Рівень життя населення тісно пов'язаний з його диференціацією за матеріальним статусом. Традиційно ступінь розшарування насе­лення за рівнем добробуту вимірюється за допомогою коефіцієн­тів диференціації, найпоширенішим з яких є коефіцієнт Джині. У 2000 р. по Україні він становив 29,3 %, що відповідає рівню країн Східної Європи.

Аналізуючи диференціацію населення, вивчають поширення бідності в країні. Рівень бідносте в Україні становить 26,4 %, а розмах регіональної варіації по цьому показнику досягає 126 від­соткових пунктів від середнього рівня. Це свідчить про відмінно­сті у становищі низькодохідних груп населення по областях. При­чому, бідність не має чітко окреслених територіальних меж. Поши­рення бідності спостерігається в різних регіонах країни (рис. 2.8).

У міжнародній практиці для дослідження проблеми бідності використовується такий показник, як коефіцієнт глибини біднос­ті, який характеризує становище малозабезпеченого населення. Цей показник розраховується як відношення нестачі прибутку бід­ного населення до встановленої межі бідності. Він показує, скільки коштів не вистачає в середньому одному бідному домогосподар-ству до межі бідності. Чим вище значення показника, тим гірше становище бідного населення в країні або регіоні. Значення коефі­цієнта глибини бідності по Україні становить 23,8 % і коливається від 18,1 % у Закарпатській області до 28,9 % — у Луганській.

Однією з найсерйозніших проблем в Україні, що залишилася з часів СРСР, є забезпеченість сімей окремим житлом. Сьогодні вона частково вирішена і залишається найбільш актуальною для багатопоколінних сімей. Більшість домогосподарств України, не залежно від регіону проживання, мають окреме житло (квартиру або індивідуальний будинок). Загальна площа житла на особу в середньому по Україні становить 22,8 м², по областях цей показ­ник коливається від 18,2 м² у Запорізькій області до 33,1 — у АР Крим. А за кількістю кімнат на 1 особу регіональна варіація є не­значною — від 0,7 у Львівській області до 1,1 у Черкаській при середньому по країні значенні — 0,9.

Однак показники забезпеченості житловою площею не завжди характеризують якість життя людини. У зв'язку з цим на перший план виступає проблема благоустрою житлового фонду. Серед сіль­ського населення лише 12 % проживають у будинках з мінімаль­ним набором зручностей (централізоване газопостачання, водопро-

¹ Рівень бідності визначається як частка населення, чиї доходи (витрати) є нижчими за межу бідності, у всьому населенні країни.

186

від, каналізація). А в міській місцевості комфортне житло (наяв­ність гарячого водопостачання, ванни або душу та домашнього телефону) мають лише 43 % сімей. Без вирішення проблеми бла­гоустрою сільського житлового фонду не можна забезпечити гід­ний рівень життя населення України.

2.6. Етнічний1 склад населення та його територіальні особливості

Етнічна структура є важливою якісною характеристикою на­селення. Належність особи до того чи іншого етносу відбивається на всіх сферах життєдіяльності індивіда — окремі етнічні групи мають специфічну репродуктивну поведінку, різний ступінь схиль­ності до зміни місця проживання, неоднакові трудоактивні нас­танови. Хоча несприйняття окремими прошарками населення спо­собу життя сусідів нерідко породжує напруження в суспільстві і навіть етнічні конфлікти, за умови виваженої національної полі­тики поліетнічність може розглядатись як багатство країни. Об­мін виробничими навиками та життєвим досвідом між представ­никами різних народів є важливим чинником економічного та культурного розвитку. Важко переоцінити і значення так званої «етнічної» спеціалізації виробництва — досить згадати лише два окремі факти з історії України. Так, поселення на Житомирщині ще за царизму невеликої групи вихідців із Чехії викликало бурх­ливий розвиток хмільництва (свого часу Житомирська область давала більше половини загальносоюзного врожаю хміля).

Основним джерелом інформації про розподіл населення за ет­нічною належністю є перепис. Відомості про етнічну структуру населення в міжпереписні роки отримують шляхом соціологіч­них обстежень та експертних оцінок. За даними перепису насе­лення України (2001 р.), в країні постійно проживало 37,5 млн (77,8 % населення) українців. Серед представників національних меншин своєю чисельністю вирізнялися росіяни — 8,3 млн чол. (17,3 % населення); крім того, ще 15 народів мали чисельність від 30 до 300 тис. чол. кожний. Це — євреї, білоруси, молдовани, бол­гари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, крим­ські татари, німці, азербайджанці, гагаузи. Таким чином, Україна є поліетнічною державою, але в структурі її населення спостеріга­ється яскраво виражена перевага представників двох етносів.

¹ Замість поняття «національність», що використовувалося статистикою колишнього СРСР, нині вживаються терміни «етнічна належність» та «етнічна група».

187

Етнічна структура населення України (співвідношення кілько­сті представників різних національностей) постійно змінюється. Рівні народжуваності, смертності та міграції відмінні для різних етнічних груп, а отже не однакова і динаміка їх чисельності. Зок­рема, у сім'ях кримських татар, вірмен, циган, азербайджанців дітей більше, ніж, скажімо, в українських або російських сім'ях. Не однаковим є і співвідношення представників різних вікових груп у структурі окремих етносів, що відбивається на етнічній диференціації рівня смертності (смертність серед осіб старшого віку завжди вища, ніж серед молодих вікових груп, тому чим біль­ша питома вага перших у структурі етносу, тим більшим буде рі­вень смертності етнічної групи).

Ще більше впливають на етнічний склад населення міграційні процеси. З розпадом СРСР та проголошенням незалежності Украї­ни почалося повернення до нашої держави етнічних українців — колишніх учасників освоєння Сибіру і цілинних земель, а також жертв політичних репресій та їх нащадків. Паралельно відбу­вається репатріація народів, які свого часу були депортовані з ра­йонів їх історичного проживання на Півдні України до Цент­ральної Азії — кримських татар, німців, греків, вірмен та болгар (хоча більшість азіатських німців та греків віддають перевагу еміграції на історичну батьківщину, частина з них осідає в Украї­ні). Натомість, чимало осіб російської, білоруської та низки ін­ших національностей, що прибули до України протягом періоду існування Радянського Союзу, повертаються до країн походжен­ня. Крім того, зі зняттям «залізної завіси» різко зросли масштаби еміграції з України за межі колишнього СРСР, спочатку перева­жно євреїв, німців та греків, а нині — представників практично всіх етносів.

Нарешті, ще одним процесом, який привів до трансформацій етнічної структури населення, є зміни самосвідомості окремих індивідів та прошарків населення. Протягом радянського періоду досить поширеним явищем було приховування свого національ­ного походження, яке, зокрема, могло стати перешкодою для кар'єри. Тому певна частина українців (як і багатьох інших наро­дів) відносила себе до росіян — неофіційно привілейованого на­роду СРСР. Нині ці особи усвідомлюють себе представниками основного етносу незалежної України.

Протягом 1990-х pp. питома вага українців у загальній чисель­ності населення держави зросла, а частка етнічних росіян змен­шилася. За цей період кількість кримських татар в Україні зросла більш як у п'ять разів, вірмен — як мінімум на 40 %, азербайджан-

188

ців — не менш як на 1/5, тоді як чисельність євреїв та німців сут­тєво зменшилася.

Деякі народи протягом не одного століття живуть у межах нашої країни в основному на невеликих компактних територіях, що охоплюють від кількох сіл до двох-трьох адміністративних районів, і часто становлять абсолютну більшість населення в міс­цях свого історично компактного проживання. Такі ареали розсе­лення молдован є в Одеській, Чернівецькій та Миколаївській об­ластях, болгар — в Одеській та Запорізькій, угорців та словаків — у Закарпатській, гагаузів та албанців — в Одеській, румун — у Чер­нівецькій та Закарпатській областях, на наших очах відтворюєть­ся ареал компактного розселення кримських татар у Криму та південних районах Херсонщини. У Херсонській області існують два шведських села, у Криму — кілька невеликих естонських се­лищ. Свої етнічні території мають також поляки (на Житомир­щині, Хмельниччині та Львівщині), греки (у Донецькій області), чехи (на Житомирщині) та караїми (у Криму). Однак нині пред­ставники цих етносів поступово переміщуються у великі та серед­ні міста, які в результаті багаторічного втілення принципів радян­ської національної політики втратили національний колорит і пе­ретворилися на космополітичне середовище. Білоруси, євреї, та­тари, вірмени, цигани, німці, азербайджанці та представники всіх неназваних народів України — переважно жителі великих та се­редніх міст. Щоправда, німці та вірмени в минулому мали ареали компактного проживання, однак вони, очевидно, втрачені назавж­ди. Найбільш міським етносом України є євреї, найбільш сільсь­ким — гагаузи.

Українці є більшістю населення в усіх регіонах, крім Автоном­ної Республіки Крим та Севастопольської міськради. Росіяни є найчисленнішою етнічною групою Криму (близько 60 % населен­ня), третьою за чисельністю — у Закарпатті (після українців та угорців), четвертою — у Чернівецькій області (після українців, ру­мун та молдован) та другою — в усіх інших регіонах. Крім Кри­му, висока питома вага росіян спостерігається в областях Дон­басу (понад 40 %); ареали історично компактного розселення цього етносу є також в Сумській області (Путивльський район) та на Півдні України. Найбільш етнічно строкаті регіони України — Чер­нівецька, Одеська, Закарпатська області та АР Крим. Сумарна питома вага всіх етносів, крім росіян та українців, у цих чотирьох регіонах становить 15—25 %, тоді як в усіх інших не перевищує 8 %. Найближча до однонаціональної — Тернопільська область, де з кожних 50 мешканців лише 1 неукраїнець.

189