робіт, які можуть розглядатися як засіб тимчасового працевлаш­тування осіб, не спроможних конкурувати на ринку праці.

Радикальне покращання ситуації на ринку праці України може бути досягнуто лише на основі загального економічного підне­сення в державі, що зумовить зростання внутрішнього попиту на робочу силу, її вартість, а отже — і якісно нового режиму відтво­рення цього елементу національного багатства країни. І ця зале­жність сьогодні чітко відстежується саме в територіальному роз­різі. Найгірша ситуація за основними параметрами зайнятості на ринку праці відзначається на депресивних територіях Карпатсь­кого, Подільського регіонів, для яких є характерною низька інвес­тиційна привабливість господарства, найнижчі показники розвит­ку підприємництва, переважання сільськогосподарського вироб­ництва над промисловим, поширення «регресивно-захисних» форм зайнятості населення. Внаслідок відсутності вакантних робочих місць у галузях економіки працездатне населення надає перевагу зайнятості в особистих підсобних господарствах, продукція яких споживається переважно самими виробниками, не набуваючи то­варної форми.

Державні органи управління повинні активно стимулювати зростання зайнятості населення в офіційній економіці і повер­нення працездатного населення зі сфери нерегламентованої зай­нятості. Проте за будь-яких умов господарювання зберігається так званий природний рівень безробіття, який складається зі струк­турного і фрикційного безробіття. Він зумовлений пошуком но­вого місця роботи і здійсненням структурних трансформацій.

Важливо сформувати в державі розгалужену загальнодержав­ну і територіально-галузеву систему моніторингу соціальних про­цесів та оцінки ефективності реалізації окремих соціальних прог­рам, проектів. Сьогодні є необхідна інформаційна база для ство­рення такої системи — наявність нормативних і законодавчих ак­тів, статистичної інформації, результатів оцінки ефективності окремих напрямів соціальної політики та її заходів.

Запровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасного розроб­лення та реалізації заходів, спрямованих на посилення соціаль­них гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Актуальність цього завдання зростає, враховуючи, що значна ча­стина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих у режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн чол. Зберігається забор­гованість із заробітної плати, недотримання працедавцями умов

206

трудового договору, нестабільність зайнятості значної частини населення. Вирішення проблем зайнятості населення та скоро­чення масштабів безробіття не може відбуватися без урахування специфіки загальноеконічних проблем у державі. Попри всі еко­номічні труднощі держава повинна посилити свій вплив на про­цеси, пов'язані з регулюванням руху робочої сили та забезпечен­ням її зайнятості. Важливо через надання податкових пільг, запровадження особливого режиму кредитування та інші засоби забезпечити розвиток тих секторів економіки, які спроможні ви­готовляти конкурентоспроможну продукцію. Саме вони повинні розглядатися як осередки, що надають нові імпульси процесові стабілізації зайнятості, збільшення місткості сфери прикладання праці, підвищення гнучкості ринку праці.

3. Виробничий та науково-технічний потенціал

Економічна сутність виробничого та науково-тех­нічного потенціалу

Характеристика виробничого потенціалу України. Етапи його формування і розвитку

Науково-технічний потенціал України та оцінка йо­го стану

3.4. Оцінка інноваційного потенціалу України та її регіонів

3.1. Економічна сутність виробничого та науково-технічного потенціалу

Виробничий та науково-технічний потенціал є важливою скла­довою економічного потенціалу суспільства. Економічний потен­ціал будь-якого суспільства насамперед характеризується систе­мою виробничих відносин, що виникають між окремими праців­никами, трудовими колективами, а також управлінським апара­том підприємств, установ, галузей народного господарства в ціло­му. Економічний потенціал суспільства являє собою сукупність трудових, матеріальних і природних ресурсів, що залучені або можуть бути залучені до суспільного виробництва. Він включає та­кож економічні здібності працівників трудових колективів щодо використання ресурсів і створення максимального обсягу матері­альних благ і послуг, тобто професійні знання, уміння і навички

207