7. Характерні риси спадкового права

ЦК дуже докладно (понад 450 параграфів) регламентує правовідносини, пов'язані з порядком спадкування. Спадкове пра­во згідно з БГБ засноване у своїх істотних рисах на старому німецькому праві. Характерною ознакою спадкування відповідно до Кодексу стала відсутність меж спадкування за законом. У разі відсутності більш близьких родичів спадкоємцями померлого ставали родичі будь-яких віддалених ступенів.

Родичі призивалися до спадкування за законом за так званими парантелами (лініями). Першу лінію становив сам спадкодавець зі своїми низхідними (§ 1924). Другу лінію становили батьки спадкодавця зі своїми низхідними тощо. Першорядна лінія (парантела) виключала спадкоємців інших ліній (па-рантел). І найголовніше, усередині парантели, що успадковує, спадщину одержують не всі родичі, а тільки глави даної парантели.

Особливе правове становище в цій системі спадкування займав той з подружжя, хто пережив. БГБ надав тому з подружжя, який пережив, право власності на певну частину спадщини померлого (від 1/4 до 1/2 за наявності спадкоємців перших двох ліній, а також діда і баби). Якщо ж немає родичів першої і другої ліній, діда і баби — уся спадщина переходить до того з подружжя, який пережив (§ 1931). Отже, згідно з ЦК той з подружжя, який пережив, був привілейованим законним спадкоємцем.

Поряд зі спадкуванням за законом, БГБ регулює і спадкування за заповітом. Кодексом проголошений принцип свободи заповіту з правом «усунути від спадкування за законом родича або подружжя» (§ 1938). ЦК встановив легальні обмеження свободи заповіту в інтересах найближчих родичів спадкодавця. До таких обмежень традиційно належить «обов'язкова частка». Відповідно до БГБ низхідні спадкодавця, а також батьки і подружжя спадкодавця, якщо вони усунені від спадкування заповітом спадкодавця, можуть вимагати від спадкоємця надання їм обов'язкової частки спадщини. Обов'язкова частка дорівнює згідно з Кодексом половині вартості його частки, яку б він одержав при спадкуванні за законом (§ 2303). Отже, принцип свободи заповіту проведений дуже послідовно й у значному обсязі.

8. Наступні зміни до бгб

У XX ст. до БГБ було внесено істотні зміни, частина яких була оформлена у вигляді додаткових статей до Кодексу, інша — у вигляді окремих законів і норм, доповнених право-гворчістю суддів, особливо посиленою в цей час у сфері приватного права.

Так, наприклад, у судах почало формуватися нове розуміння інституту цивільно-правової відповідальності. Принцип свободи договору модифікується за допомогою посилення договірної відповідальності, розглядуваної як правовий засіб соціального захисту населення. Передбачається відповідальність за «culpa in contrahendo» (недбалість при укладенні договору). Вже навіть ухилення від переговорів спричиняло обов'язок відшкодувати збитки. У 50-х роках у рамках суддівської правотворчості закріпилася практика, що договори не повинні ущемляти права третіх осіб. Посилення захисної функції договору стосовно третіх осіб можна проілюструвати таким прикладом.

У 1976 р. до цивільно-правової відповідальності був притягнутий власник магазина, у якому дитина, поки її мати розплачувалася в касі, посковзнулася й одержала травму. Підставою для призначення судом цивільно-правової відповідальності в цьому випадку став не укладений, а лише той, який мається на увазі, договір, виходячи з доктрини «обов'язку суспільної турботливості». Посилення ролі квазідоговірної відповідальності (без укладення договору) стало наслідком розробки німецькими юристами поняття «фактичних договірних відносин», визнаного згодом «вираженням зміненої соціальної функції інститутів приватного права».

Це поняття насамперед стало застосовуватися при визнанні договору недійсним або нікчемним. Німецькі юристи почали виходити з того факту, що якщо йдеться про тривалі договірні відносини, то у разі визнання договору нікчемним він не вважається таким до моменту припинення його дії. Іншу групу «фактичних договірних відносин» становлять випадки відповідальності за договором у силу «соціально типових ситуацій» (нап­риклад, при настанні відповідальності водія, який займає стоянку, не заплативши за неї, тощо). Тут до уваги береться не укладення окремого договору, а масовий характер подібних ситуацій.

Особливістю розвитку сучасного німецького цивільного права стало також розширення поняття збитків, які підлягають відшкодуванню, введення поняття «фіктивних збитків». Так, власнику пошкодженого транспортного засобу має бути не тільки виплачена вартість ремонту його автомобіля, але й оплачене користування іншим транспортним засобом під час ремонту його автомобіля, навіть якщо він у цей час волів ходити пішки. Стала загальноприйнятою й практика грошового відшкодування лише за просту загрозу настання делікту.

У сфері речового права принципові зміни торкнулися самого визначення права власності. «Власність зобов'язує. Здійснення права власності має служити водночас загальному благу» — вказується у Веймарській конституції 1919 р. Основний закон ФРН 1949 р., закріплюючи в ст. 14 класичний принцип свободи власності, у другому абзаці, однак, відтворює це положення Веймарської конституції. Отже, основним напрямом розвитку права власності в Німеччині в XX ст., як і всього німецького права, стає його соціалізація.

Доповнення були внесені й до положень Кодексу, присвячених регулюванню права власності на землю. У 1960 р. був прийнятий Закон про будівництво, у 1961 р. — спеціальний Закон про угоди з землею, який встановив правовий обов'язок власника раціонально використовувати землю. У свою чергу, Закон про будівництво підпорядкував будівництво в містах і селах загальному плану градоустрою, однак рішення забудовувати чи не забудовувати свою ділянку, як і раніше, належало власнику земельної ділянки.

Найбільш значних змін зазнали норми зобов'язального і шлюбно-сімейного права. Були переглянуті положення БГБ про договір майнового, насамперед житлового найму, які істотно розширили права наймача. Положення про зрівняння трудових прав чоловіків і жінок — при прийомі на роботу, при її оплаті і при звільненні — становили зміст зміненого § 611 (1—3) Кодексу.

Незважаючи на те, що ст. 2 Основного закону ФРН 1949 р. проголосила рівноправність чоловіків і жінок, перший закон про рівноправність чоловіка і дружини в сімейних відносинах був прийнятий лише в 1957 р. Цей закон встановив роздільний режим майна подружжя. Майно ж, придбане в шлюбі, є загальною власністю, яка підлягає поділу на рівні частки у разі розлучення.

Зміни в шлюбно-сімейному праві торкнулися й умов визнання дійсності шлюбу і розлучення, і правового статусу позашлюбних дітей.

Закон 1974 р. встановив загальний вік шлюбного повноліття для чоловіків і жінок у 18 років, що виключало право батьків давати згоду на шлюб своїх дітей. Перший закон, який зрівняв у правах позашлюбних дітей з дітьми, народженими в шлюбі, був прийнятий у 1969 р. Відтепер законодавчо було встановлене право дітей на одержання аліментів від батька і на їхню участь в одержанні спадщини на основі визнання кровною споріднення з батьком. Більше прав стосовно своїх дітей за цим законом одержала і мати.

У 1946 р. було визнане право розлучення з ініціативи одного з подружжя у разі, якщо вони «протягом трьох років не проживають разом, і шлюбні відносини настільки глибоко розхиталися, що унеможливили відновлення шлюбного союзу». При цьому заперечення проти розлучення другого з подружжя не враховувалися, якщо «обидва з подружжя поводилися недостойно в шлюбі». З 1956 р. Федеральний суд, однак, починає вишукувати можливості якось обмежити розлучення у разі «краху» сім'ї під впливом католицьких настанов про моральний обов'язок подружжя «розділяти труднощі порівну».

Широкомасштабна реформа, спрямована на подальшу лібералізацію норм шлюбно-сімейного законодавства, була проведена в 1976 р.

На сьогодні § 1565 (1—2) БГБ постановляє: «Шлюб може бути розірваний, якщо він не відбувся. Шлюб вважається таким, що не відбувся, якщо спільне життя подружжя більше не продовжується і немає підстав припускати, що подружжя його відновлять».

Якщо подружжя проживає окремо менше року, то такий шлюб розривається, якщо продовження шлюбу неможливе для того з подружжя, який подав позов про розірвання шлюбу, через поведінку другого з подружжя, яка відзначається винятковою жорстокістю.

Параграф 1566 (1) виходить з положення про безсумнівність «краху сім'ї», шлюбу, що не відбувся, якщо подружжя понад один рік проживає окремо й обидва просять про розлучення або якщо подружжя понад три роки проживає окремо, навіть при запереченні одного з них проти розлучення.