1 Див.: Радхакришнан с. Индийская философия. — сПб., 1994. — с. 49-51.

2 Див.: Там само. — с. 49.

до них центральне місце посідає Рігведа. Натхненні пісні, які арійці несли із собою зі своєї попередньої обителі в Індію як найдорожче надбання, були, як зазвичай вважають, зібрані, й — у зв'язку з тим, що у країні, де вони тепер оселилися, арійці по­бачили велику кількість шанувальників інших богів, — веди невдовзі почали вважатися святинею. Таким збірником є Рігведа. Самаведа — це суто ритуалістичний збірник. Багато ритуалів можна знайти й у Рігведі; навіть притаманні їй гімни не мають власних відмітних ознака. Усі вони призначені для співу під час жертвоприношення. Яджурведа, як і Самаведа, також приз­начена для відправлення ритуалів. Збірник Яджурведа був ство­рений для задоволення потреб ритуальної релігії. Уітні вказує: «Жертвоприношення у ранньоведійські часи було все ще в основному не пов'язане з набожністю, з приписами організації жреців, які мали привілейоване становище, не вре­гульоване в дрібних деталях, а актом, який дає свободу мотивам того, хто приносить жертву, і супроводжується гімнами і співа­ми з Рігведи і Самаведи, щоб уста того, хто приносить жертву, не мовчали в той час, коли руки його підносять божеству дар, що йде від серця. Однак з часом ритуали набували усе більш формального характеру, перетворившись у кінцевому підсумку на суворо до дрібниць регламентовану послідовність окремих дій, причому утвердилися не лише вірші, які необхідно було ви­голошувати під час церемонії, а була також встановлена сукуп­ність висловів, словесних формул, призначених для того, щоб супроводжувати кожну окрему дію усієї процедури, пояснюва­ти жертвоприношення, виправдовувати, благословляти і нада­вати йому символічного значення чи дещо подібне... Ці жер-твенні формули отримали назву Яджус, від кореня «ядж» — приносити жертву... Яджурведа містить такі формули частково у прозі, частково у віршах, розташованих в такому порядку, в якому вони вживалися під час жертвоприношення»¹.

Збірники Сама- і Яджурведи були створені у період між ук­ладенням збірника Рігведа і брахман, коли утвердилася риту­альна релігія. Атхарваведа тривалий час не мала авторитету вед, хоча вона за своїм значенням поступається лише Рігведі, ос­кільки, як і остання, є історичним збірником із самостійним змістом. Цю веду пронизує інший дух, оскільки вона'є витво­ром пізнішої епохи розвитку думки. Вона є взірцем духу ком­промісу, притаманного арійцям ведійської епохи з огляду на

1Див.: Радхакришнан с. Индийская философия. — сПб., 1994. — с. 50.

наявність нових богів та духів, яким поклонялося поступово підкорюване ними населення Індії.

Кожна веда має три частини, які називаються відповідно мантри, брахмани й упанішади. Збірник мантр, або гімнів, називається санхітою. Брахмани містять правила і ритуали. Упанішади й араньяки включають частини брахман, які тлу­мачать філософські питання. Упанішади становлять духовну основу всього подальшого розвитку думки країни. З ранніх упанішад Айтарея й Каушитакі належать до Рігведи, Кєна і Чхандогья — до Самаведи, Іша, Тайтирія та Бріхадараньяка — до Яджурведи, а Прашна і Мундака — до Атхарваведи. Араньяки займають місце між брахманами й упанішадами і, як випливає з їх назви, призначені бути об'єктами роздумів для тих, хто живе у лісі. Брахмани викладають ритуали, які повинен виконувати глава сім'ї, але коли він досяг похилого віку, він знаходить притулок у лісі, і тоді виникає необхідність замінити ритуал чимось іншим. Про це йдеться в араньяках. Символічний та спіритуалістичний бік культу жертвоприношень викликають роздуми, і ці роздуми витісняють жертво­приношення. Араньяки є сполучною ланкою між ритуалами брахманів і філософією упанішад. Якщо гімни є витворами поетів, то брахмани — творами жреців, а упанішади — роздумами філософів. Релігія природи в гімнах, релігія закону в брахманах і релігія духу в упанішадах досить точно відповіда­ють трьом основним ступеням розвитку релігії у гегелівсько­му її розумінні. Хоча на пізнішій стадії ці три види релігії існували одночасно; безперечно, що спочатку вони розвивали­ся у певній послідовності. Будучи в одному розумінні продов­женням культу ведійської епохи, упанішади в іншому станов­лять протест проти релігії брахманів.

Картина суспільного життя Індії, яку вимальовують веди, значно відрізняється від картини, яку дають археологічні роз­копки поселень культури Хараппи III—II тис. до н. е. При цьо­му слід мати на увазі, що в одному випадку маємо лише пись­мові джерела, в іншому — тільки археологічні, тому насправді розбіжності між обома культурами могли бути не настільки сут­тєвими. Крім того, розбіжності можуть пояснюватися і тією обставиною, що культура Хараппи розвивалася в долині Інду і в Західному Пенджабі, у той час як центрові ведичної культури був Східний Пенджаб, особливо верхня частина долини Гангу. Поширеною є думка, що носіями ведичної культури є племена аріїв, які розмовляли індоєвропейськими мовами і знищили культуру Хараппи. Саме по собі проникнення індоєвропей­ських мов в Індію, певно, насправді мало місце, але поки не­можливо стверджувати з упевненістю, що воно було результа­том одночасного і масового вторгнення племен, які розмовля­ли цими мовами, і що воно відбулося саме в середині II тис. до н. е. Усі ці питання ще потребують детального вивчення.

Наступним джерелом вивчення історії держави і права Індії с матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни». Дав­ньоіндійська епічна література є найціннішим джерелом для вивчення суспільних і економічних відносин, а також культури Індії першої половини І тис. до н. е. Основними пам'ятками епосу давньої Індії є Махабхарата і Рамаяна, що були записані у перших століттях нашої ери, але у своїй основній частині іс­нували вже в V ст. до н. е.

Сюжетною основою Махабхарати («Великої війни нащадків Бхарата») є боротьба за владу всередині одного із наймогутні-ших царських родів Північної Індії.

Був у місті Хастінапурі, розповідає Махабхарата, царський рід Куру, який походив від легендарного Бхарата, царя з Місяч­ної династії. І було в цьому роді два брати — старший Дхріта-раштра і молодший Панду. Царем був Панду, оскільки Дхріта-раштра був сліпим і через цю фізичну ваду не міг посідати прес­тол. У Дхрітараштри було сто синів, які як старші в роді зазви­чай називаються Кауравами (нащадками Куру); у Панду було п'ять синів, які зазвичай називаються Пандавами (нащадками Панду).

Панду помер, коли його сини були ще малолітніми. Каура-ви намагалися за допомогою різних хитрощів знищити Панда-вів, але всі їх зусилля виявилися марними і їм довелося посту­питися частиною царства на користь своїх двоюрідних братів. Пандави заснували нове місто Індрапрастху (руїни цього міс-іа знаходяться на околицях нинішньої столиці Індії Делі), яке стало їхньою столицею. Царем став старший з Пандавів.

Але заздрісні Каурави вигадали новий спосіб позбавити Пандавів їх частки у родовій власності. Вони викликали Пан-царів на гру в кості. Згідно з поняттями того часу це було рів­ноцінним виклику на поєдинок, і кшатрій не міг від нього ухиійтися. У змаганні, що відбулося, старший з Пандавів програв Кауравам усі свої багатства, а саме: царство, братів, себе і спіль­ну дружину п'яти Пандавів. Дхрітараштра, зрозумівши, як далеко зайшла справа, оголосив результати гри недійсними, але у грі, що відбулася пізніше, представник Пандавів знову програв.

За умовами нової гри Пандави повинні були на 13 років піти у вигнання, а їх царство переходило до Кауравів.

Зі спливом строку вигнання Пандави почали вимагати повернення їм їхньої частини царства, але отримали відмову. Це призвело до війни, у якій взяли участь як союзники тієї чи іншої з ворогуючих сторін, як свідчить епос, усі народи світу. Долю війни вирішила битва на полі Курукшетри (приблизно в 100 км на північ від Індрапрастхи). Битва була надзвичайною завзятою. День за днем найкращі воїни Індії билися з дедалі більшою жорстокістю; один за одним гинули найбільш прославлені й могутні воїни. Лише на вісімнадцятий день битви Пандави перемогли. З величезної кількості воїнів уціліло лише шість — на боці Пандавів, у тому числі усі п'ять синів Панду, і три — на боці Кауравів, але усі сто синів Дхрітараштри загинули.

Дорогою ціною здобули Пандави перемогу. Уся Індія була приголомшена таким іще нечуваним кровопролиттям. Та й самі Пандави так і не змогли позбутися докорів сумління: розуміння того, що їх марнославство мало своїм результатом такі жахливі наслідки для їх роду та усієї країни, отруїло їм радість від одержаної перемоги.

Винищувальна війна між родичами, які знехтували із честолюбних міркувань тим, що було для простого люду відповідно до традиції найважливішим — родовою солідарністю, масштаби битви (у Махабхараті, втім, занадто перебільшені), а також та обставина, що царська влада виявилась достатньо сильною, щоб для вирішення династичних суперечок послати на смерть велику кількість людей — усе це залишило незабутній слід у народній пам'яті.

Давнє сказання про війну між Пандавами і Кауравами через деякий час «обросло» великою кількістю додаткових епізодів, що містять різні сказання і легенди (наприклад, міф про потоп), роздуми на релігійно-філософські та інші теми, які у своїй більшості ніяк не стосуються основного сюжету. Внаслідок цього Махабхарата, яка перевищує у 8—10 разів обсяг видання «Всесвітньої історії», є по суті не поемою, а величезним літературним збірником давньоіндійського епосу.

До давньоіндійського епосу належить також поема Рамаяна («Сказання про Раму»), приписувана мудрецю Вальмікі. Рамаяна відзначається значно більшою стрункістю композиції і більш ретельно оброблена, ніж Махабхарата. Зміст Рамаяни є таким.

Жив в Айдохьї (сучасний Ауд, у штаті Уттар-Прадеш) цар із Сонячної династії — Дашаратха, і було в нього від різних дру­жин чотири сини. Старший з них — Рама — вирізнявся з-поміж своїх братів розумом, силою, хоробрістю та благонравністю. Саме його й призначив Дашаратха своїм спадкоємцем. Але внаслідок інтриги матері другого царевича, Бхарата, Рама змушений був піти у вигнання на 14 років.

Коли Рама жив у лісі разом з дружиною Сітою і братом Лакшманою, який добровільно пішов за Рамою, цар ракшасів (демонів) — володар острова Ланка (Цейлон) Равана викрав Сіту і забрав її до своєї столиці. Рама за допомогою царя мавп Сугріви, якому він допоміг повернути відібраний в нього престол, зібрав велике військо із мавп і ведмедів.

За наказом Рами було збудовано міст, що з'єднував материк з Ланкою. (Ланцюг островів між Індією і Цейлоном, за легендою, яка існує у місцевих жителів, є залишком мосту, побудованого у давні часи Рамою). По цьому мосту військо мавп і ведмедів на чолі з Рамою переправилося на острів. Тут відбулася кривава битва з ракшасами — жителями острова. Вирішальним епізодом цієї битви був поєдинок Рами з Раваною. Равану було вбито, Сіту звільнено, і Рама, термін вигнання якого скінчився, повернувся назад до Айдохьї, де посів престол своїх предків.

Обидві поеми надзвичайно популярні в Індії й нині. Ось уже понад дві тисячі років Махабхарата і Рамаяна надихають поетів, художників, скульпторів тощо, які черпають сюжети для своїх творів з цих давніх пам'яток поетичної творчості й народної мудрості. Рама й один з головних героїв Махабхарати — Кріш-на також обожнені і вважаються втіленням (аватарами) Вішну — одного з найважливіших божеств сучасного індуїзму.

На думку давніх індійців, битва на Курукшетрі відкрила новий період в історії людства — каліюгу — який, як це можна визначити на підставі найдавніших переказів, вважався періодом різкого поглиблення суспільної нерівності і виникнення сильної державної влади. Водночас слід підкреслити, що цей новий, класовий період історії настав ще тільки у відносно невеликій частині Індії — на території долини Гангу, уздовж його верхньої і середньої течії, і на територіях, що безпосередньо прилягають до неї. В іншій, більшій, частині Індії переважали первіснообщинні відносини, які перебували на різних стадіях розкладу.