4. Політичний режим Веймарської республіки

Відповідно до Версальського мирного договору 1919 р. на Німеччину були накладені величезні репараційні платежі. Цей борг був для неї непосильний, він падав на плечі трьох поколінь німців, і тільки в 1930 р. був знижений і розстрочений союзниками.

Тимчасова економічна стабілізація в 1928 р. змінилася руйнівною світовою економічною кризою, новим різким падінням виробництва, зростанням безробіття. У 1932 р., коли світова економічна криза досягла кульмінації, промислове виробництво скоротилося в Німеччині до 46,7% порівняно з 1913 р., 30% усього працездатного населення втратили роботу і тільки 15% з офіційно зареєстрованих безробітних одержували допомогу по безробіттю.

Обстановка в країні характеризувалася страйками, заворушеннями, путчами, терористичними актами, пов'язаними з різкою поляризацією соціально-політичних сил, від крайньо правих, представлених націоналістичними, нацистськими організаціями, які набирали сили, і створеною згодом фашистською Націонал-соціалістською німецькою робітничою партією (НСНРП), до крайньо лівих — в особі ліворадикальних робітничих організацій і Комуністичної партії Німеччини, яка стає в цей час найбільшою комуністичною партією в Європі.

Вага і значення цих двох партійних полюсів зростали разом з їх неприйняттям Веймарської демократичної республіки. Для одних вона була перепоною соціалістичній революції і встановленню «загальної рівності», для інших — перешкодою до встановлення нацистської тоталітарної диктатури.

У німецькому суспільстві, яке розкололося, не знайшлося місця консенсусу лівих сил, вкрай необхідному в умовах най-жорстокішої кризи і загрози фашизму. Для правовірних німецьких комуністів, що проводили лінію Сталіна і Комінтерну, соціал-демократи були «могильниками німецького соціалізму», головними супротивниками «світової революції». Вони були зайняті в основному тим, що викривали соціал-демократів як агентуру «німецького монополістичного капіталу», «соціал-фа-шистів». Соціал-демократи виключали компроміси з комуністами, як з партією «вузьколобого класового доктринерства», яка діє за вказівкою «чужої держави», також звинувачуючи їх у по-собництві фашистам. Відсутність згоди лівих сил мала фатальні наслідки. На виборах у листопаді 1932 р. у них ще залишалася можливість заступити дорогу фашистам, що рвуться до вла­ди. Соціал-демократи і комуністи, об'єднавшись, могли б отримати 221 місце в рейхстазі, у той час як у фашистів було б 196 місць. Але вони втратили цю можливість.

Нестабільність Веймарської республіки стала наслідком не тільки вищевказаних обставин. Вони були пов'язані також із глибоким неприйняттям республіки більшістю німців, які вважали її породженням «ганебного» Версальського мирного договору. Почуття національного приниження стало сприятливим фунтом для поширення міфу про «листопадових зрадників», які уклали Версальський договір. Цей міф широко використовувався демагогами, які вимагали розірвання Версальського договору, рішучої боротьби проти деяких «темних сил», внутрішніх і зовнішніх ворогів, що привели Німеччину до краху. Не випадково саме в цей час з'являється відома фальшивка «Протоколи сіонських мудреців», покликана підтвердити, що в трагедії, яка спіткала німців, винуваті змовники-євреї, іноземні агенти, які поставили завдання зламати міць Німеччини, поставити її на коліна.

Основній масі населення, консервативній масовій свідомості важко було змиритися і з тим, що Веймарська республіка зруйнувала старий, звичний порядок кайзерівської імперії, який видавався міцним і надійним. За старими добрими часами тужили не тільки колишня правляча верхівка, а й широкі середні прошарки населення, які втратили в результаті кризи, невтримної інфляції свій статок і майно, не сприймали нову, малозрозумілу, таку, що не має нічого спільного зі старими часами, систему цінностей. Між свободою і порядком німці вибирали порядок.

Ослабляла становище Веймарської республіки і відсутність у неї професійних захисників серед правлячого бюргерства й інтелігенції. Негативно до республіки ставилася, наприклад, переважна частина професури, учених, правознавців, істориків та ін., що задавали тон у німецьких університетах, а також студентів, які залишалися прихильниками монархії, старих порядків. Не випадково згодом серед студентів виявилося так багато прихильників Гітлера.

Демократичний фасад Веймарської республіки не спирався на міцний фундамент демократичних державних інститутів не тільки через збереження старого державного апарату, а й через вади самого конституційного порядку, вигаданого у Веймарі без урахування обстановки в країні. Так, широкі демократичні права і свободи, зокрема свобода друку, за відсутності цензурних обмежень сприяли безпрецедентному зростанню шовіністичної, мілітаристської пропаганди. Такої літератури в країні було безліч. Відсутність конституційної заборони на діяльність партій, що сіять розбрат серед німецького народу, розпалюють національну ворожнечу, антисемітизм, створювала умови не тільки для зростання нацистських організацій, а й для легального входження НСНРП до веймарської суспільно-політичної і державної системи.

Фатальною помилкою республіки було те, що вона не позбавила влади реакційну вояччину, не реорганізувала бюрократичний апарат. її не прийняв збережений кадровий склад рейхсверу, для солдатів якого кайзер залишався символом сили і міці Німеччини. Армія, яка підкорялася відповідно до Конституції тільки рейхсканцлеру, фактично була безконтрольною. Вона перетворилася на самостійну активну політичну силу. Вираженням повного неприйняття рейхсвером Веймарської республіки став піднятий його командуванням разом із праворадикальни-ми офіцерськими організаціями в травні 1920 р. військовий путч Каппа-Лютвіца. За рахунок колишніх кадрів рейхсверу поповнювалися і нацистські напіввійськові організації, кількість яких зростала.

В умовах політичної конфронтації і, як наслідок цього, частої зміни кабінетів старе чиновництво, яке залишилося на місцях, також було безконтрольним, і його самостійна політична активність в умовах «незмінюваності», гарантованої Конституцією (ст. 130), визначалася зовсім не демократичними, а консервативно-монархічними переконаннями. Поганими захисниками демократичних порядків, та й просто правопорядку, були і старі суддівські кадри з їхнім традиційним розумінням права, яке виправдовує «залізо і кров», насильство в ім'я «національних інтересів». Про це свідчать приклади із судової практики тих часів. Так, за 1918—1922 рр. у Веймарській республіці лівими екстремістами було вчинено 22 політичні убивства, усі винні були суворо покарані, 10 осіб — страчені. За цей же час правими терористами було вчинено 354 політичні убивства, з них тільки один був суворо покараний, але жоден не був страчений. У 1924 р. нацистський «пивний путч» у Мюнхені, коли фашисти здійснили першу спробу прорватися до влади, закінчився ув'язненням Гітлера до тюремної фортеці, з якої він вийшов через 10 місяців з першими главами «Майн Кампф», сповнений рішучості готуватися до нових виступів.

Слабкість політичної волі Веймарської республіки була пов'язана також з відсутністю єдності дій її вищих органів вла­ли. Рейхстаг не став провідником демократїї, конституційного

порядку, оскільки, особливо в останні роки Веймарської республіки, через гостре партійне протиборство склалася ситуація повної неможливості утворення позитивної більшості здатної запропонувати народу помірну програму виходу з кризи. Партії, що перебували на діаметрально протилежних флангах і мали в ньому більшість мандатів, різко критично налаштовані проти уряду, через повну протилежність своїх цілей не були готові і не могли взяти на себе урядову відповідальність.

Часті і необгрунтовані, особливо в останні роки Веймарської республіки, розпуски парламенту (парламент міг бути розпушений навіть через не затверджений ним президентський указ, як це мало місце в 1930 p.), навіювані німцям пресою уявлення про його повне безсилля усе наполегливіше схиляли масову свідомість до пошуку «сильної руки» фюрера.

З безсиллям представницького органу було пов'язане і безсилля республіканського уряду, який не мав більшості в рейхстазі і не користувався його довірою і підтримкою. Прямим наслідком цього стали «президентські кабінети», призначувані президентом на власний розсуд. В обстановці перманентно запроваджуваного ним на підставі ст. 48 Конституції надзвичайного стану країна управлялася не за допомогою законів, а за допомогою надзвичайних указів. У 1932 p., наприклад, президент Гінденбург видав 66 надзвичайних указів, у той час як рейхстаг, зайнятий в основному другорядними дебатами, видав лише п'ять законів. Дисбаланс веймарської державної машини вів до її повного руйнування, загибелі, що і відбулося в результаті встановлення фашистської диктатури в 1933 р.