1 Див.: Маркс к., Энгельс ф. Соч. - t. 1. - с. 347.

кі латифундії, з якими не могли конкурувати дрібні селянські господарства. Оскільки надзвичайні законодавчі заходи, яких вжили брати Гракхи з метою перерозподілу землі на користь дрібних власників, не дали результату, логічним підсумком усього попереднього розвитку Риму став аграрний закон 111р. до н. е., який передбачив, що землі, які становлять громадський фонд, більше не підлягають переділу. Це остаточно закріпило приватну власність на землю, зробило її неподільно панівною.

Потреби майнового обігу і розширення території Римської держави привели до появи в класичну епоху нових видів права власності. Оскільки відома попередньому періоду квіритська власність мала яскраво виражений національно-римський характер і ставала дедалі більш архаїчною з огляду на цілий ряд умовностей, необхідних для її придбання, саме життя потребувало вироблення нових і менш складних форм закріплення власницьких інтересів. У межах преторського права за допомогою особливих юридичних засобів була створена конструкція так званої преторської, або бонітарної власності. Претор у тих випадках, коли через недотримання формальностей квіритського права набувач речі не міг одержати статус квіритського власника, брав під захист інтерес покупця, фактично закріплюючи придбану ним річ у складі його майна (in bonis).

Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститут давності володіння, відомий квіритському праву. Претор визнавав бонітарну власність так, якби таке право виникло на основі набувальної давності. Отже, бонітарний власник, який володіє річчю, отримав захист претора від вимог з боку квіритського власника, чиє право на річ ставало «голим». Згодом претори почали надавати бонітарному власнику юридичну підтримку і на той випадок, коли з огляду на ті чи інші обставини останньому доводилося вимагати повернення речі від інших осіб (у тому числі і від квіритського власника). З цією метою застосовувався особливий Публіціанів позов (actio in rem Publiciana).

У зв'язку з розширенням кордонів Римської держави, включенням до неї нових провінцій і зростанням кількості іноземців одержали визнання і правовий захист також провінційна власність (для римських громадян) і власність перегринів.

Римські юристи спеціально не розробляли саму конструкцію права власності як таку, але вони розкрили його юридичний зміст шляхом визнання різних повноважень, що належать власнику речі. До цих повноважень вони відносили: право володін­ня, право користування, право розпорядження, право на плоди чи доходи, що приносить річ, право витребування своєї речі від третіх осіб. Право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю, як абсолютне і необмежене право. Таке розуміння приватної власності було використане і розвинене згодом у буржуазному праві.

У римському праві класичного і посткласичного періодів значна увага приділялася способам набуття права власності, оскільки розвиток майнового обігу вимагав великої точності юридичних відносин і максимальної зрозумілості в питанні про титул (юридичну підставу) набуття права власності.

Поряд з манципацією, що використовувалася усе рідше, а в період домінату практично вийшла з ужитку, вирішального значення набула так звана традиція (tradicio) як основний спосіб переуступки права власності. Зручність цього способу полягала в його простоті і неформальному характері. При традиції право власності набувалося в силу самого фактичного передання речі лише за умови наявності «справедливої», тобто законної підстави (iusta causa).

У класичний період, особливо в «праві народів», більш детально були розроблені і інші способи набуття права власності, деякі з них були відомі ще з найдавніших часів. Це — заволодіння покинутими речами, а також речами, що не мали господарів (наприклад, продуктами рибного лову, полювання тощо). Це також і речі, захоплені у ворога. Відповідно до рескрипту Адріана, знайдений скарб ділили порівну між тим, хто знайшов його, і власником землі, на ділянці якого він був виявлений.

До особливих способів набуття права власності належало створення нової речі з чужого матеріалу (специфікація). Між основними школами юристів (сабіньянцями і прокульянцями) велися суперечки з приводу того, кому в цьому випадку належить річ — її виготовлювачу чи власнику матеріалу. Право власності могло виникнути також шляхом об'єднання речей. Так, якщо на ділянці, що належала одній особі, був збудований будинок з матеріалів, власником яких була інша особа, земельний власник набував право власності на збудований на його ділянці будинок. Подальший розвиток у класичний період одержала набувальна давність (usucapió). У преторському праві було розширене коло осіб, які могли набувати право власності за давністю володіння. Так, після 10 років добросовісного і безперервного володіння це право визнавалося навіть за перегринами. У посткласичний період (за імператора Юстиніана) у ре­зультаті безперервного володіння річчю протягом понад 30 років право власності визнавалося навіть у разі відсутності законного титулу, тобто «справедливої підстави володіння» (так звана екстраординарна набувальна давність).

У класичний період продовжували розвиватися цивільно-правові форми захисту прав приватного власника. Найважливішою з них був віндикаційний позов. Він надавався власнику речі, що з певної причини була ним втрачена і виявлялася в третьої особи. Віндикаційний позов — це, по суті, спір про право власності, у якому справжній власник повинен був довести свій титул на спірну річ. За наявності таких доказів річ поверталася власнику незалежно від того, як вона потрапила до останнього власника. Якщо власник чужої речі був добросовісним, тобто не знав про незаконність володіння нею, він повинен був повернути власнику річ і всі плоди, одержані від неї з моменту порушення віндикаційного позову. Недобросовісний власник, крім того, засуджувався до відшкодування всіх плодів, отриманих від речі за увесь час володіння нею.

З розвитком преторського права одержав остаточне юридичне оформлення ще один самостійний вид речового права — інститут володіння (possessio). Він випливав з приватновласницьких відносин і в певному розумінні доповнював право власності. Під володінням річчю розумілося фактичне володіння нею (corpus possessionis), що супроводжувалося наміром володіти нею самостійно (animus possessionis), як на праві власності. Остання обставина відрізняла володіння від простого утримання речі (detentio), яке часто виникало на підставі договору і передачі речі держателю самим власником.

Захист інтересів власника речі здійснювався не за допомогою позовів, що слугували для захисту прав власника, а за допомогою преторських інтердиктів (наказів) про утримання володіння у випадку загрози порушення прав власника речі або про повернення вже вилученої третьою особою речі. Інтердикт, хоча і не мав такої юридичної сили, як позов, відзначався більшою простотою, оскільки позбавляв власника речі необхідності застосовувати складну процедуру доведення титулу придбання. Тому до преторського інтердикту вдавалися і власники речей, коли воліли використовувати більш швидкий шлях захисту своїх порушених прав.

В класичний період подальший розвиток отримує і такий вид речового права, як право на чужі речі (jura in ге aliena). З'являється ряд нових земельних сервітутів (пасовищних тощо), особливо міських: право прибудови до чужого будинку, право обперти свою стіну на стіну будинку сусіда, право на те, щоб сусід своїми забудовами не позбавляв світла і виду та ін. Джерела посткласичного періоду згадують про появу такого виду права на чужу річ, як суперфіцій, що виникало в зв'язку з будівництвом будинку на чужій землі. Спочатку права забудовника регулювалися договором майнового найму, оскільки будинок розглядався як підпорядкована річ, а тому ставав власністю володільця земельної ділянки. Однак потім претор став надавати ширший захист інтересам забудовника, визнав його право на будинок як речове, а не особисте, тобто таке, що випливає з договору найму.

З грецького права в цю епоху був запозичений емфітевзис — спадкова оренда землі з внесенням встановленої плати. Держатель землі (емфітевт) не міг бути зігнаний з ділянки в силу визнаного за ним претором і такого, що захищається ним, речового права, яке могло навіть переуступатися третім особам.

У класичний період одержало розвиток і заставне право. Дедалі рідшою стає давня форма застави, побудованої на довірі, коли заставлена річ вважалася власністю кредитора. Якщо боржник не виконував зобов'язання, ця річ назавжди залишалася в кредитора навіть у тому випадку, коли її вартість була більшою, ніж сума боргу. З розвитком товарного обігу дедалі частіше почала використовуватися застава, за якої заставлена річ передавалася кредитору не у власність, а в утримання, яке захищалося, як і володіння, за допомогою інтердикту (пігнус), що трохи полегшувало становище боржника. В імператорську епоху під впливом грецького права поширюється і така форма застави, як іпотека, за якої заставлена річ (зазвичай земля) залишалася в боржника. Кредитор же отримував обмежене речове право — не допускати продажу боржником заставленої землі і витребувати її у разі невиконання зобов'язання.

У класичну епоху одержали розвиток й особисті сервітути, які передбачалися, як правило, в заповітах і становили довічне право особи, на чию користь встановлювався сервітут, користуватися чужою річчю з правом одержання від неї плодів (узуфрукт) або ж без такого права (узус).