з огляду на це повинен йти у відставку у разі висловлення йому недовіри. Нін, однак, може вдатися до альтернативного заходу — розпустити палату представників і призначити нові вибори. Це право прем'єр-міністра є досить ефективним стримуючим заходом для парламенту. Стаття 66 (абз. 2) закріплює принцип цивільного уряду, відповідно до якого жоден з членів Кабінету не може бути військовою особою.

Підлегле становище міністрів щодо прем'єр-міністра підкреслює ст. 70 Конституції, відповідно до якої міністри повинні піти у відставку в повному складі, якщо посада прем'єр-міністра стає вакантною.

З обов'язком прем'єр-міністра доповідати парламенту про «загальний стан державних справ і зовнішніх зносин» пов'язане його право на законодавчу ініціативу. Це право дає йому можливість в умовах тривалого панування однієї партії (нині це Ліберально-демократична партія) значною мірою визначати законодавчу діяльність парламенту. Конституція передбачає досить широкий перелік повноважень і самого Кабінету: втілення законів у життя, керівництво зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, організація і керівництво цивільною службою тощо.

Серед особливих повноважень Кабінету слід виділити його право на видання указів з метою втілення в життя Конституції і законів. (Уряду заборонено видавати лише укази, які передбачають кримінальне покарання.)

Принцип поділу влади, модифікований варіант американської системи «стримань і противаг», особливо чітко проступає в японській Конституції і в процедурі імпічменту, яка може бути застосована щодо суддів, і в повноваженнях судів вирішувати питання про конституційність будь-якого закону або указу виконавчої влади.

Організації і діяльності судів у Конституції приділена значна увага. На чолі судової системи Японії поставлено Верховний суд, що складається з головного судді і встановленої законом кількості суддів. Усі судді, крім головного, призначаються Кабінетом, головний — імператором за поданням Кабінету. Судді незалежні, діють «відповідно до голосу своєї совісті» (ст. 76) і підкоряються тільки закону. Виконавчі органи не вправі втручатися в діяльність суддів. Юрисдикція загальноцивільних судів поширюється на представників виконавчої влади, справи яких перебували раніше у віданні адміністративних судів. Будь-які «особливі суди» забороняються.

У Конституції міститься широкий перелік демократичних прав і свобод. Прямо запозичуючи з американської Конституції редакцію основних прав громадян, японська Конституція відносить до них «право на життя, свободу і прагнення до щастя» (ст. 13).

До цих прав належить і рівність громадян перед законом, підкріплювана забороною усіх видів дискримінації, «перства та інших аристократичних інститутів, усіляких привілеїв» (ст. 14). Серед «класичних» прав Конституція проголошує право обирати публічних посадових осіб (ст. 15), свободу думки і совісті (ст. 19), зборів, слова, друку (із забороною цензури — ст. 21), закріплюючи як найголовніші гарантії свобод громадян демократичні принципи кримінального права і процесу: право на розгляд справи в суді (ст. 32), на адвоката (ст. 37), заборона довільних арештів (ст. 33), обшуків (ст. 55), застосування тортур (ст. 36) та ін.

Соціальні права у Конституції перемежовуються з політичними. Серед них — заборона примусової праці (ст. 18), право на працю (ст. 27), на створення організацій трудящих, що включає право колективних переговорів і колективних дій (ст. 28), свобода наукової діяльності (ст. 23) та ін.

Японська Конституція закріпила також такий важливий соціальний обов'язок держави, «як докладання зусиль для піднесення і подальшого розвитку добробуту громадян, їх соціального забезпечення, а також народного здоров'я» (ст. 25). При цьому право власності зафіксоване у Конституції «в межах закону для того, щоб воно не суперечило суспільному добробуту» (ст. 29). Небувале економічне зростання дало можливість Японії дуже швидко перевести ці конституційні положення із сфери декларації до сфери практичної діяльності уряду.

Принципово новим явищем у практиці буржуазного конституціоналізму є включення до Конституції положення про відмову Японії від війни (ст. 9), а також від «застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних спорів».

Конституція вперше в історій Японії закріпила також автономію органів місцевого самоврядування. Вони набули права в межах своєї компетенції видавати постанови, стягувати податки, управляти своїм майном і справами.

Районні адміністративні бюро, які замінили в перші повоєні роки генеральні комісаріати, мережа сільських груп і асоціацій — оплот консерватизму і фашизму на селі — були ліквідовані разом із Міністерством внутрішніх справ. Згідно з Конституцією губернатори префектур, мери міст і сільські старости мають обиратися на основі загального виборчого права. Губернаюром може стати громадянин, який досяг ЗО років, мером і старостою — 35 років. Координація діяльності центральних і місцевих органів покладена на створене в 1960 р. Міністерство у справах місцевого самоврядування, яке наділене разом з іншими центральними міністерствами і відомствами правом давати «поради», надавати «технічне сприяння» місцевим органам, інспектувати їх тощо.