4.5. Сімейне і спадкове право

Шлюб і сім'я у Франції регулювалися в основному канонічним правом. У XVI—XVII ст. королівська влада, прагнучи посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, серією ордонансів відступила від церковних норм щодо укладення шлюбу. Сам шлюб, хоча як і раніше фіксувався лише в церковних книгах, почав розглядатися не тільки як релігійне таїнство, а й як акт цивільного стану. Було переглянуто старе канонічне правило, відповідно до якого при вступі в шлюб не була потрібна згода батьків. Відтепер діти, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Крім того, у XVII ст. батьки одержали право звертатися до Паризького парламенту зі скаргою на дії кюре, який уклав шлюб без їхньої згоди. У зв'язку з нерозривністю шлюбу за канонічним правом парламент не міг визнати його недійсним, але оголошував укладеним незаконно. У результаті шлюб не породжував юридичних наслідків.

Особисті відносини подружжя (верховенство чоловіка, безумовна покора йому дружини, спільне проживання тощо) також визначалися канонічним правом, але становище дітей у сім'ї і майнові відносини подружжя були різними в північній і південній частинах країни. В країні звичаєвого права батьківська влада розглядалася як своєрідна опіка і зберігалася в основному до повноліття дітей. Тут також тривалий час діяв режим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік. На півдні під впливом римського права утвердилася сильна батьківська влада над дітьми, але існував роздільний режим майна чоловіка і дружини.

У період пізнього середньовіччя під впливом норм римського права скоротилася майнова правосуб'єктність дружини. На півдні всі угоди, укладені нею без згоди чоловіка, визнавалися нікчемними. Навпаки, на півночі режим спільності майна перестав бути обов'язковим, і за подружжям закріпилася велика свобода вирішувати свої майнові відносини за взаємною згодою. Повсюдно у Франції посилюється батьківська влада (насамперед влада батька) над дітьми, які, як і за римським правом, не могли вчиняти юридичні акти без згоди батьків. Батько одержав право просити у королівської адміністрації ув'язнення непокірних дітей.

У спадковому праві Франції найхарактернішим інститутом був майорат, тобто передача у спадок земельного майна померлого старшому сину. Такий порядок дозволяв уникати дроблення феодальних сеньйорій і селянських господарств. На спадкоємця покладався обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. На півдні Франції під впливом римського права значного поширення набули заповіти. В них особливо було заінтересоване духовенство, оскільки священики вважалися виконавцями заповідальної волі померлого і частина заповіданого майна передавалася церкві. Під впливом церкви заповіт усе більше проникає й у звичаєве право, хоча заповідальна воля на півночі була істотно обмежена на користь законних спадкоємців. Останні не могли бути позбавлені спадщини заповідальним розпорядженням без особливо серйозних на те підстав.

4.6. Кримінальне право

У IX—XI ст. у Франції в основному продовжувала існувати система злочинів і покарань, що сягають раннього середньовіччя. Злочин розглядався як дія (приватна образа), яка зачіпає інтереси окремих осіб, а покарання, які ще не відзначалися жорстокістю, зводилися насамперед до компенсації за шкоду, заподіяну приватним особам.

Однак до XI—XII ст. феодальні риси кримінального права розкриваються досить повно. Злочин перестає бути приватною справою, а виступає як «порушення миру», тобто встановленого феодального правопорядку. Одержують розвиток такі якості

кримінального права, як кримінальна відповідальність без ви-

ни, жорстокість покарань, невизначеність складів злочинів. Якщо ж в середовищі самих феодалів питання про злочини і покарання розглядалося в «суді рівних», виходячи з правових звичаїв і уявлень про феодальну честь, то стосовно підвладного селянського населення сеньйор у кримінальних справах був по суті одночасно і законодавцем, і суддею. Він міг застосовувати кримінальну репресію проти селян за різні прояви непокори, аж до невиконання сеньйоріальних повинностей.

З поступовою централізацією держави і посиленням королівської влади в XIII—XV ст. послабляється сеньйоріальна юрисдикція і зростає роль законодавства королів у розвитку кримінального права, що дедалі більше набуває репресивного характеру. Розширюється коло справ, що розглядаються як тяжкі злочини і належать до категорії так званих «королівських випадків» (фальшивомонетництво, вбивство, зґвалтування, підпали тощо). Королі своїм законодавством починають активно втручатися й у релігійну сферу, доповнюючи норми канонічного права. Так, ще в 1268 р. Людовік IX видав ордонанс, який передбачав особливе покарання за богохульство. З'являється ряд нових складів злочинів, пов'язаних з поняттям «образа величності». Остаточному зникненню уявлення про злочин як «приватну справу» сприяв Великий березневий ордонанс 1357 р., що передбачав заборону на заміну покарання грошовою компенсацією. За вимогою станів король позбавлявся права помилування осіб, які вчинили тяжкі злочини.

Аж до революції 1789 р. кримінальна відповідальність тієї чи іншої особи безпосередньо пов'язувалася з її належністю до певного стану. До дворян лише у виняткових випадках застосовувалися тілесні покарання, що зазвичай замінювалися штрафами і конфіскаціями майна, не допускалася смертна кара через повішення. Особлива система кримінальної відповідальності існувала для духовенства. Водночас повністю відкидалися будь-які уявлення про законність у випадках придушення міських і селянських повстань, коли остаточно зникали межі між судовою і позасудовою розправою. Так, під час придушення Жакерії лише за два тижні було страчено 20 тис. осіб.

У середньовічному кримінальному праві Франції допускалося об'єктивне ставлення за провину, тобто кримінальна відповідальність без вини. Так, у королівських законах за деякі політичні злочини передбачалася колективна відповідальність членів міських корпорацій, а також членів сім'ї злочинця, у тому числі його дітей. Законодавство і кутюми в принципі знали по­няття неосудності, тобто нездатності людини через психічний розлад усвідомлювати значення своїх дій. Але за ряд злочинів, у тому числі за «образу величності», до кримінальної відповідальності притягалися і божевільні, і малолітні. Кримінальному «переслідуванню» піддавалися навіть трупи злочинців, а також тварини і предмети, які були причиною смерті людини.

У період абсолютизму законодавство особливо деталізує склади злочинів, спрямованих проти короля, французької держави і католицької церкви. У зв'язку з цим значно розширюється коло дій, що підпадають під поняття «образа величності». Найтяжчими вважалися замахи на короля або членів його родини і змова проти держави. У XVII ст. за Рішельє був створений «другий ступінь» злочинів, що розглядалися як «образа величності». Це змова проти міністрів короля, командуючих королівськими військами, губернаторів провінцій та інших вищих королівських чиновників, зрада на війні, дезертирство, шпигунство, будівництво фортець без королівського дозволу та ін.

Різноманітними були і релігійні злочини: богохульство, блюзнірство і святотатство, чаклунство, єресь тощо. Поняття «єресь», як і поняття інших релігійних злочинів, відзначалося особливою невизначеністю і змінювалося на різних етапах розвитку французької держави. Найбільш масовий характер переслідування єретиків одержало в період Реформації, особливо після едикту Генріха II у 1547 р., який наказував спалювати на вогнищах усіх протестантів. Гоніння на кальвіністів (гугенотів) у цей час вилилися в масові позасудові розправи (у 1572 р. у Варфоломіївську ніч було вбито 2 тис. осіб), у кровопролитні релігійні війни XVI—XVII ст.

У зв'язку з процесом первісного нагромадження капіталу і масовим розоренням селянства королівськими ордонансами були передбачені спеціальні заходи кримінальної репресії проти бродяг, бідняків і безробітних, що ставили своєю метою створення системи найманої праці. Незадовго до революції це законодавство поповнилося черговим королівським ордонансом (у 1764 р.), відповідно до якого особи, які не мають коштів для існування, посилалися на важкі роботи на галерах.

Так само як і злочини, покарання не були чітко визначені в королівському законодавстві, їхнє застосування багато в чому залежало від розсуду суду і від того, до якого стану належав обвинувачений. Метою покарання стала відплата і залякування. Вироки приводилися у виконання привселюдно для того, щоб страждання засудженого викликали страх у всіх присутніх.

Смертна кара застосовувалася в різноманітних формах: розривання на шматки конями, четвертування, спалення тошо. Численними були калічні і тілесні покарання: відрізання язика, відсікання кінцівок, мучення розпеченими щипцями та ін. Широко почало застосовуватися і тюремне ув'язнення, що у більш ранній період передбачалося головним чином церковними судами. Як основне і додаткове покарання застосовувалася і конфіскація майна, що було вигідно королівській казні, коли справа стосувалася великих багатств буржуа.

У кримінальному праві Франції чітко проявилася і така специфічна середньовічна риса, як явна невідповідність тяжкості покарання характеру злочину. Вона посилювалася сваволею королівських суддів, які особливо зловживали конфіскацією майна, що викликало велике невдоволення французької буржуазії, передові ідеологи якої піддали в XVIII ст. нищівній критиці всю систему дореволюційного кримінального права.