2.3.Право власності

Питання про право власності досить широко розроблене у мусульманських юристів. Мусульманське право відрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважається незаконним актом і не вважається володінням.

За мусульманським правом власність має три ознаки: 1) виключність у володінні річчю, оскільки єдиним володільцем її вважається власник; 2) абсолютність у розпорядженні власністю, що полягає в необмеженому праві користування річчю, але без шкоди для інших осіб; 3) постійність права власності. Відповідно до останньої ознаки в мусульманському праві не існує права давності на власність, що вважається вічною, доки існує річ.

Законність набуття власності має бути доведена одним із трьох способів: впізнанням ознак речі, які доводять, що вона є власністю цієї особи, показаннями свідків і присягою.

Способи набуття власності: 1) як воєнна здобич; 2) за допомогою цивільної угоди; 3) одержання в спадщину; 4) дарування верховною владою.

Відповідно до вчення ісламу вся земля у світі належить Аллаху як творцю світу і його посланнику на землі пророку Мухаммеду.

Світ згідно з цим вченням поділяється на країну мусульман (доруль-іслам) і країну «невірних» (доруль-харб). Халіф імам як спадкоємець Мухаммеда, представник Аллаха на землі, носій верховної влади в державі і глава усіх віруючих одержав виключне право розпоряджатися всією землею в державі і може віддавати цю землю окремим особам лише в користування, накладаючи за це обов'язок сплачувати подать.

Виходячи з цієї теорії, правознавці вважали, що завойована у ворога земля (за винятком земель необроблених) є недоторканною для приватних осіб і звертається на користь усього мусульманського суспільства. Завойовані землі можуть бути передані окремій особі лише на праві користування (хоча б і довічного), але не на праві власності.

Ця теорія відображала особливості поземельних відносин на Сході, де держава була верховним власником землі, а також існувало общинне і приватне володіння і користування землею.

Крім того, треба вказати на той факт, що в проповідях Мухаммеда і вченнях різних релігійних сект були заклики до віл новлення первісної рівності, у тому числі і загальної власності на землю.

У мусульманському праві розрізняють чотири категорії земельних володінь.

1. Священна земля. До таких земель належали:

а) хіджаз — священна земля, присвячена богу, — та частина Аравійського півострова, де за переказом жив Мухаммед, що включає місто Мекку. На цій землі заборонялося жити «невірним», а також полювати на тварин, пошкоджувати чи виривати рослини;

б) вакф — до цієї категорії належали землі, доходи з яких закріплювалися з певною релігійною, просвітницькою чи благодійною метою за установою, що здійснює цю мету: мечеттю, медресе (духовною школою), кладовищами, мазарами (гробниці святих), караван-сараями (готелі), притулками. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. У вакф може бути обернене будь-яке майно.

Обернені у вакф предмети і землі повинні були залишатися такими постійно. Вакфна земля перебувала поза оборотом; вона не могла бути ні продана, ні заставлена, ні подарована, ні відчужена будь-яким чином, крім тих випадків, коли знищено юридичну особу, для якої був встановлений вакф, або якщо вакфне майно, залишаючись непроданим, стане непридатним.

Якщо майно, обернене у вакф для здійснення богоугодної справи або призначене для певних осіб, не може бути використане за призначенням, то воно повертається попереднім власникам або їх спадкоємцям. Акт встановлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.

2. Державна земля. До неї належали:

а) володіння повалених династій і великих земельних власників на завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;

б) землі, завойовані у «священній війні» проти «невірних» мусульманами. Переможені, «невірні» примушувалися до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки під умовою платити харадж. Ці землі були власністю держави. Подать, що стягувалася з цього розряду земель, була вкрай обтяжливою. Вона стягувалася або у твердо встановленому розмірі, або пропорційно доходу;

в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, які завойовані мусульманами, що перейшли до переможцыв внаслідок того, що колишні власники їх були убиті або втекли, землі, ніким не зайняті, зрошені, а потім оброблені мусульманами;

г) землі, що перебували у володінні представників правлячих династій. Доходи з цих земель надходили в особисте розпоряд­ження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом їх власники закріплювали її за собою юридично.

3. Землі, що перебували в приватній власності. До цієї групи зараховувалися землі, що могли відчужуватися їх власникам у будь-який спосіб. У період Аббасидів купівля-продаж землі одержала вже значне поширення. Халіф Харун аль-Рашид навіть видав розпорядження, відповідно до якого земля має те ж призначення, що й будь-яке інше майно. У приватну власність переходили і так звані ікти, тобто землі феодалів, отримані ними від держави в умовне володіння як винагорода за службу.

4. Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався якийсь час у селян. Але їх правителі захоплювали общинну землю у свою власність.

Що стосується позбавлення права власності, то майно, яке належало мусульманину і перейшло під час розподілу воєнної здобичі у власність «невірного», мало бути повернене мусульманину.

Конфіскація майна відбувалася лише у випадках відступництва від віри.