1 Див.: Законы Ману / Перевод с. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный г. Ф. Ильиным. - m., 1960. - с. 56, 57.

2 Див.: Там само. - 111, 37-38. - с. 57.

³ Виключення шлюбу асурів тісно пов'язане з негативним ставленням укладача законів Ману до купівлі-продажу нареченої (див. прим. 8, 9). Стосовно ж шлюбу гандхарвів ми не маємо суперечливих настанов: порівн. закони Ману, ІІІ, 41 (Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - M., 1960. - С. 56) і VIII, 196 (Див.: Там само. - С. 164).

⁴ Тут знову маємо протиріччя. 3 одного боку, для кшатрія укладення шлюбу шляхом викрадення за згодою чи без згоди нареченої чи просто заволодіння нею з її згоди вважається законним; з іншого боку, ці способи укладення шлюбу оголошені згуб­ними як у цьому житті, так і в загробному (III, 20; 41) і їх радять уникати (III, 42). Певно, перед нами знову дві редакції зводу законів Ману.

З цієї ж причини, певно, дві інші касти — вайшіїв (селян) і шудр (переможених людей, залежних) не могли укладати шлюб шляхом викрадення. Так, згідно з первісною редакцією лише три останніх способи — асурів, гандхарвів і пишачів — тобто купівля, заволодіння полюбовне і заволодіння, не очікуване для жінки, вважалися законними для вайшія та шудри. Найкращим способом для них, на думку знавців, був лише один спосіб — асурів, тобто купівля. Пізніший редактор ставився негативно до купівлі і оволодіння жінкою, не очікуваного для неї. Тому з чотирьох останніх способів він визнавав законним для вайшія та шудри лише спосіб гандхарвів, тобто полюбовне заволодіння жінкою.

Отже, бачимо доказ того, що вивчати стародавню історію дуже важко — що ні редактор, то інша думка.

Це нагадує вислів з одного і того самого приводу представників єврейського народу: «Мойсей сказав — усе від Бога, Соломон — усе від голови, Христос — усе від серця, Маркс — усе від живота, Фрейд — усе від сексу, Ейнштейн — усе відносно. Скільки євреїв, стільки й думок, скільки вчених, стільки й точок зору. Де ж істина?»

У законах Ману висвітлена соціальна картина виникнення, розвитку і зміни способів укладення шлюбу у давні часи. Насправді, вдумуючись в усі суперечливі думки, так як вони подані у законах Ману, про законність, перевагу, недозволеність ви-щеперелічених восьми способів укладення шлюбу, можна дійти таких висновків.

Викрадення як спосіб укладення шлюбу є найкращою формою укладення шлюбу для військової касти. Воїн міг і тому повинен був придбавати собі дружину силою. Звідси викрадення як спосіб укладення шлюбу сягає корінням військової організації громадянської общини. Цей спосіб був почесним, оскільки у першій редакції він вважався законним для військової касти і заборонявся для двох нижчих каст. Цей спосіб настільки відповідав військовій касті, що навіть пізніший редактор з його більш ідеальним поглядом на шлюб визнав цей спосіб законним для кшатрія. Усе це наводить на думку, що у викраденні маємо вбачати не тільки основний, а й іноді привілейований спосіб укладення шлюбу.

Договір купівлі-продажу як спосіб укладення шлюбу був визнаний законним для усіх чотирьох каст, але, на думку знавців, купівля-продаж (спосіб асурів) є найкращим для двох нижчих каст. Знавці не вважали цей спосіб найкращим для

жрецького прошарку. Пізніший редактор взагалі забороняє цей спосіб для усіх каст, не виключаючи найнижчої, четвертої касти. Отже, купівля-продаж жінки є переважним способом укладення шлюбу у нижчих каст. Однак цей спосіб з розвитком громадянської общини починає посідати провідне місце. З одного боку, він витісняє викрадення, з іншого — приводить до виникнення вищого, облагородженого способу укладення шлюбу у формі простого договору про передання дочки її батьком нареченому.

Договір як спосіб укладення шлюбу характеризується, на відміну від договору купівлі-продажу, тим, що зобов'язуючи батька чи родичів передати наречену нареченому заміж, а нареченого — отримати її як свою дружину, він не супроводжується у той же час сплатою ціни продавцеві нареченої її нареченим. Ця плата перетворюється або на обряд, або на передання ціни самої нареченої. Плата за наречену (віно) набуває, таким чином, характеру дарунка нареченій як знак любові і поваги до неї з боку нареченого. Перетворення демократичної угоди купівлі-продажу нареченої на більш аристократичну форму простого договору про передання нареченої з однієї сім'ї до іншої, з обдаруванням нареченої нареченим здійснюється, однак, повільно і зі значними зусиллями.

Закони Ману розгортають нам цілу сторінку такої боротьби, яка значною мірою є повчальною для історика, який вивчає зміну суспільних явищ, і юриста, який прагне зрозуміти виникнення правових норм із самого життя.

Так, ми вже наводили настанови законів Ману про те, що «батько, який усвідомлює (свої обов'язки), не повинен брати за дочку і малого віна (сulkа), оскільки людина, яка бере із жадібності віно, стає продавцем своєї дочки» (III, 51). Далі, через один вірш, пізніший редактор зводу законів Ману заперечує думку тих, хто вбачав у способі ріші купівлю-продаж нареченої: «деякі говорили, що дар у вигляді бика чи корови, даний з метою укладення шлюбу способом ріші, становить собою віно (сulkа), але це неправильно, оскільки будь-яке велике чи мале віно (прийняте батьком) було б продажем» (III, 53). Засудивши купівлю-продаж нареченої, пізніший редактор потім додає, що віно, дане нареченій, коли батьки не приймають його для себе, не буде продажем, це є лише знак честі і любові до юної дружини (III, 54). Бажаючи надалі підтримати спосіб укладення шлюбу у формі договору, пізніший редактор встановлює такі правила. Дівчина, яка стала здатною до шлюбного життя, по­винна очікувати три роки шлюбу; зі спливом цього часу вона може взяти (на свій вибір) чоловіка з тієї ж касти (IX, 90). Дівчина, яка брала сама собі (чоловіка), не повинна забирати з собою ніяких прикрас, (отриманих) від батька, матері чи братів, якщо вона забирала їх, то це вважалося крадіжкою (IX, 92). Хто бере дівчину, яка вже стала здатною до шлюбного життя, той не повинен (сплачувати) батькові віно, тому що батько пропустив час появи у неї крові (IX, 93)¹.

З іншого боку, у законах Ману знаходимо ряд настанов стосовно шлюбного договору, які нагадують аналогічні наста-пони руського права про «змову» і римського права про спон-залії. Так, заборонялося укладати в один і той самий час два шлюбних договори. (71. «Розсудливий, видавши дочку за ко-го-небудь, нехай не видає знову, бо той, хто [вже] видав і видає знову, вчиняє [гріх, рівний] брехні по відношенню до людини»²; 99. «Ні давні, ні теперішні доброчесні люди ніколи не вчиняли так, щоб [дівчина], обіцяна одному, віддавалася заміж іншому»)³.

Дружина могла повертатися батькові, якщо у неї виявлялися пороки чи вона була видана заміж хитрістю: 72. «Навіть узявши дівчину у законний спосіб, він може покинути її, осуджену, хвору, збезчещену чи віддану йому обманом»⁴.

Якщо наречена була хворою і мала вади, той, хто віддав її заміж, не відповідає за це, якщо попередньо заявив про ці вади: 205. «Хто видає [дівчину заміж], попередньо оголосивши про її вади, будь вона божевільною, прокаженою чи такою, що втратила незайманість, той не підлягає покаранню, інакше він сплачує штраф»⁵; штрафу підлягав і наречений, якщо він ганьбив наречену: 225. «Але той чоловік, який зі злості скаже про дівчину — вона не дівчина — [і] не доведе її вини, підлягає штрафу в сто [пан]»⁶.

Усі ці правила, які визначають виконання договору про передання доньки заміж в іншу сім'ю, виникли, звичайно, на основі договору купівлі-продажу нареченої. Цікаво, що у правилах про купівлю-продаж нареченої повторюються також