Виробництво санітарно-технічного і газового обладнання та виробів були сконцентровані переважно в Луганській області — 26,8 %, Дніпропетровській — 17,7, Донецькій — 13,2 і Харківсь­кій — 13,9 % (всього 71,6 %). Суттєвими виробниками є Київська область і Київ — відповідно 8,3 і 4,4 % та Львівська область — 5,7 %. У 2000 р. різко, в 7 разів, збільшилася питома вага Києва і до­сягла 28,0 %. Зменшилась частка Харківської і Львівської областей.

Авіаційна промисловість. Центрами розвитку галузі в Україні у 1990 р. були: Київська область (включаючи Київ) — 40,7 %, Запо­різька — 25,5 і Харківська — 16,7. Окремі виробництва розміщу­вались у Дніпропетровській, Луганській, Донецькій, Закарпатсь­кій, Сумській, Хмельницькій, Вінницькій та Чернігівській областях.

У 2000 р. лідером розвитку галузі стала Запорізька область — 43,7 % загального випуску. Частка Київської області (разом з Киє­вом) зменшилась, а Харківської — зросла. Фактично припинилось виробництво в Чернігівській та Вінницькій областях.

Суднобудівна промисловість. Основні підприємства галузі розміщені в Миколаївській області — 49,7 % загального обсягу виробництва, Херсонській — 16,8, Києві — 12,9, АР Крим — 11,2 % (усього більше 90,0 %).

У 2000 р. виробництва галузі в Миколаївській області та Києві становило відповідно 43,7 і 11,2%. Скоротилося виробництво в Херсонській області, а в АР Крим зросло в 1,2 раза.

Радіопромисловість. Підприємства галузі розміщені в 16 регі­онах України. У 1990 р. найбільші за обсягом виробництва були сконцентровані в Хмельницькій області — 16,9 % загального об­сягу, Львівській — 13,8, Запорізькій — 11,1, Луганській — 11,0, Дніпропетровській — 8,9 %, Харківській області — 8,1 та Києві — 8,9 %. За період 1990 — 2000 pp. сталися суттєві зміни в терито­ріальній структурі галузі. Так, майже у 14 разів зменшилася част­ка Луганської області. Разом з тим зросла частка Києва і Запорізь­кої області.

Промисловість засобів зв 'язку. Більше 80 % продукції галузі в 1990 р. були розміщені у Львівській (44,1 %), АР Крим (14,2), Дніпропетровській (9,1), Запорізькій (7,0), Донецькій областях (7,2) та в Києві (7,0 %). У 2000 р. спостерігалися суттєві зрушен­ня в територіальній структурі галузі: майже в 38 разів зросла част­ка Харківської області, яка досягла 30,6 % загального обсягу вироб­ництва в країні, в 1,7 раза — Дніпропетровської області, у 14,8 — Одеської.

Електронна промисловість представлена в кожному регіоні України, крім Волинської області. У 1990 р. спостерігалося порів-

370

няно рівномірне розміщення виробництва в більшості регіонів: від З до 8 % загального обсягу- У 2000 р. ситуація дещо змінилась. Зокрема, помітно збільшилась концентрація виробництва галузі в Києві — з 4,2 до 23,0 %, Київській області — з 4,8 до 22,7 %, Полтавській — з 1,9 до 9,9 %. Зменшили свою частку в загаль­ному обсязі виробництва: Вінницька, Закарпатська, Івано-Франків­ська, Одеська, Кіровоградська, Черкаська, Чернівецька, Чернігівсь­ка області та АР Крим.

4.4. Оборонно-промисловий комплекс

Сутність і роль у забезпеченні обороноздатності держави і розвитку економіки. Оборонно-промисловий комплекс (ОПК) є визначальною складовою воєнної сфери держави. Це — сукуп­ність промислових об'єктів будь-якої власності чи підпорядкуван­ня, які виконують або можуть виконувати державне замовлення з виробництва оборонної продукції. До ОПК належать підприємства і організації з розробок і виготовлення озброєння, військової техні­ки, обмундирування, спорядження і матеріалів, спеціально розрахо­ваних і виготовлених для використання у воєнній організації дер­жави та в її силових структурах.

Одночасно підприємства оборонно-промислового комплексу виготовляють продукцію цивільного призначення.

У розвинутих країнах світу істотними завданнями, вирішення яких забезпечується функціонуванням ОПК, є розроблення і ви­робництво воєнно-орієнтованих технологій і продукції подвійно­го призначення, а також просування на світовий ринок озброєнь деяких систем і зразків озброєння і військової техніки.

Основною метою функціонування ОПК є постійна підтримка воєнно-економічного потенціалу країни на рівні, який забезпечує обороноздатність та безпеку України і реалізацію її національних інтересів. Прерогатива організації розвитку і забезпечення його функціонування належить державі.

Таким чином, оборонна промисловість — це сфера економіки, що визначає матеріально-технічну основу обороноздатності держави.

Досвід розвинутих країн свідчить, що здійснення науково об­грунтованої військово-технічної політики дає змогу державі ефек­тивно впливати на технологічний розвиток усієї економіки.

Інтенсивність військово-технічного співробітництва і взаємо­залежність національних оборонних індустрій суттєво зросли, то­му включення національної оборонної бази до міжнародних від-

371

носин ставить політико-економічні завдання, від яких залежить позиція вітчизняного ОПК у світовій воєнній промисловості. Се­ред них: співвідношення між ступенем входження в інтернаціо­нальні воєнно-технічні проекти і збереження допустимого рівня національного відтворення ОПК. Інтенсифікація зовнішньополі­тичних відносин здатна як посилити ефективність структурної перебудови ОПК, так і завдати збитків воєнно-технологічній без­пеці країни (надмірна залежність від іноземних постачальників та інвесторів, згортання власних наукових досліджень, несанкціо­нований відплив технологій, фахівців).

До позитивних чинників впливу діяльності воєнної сфери, у то­му числі і ОПК, на економіку держави належать:

Через ці та багато інших причин ОПК України традиційно пере­буває в «зоні особливої уваги» як держави, так і суспільства в ціло­му, є однією з| сфер, що найбільшою мірою залежить від опіки з бо­ку держави. Його розвиток та функціонування визначаються еко­номічною, воєнно-економічною, науково-технічною і військово-тех­нічною політикою держави, рівнем забезпеченості комплексу фінан­совими, матеріальними, трудовими і інтелектуальними ресурсами.

Механізмами державного регулювання ОПК є: оборонний бюджет, директивне визначення напрямів розвитку галузі, зовніш­ньополітична ситуація, державні преференції у сфері експортно-імпортної діяльності підприємств тощо.

372

У більшості високорозвинутих країн світу оборонно-про­мислові комплекси глибоко диверсифіковані (виготовляють по­ряд з оборонною також високотехнологічну і наукомістку цивіль­ну продукцію), що дає змогу не тільки забезпечувати внутрішні пот­реби розвитку вітчизняної економіки і оборони, а й спрямовувати значний обсяг продукції комплексів на задоволення потреб екс­порту, воєнно-економічного, в тому числі й військово-технічного, міжнародного співробітництва. У зв'язку з цим формування обо­ронно-промислових комплексів вважається одним з пріоритетних напрямів розвитку і ознакою їх економічної і оборонної могутності.

Принципи, умови і чинники розвитку та розміщення. Розви­ток і функціонування ОПК вимагає адекватного розвитку тих галу­зей економіки держави, які забезпечують його матеріальними і енергетичними ресурсами: чорна і кольорова металургія, машино­будування; розвідка, видобуток і переробка стратегічно важливих корисних копалин, насамперед рідкоземельних; енергетика; хіміч­на промисловість.

Постійне зростання складності і вартості створення й модерні­зації сучасного озброєння і військової техніки призводить до то­го, що навіть розвинуті держави мусять інтегрувати зусилля своїх оборонно-промислових комплексів. Це у свою чергу веде до того, що не всі розвинуті країни можуть мати повністю внутрішньодер­жавні замкнені цикли розробок, виробництв та утилізації всієї но­менклатури оборонної продукції, насамперед озброєння і війсь­кової техніки.

На розвиток і розміщення ОПК України значний вплив мають наслідки його входження в минулому у воєнно-промисловий комп­лекс СРСР, тісних коопераційних зв'язків з розробок і виготов­лення озброєння і військової техніки, а також використання тех­нологій подвійного призначення в проведенні конверсії оборонного виробництва.

В узагальненому вигляді чинники, які зумовлюють розвиток і розміщення ОПК, можна згрупувати за такими напрямами: при­родно-географічні, демографічні, техніко-економічні, соціально-економічні та воєнно-економічні.

Демографічні чинники найбільше впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості (приладобудуван­ня, інструментальної, радіотехнічної, електронної, електротехніч­ної тощо). Розміщення цих галузей здебільшого залежить від наяв­ності кваліфікованих кадрів.

Суттєвий вплив на розвиток і розміщення ОПК справляють техні­ко-економічні чинники (особливо науково-технічний прогрес, транс-

373

портні умови та форми суспільної організації виробництва), соці­ально-економічні чинники; геополітичний чинник та чинник часу.

До воєнно-економічних чинників належать: здатність безпе­рервного забезпечення збройних сил озброєнням, військовою тех­нікою і боєприпасами при підготовці і у разі ведення воєнних дій; розміщення суміжних галузей промисловості та виробничої інф­раструктури; обмеження надмірної концентрації об'єктів (розо­середження по території, уникнення скупчення через можливість першочергового ураження противником); наближення виробницт­ва до ресурсних джерел.

Існують деякі суперечності між воєнно-економічними чинни­ками та іншими групами чинників. Необхідно знайти розумний, ефективний, оптимальний компроміс з метою зміцнення оборо­ноздатності держави і перспективного розвитку її економіки. По­винен існувати економічний механізм, який дозволив би органіч­но сполучати інтереси воєнної сфери з інтересами регіонального соціально-економічного середовища.

Дія основних чинників розвитку і розміщення продуктивних сил позначається на ОПК у таких напрямах: екологозабезпечення, структурна трансформація, диверсифікація тощо з метою збіль­шення частки високотехнологічних галузей; санація території ко­лишніх полігонів та інших військових об'єктів, впровадження ре­сурсозберігаючих технологій.

Організаційна, галузева і територіальна структура. У масо­вій свідомості суспільства склалося уявлення про те, що діяль­ність оборонно-промислового комплексу повністю спрямована на виробництво озброєння і військової техніки. Це не зовсім так.

Оборонно-промисловий комплекс охоплює підприємства та­ких спеціалізованих високотехнологічних галузей та підгалузей, як авіаційно-космічна, суднобудівна, радіоелектронна, бронетан­кова, ракетно-артилерійська промисловість та промисловість з виробництва стрілецької зброї, засобів зв'язку, боєприпасів і спец-хімії, ракетно-ядерного палива.

Основними видами оборонної продукції є: озброєння і війсь­кова техніка ракетних військ та артилерії, протиповітряної обо­рони, військово-повітряних сил, військово-морських сил; броне­танкова техніка; військова техніка розвідки і радіоелектронної боротьби, хімічних військ, військ зв'язку; техніка інженерних і залізничних військ; техніка для інженерного обладнання кордо­ну; спеціальна техніка тилу Збройних Сил; запасні частини до озброєння та військової техніки, речове та інше спеціальне майно оборонного призначення.

374

У виробництві оборонної продукції в Україні сьогодні близько 47—48 % становить виготовлення для внутрішніх і зовнішніх по­треб озброєння і військової техніки; решта — речове майно та інші матеріально-технічні засоби оборонного призначення.

Безпосередньо участь у виготовленні озброєння і військової техніки в Україні беруть 81 підприємство, але виключно над оборонним замовленням працює лише 22. Розроблення озбро­єння і військової техніки займаються 31 науково-дослідна і конструкторська організація. Серед них такі відомі підприємст­ва, як державне підприємство «Завод ім. Малишева», «Харків­ське конструкторське бюро з машинобудування ім. А. А. Моро­зова», Авіаційний науково-технічний комплекс ім. Антонова, Київський державний авіаційний завод «Авіант», Державна ак­ціонерна холдінгова компанія «Артем», Державне київське кон­структорське бюро «Луч», миколаївські і херсонські суднобу­дівні підприємства та ін.

Виробництво оборонної продукції по регіонах (областях) Украї­ни у 1999—2001 pp. наведено в табл. 3.46.

Сучасний стан та особливості функціонування. Україна ус­падкувала 30 % воєнно-промислового комплексу (ВПК) колиш­нього СРСР і близько 20 % його наукових центрів. ВПК України складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2,7 млн осіб і вироблялася третина валового внутрішнього продукту. 700 з цих підприємств, які налічували 1,3 млн працюючих, випускали суто воєнну продукцію.

Формування ринкових відносин в Україні обумовило процеси конверсії і диверсифікації оборонного виробництва, що є законо­мірністю розвитку оборонно-промислових комплексів країн з ри­нковою економікою.

При значному скороченні в кілька разів оборонного замовлен­ня в ході розпочатої конверсії відбулася інтеграція оборонного і цивільного машинобудування, глибока диверсифікація підпри­ємств і організацій ОПК України, в результаті яких знизилась пи­тома вага оборонної продукції у загальних обсягах продукції комплексу. Якщо в 1991 р. цей показник становив 27 %, то в 1999 р. лише 4—6 %.

На початку 1996 р. український ВПК налічував уже 400 під­приємств і виробляв близько 7 % продукції від обсягів 1991 р. На початку 1997 р. лише близько 150 підприємств займалися розробленням та виготовленням продукції оборонного призна­чення, а кількість працюючих зменшилась у 7 разів і становила 57 тис. чоловік.

375

Таблиця 5.46

РОЗПОДІЛ ВИРОБНИЦТВА ОБОРОННОЇ ПРОДУКЦІЇ ПО РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у 1999—2001 pp., %

376

Підприємства ОПК України тісно співпрацюють у кооперова­них зв'язках з підприємствами ОПК Росії. Понад 400 російських підприємств залежать від поставок з України; з другого боку, по­над 70 % підприємств-постачальників систем і комплектуючих для українських оборонних підприємств розміщені в Росії.

Визначальними особливостями ОПК, виходячи з цілей і зав­дань його функціонування, є: надзвичайна значущість для існуван­ня держави; виконання суб'єктами ОПК договірних зобов'язань з реалізації державного оборонного замовлення.

До особливостей функціонування оборонно-промислового комп­лексу також належать:

Зазначені особливості ОПК істотно позначаються на функціо­нуванні оборонних підприємств, з одного боку, ускладнюючи йо­го, а з другого — забезпечуючи ті мінімальні джерела зростання, без яких оборонна промисловість України припинила б своє іс­нування ще до початку XXI ст.

Проблеми і перспективи розвитку. Існують різні погляди щодо шляхів розвитку ОПК.

Перша позиція (оптимістична) базується на впевненості у збе­реженні значного науково-технічного і виробничого потенціалу, який повинен стати однією з основних складових економічного відродження країни. Вважається, що ОПК є необхідним елемен­том забезпечення національної та воєнно-економічної безпеки країни. Потрібна лише політична воля, державна підтримка і рі­шучі дії уряду.

Друга позиція (прагматична): в умовах, що склалися, можли­вості використання науково-технічного й технологічного потен­ціалу ОПК — незначні, тому потрібно обмежитися тільки неве­ликою частиною оборонних підприємств і організацій, які мають стратегічне значення для забезпечення потреб національної без­пеки і оборони країни або здатні виробляти конкурентоспромож-

377

ну продукцію. Збереження цієї частки науково-технічного і тех­нологічного потенціалу є одним з пріоритетних напрямів держав­ної оборонно-промислової політики, яка має формуватися в межах загальних фінансових і економічних можливостей країни.

Третя позиція (песимістична): ОПК, як функціонуюча систе­ма, практично відсутній. Значні можливості науково-технічного й технологічного потенціалу оборонних підприємств і організацій, що збереглися, — не що інше, як міф. Реформування оборонних виробництв пов'язане з принциповою заміною структури, форми і способів управління, реалізація якої потребує великих коштів, а можливості держави — обмежені.

Четверта позиція (безперспективна): Україна є незалежною і позаблоковою державою, вона проводить миролюбну політику, встановила добрі стосунки з країнами-сусідами; в обмін на від­мову від ядерної зброї заручилася підтримкою провідних країн Заходу у разі агресії з боку інших країн, тому можливість воєнних конфліктів є малоймовірною принаймні найближчих 10—15 років. Збройні Сили України повинні бути доведені до мінімуму, що ро­бить недоцільною організацію власного виробництва багатьох ви­дів озброєння і військової техніки.

Оптимальна стратегія економічного і соціального розвитку країни може виявитися тісно пов'язаною з реформуванням обо­ронної промисловості, з поєднанням воєнної та економічної без­пеки, з інноваційним проривом. Основну роль у цьому процесі мо­жуть відіграти науково-технічні досягнення, отримані в оборон­ному секторі. В цьому плані воєнна реформа, реформа оборонної промисловості та економічна реформа повинні виступати як єди­не ціле.

Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу перед­бачає підтримку тих підприємств, виробнича діяльність яких пов'я­зана з використанням накопиченого в оборонній галузі техніч­ного набутку та розробкою і реалізацією критичних технологій і технологій подвійного призначення.

ОПК повинен задовольняти потреби безпеки, що знаходять своє відображення в державному оборонному замовленні, і як високотехнологічна галузь має бути здатен до саморозвитку.

Головна проблема — дефіцит фінансових ресурсів, що вияв­ляється у дестабілізації поточного фінансового стану підпри­ємств ОПК, які виконують державне оборонне замовлення. Проб­лема не тільки в нестачі коштів, відсутності інвестиційних ресур­сів на розвиток науково-промислової бази, а й у побудові взаємо­відносин між суб'єктами господарювання.

378

За останні роки розгортається революція у воєнній сфері, в основі якої лежить застосування новітніх інформаційних техно­логій у системах бойового управління і розвідки. Збройні Сили України в XXI ст. на базі інформаційних технологій зазнають до­корінних змін, матимуть комплексний характер і володітимуть новітньою авіакосмічною технікою.

Забезпечення національної безпеки України, виходячи з тен­денцій і прогнозів геополітичного, економічного і технологічного розвитку світу, потребує перебудови як цілих галузей, так і окремих підприємств. Реструктуризація оборонної промисловості є складо­вою частиною даного питання, актуальність якого для України зу­мовлена необхідністю будови ОПК в економічну систему країни. Розроблено концепцію структурної перебудови ОПК України, розвиток основ якої має привести до появи конкретної програми перебудови галузі.

Стрижнем концепції є: визначення групи ефективних підпри­ємств; створення на їх базі вертикально-інтегрованих компаній зі спеціалізацією, що відповідає визначеним пріоритетам; розгор­тання навколо них горизонтальної мережі підприємств-поста-чальників; конверсія інших оборонних підприємств або ліквіда­ція неефективних виробництв. Потреба у вертикальних структу­рах зумовлена необхідністю концентрації ресурсів, зниженням виробничих витрат і зростанням попиту на системи озброєнь у складі бойових елементів і всієї їх інфраструктури.

Для подальшого розвитку ОПК України вкрай важливим є по­долання економічної кризи в державі, впорядкування наслідків конверсії і реструктуризація комплексу.

Базою для цього є ще існуючий високий науково-технічний, виробничий і експортний потенціал ОПК України. Свідченням цього є значні досягнення в останні роки в ракетно-космічній тех­ніці, літакобудуванні, танкобудуванні, суднобудуванні, створен­ня в Україні виробництва деяких видів сучасної артилерійсько-стрілецької зброї та ін. Зростаючі можливості оборонно-про­мислового комплексу України були продемонстровані під час остан­ніх міжнародних форумів торгівлі озброєнням, таких як «Айдекс-97» (Абу-Дабі, березень 1997 p.), Ле-Бурже (Париж, червень 1999 p.), МАКС-99 (м. Жуковський, серпень 1999 p.), а також за деякими значними контрактами, такими як постачання Пакистану (1996 р.) та Індонезії (1997 р.) великої партії сучасних танків Т-80 УД тощо. Перелік продукції ОПК України, яка користується підвищеним попитом у світі, постійно розширюється. До цієї різноманітної продукції, крім зазначеної вище, належать: станції «Кольчуга»,

379