Глава 4. Поняття авторського права

Поява теорії особистого (природного) права стала переломним моментом для розвитку системи правової охорони авторського права в Німеччині. Так, І. Кант вважав, що видавець виступає від імені автора та здійснює своєрідне управління його правами¹. Представники цієї філософської течії (Е. Лабуле, Ф. Ланге, К. Гербер, І. Фіхте та ін.) вбачали в авторському праві або праві автора не просто форму власності, яка забезпечувала автору або власнику права майнові винагороди, а розглядали майнову та іншу творчу діяльність автора як продовження або відображення особистості автора, відносно якої він мав право через природну справедливість на охорону як частини його особистості². Ця філо­софська концепція природного права мала великий та відчутний вплив на розвиток авторського права у континентальній Європі і стала безпосередньою основою розвитку немайнових прав ав­торів.

Дещо іншим шляхом, аніж європейські країни, пішли у питанні правової охорони авторських прав Сполучені Штати Америки. У 1976 р. був прийнятий Закон США про авторське право, який діє і понині. Слід зазначити, що концепція охорони авторських прав у США значною мірою базується на положеннях англійського Статуту королеви Анни. Так, перший закон США від 1790 р. передбачав охорону книг, карт і морських карт на строк 14 років від дати першої публікації, який міг бути продовжений на такий самий строк за умови, якщо їх автор був ще живий до закінчення першого строку, за умови дотримання сурових вимог реєстрації і депонування. Вимоги пов'язані з реєстрацією та депонуванням за­лишилися й у чинному Законі США 1976 p., проте строк охорони авторських прав значно збільшився — все життя автора плюс 50 років після його смерті³.

Виходячи з наведених вище шляхів становлення правової охо­рони авторського права, можна зробити висновок про існування

¹ ЛипцикД. Авторское право и смежные права / Пер. с фр.; предисловие М. Федотова. — М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. - С. 20.

² Основи інтелектуальної власності. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. — С. 32.

³ Калятин В. О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права): Учебник для ву­ зов. - М.: Норма, 2000. - С. 1-3.

112

¹ Калятин В. О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права): Учебник для ву­ зов. - М.: Норма, 2000. - С. 3.

² Основи інтелектуальної власності. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. — С. 33

³ Дроб'язко В. С, Дроб'язко Р. В. Право інтелектуальної власності: Навч. посібник — К.: Юрінком Інтер, 2004. - С 26-27.

113

Розділ II. Авторське право і суміжні права

Глава 4. Поняття авторського права

двох концептуально різних систем — системи загального права (copyright) та цивільного права (droit d'auteur).

Країни загального права (США, Великобританія) розглядають авторське право за своєю суттю як форму власності, яку може створити автор (фізична або юридична особа) і, відповідно, яку можна використати з комерційною метою, як і будь-яку іншу фор­му власності. При цьому правожність автора перебуває виключно у сфері користування майновим потенціалом цієї форми власності (твором).

У країнах цивільного права (Німеччина, Франція та ін.) ав­торське право розглядається у двох площинах: як таке, що має ри­си власності і охороняється майновий зміст цієї власності; та, втілюючи концепцію природного права (твір є продовженням осо­бистості автора), охороняє особисте і невід'ємне право автора контролювати використання результату своєї інтелектуальної діяльності¹.

Розвиток міжнародної торгівлі між різними країнами у середині XIX ст. став поштовхом до вирішення проблеми територіального обмеження дії авторського права. У результаті з'являються окремі статті з питання авторського права у міжнародних торговельних договорах, згодом двосторонні угоди про взаємну охорону ав­торських прав. Слід зазначити, що найбільшу кількість двосто­ронніх угод з авторського права уклали Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Велика Британія, Німеччина, водночас такі країни, як Греція, Монако, Сербія, Румунія, Болгарія і Чорногорія, не уклали жодної подібної угоди.

Проте вже у кінці XIX ст. виникла необхідність розробки багато­сторонніх міжнародних угод з охорони авторського права з метою подолання значних розбіжностей у підходах охорони авторського права, що були породжені різними національними правовими ре­жимами та цими двосторонніми угодами. Таким чином, у резуль­таті тривалої дипломатичної конференції у 1886 р. була прийнята перша багатостороння конвенція — Берпська конвенція про охорону

'ЛипцикД. Авторское право и смежные права/ Пер. сфр.; предисловие М. Федотова. — М.: Ладомир; Издательство ЮНЕСКО, 2002. - С. 53-56.

літературних і художніх творів (п'ять переглядів — у 1908, 1928, 1948, 1967 і 1971 роках; три доповнення — у 1896, 1914 і 1979 ро­ках)¹. Особливе місце, яке займає Бернська конвенція у системі джерел авторського права, пояснюється тим, що в ній уперше були вироблені міжнародний механізм взаємної охорони творів країн-учасниць на всій території Бернського Союзу (закріплення прин­ципу національного режиму), а також міжнародний стандарт охорони авторських прав, обов'язковий для всіх країн-учасниць (наявність у Конвенції норм імперативного характеру)².

Найбільш суттєві та радикальні зміни у питаннях правової охо­рони авторських прав почали відбуватися у другій половині XX ст. як на національних, так і на міжнародному рівнях.