4. Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат

У II—І ст. до н. е. розвиток рабовласницького суспільства в Римі призводить до крайнього загострення усіх його класових і соціальних протиріч. Розширення і зміна форм експлуатації рабської праці, її інтенсифікація загострювали класову боротьбу. Посилювалися також конфлікти і між угрупованнями правлячої верхівки рабовласників, а також між ними та більшістю вільних — малоімущими та неімущими. Успішна завойовницька політика, яка перетворила Середземне море у внутрішнє море Римської держави, підкорила їй Західну Європу до Рейну, поставила перед Римом нові складні військові та політичні проблеми — придушення завойованих народів, забезпечення управління ними.

Для Риму настає період кризи, який торкнувся насамперед існуючих політичних установ — застарілої полісної форми державного устрою, аристократичного політичного режиму правління нобілів, республіканської форми правління, яка лише створювала вигляд влади «римського народу». Виникла об'єктивна потреба їх перебудови, пристосування до нових історичних умов.

Під час завоювання Італії у V—IV ст. до н. е. Рим прагнув насамперед до конфіскації земель, оскільки це по суті було головною економічною умовою самої общини Риму — землеробної, яка із зростанням кількості населення потребувала розширення земельних володінь. Цю тенденцію не зупинила й інтенсивна урбанізація, що розвинулася на II ст. до н. е. Війни II—І ст. до н. е., супроводжувані масовим поневоленням завойованого населення, призвели до різкого збільшення кількості рабів у Римі. Рабство остаточно набуває «класичного», античного характеру. Значна маса рабів експлуатується у великих землевласницьких латифундіях із вкрай тяжкими умовами праці та існування і жорстоким терористичним режимом.

Природний протест рабів дістає вияв у масових та потужних повстаннях. Особливо великий розмах мали повстання рабів у Сицилії в II ст. до н. е. і повстання під проводом Спартака у

74—70 рр. до н. е., яке поставило під загрозу саме існування Римської держави.

Паралельно з повстаннями рабів та вслід за ними спалахують громадянські та союзницькі війни, викликані боротьбою за владу між угрупованнями панівного класу, протиріччями між ним та дрібними виробниками і великою кількістю (до 300 тис.) люмпен-пролетаріїв, які отримували незначну матеріальну допомогу від держави. Збільшення кількості люмпенів стає переконливим свідченням загальної деградації вільних.

Економічне і політичне засилля нобілів викликало у II ст. до н. е. широкий рух протесту бідняків, очолюваний братами Тіберієм та Гаєм Гракхами. Гракхи прагнули обмежити землеволодіння знаті і за рахунок цього створити земельний фонд для наділення землею дрібних землевласників, а також ослабити владу оплоту знаті — сенату і відновити владу народних зборів і народного трибуна.

Здобувши посаду трибуна, Тіберій Гракх, спираючись на народний рух, зумів, незважаючи на опір сенату, провести у 133 р. до н. е. через народні збори аграрний закон. Закон обмежив максимальний розмір землі, отримуваної від держави. За рахунок стягуваних надлишків створювався земельний фонд, який розподілявся між безземельними та малоземельними громадянами. Отримувані ними ділянки ставали невідчужуваними, що мало запобігти збезземеленню селянства. Незважаючи на те, що Тіберій Гракх того ж року був убитий, його земельна реформа почала здійснюватися і кілька десятків тисяч громадян отримали землю.

Реформаторську діяльність Тіберія продовжив його брат Гай Гракх, обраний трибуном. Ним були проведені закони, які ослаблювали політичний вплив знаті — запроваджено таємне голосування на народних зборах, право народного трибуна обиратися на наступний строк. Здійснюючи аграрну реформу свого брата, Гай разом з тим у 123—122 рр. до н. е. провів закони про створення у провінціях колоній римських громадян із наділенням їх землею та про продаж зерна із державних складів громадянам за низькими цінами.

Крім того, Гай Гракх запровадив зміни в інтересах вершників. На їх користь був змінений порядок відкупу податків з провінцій. Оскільки Гай Гракх був трибуном, зросла роль цієї магістратури, яка відсунула на другий план навіть консулів. Однак, задовольнивши інтереси більшості римських громадян, Гай Гракх втратив підтримку вершників в спробі поширити права римського громадянства на вільних жителів Італії. Сенатській аристократії вдалося провалити цей непопулярний серед римських громадян законопроект. Гай був змушений зняти із себе повноваження трибуна. У 122 р. до н. е. його було вбито.

Провал законопроекту про надання прав римських громадян вільним жителям Італії, які вважалися союзниками Риму, викликав крайнє невдоволення союзників. Це вилилося у І ст. до н. е. у союзницькі війни, які суттєво ускладнили становище Риму в умовах масових повстань рабів і триваючих десятиліттями завойовницьких війн у провінціях.

У результаті союзницької війни 91—88 рр. до н. е. мешканці Італії домоглися урівнення в правах з римськими громадянами. Проте це не ослабило політичної напруги в Римі — загострилися протиріччя між угрупованнями оптиматів, які виникли в середовищі вільних громадян і які спиралися на сенат, та популярів, які боролися проти сенатської олігархії. І ті, й інші використовували підкуповуваних люмпенів. Боротьба між ними призвела у І ст. до н. е. до громадянських війн.

Надзвичайне загострення політичної ситуації в Римі, викликане повстаннями рабів, невдоволенням дрібних землевласників, чиї господарства занепадають, союзницькими і громадянськими війнами вимагало посилення центральної державної влади. Найважливіша спроба була здійснена у період диктатури Сулли (82—79 рр. до н. е.). Спираючись на вірні йому легіони, Сулла змусив сенат призначити його диктатором на невизначений срок. Він наказав скласти проскрипції — списки своїх супротивників, які підлягали смерті, а їх майно — конфіскації. Збільшивши кількість сенаторів, скасувавши посаду цензора, Сулла поповнив сенат своїми прибічниками і розширив його компетенцію. Обмежена була влада трибуна — його пропозиції мали попередньо обговорюватися сенатом, а також і компетенція народних зборів — у них були відібрані судові повноваження і контроль за фінансами, ці функції повернули сенату.

Встановлення довічної диктатури виявило прагнення панівного класу вийти з кризової ситуації за допомогою сильної одноособової диктаторської влади. Воно ж показало, що спроби пристосувати стару державну форму до нових історичних умов приречені на невдачу (реформи Сулли були відмінені Помпеєм і Крассом). Включення союзників у римські триби призвело до того, що коміції перестали бути органами «римського народу», їхня законодавча діяльність призупиняється, право обрання посадових осіб втрачається. Успішні завойовницькі війни перет ворили Рим з невеликої держави-міста на столицю величезної держави, до управління якою стара державна форма поліса була зовсім непристосована. Армія, заінтересована в успіхах полководця, стає в його руках знаряддям досягнення честолюбних політичних цілей, сприяє встановленню диктатури.

Необхідність вийти з гострої політичної кризи, викликаної надзвичайним загостренням класової боротьби, непристосованість старої державної форми до нових історичних умов і перехід до найманої армії були основними причинами падіння полісно-республіканського устрою в Римі і встановлення військово-диктаторського режиму.

Через короткий проміжок часу після диктатури Сулли владу захоплює перший тріумвірат (Помней, Красс, Цезар), після нього встановлюється диктатура Цезаря, який у 45 р. до н. е. отримав титул імператора (який до цього давався іноді як нагорода полководцю). Потім утворюється другий тріумвірат (Антоній, Лепід, Октавіан) з необмеженими повноваженнями «для улаштування держави». Після розпаду тріумвірату і перемоги над Антонієм Октавіан отримує звання імператора і довічні права народного трибуна, а в 27 р. до н. е. повноваження на управління державою і почесний титул августа, який раніше застосовувався як звернення до богів. Ця дата і вважається початком нового періоду історії Римської держави — періоду імперії.

Суспільний лад. Встановлення військово-диктаторського режиму, яке завершило період громадянських війн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило подолати гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, які відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.

З розширенням меж Римської держави зростає чисельність вільного населення, в тому числі кількість римських громадян. Цей процес продовжувався і з переходом до імперії — права громадян дедалі частіше надавалися позаіталійським мешканцям провінцій завойованих Римом країн. Нарешті, у 212 р. н. е. едиктом імператора Каракалли право громадянства було надане усім вільним мешканцям Римської імперії.

Поряд з цим розвивається соціальна і станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно зріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився і становий поділу ньому. Ряди нобілів і вершників, які поріділи у період громадянських війн, до­повнюються великими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами і провінційною знаттю, а також і державними чиновниками. Нобілітет перетворюється на сенаторський стан з майновим цензом в 1 млн сестерцій. Сенатори обіймають вищі посади у державному апараті й армії і стають найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 тис. до 1 млн сестерцій перетворився на служивий прошарок, який постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі і провінціях і командних посад в армії. Найзначні-шою за кількістю була провінційна знать, яка ще не оформилася як стан, але відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісницьких рабських майстерень, судновласники і торговці.

Відбуваються зміни і в становищі рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких війн закінчилася і військовий полон перестав бути основним джерелом поповнення кількості рабів. Становище рабів дещо (щоправда, тимчасово) поліпшується. Жорстоке поводження з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються, заохочуються сімейні стосунки рабів. Ці заходи мали за мету і пом'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Водночас придушення опору рабів залишається важливим завданням держави. Згідно з постановою сенату в 10 р. н. е. у разі вбивства господаря підлягали страті усі раби, які знаходилися в цей час у його будинку. Розвиваються й ті форми експлуатації, які з'явилися ще у республіці, — значного поширення набувають пекулій і коло-нат.

Залишається у період імперії і широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті та сільській місцевості, зростає кількість землеробів з воїнів-ветеранів, які отримали земельні наділи. Однак становище цих прошарків населення стає дедалі нестабільнішим, що призвело у II—III ст. н. е. до поширення самопродажу в рабство, особливо колонату. Колон стає у сільському виробництві такою ж помітною фігурою, як і вільний селянин. Ряди колонів з часом поповнюють не тільки вільні та вільновідпущеники, а й «варвари», які оселялися в прикордонних областях Римської держави. Колонат з договору оренди, укладеного на визначений строк (5 років), з огляду на неминуче виникнення заборгованості колонів, перетворюється на довічний, а згодом і на спадковий. Колони перетворюються на лю­дей, залежних від землевласників, які замінюють їм і місцеву владу, й імператорську адміністрацію, назавжди прикріплюються до землі. Аналогічний процес має місце у містах, де ремісники в порядку спадкування прикріплюються до професії і включаються у ремісницькі колегії.

Державний устрій. Соціальні зміни у період імперії були в основному породженням економічних процесів, які зародилися ще в республіканський період, що й визначило характер політичної структури Риму — застарілі республіканські установи зберігалися й у перші століття існування імперії. Значну роль у цьому відіграли й традиційні республіканські уявлення. Імперія спочатку немовби вбиралася у республіканський одяг, який маскував дійсну владу глави держави. Та й саме найменування держави — «імперія» — досить умовне. Титул «імператор» тривалий час залишався почесним, лише з часом глава держави почав називатися імператором. В будь-якому разі до середини III ст. н. е. імператори отримували цей титул як почесний військовий титул по кілька разів (Октавіан, наприклад, 21 раз). Але й після цього вони продовжували отримувати по кілька разів владу трибуна і консула.

Поступово влада імператорів посилюється. На кінець II ст. н. е. сенат усувається від управління, яке переходить до чиновницько-бюрократичного і військового апарату, очолюваного імператором. У кінці III ст. н. е. монархія утверджується остаточно. Період імперії прийнято поділяти на два етапи:

принципат (І ст. до н. е. — III ст. н. е. ) — назва від «принцепс-сенатус» — перший сенатор. Цей титул вперше отримав від сенату засновник імперії Октавіан Август, який отримав право першим виступати в сенаті, що дозволяло визначати наперед рішення останнього;

домінат (III—V ст. н. е.) — назва від «домінус» — пан, владика, що свідчило про остаточне визнання абсолютної влади імператора.

Принципат. Перехід управління державою до принцепса був закріплений наділенням його вищою владою — іmperium, обранням на найважливішіним відокремленого від мaгicтpатур чинoвницькoгo апарату, який утримувався за рахунок власної казни принцепса, і командуванням усіма арміями. Вже Октавіан отримав ітрегіит, який включав, крім традиційного командування армією (він узяв на себе командування усіма арміями), право оголошувати війну і укладати мир та міжнародні договори, утримувати власну гвардію (преторіан­ські когорти), право вищого кримінального і цивільного суду, право тлумачити закони. Постанови принцепса починають розглядатися як такі, що мають силу закону (до кінця принципату загальновизнаним стало положення: «Що вирішив принцепс, те має силу закону»).

Принцепси, у порушення республіканських традицій, обираються одночасно консулами, цензорами і народними трибунами (Октавіан 13 разів обирався консулом, 3 рази цензором і 37 разів народним трибуном). Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, відмінити рішення будь-якого магістрату, як цензор — формувати сенат із своїх прибічників, як трибун — використовувати veto щодо постанови сенату або рішення магістрату. Крім того, Октавіан отримав звання верховного понтифіка — жреця, який відав відправленням релігійних культів.

Спочатку влада принцепса не була спадковою, але він міг пропонувати свого спадкоємця (зазвичай сина або усиновленого), якого сенат обирав принцепсом. Водночас дедалі частіше траплялися випадки скидання принцепсів і призначення нових в результаті двірцевих переворотів, здійснюваних за допомогою армії. Спадкоємці Октавіана стали користуватися тими ж повноваженнями, поступово посилюючи владу принцепса, хоча спочатку їм доводилося долати опозицію сенату.

Компетенція сенату суттєво змінюється. Оскільки з народних зборів залишилися лише трибутні, які скликалися до того ж дедалі рідше, з І ст. н. е. постанови сенату — сенатус-консульти отримують силу закону. Але право принцепса призначати сенаторів і «чистки» сенату, які періодично проводили принцепси, призвели до того, що з II ст. н. е. сенат практично лише затверджував пропозиції принцепса. Майже те саме відбулося з правом обирати і контролювати магістратів, яке перейшло від народних зборів до сенату — частина з них могла обиратися лише з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату щодо розпорядження державними фінансами та управління провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій та зовнішньополітичній галузях.

Паралельно з республіканською магістратурою створюється імператорський чиновницький апарат, на чолі якого стояли рада і канцелярія принцепса. До останньої входили кілька відомств зі штатом чиновників. Члени ради, яка виконувала дорадчі функції, і начальники відомств призначалися принцепсом із його прибічників. Чиновницькі посади почали отримувати і вільновідпущеники імператора, і навіть його раби. До вищих чиновників, призначуваних із сенаторів та вершників, належали префект Преторія, який командував імператорською гвардією, префект міста Рима, який розпоряджався поліцейськими когортами, префект Єгипту, префект, відповідальний за постачання продовольством, та ін.

Відбулася реорганізація управління провінціями, які стали частинами Римської держави. Вони були поділені на імператорські і сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за допомогою власної ради та канцелярії, другі — призначуваними сенатом проконсулами і пропреторами, які обиралися із сенаторів за жеребом і перебували у подвійному підпорядкуванні — сенату і принцепса.

Створюваний чиновницький апарат не мав стрункої системи і був, особливо в перші століття імперії, малочисельним. Але порівняно з республіканським він забезпечував більш ефективне управління державою з огляду на розвиток централізації та ієрархії чиновництва.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мав іще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили до державної казни, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій йшли до казни принцепса — фіск. Оскільки до перших належали нечисленні (11 із 45), давно завойовані, а отже, розграбовані Римом провінції, казна сенату була перманентно бідною, а часом і порожньою. Імператорські ж провінції були завойовані порівняно нещодавно і пограбування їх лише починалося, що давало принцепсу величезні доходи, збільшувані надходженнями від імператорських маєтків та широко практикованих проскрипцій. Сенат іноді мусив брати в принцепса гроші у позику.

Поступово влада принцепса поширилася і на сенатські провінції, і на III ст. н. е. вони усі стали імператорськими.

Армія. Право командування армією і можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, а й власної казни, дозволили принцепсам перетворити її на потужну опору особистої і державної влади. Більш того, армія перетворюється на впливову політичну силу, від якої часом залежала і доля самого принцепса. Якщо за часів республіки єдність політичної влади і військової сили уособлювалася центуріатними зборами військовозобов'язаних громадян і сенатом, який розпоряджався армією, то тепер ця єдність уособлювалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація класового панування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється на корпоративну організацію. Октавіан здійснив її реорганізацію, поділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження і отримували плату у 3,5 разів більшу, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали солідне майно, поповнюючи ряди панівного класу. Основну частину армії становили легіонери, які набиралися з громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і отримували плату, яка дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство і влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська, що комплектувалися з мешканців провінцій, які не мали прав римських громадян. І хоча плата в них була у три рази меншою, ніж у легіонерів, строк служби 25 років, а дисципліна жорсткішою і покарання суворішими, служба у допоміжних військах все ж приваблювала можливістю отримати римське громадянство, а для неімущих — накопичити деякі кошти. Після едикту Каракалли, який дав римське громадянство усім вільним жителям імперії, соціальні розбіжності між легіонними і допоміжними частинами зникають, зростає корпоративний дух армії, що іще більше посилює її політичну роль.

Домінат. Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в II—III ст. н. е. назріває його криза. Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не тільки припиняє розвиватися, а й починає деградувати. До III ст. стають дедалі частішими і ширшими повстання рабів, які були майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає переходити до оборонних. Різко загострюється боротьба за владу між ворожими угрупованнями панівного класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) настає піввікова епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили по півроку, щонайбільше — п'ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли тепер у далеке минуле, останній оплот республіканських установ — сенат — остаточно був підпорядкований принцепсу. З кінця III ст. починається новий етап історії імперії — домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.

Остаточний перехід до домінату датується 284 р. — приходом до влади Діоклетіана. Титули імператора — август і володар (домінує) — підкреслювали необмежений характер його влади. Як правило, імператори обоготворялися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян держави на підданих імператора.

Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті, перетворюється на державну раду — консисторіум. Складається апарат чиновників, поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відокремленням цивільної влади від військової з'являються цивільні і військові чиновники. Окремо стоїть третя група чиновників — придворні, які підпорядковувались управителю палацу імператора.

На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати — на муніципальних посадових осіб.

Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати кордони держави від вторгнення германських, слов'янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їхніх племен.

Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху «солдатських імператорів», перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі — префект міста), таємну поліцію — префект Преторія.

Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені і розвинені в законодавстві Константина.

Діоклетіан провів військову й адміністративну реформи. Військова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов'язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.

Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, скрутне зовнішньополітичне становище імперії, поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів «солдатських імператорів», що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його в 285 р. призначити собі співправителя — цезаря. Через рік цезар був оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії. Імперія була поділена на дві частини — Західну і Східну. Щоправда, законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виокремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306—337 рр.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.

Згідно з військовою реформою професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих посад.

Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези (6-у західній частині імперії і 7 — у східній), очолювані вікаріями, діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення хрис тиянських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн. Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси різкий поворот у релігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною.

Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвинутою, Константин переніс туди свою столицю — у давньогрецьке місто Візантій, переіменувавши його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

Посилення економічного відособлення частин імперії, їх політичний поділ були проявом і результатом загальної кризи рабовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об'єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в результаті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.

У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.