3.2. Німецький імператор

Уявлення про роль імператора в конституційному механізмі було б неповним без з'ясування становища імперського канцлера, що втілював у своїй особі уряд імперії, посаду якого традиційно заміщував міністр-президент Пруссії¹ і крім того, незмінно з 1862 по 1890 р. — Отто фон Бісмарк, одна з найвизначніших політичних фігур Німеччини XIX ст.

3.3. Імперський канцлер

Канцлер був не тільки єдиним імперським міністром, а й головою бундесрату. Його голос був вирішальним у верхній палаті у разі рівності голосів (§ 3, ст. 7, гл. III), якщо він виступав «за збереження існуючих приписів і настанов» стосовно адміністративних положень, що регулюють виконання загального законодавства про митні тарифи, про найважливіші непрямі податки (гл. VI, ст. 37), а також якщо в бундестазі не досягалося згоди з військових питань. Крім того, якщо загальні витрати імперії не покривалися відповідними податками і митом, він мав право призначати внески з імперських держав для поповнення імперського бюджету (гл. XII, ст. 70).

Конституція 1871 р. не знала принципу «відповідальний уряд», що став гаслом ліберальної буржуазії, яка виступала проти «мнимого конституціоналізму» Німецької імперії, за парламентську монархію вестмінстерської моделі. На виконавчу вла-

¹ Тільки в 1873 і 1892 рр. в імперії канцлери Бісмарк і Каприві не суміщали ці дві по­сади. Перше і єдине в історії Німеччини призначення на посаду імперського канцлера в 1917 р. представника Баварії, що поставило питання про утвердження його як прусського міністра-президента, викликало різко негативну реакцію Пруссії.

ду згідно з Конституцією фактично не покладалося ніякої відповідальності.

Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру. Але під час підписання військових наказів, оголошення війни, укладення миру, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв'язаний контрасигнатурою канцлера. Канцлер також повинен був щорічно надавати Союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (гл. XII, ст. 72), але усунути його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність на фікцію.

Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У Конституції за усієї широти імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.

Конституція 1871 р. не проголошувала навіть формально принципу «народного суверенітету», що повністю суперечив консервативним уявленням правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є найвищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб.

3.4. Рейхстаг

Рейхстаг, нижня палата, створювана на основі «загальних виборів з таємною подачею голосів», перебував під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, ніж бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світ без затвердження його бундесратом (гл. III, ст. 7), якому надавалися також повноваження на видання адміністративних приписів і інструкцій, необхідних для втілення в життя таких імперських законів, як право розпуску рейхстагу зі згоди імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. IV, ст. 19). Формально «загальне виборче право» також не було загальним при високому віковому цензі (у 25 років), при позбавленні виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у цивільних і політичних правах по суду, «нижніх чинів війська і флоту, що перебувають на службі», та ін.

Бурхливі суперечки під час створення КОНСТИТУЦІЇ викликало питання про винагороду депутатів. Перемогла точка зору О. Бісмарка — члени рейхстагу не повинні одержувати за свою роботу «ніякої платні або винагороди» (гл. V, ст. 32).

Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного вирішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченій правам і свободам німців. Водночас найбільша за обсягом глава XI присвячена «військовій справі імперії», у якій закріплюються загальний військовий обов'язок (статті 5, 7) при приналежності кожного німця протягом 7 років (за загальним правилом — з 20 до 28 років) до складу армії (ст. 59), вимога негайного введення по всій імперії прусського військового законодавства і підготовки загального імперського військового закону з метою створення єдиної Німецької армії, «підпорядкованої імператору, беззаперечно дотримуючись його наказу» (ст. 64), право імператора призначати, звільняти, переміщувати усі вищі чини, використовувати армію для поліцейських цілей (ст. 66) і оголошувати у будь-якій союзній території воєнний стан, якщо щось «загрожує суспільній безпеці» (ст. 68) та ін.