1 Див.: Синайский в. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в

гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 75. ² Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — T. 1. —

С. 22. ¹ Див.: Там само.

ження про спільну відповідальність подружжя за боргами, що виникли у період шлюбу, свідчить вже на користь деякої спіль­ності майна подружжя. Принцип же спільності майна обов'яз­ково припускає деяку рівність подружжя, зокрема визнання за дружиною не тільки майнової; а й особистої правоздатності.

Усе вищевикладепе передбачає майнову правоздатність за­міжньої жінки, вказує на її почесне становище у сім'ї чоловіка як дружини, матері, вдови і тому суперечить думці про існуван­ня у Вавилонії системи її придбання як речі, шляхом укладен­ня угоди, пов'язаної з купівлею-продажем.

Але якщо за часів Хаммурапі купівля нареченої не була дій­сною угодою, пов'язаною з купівлею-продажем, постає запитан­ня: чому у його законах був інститут приданого? А тому, що придане слугувало неустойкою за невиконання шлюбного договору.

§ 159: «Якщо чоловік принесе шлюбний дар в дім свого тес­тя, віддасть викупну плату, |але] зверне очі на іншу жінку [і] скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», — батько дівчини може забрати все принесене йому».

§ 160: «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар і віддасть викупну плату, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі моєї дочки», — він повинен повернути в подвій­ному розмірі все принесене йому».

§ 161: «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар, віддасть викупну плату, [а потім) його друг зведе на нього наклеп і тесть скаже хазяїнові жінки: «Ти не візьмеш моєї дочки», — він повинен повернути все принесене йому в подвійному розмірі; а його жінку його друг не може взяти заміж»¹.

Чоловік зобов'язаний був сплатити відпущеній ним бездітній жінці суму, що дорівнювала приданому — ціні нареченої. Отже, цей інститут стримував чоловіка від занадто легкого при­пинення шлюбу. А дружина отримувала при цьому деякі засоби для подальшого існування.

§ 137: «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [ру­хомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли вона виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям частину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти [заміж] любимий нею чоловік».

¹ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — С. 22..

§ 138: «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дру­жину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею з дому її батька, і може відринути її».

§ 139: «Якщо викупної плати не було, то він повинен дати їй як розвідну плату одну міну срібла».

У разі поділу спадщини між братами неодружений брат от­римував як свою частку надлишок у розмірі приданого (ціни нареченої). Нарешті, слід зазначити, що придане не було за часів Хаммурапі ціною жінки. Це була плата за право мати від неї дітей. Тому тесть повертав своєму зятеві придане, якщо дочка помирала бездітною. Отже, шлюбний договір був, так би мовити, угодою, пов'язаною з наймом, а не з купівлею-продажем жінки.

Із вищезазначеного випливає, що: 1) купівля-продаж наре­ченої була обрядом, а не дійсною угодою, пов'язаною з купів­лею-продажем; 2) ціна нареченої не була удаваною. Інакше кажучи, інститут приданого не був за часів правління Хамму­рапі таким, що зовсім віджив, мертвим і лише обрядовим інс­титутом.

Підстави для розлучення за законами Хаммурапі. Зазвичай беруть статистику перших часів після видання закону про більшу чи меншу свободу розлучення, дивляться на голу циф­ру збільшеної кількості формальних розлучень і роблять з цього хибні висновки. А чому б не проаналізувати зворотну статистику, наслідки заборони розлучення? Тоді б ми побачи­ли, що свобода розлучення збільшує (у досить здоровій фор­мі) кількість шлюбів, що вона, як це на перший погляд не па­радоксально, зміцнює і оздоровлює шлюбні відносини і спри­яє їх збереженню, зменшує кількість подружніх зрад і позаш­любних дітей, робить більш людяними відносини між под­ружжям¹.

Правильність цієї думки можна проілюструвати одним дав­нім прикладом. Біля входу до Агри, одного з міст Індостану, вже багато віків висить дошка з таким написом: «У перший рік царювання царя Газифа суди прийняли 1200 рішень про добро­вільне розлучення. Обурений цією кількістю, цар заборонив розлучення. Результати наступного року — на 2000 шлюбів менше, на 3000 подружніх зрад більше. 300 дружин закопані живими в землю за отруєння чоловіків, 75 чоловіків страчено за