Землі сільськогосподарського призначення становлять 41,8 млн га, або 69,3 % території України. Власне в сільському господарстві використовують 38,4 млн га, а решта (3,4 млн га) — перебуває у розпорядженні лісового і водного господарства.

Сільське господарство займає 40,8 млн га, або 67,6 % території. Цей показник відображає сільськогосподарське освоєння тери­торії. В свою чергу, сільськогосподарські угіддя (38,2 млн га) — це орні землі або рілля (31,4 млн га), багаторічні насадження (1,2 млн), природні кормові угіддя (5,8 млн га). Відношення площі ріллі до за­гального обсягу сільськогосподарських угідь показує рівень їх ро-зораності.

Частина сільськогосподарських угідь належить особисто се­лянам або є присадибними ділянками для обслуговування житло­вих будинків населення. Тому сільське господарство прийнято по­діляти на два сектори: 1) товарні сільськогосподарські підприєм­ства (27,5 млн га); 2) господарства населення (10,9 млн га). Земельні ресурси сільського господарства в секторах є фізично обмеженими, а тому збільшення площі землекористування населення є ре­зультатом його скорочення в сільськогосподарських підприємствах.

Сприятливими для ведення сільського господарства є умови Лісостепової зони, які вигідно відрізняються від умов Полісся або посушливого Степу (табл 3.64).

Таблиця 3.64

Розміщення земельних сільськогосподарських ресурсів україни на 01.01.2001 р.

472

473

З наведених даних видно, що основний сільськогосподарський район товарного виробництва розміщений у Лісостепу (48 %) і Степу (41,5%). За даними агроспостережених станцій і дослід­них установ ймовірність сприятливих умов у зоні Лісостепу ста­новить 60 %, у Степу — 46 %, Поліссі — 52 % від загальної кіль­кості років. У зоні Степу високу ймовірність (44 %) має посуха. Втрати зерна в умовах посушливого року становлять 30 % від се­реднього рівня. В умовах Полісся і Карпат високою є ймовірність втрат від надлишків вологи та низьких температур (24 %).

Розміщення земельних ресурсів і сільськогосподарського ви­робництва за ознаками економічного районування показує, що значна частина угідь є в зоні антропогенного навантаження та ін­токсикації.

Поліська зона має багато забруднених територій у результаті Чо­рнобильської катастрофи, а також проблеми з меліорованими зем­лями. Осушені болотяні і перезволожені землі втратили природний стан і швидко деградують: 43 % мають підвищену кислотність, 8 % — засолені, 18% пошкоджені вітровою і 5% — водною еро­зією. Заболоченість зросла в 2,5 раза і становить 13 %; перезволо­жені — 18 % загальної площі сільськогосподарських угідь регіону.

Лісостепова зона має пересічний рельєф, середню кількість опадів (450——600), достатній вегетаційний період (200—210 днів на рік), помірний клімат (континентальність зростає у східному напрямі), позитивну суму температур (2600—3000°). Ґрунти — чорноземи, сірі лісові, дернові, багаті на гумус. Від застосування мінеральних добрив підвищується кислотність, що погіршує струк­туру та властивості фунтів. Щорічно з орних земель зноситься 16— 17 т чорнозему.

Степова зона відзначається проблемами зрошувального зем­леробства, яке пов'язане з великою протяжністю магістральних і системи розвідних каналів на площі 2,6 млн га. Забруднені залиш­ками добрив, пестицидів і гербіцидів, радіонуклідів і мінералів води зрошення, 10 % яких є стічними водами міст, промислових об єктів і дренажних систем, несуть потенційну загрозу якості продукції сільського господарства. Засолення зрошуваних земель досягло позначки 30 %, підвищену кислотність мають 8 %, під­топлені — 5%, еродовані — 14% загальної площі зрошуваних земель. На півдні України відбувається неконтрольоване підви­щення ґрунтових вод, підтоплення, заболочення, інтенсивна дег­радація чорноземів, розвиток вітрової ерозії. Актуальність запро­вадження ґрунтозахисних технологій і розробки політики раціо­нального використання ресурсів залишається високою.

Найбільш узагальнюючим є поняття і процес детеріорації, який можна протиставити поняттю і процесу меліорації. Для остан­нього — це покращання стану сільськогосподарського потен­ціалу, а для першого — його погіршення. Детеріорація узагаль­нює сумарний вплив пейоризації сільського середовища і сільсь­когосподарського виробництва з процесами деградації земель, агро­промислової інтоксикації, контамінації, деструкції, ерозії тощо.

Деструкція — це процес зміни кількісних та якісних парамет­рів продуктивних сил сільського господарства, який відіграє не­гативну роль у розвитку і розміщенні сільськогосподарського ви­робництва. Ознаки деструкції виявляються у скороченні земель­них ресурсів, генетичних і фізичних ресурсів рослинного і тварин­ного світу, які проявляються через обмеження біорізноманітності, вилучення земель із сільськогосподарського обороту для бу­дівництва промислових об'єктів (розробки корисних копалин), заліснення, заболочення, підтоплення, засолення, розвиток гідро­біонтів та погіршення стану водоймищ і водосховищ.

Баланс сільськогосподарських угідь на тривалу перспективу зазнав змін через локалізацію забруднених територій на площі 8,5 млн га, або понад 20 % від загальної площі сільськогосподар­ських угідь. Відзначається забруднення природних угідь, водой­мищ, ріллі від застосування пестицидів.

Рис. 3.10. Розміщення галузей сільськогосподарського виробництва

Деградація земель — це процес ушкодження агроландшафту в результаті водної та вітрової ерозії, виснаження фунту, втрати гу­мусу, засолення, підтоплення, заболочення тощо. Слід зазначити, що причиною цього явища, серед іншого, є нераціональне розмі-

474

475

щення сільськогосподарського виробництва у широкому розумінні (розораність поїм річок, крутосхилів, вирубка лісів та лісосмуг). Зменшення вмісту гумусу в фунтах, механічне переміщення родю­чого шару та інші явища є наслідком інтенсивного рільництва. Роз­міщення сільськогосподарського виробництва має галузевий аспект, на основі якого виділяють його галузеву структуру (рис. 3.10).

Галузева структура сільськогосподарських підприємств є від­носно сталою. Будь-який регіон має основні чотири групи галу­зей: в рослинництві розміщено виробництво продовольчого і фу­ражного зерна, технічних культур, картоплі та овочів, плодів і ягід; в тваринництві — це молочне і м'ясне скотарство, птахів­ництво, свинарство та інші, які інтегруються з виробництвом кормових культур. Галузева організація і розміщення галузей ро­слинництва відповідає концепції зміни посівів у 10 полях. Чергу­вання посівів відповідно до вимог агротехніки передбачає також чисті пари. Динаміка структури рільництва в наведеній схемі (рис. 3.10) показує наслідки трансформації сільського господарст­ва. Частка ріллі для розміщення посівів продовольчого зерна зали­шилася незмінною. Суттєво скоротилися посіви кормових куль­тур, цукрового буряка. Збільшення посівів олійних культур, зок­рема соняшника, не можна визнати позитивним явищем з огляду на виснаження грунту. Але в цілому організація виробництва не зазнала змін.

Сільськогосподарські угіддя України можна поділити на 100 тис. еталонних господарств по 400 га кожне, що відображає опти­мальну чисельність тракторів для обробітку грунту, яка становить 200 тис. (потужністю 280 і 80 к.с.) пропорційно. У землеробстві працювало до 500 тис. тракторів або в 2,5 раза більше потреби. Зернових комбайнів налічувалося понад 100 тис. з навантажен­ням 127 га колосових і соняшнику. Аграрна політика періоду транс­формації галузевої структури АПК відзначалась поверненням до пріоритетів екологічно-чистого сільськогосподарського вироб­ництва. Потреба сільського господарства в добривах становить 5 млн т діючої речовини, або на 1 га ріллі до 180 кг у співвідно­шенні 60 : 60 : 60 NPK, яка кореспондує з урожайністю 3,9 т зер­нового еквівалента з 1 га. Для досягнення європейського рівня урожайності (6,5—7 т з 1 га) потрібно вносити втричі більше.

Втрати сільського господарства від шкідників і хвороб ся­гають 26—35 % щорічно. Вартість додатково збереженої про­дукції сільського господарства є джерелом покриття витрат на проведення заходів хімічної меліорації та інших робіт у земле­робстві.

476

Потреба в пестицидах визначена для України на рівні 150 тис. т на рік, зокрема, гербіцидів для боротьби з бур'янами — 50, фун­гіцидів для боротьби з хворобами — до 30 та інсектицидів для боротьби з шкідниками й гризунами — до 20 % від підсумку.

Обсяг виробництва молока визначатиме баланс попиту і про-понуваня, який оцінюється в обсязі 25—30 млн т. Зростання про­дуктивності корів до рівня 4—5 тис кг на фуражну корову приве­де до оптимального використання земельних ресурсів та вироб­ничих приміщень. Переваги лукопасовищного утримання худоби є переконливими. Природні кормові угіддя потрібно підсівати тра­вами із застосуванням добрив.

Необхідно відновити роботу комбікормової та мікробіологічної промисловості. Державні комбікормові заводи слід розміщувати по­ряд з хлібоприймальними, борошномельними, круп'яними та каліб­рувальними заводами з урахуванням ресурсів, які є відходами ви­робництва. Основною проблемою кормовиробництва є забезпечен­ня виробництва білковими і вітамінними добавками (БВД) і пре-міксами. Тому необхідно відновити виробництво м'ясо-кісткового, рибного, соєвого, хвойного і трав'яного борошна, дріжджів, макухи, шротів та інших білкових продуктів з відходів виробництва.

Промислове кормовиробництво необхідно оптимізувати через удосконалення рецептури кормів для великої рогатої худоби, в якій зернові компоненти не повинні займати надто високу пито­му вагу. У Франції, ФРН, наприклад, на ринок пропонуються ко­рми з вмістом зерна 45—47 %.

Проблема білка — одна з ґрунтовних проблем сталого розвит­ку тваринництва в Україні. Дослідження показують, що продук­ція землеробства містить у собі еквівалент 10—11 млн т білка. Продовольчі потреби задовольняє частина сільськогосподарської продукції, еквівалентна 2 млн т, решта — це потенційний кормо­вий ресурс білка. Він є достатнім для балансування кормів для існуючого стада. Справа лише в попередженні його втрат на шляху до ефективного використання. Йдеться про строки зби­рання кормів, стабілізацію білка в кормах при збереженні тощо.

У США проблему білка вирішують через посіви сої, у ФРН — рапсу, в Ізраїлі — багаторічних трав. Виробництво БВД з нетра­диційних джерел становило: у США — 5, Китаї — 20, Франції — 40, Польщі — 42, Англії — 60 тис. т, але не з парафінів, а з меля­си, молочної сиворотки, гідролізаторів рослинної сировини. Вза­галі, відходи харчової промисловості є значним джерелом фор­мування кормових ресурсів. Так, у ФРН з 65 млн GE кормових ресурсів половина надходить з переробної промисловості.

477