Легка промисловість об'єктивно є чи не найбільш соціально значущим підрозділом народного господарства. Адже вона при­значена для забезпечення населення товарами першої необхідності.

За 1991—2000 рр. виробництво основних товарів легкої про­мисловості скоротилося в десятки разів і є недостатнім для пот­реб населення (табл. 3.105). У 2000 р. проти 1990 р. виробництво тканин зменшилося в 18 разів і становило 1,3 м² в розрахунку на одну особу населення, трикотажних виробів — майже у 23 рази (0,3 шт. на одну особу), панчішно-шкарпеткових виробів — май­же в 11 разів (0,8 пар на одну особу), взуття — майже у 13 разів (0,3 пар на одну особу). У 2000 р. спостерігалося зростання цього показника із зазначених виробів в 1,5 — 1,1 раза порівняно з по­переднім роком.

Таблиця 3.105

Виробництво товарів легкої промисловості україни з розрахунку на одну особу населення у 1990,1995—2000 pp.

Обсяги виробництва вітчизняних товарів легкої промисловос­ті є недостатніми. Тому сучасні потреби населення країни забез­печуються переважно імпортними товарами. Зокрема, наприкінці 1990-х pp. на внутрішньому ринку тканин імпорт перевищив вла­сне виробництво майже у 3 рази, у тому числі бавовняних — у 3,3 раза, вовняних — 2,4, шовкових — у 18,7 раза.

Для насичення промисловими товарами широкого вжитку внутрішнього ринку та розширення їх експорту необхідно збіль­шити обсяги їх виробництва в 4—5 разів.

612

10.4. Проблеми і перспективи розвитку соціального комплексу

Функціонування соціальної сфери спрямоване на задоволення різноманітних інтересів і потреб людей у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, послугами торгівлі та побутового обслуговування, відпочинку. Соціальна сфера безпосередньо пов'язана з матеріальним виробництвом і зазнає його відчутного зворотного впливу. На жаль, вона поки що не задовольняє потреби населення в послугах та основних елементах її інфраструктури.

Житлово-комунальне господарство. Незважаючи на постій­не поліпшення рівня благоустрою житла, в житлово-комунальній сфері ще багато існує проблем, які потребують негайного вирі­шення. Серед них — підвищення темпів житлового будівництва та забезпечення населення житлом. Якщо в 1990 р. кількість сі­мей, які одержали житло, становила 235 тис, то в 2000 р. — лише 32 тис, що становило 1,6 % до загальної кількості тих, хто пере­бував на квартирному обліку проти 9,2 % — 1990 р. Потребує по­ліпшення житлових умов значна частина сімей, що мешкає в ко­мунальних квартирах, у гуртожитках.

Актуальною проблемою є якість житлового фонду сільських населених пунктів, який за всіма параметрами є значно гіршим від міського. Основна його частина побудована понад 30 років назад (майже 70 %); і лише 4,2 % становить житловий фонд, побудова­ний після 1990 р.

Усе це вимагає нових підходів до розвитку житлово-кому­нальної інфраструктури, формування нової житлової політики. Згідно з нею середньорічний приріст житлового фонду до 2010 р. має зрости на 30—31 %. Забезпеченість населення житлом зросте до 24—25 м² на одного мешканця. Все нове збудоване житло від­повідатиме соціально-гігієнічним нормативам.

Поліпшенню житлового забезпечення сприятиме і всебічне стимулювання розвитку нового індивідуального та комерційного житлового будівництва, впровадження нових форм управління житлом, заснованих на колективній власності мешканців.

Побутове обслуговування. У розвитку цієї галузі спостеріга­ється незбалансованість попиту і пропозиції, видова структура послуг не відповідає функціональному призначенню галузі. Розв'я­зання цих проблем можливе лише за умов економічного зростан­ня, підвищення грошових доходів населення, зростання його по­питу на товари і послуги.

613

Спостерігається необгрунтована і всезростаюча диференціація рівня побутового обслуговування як між містом і селом, так і в регіональному аспекті. Різниця, скажімо, між Тернопільською і Закарпатською областями за рівнем побутового обслуговування становить 3 рази.

Скорочення мережі підприємств побутового обслуговування відбулось переважно з причин фінансового становища. Високі податки привели багато підприємств побутового обслуговування до банкрутства. Тому вдосконалення податкової системи стосов­но цієї сфери діяльності є одним із шляхів покращання обслуго­вування населення.

Розрахунки свідчать, що основні показники побутового обслу­говування населення в найближчі 10 років зростуть на 25—30 % до 2000 р. Розвиток матеріальної бази буде спрямований на під­вищення ефективності використання виробничих потужностей шляхом їх реконструкції, виробничо-господарського перепрофі-лювання та розукрупнення з метою зближення умов ресурсних обмежень, кількісних та якісних характеристик попиту на послу­ги з відповідними характеристиками їх пропозицій.

Особливої уваги заслуговує активізація роботи в регіонах з відродження сільської служби побуту як за рахунок нового буді­вництва, так і за рахунок «розконсервації» у свій час закритих побутових підприємств.

Усуненню незбалансованості структурно-асортиментного по­питу та пропозиції побутових послуг, підвищенню сервісу в цій сфері діяльності сприятиме активне впровадження нових форм і методів обслуговування (приймання замовлень по телефону і вдома, доставка замовлень додому, ремонт побутової техніки). З цією метою відроджуватимуться і створюватимуться у середніх та малих містах, районних центрах, великих селах комплексні приймальні пункти, підприємства побутового обслуговування з необхідною мережею приймальних пунктів.

Усе це сприятиме поліпшенню побутового обслуговування жителів міських і сільських поселень.

Торгівля та громадське харчування. Подальший розвиток торгівлі буде спрямований на підвищення ефективності, якості тор­говельного обслуговування, рентабельності діяльності торговель­них підприємств. Цьому має сприяти концентрація і спеціалізація з урахуванням різних організаційно-правових форм функціону­вання торговельних підприємств. У великих торговельних під­приємствах навантаження на одне робоче місце та ефективність використання матеріально-технічної бази значно вищі порівняно з

614

малими підприємствами. Важливою проблемою у торговельному обслуговуванні є забезпечення доступності об'єктів торгівлі. Адже, як свідчить зарубіжний досвід, збільшення радіусу торговельного об'єкта виправдане лише за умов високого рівня забезпеченості населення власним автотранспортом. У противному разі це неми­нуче зумовлює втрату торговельними підприємствами частини потенційних покупців, зниження рентабельності та погіршення рівня обслуговування населення.

Тому в перспективі поряд з будівництвом великих підпри­ємств активного розвитку набудуть малі підприємства (малий бі­знес), максимально наближені до споживачів, здатні враховувати індивідуальні потреби, кон'юнктурні зміни, підвищувати якість торговельного обслуговування населення.

Актуальною проблемою є також забезпечення тісного узго­дження масштабів їх розвитку із системами розселення. При цьому слід враховувати чисельність і щільність жителів на тери­торії регіону, рівень їх купівельних фондів та міру задоволення їх попиту на продукти харчування за рахунок натурального спожи­вання.

Таким чином, у перспективі має бути забезпечено оптимальне поєднання великих і малих підприємств торгівлі. Саме такий під­хід дозволить забезпечити всебічне врахування чинників та особ­ливостей розвитку і розміщення об'єктів торгівлі, подальше впро­вадження та вдосконалення ринкових механізмів господарюван­ня в галузі.

Важливою умовою підвищення рівня торговельного обслуго­вування населення є покращання матеріально-технічної бази. У найближчі 10 років рівень забезпеченості населення торговою пло­щею у магазинах роздрібної торгівлі має зрости до 2240—2310 м² на 10 тис. чол. Покращання матеріально-технічної бази галузі сприя­тиме активізації запровадження прогресивних методів торгівлі, у тому числі й такого методу, як самообслуговування.

З покращанням транспортного обслуговування в Україні, змі­цненням матеріально-технічної бази галузі торгівлі набудуть по­дальшого розвитку такі форми обслуговування населення, як до­ставка товарів за попереднім їх замовленням, інтернетне обслу­говування.

Культура. Подальшого розвитку та удосконалення, у тому числі структурного, потребують заклади культури та мистецтв. Ни­ні, скажімо, у структурі музеїв переважають історичні (32,7 %), краєзнавчі (31,9), мистецькі (16,3), літературні (12,0%). Значна частина музеїв знаходиться у незадовільному технічному стані,

615

зокрема більше половини потребує капітального ремонту. Не ви­стачає музейних площ для демонстрування фондів. Існуючі пло­щі дозволяють експонувати лише мізерну кількість матеріалів. Необхідним є поліпшення умов зберігання експонатів, їх рестав­раційної бази. За рівнем забезпеченості населення музеями Україна значно відстає від інших країн: на 1 млн жителів припадає 7 музеїв, тоді як у Росії — 10, Польщі — 15, США — 18, Франції — 23, Болгарії — 24, Канаді — 50.

Типові форми і методи роботи культурно-освітніх установ та організацій недостатньою мірою враховують специфіку потреб різних груп споживачів. Вони зорієнтовані переважно на їх пасив­ну участь у масових заходах, не несуть рекреаційно-розважального навантаження, а тому більшість жителів не цікавлять. Згідно з мате­ріалами наукових досліджень заклади культури освоюють нині мен­ше 5 % вільного часу громадян. Потребує розв'язання і проблема невідповідності між пропонованою моделлю діяльності закладів культури та рівнем сучасних вимог людей, які сприяли б залу­ченню основної частки мешканців міських та сільських поселень до послуг бібліотек, клубів, установ кіномережі, театрів та музеїв.

Цьому має сприяти і покращання забезпеченості закладів культури комп'ютерами, електронними каталогами, відео- та те­лезалами, звукозаписом, фоно-, відео-, фільмо-, іпотеками, мікро­фільмами, обладнанням для фотокопіювання, вентиляторами та кондиціонерами тощо.

Подальшого розвитку набуде в перспективі вся соціально-культурна сфера. Нагромаджений досвід свідчить, що відсутність дошкільного закладу на селі, як і інших об'єктів соціального при­значення, негативно позначається на закріпленні молоді на селі, а звідси і на забезпеченості виробництва кадровим потенціалом. Тому потребує подальшого розширення мережі дитячих садків перш за все у сільській місцевості. Майже третина дошкільних закладів потребує капітального ремонту (у Закарпатській обл. — 48,8 %, Чернівецькій — 50,8, у Севастополі — 62,5%). З ураху­ванням демографічної бази, розвитку продуктивних сил тощо уже в найближчий час необхідно майже у 2,5 тис. сільських насе­лених пунктах побудувати дитячі дошкільні заклади. Найбільше (770) їх потребують поселення з населенням від 500 до 999 жите­лів у кожному з них.

Структура підготовки кадрів і надалі адаптуватиметься до пот­реб соціально орієнтованої ринкової економіки.

Зростатиме мотивація молоді до здобуття вищої освіти. У перс­пективі зростуть обсяги прийому до університетів, академій, інсти-

616

тутів. Підготовка кадрів здійснюватиметься шляхом реалізації такої моделі фінансування: «Державний бюджет — кредитування — місце­ві бюджети — кошти галузей — кошти фізичних та юридичних осіб».

Підготовка кадрів у найближчі 10——15 років орієнтуватиметь­ся на інженерію та інформатику, комерцію і підприємництво, освіту, право, медицину, математику.

У перспективі необхідно розробити та реалізувати маркетин­гову стратегію сегментації кадрового ринку в системі «доступ — навчання — розподіл — працевлаштування» з урахуванням дже­рел фінансування; законодавчо розширити використання випуск­ників, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, на підприємствах, установах, організаціях усіх форм власності; провадити механізм економічного стимулювання підприємств, які створюють і бронюють робочі місця для молодих фахівців; посилити відповідальність підприємств, установ, організацій за забезпечення соціально-побутових умов для молодих фахівців, у тому числі в сільській місцевості.

Для забезпечення оптимальної підготовки кадрів з вищою освітою необхідно враховувати перспективні потреби економіки у відповідних фахівцях.

Особлива увага у перспективі має бути спрямована на забез­печення доступності навчання обдарованої молоді через систему державної підтримки, тим самим забезпечивши країну високо­кваліфікованими кадрами. Державне замовлення в першу чергу має бути спрямоване на кадрове забезпечення національних, держав­них, галузевих програм.

Загальна економічна криза в Україні спричинила проблеми, що виникли внаслідок тривалого спаду виробництва. Це зумови­ло втрату позицій легкої промисловості на внутрішньому ринку. Підприємства галузі не забезпечують випуск конкурентоспромо­жної продукції.

Типовими для більшості українських підприємств легкої про­мисловості є такі проблеми:

617

Для вирішення галузевих проблем, стабілізації та динамічного розвитку легкої промисловості необхідна її державна підтримка. Легка промисловість має всі передумови для подальшого збіль­шення обсягів, підвищення якості та конкурентоспроможності продукції завдяки наявності власних сировинних ресурсів, вироб­ничого, науково-технічного і кадрового потенціалу.

Перспективним напрямом розвитку галузі є збільшення обся­гів виробництва та розширення асортименту товарів згідно з по­требами суспільства. Задоволення потреб внутрішнього ринку можливе шляхом стабілізації та нарощування виробництва всіх підгалузей легкої промисловості, у першу чергу виробництва те­кстильної і хутряної продукції, взуття та шкіряно-галантерейних виробів, натуральних і штучних шкір, високоякісних тканин; розширення виробництва імпортозамінної продукції (сировини та матеріалів).

Одним із стратегічних напрямів є сприяння розвитку сиро­винної бази з використанням вітчизняних сировинних ресурсів. Зважаючи на значну сировинну залежність легкої промисловості країни від закордонних джерел сировини, необхідною є переоріє­нтація окремих її виробництв на місцеві сировинні ресурси. Це можливо за рахунок розширення вирощування та переробки льо­ну, бавовни, подальшого інтенсивного розвитку тваринництва. Наявність природних умов для розвитку льонарства сприяє збіль­шенню ролі льоноволокна в сировинному балансі. Цьому ж сприяють впровадження передової технології та сучасного інозе­много устаткування для котонізації льоноволокна, яка відкриває широкі можливості для використання цієї сировини в суміші з бавовною, вовною та хімічними волокнами у виробництві пряжі,

618

тканин, трикотажних виробів. Необхідність впровадження вироб­ництва котонізованого льоноволокна обумовлена зменшенням імпорту бавовняної сировини.

На базі інтенсивного розвитку тваринництва можливе зрос­тання виробництва шкіряного взуття, шкірвиробів і шкіргаланте­рейних товарів, а також виробництво вовняної пряжі для швей­них та трикотажних виробів. Розширення виробництва імпорто­замінної сировини дасть можливість зменшити використання ім­портної сировини і матеріалів у легкій промисловості та заоща­дити валютні кошти.

Важливим перспективним напрямом є реконструкція, технічне переозброєння та модернізація виробництв, що дозволить під­тримати діючі виробництва, здійснити заміну певної частини за­старілого обладнання. З метою технічного переозброєння підпри­ємств галузі необхідно застосовувати пільгову податкову політику, в якій би передбачалося звільнення від оподаткування частини прибутку, що буде використовуватися на технічне пере­оснащення підприємств.

Повне завантаження виробничих потужностей (у більшості підгалузей легкої промисловості сьогодні вони використовують­ся не більш ніж на 20 %) та технічне переоснащення підприємств дасть змогу збільшити виробництво товарної продукції, поверну­ти на робочі місця сотні тисяч людей. Відродження галузі дасть можливість частково вирішити складну соціальну проблему — підвищити рівень зайнятості жінок у виробництві.

В Україні виробництво товарів легкої промисловості для дітей за останні роки скоротилось за окремими видами від 20 до 250 разів. Це потребує розробки і запровадження ефективних заходів на державному рівні.

Зростання випуску конкурентоспроможної продукції легкої промисловості можливе тільки у разі достатнього інвестування. Удосконалення кредитно-грошової політики в напрямі зниження відсоткової ставки за кредити зробить їх доступними для товаро­виробників, дасть можливість отримати короткострокові та дов­гострокові кредити для модернізації виробництва, закупівлі си­ровини та матеріалів. Розвитку вітчизняного товаровиробника сприятиме спрямування термінового банківського кредитування підприємств на закупівлю сировини та виробництва продукції з неї, створення міжгалузевих підприємств агропромислового ком­плексу та легкої промисловості.

На часі залучення науково-дослідних організацій для вико­нання науково-технологічних розробок, пов'язаних в основному

619

з освоєнням нового асортименту конкурентоспроможних виробів та імпортозамінюючої продукції.

Слід зазначити, що в 1993—2001 pp. у легкій промисловості почав стрімко розвиватися малий бізнес. Розроблена спеціальна система програм підтримки розвитку малого бізнесу, яка вклю­чала в себе як державні, так і регіональні програми. З метою за­безпечення подальшого прогресивного розвитку малого підпри­ємництва в Україні та його ефективного розміщення на території держави необхідно створювати відповідні умови для запрова­дження заходів, які були зазначені у програмах.

Використання в Україні позитивного зарубіжного досвіду, ча­сткова переорієнтація та реструктуризація виробничої сфери за допомогою потужних фінансових структур та врахування перелі­чених перспективних напрямів розвитку легкої промисловості сприятиме швидкому виходу галузі на належний рівень розвитку.

Розділ IV

ЕКОНОМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

1. Сутність регіональної економіки,

Ті структура та особливості формування

Методологічні основи регіональної економіки

Передумови регіонального економічного розвитку

Економіка регіону — ланка єдиного господарсько­го комплексу

Диференціація регіонів за рівнем розвитку продук­тивних сил

Соціально-економічні та екологічні проблеми регіо­нів і шляхи їх вирішення

1.1. Методологічні основи регіональної економіки

Сутність регіональної економіки. Сучасний розвиток націо­нальної економіки характеризується формуванням регіональних господарських систем та посиленням децентралізації соціально-економічної діяльності. Це виражається у зростанні самоуправ­ління розвитком регіонів, все більшому зосередженні в них адмі­ністративних повноважень і господарської самостійності. Регіони безпосередньо реалізують соціально-економічну політику держави, в них здійснюється сучасна і майбутня стратегія національного роз­витку. Вона ґрунтується на природних, соціальних, економіч­них, екологічних та інших особливостях конкретних територій.

Для глибокого опанування знаннями з питань регіональної економіки необхідно визначити сутність основного поняття — «регіональна економіка», виявити її місце в системі економічних наук, тобто розкрити вихідні її методологічні положення.

Протягом значного історичного періоду питання економічного розвитку регіонів привертало увагу багатьох дослідників, держа­вних діячів, практиків. Для будь-якого господарюючого суб'єкта цілком зрозумілим і економічно доцільним є максимально повне врахування особливостей тієї місцевості, де передбачається орга­нізація економічної діяльності. Оскільки вихідною умовою цієї

621

діяльності є певні переваги окремого регіону порівняно з іншими, то це зумовлювало специфічність господарської діяльності різних територій. Цими перевагами могли бути певні види природних, насамперед мінерально-сировинних, соціальних (особливо робо­чої сили), виробничих та інших видів ресурсів, економіко-геогра-фічного положення щодо районів сировини, енергії і ринків збуту готової продукції. У сукупності вони дозволяли господарюючому суб'єкту зменшувати витрати на виробництво, мати стабільний ринок споживання а отже, отримувати постійний дохід від своєї діяльності. Взаємодія всіх господарюючих суб'єктів на певній те­риторії вела до формування на ній специфічного господарського комплексу і його самовизначення в загальній економічній систе­мі. Найбільш повно розкрити механізм його розвитку можна тоді, коли розглядати цей господарський комплекс як цілісну систему з усією сукупністю економічних відносин. Регіональна економічна система має досить складний механізм самовідтворення, в основі якого лежить сукупність регіональних переваг. Джерелами, які жи­влять цю систему, є як місцеві, так і залучені ззовні ресурси. Про­дукти господарської діяльності цієї системи можуть споживатися на місці їх виробництва або вивозитись за межі регіональної сис­теми, формуючи сектори її збуту. Таким чином, господарство на певній території набуває рис складної регіональної економічної системи з сукупністю взаємозумовлених зв'язків і процесів. На ха­рактері цих процесів позначається дія різноманітних чинників еко­номічного розвитку, які утворюють систему економічних, соціаль­них, організаційних, правових, інформаційних та Інших впливів.

Господарство регіону завдяки наявності різноманітних зв'яз­ків між його складовими елементами являє собою не тільки ви­робниче формування, а й певний регіональний соціальний орга­нізм, оскільки значна роль в економічному розвитку належить людському чиннику.

Виробнича діяльність, усі процеси суспільної життєдіяльності людини характеризуються взаємодією з навколишнім природним середовищем. Тому економічна діяльність у регіоні значною мірою залежить і від особливостей цього середовища. На певній терито­рії залежно від просторових відмінностей умов і ресурсів форму­ються регіони зі специфічними особливостями господарських комплексів, які і складають регіональну (просторову) економіку.

Таким чином, регіональна економіка — це просторова організа­ція господарства як сукупності територіальних економічних си­стем. Регіональна економіка будь-якої території характеризує про­сторову її будову — територіальні пропорції і форми територіальної

622

організації (рис. 4.1). У результаті територіального поділу праці складаються просторові економічні пропорції і форми територіаль­ної організації виробництва, які і відображають просторову експо­зицію господарства, розміщення його регіональних комплексів.

Регіональна економіка зосереджує в собі територіальні аспекти економічної діяльності. Територіальні пропорції при цьому відо­бражають особливості концентрації виробництва продукції, підпри­ємств, населення тощо, тобто територіальні відносини щодо їх роз­міщення, які склалися в результаті дії територіального поділу праці.

Регіональна економіка вивчає просторові аспекти розвитку госпо­дарства, об'єктивні передумови та закономірності його формування і розвитку. її об'єктивними передумовами є: територіальні відмін­ності природно-ресурсного, виробничого, соціального потенціалів, а також економічних, адміністративних та інших чинників, систем еко­номічних зв'язків, розселення тощо. У центрі уваги регіональної еко­номіки вся сукупність процесів, пов'язаних з просторовим поєднан­ням економічних явищ, зумовлених регіональними відмінностями ресурсів, засобів і механізмів, які забезпечують економічний відтво-рювальний цикл — виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Регіональна економіка — це геопросторове відображення еко­номічних процесів, тобто просторовий аспект їх розвитку.

Для розуміння особливостей формування регіональної еконо­міки необхідно розкрити і сутність такого поняття як «регіон» та визначити структуру просторових елементів регіональної еконо­міки. Однією з найбільш складних категорій у регіональній еко­номіці і економічній географії є категорії «район» і «регіон». Це — базові вихідні категорії даних наук. В англійській, французькій, німецькій та іспанській мовах допускається певне ототожнення району і регіону. Термін «регіон» у цих мовах вживається як «ре­гіон» і як «ареал». Багатозначність латинського слова regio — тери­торія, місцевість, область, район — привносить певні відмінності у визначенні змісту цієї категорії у східноєвропейських дослід­ників, які розрізняють сутність району та регіону. В американсь­ких та західноєвропейських учених будь-яка територія, що має пев­ні відмінності від інших, вважається регіоном. В останній період термін «регіон» набуває все більшого застосування і у вітчизня­них дослідників та практиків. Це можна пояснити тим, що за своєю суттю він означає будь-яку частину території, яка має відмінні від іншої території ознаки. Наприклад, на території України можна виділити високоурбанізовані регіони. Серед них найвищий рівень урбанізації мають Донбас і Придніпров'я. У цьому випад­ку немає потреби ділити на частини всю територію України, як

623

це необхідно було б зробити при районуванні. Тут достатньо ви­ділити лише окремі частини території, які мають певні ознаки. Та­ким чином, можна допустити, що регіон — це будь-яка терито­рія, що має певні ознакові відмінності від іншої. Цими ознаками можуть бути певні, цілком визначені риси чи властивості, які є специфічними для даної території. Ці ознаки можуть включати показники інтенсивності, територіальних пропорцій тощо.

Для регіональної економіки таке розуміння сутності регіону є досить продуктивним, бо воно дає змогу розглядати територію як сукупність різноманітних регіонів зі своєрідним характером про­тікання економічних процесів. Це можуть бути процеси, які сто­суються лише гірських регіонів України чи старопромислових або депресивних тощо.

Дослідники і практики приділяли значну увагу вивченню регіо­нів, їх ресурсних багатств і можливостей використання, форму­ванню господарських комплексів, економічному і соціальному розвитку регіонів тощо. Найбільшу увагу західноєвропейські до­слідники у XIX ст. приділяли питанням оптимального розміщен­ня промислових підприємств з погляду сировини, ринків збуту, витрат, одержання прибутку тощо (А. Вебер, А. Льош та ін.). Ці питання є важливими для пізнання окремих процесів формування економіки в конкретних регіонах.

Дослідження проблем регіональної економіки на території Ук­раїни набрали широкого розмаху ще на початку XX ст. Це було пов'язано з реалізацією плану ГОЕЛРО, згідно з яким на Україні було намічено і здійснено будівництво Дніпровської ГЕС. На базі наявної електричної енергії з урахуванням природних і сировин­них ресурсів сформувався Запорізький регіональний господарсь­кий комплекс, який включав розвиток у ньому різних галузей промисловості та сільського господарства. Це може бути свід­ченням того, як відбувалося становлення прикладної регіональної економіки спільно з іншими науками такого ж профілю. У сере­дині XX ст. вченими російської школи економістів і економіко-географів видаються теоретичні роботи, в яких питання регіональ­ної економіки набувають все більшої ваги. Серед них можна від­значити такі, як «Економічна географія і регіональна економіка» (О. О. Константинов, 1974 р.), «Регіональна економіка і економі­чна географія» (А. Е. Пробст, 1975), «Регіональна економіка» (М. М. Некрасов, 1978). У пізніших роботах українських і росій­ських вчених (В. А. Поповкін, 1993; 1.1. Лукінов, 1993; Е. Г. Кочетов, 1999; А. Г. Грандберг, 2000; А. Г. Мазур, 2000 та ін.) розвивались наукові основи регіональної економіки.

624

Рис. 4.1. Регіональний розвиток

Особливо стрімкого розвитку питання регіональної економіки набрали в Україні наприкінці XX ст., коли практичні питання управління соціально-економічним розвитком регіонів вийшли на найвищий державний рівень. Дослідження з питань комплекс­ного соціального і економічного розвитку регіонів були зосере­джені в основному у Раді з вивчення продуктивних сил України Національної Академії Наук України. Наукові розробки знаходи­ли свою реалізацію насамперед у Схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, які охоплювали як Україну в цілому, так і всі її області та економічні райони. Вони давали найбільш повне уявлення про регіональні особливості економічного і соціального розвитку України, в них були показані проблеми, які можуть ви­никнути в майбутньому, та намічені шляхи їх вирішення. Схеми стали практичним документом для розв'язання галузевих та регі­ональних проблем розвитку.

Сучасний підхід характеризується подальшим розвитком до­сліджень з проблем регіональної економіки. Необхідно відзначи­ти появу в Україні нових навчальних посібників (автори — А. О. Єпіфанов, І. В. Сало; Д. М. Стеченко; М. Ф. Тимчук та ін.), в яких зосереджена увага на теоретичних та прикладних питан­нях регіональної економіки.

Важливе місце у розширенні знань про регіональну еконо­міку належить визначенню її територіальної структури, тобто визначенню системи регіонів та їх супідрядності. Вирізнення територіальних одиниць є одним з важливих способів регіона-лізації території.

Найбільш поширеними регіонами, які охоплюють економічну діяльність, соціальні процеси та управління, є адміністративно-територіальні одиниці у складі автономної республіки, областей, районів, міст, селищ міського типу та сел.

Зазначений поділ території України на регіони проведено від­повідно до поставлених цілей адміністративного управління. Од­нак у межах кожного виділеного адміністративного регіону ви­рішуються насамперед різноманітні економічні питання, тому цей поділ заслуговує на увагу під час вивчення питань регіональ­ної економіки.

Другою важливою групою територіальних частин (таксонів) в Україні є інтегральні економічні райони. їх на Україні виділено 8 (деякі науковці виділяють 9—11). Вони виділені на основі особ­ливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і частково дер­жавного регулювання. їх роль у перспективі може значно зрости і

626

стати науковою базою вдосконалення адміністративно-територіаль­ного устрою України.

Третьою групою територіальних таксонів можуть бути регіо­ни різних типів, які виникли в останній період. Серед них такі, як єврорегіони «Буг» та «Карпатський», прикордонні регіони з Ро­сійською Федерацією, які активно залучаються до процесу форму­вання економічних транснаціональних відносин. Крім того, виді­ляють регіони, що мають статус вільних економічних зон, зон пріоритетного розвитку чи особливого фінансування, проблем­них територій (Чорнобильська зона, депресивні території) тощо.

Серед просторових форм організації господарства існують різ­ні типи територіально-виробничих комплексів, які за своєю сут­тю є територіально-виробничими частинами господарства країни. До них належать промисловий пункт, промисловий центр, про­мисловий вузол, агломерація, спеціалізований район (зона). Еле­ментарним об'єктом виробничо-територіального поділу території є промисловий пункт, який формується на базі певного виробни­цтва і розміщеного біля нього населення. Так сформувались про­мислові пункти-поселення. Це найбільш характерно для тих ви­падків, коли, наприклад, біля шахти формувалося поселення людей, які на ній працювали, — так виникали шахтарські поселення.

Більш складними просторовими формами організації госпо­дарства є промисловий центр і промисловий вузол. Якщо в про­мисловому центрі може поєднуватися кілька промислових під­приємств однієї або різних галузей, то до промислового вузла можуть входити кілька населених пунктів зі спільними об'єктами інфраструктури. їх компактне розміщення на невеликій території утворює територіально-виробничий комплекс як специфічну ре­гіональну економічну частину господарства. Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчо­го рангу- Ці територіальні форми є результатом високої територі­альної концентрації господарства і населення, виробничих і не­виробничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Наявність на території країни різних типів територіально-виробничих комплексів ведуть до формування просторової стру­ктури господарства. За особливостями територіальної концент­рації виробництва формуються агломераційні регіони, що харак­терно, наприклад, для Донбасу і Придніпров'я; регіони з порів­няно рівномірним розміщенням промислових вузлів як ядер регі-

627

онального розвитку. Це характерно для Північного Сходу, По­ділля. Формуються регіони розрідженого розміщення промисло­вих центрів як ядер локального розвитку територій, наприклад у межах Полісся.

Таким чином, на території України сформувалась складна си­стема регіонально-економічної будови, яка характеризується як просторово-горизонтальними відносинами, так і просторово-вертикальною супідрядністю, яка притаманна для адміністратив­но-територіальних таксонів.

Місце регіональної економіки в системі економічних дис­циплін. Науковий напрям економ^ічних досліджень — регіональ­на економіка — відносно новий. Його виникнення було зумовле­не потребами практики та економічної науки прикладного харак­теру. Господарська діяльність вимагала відповіді на питання щодо підвищення економічного ефекту від просторової організації ви­робництва. Це і дало істотний поштовх для виникнення науково­го напряму — регіональної економіки.

Найбільш давньою і розвинутою наукою, яка присвячувала свої дослідження просторовим аспектам економіки, є економічна географія. В її надрах і зароджувалась регіональна економіка, яка вже в середині XX ст. заявила про себе як самостійна наука.

Регіональна економіка — це відмінний від економіко-геогра-фічного напрям дослідження просторових явищ і процесів, який націлений на практичне вирішення господарських проблем.

Другою близькою за предметом дослідження економічною дисципліною є розміщення продуктивних сил. Регіональна еко­номіка формується зазвичай під дією раціонального розміщення продуктивних сил і це є спільним для цих наукових дисциплін. Однак регіональна економіка має і відмінність, яка полягає у то­му, що вона розглядає предмет дослідження як постійно відтво-рювальну систему. Для цієї системи характерним є своєрідний характер регіональних виробничих відносин, які охоплюють вза­ємодію з місцевими природними умовами і ресурсами, розселен­ням населення і формуванням регіонального соціуму, відносини між суб'єктами господарювання на даній території тощо. І досі точаться дискусії серед вчених щодо співвідношення предмета і об'єкта трьох близьких дисциплін — економічною географією, розміщенням продуктивних сил і регіональною економікою.

Так, М. М. Некрасов вважав, що «раціональне розміщення продуктивних сил є основою, головною складовою частиною ре­гіональної економіки» (1978 р.); Т. Г. Морозова — що «регіона­льна економіка — це галузь наукових знань, яка вивчає розвиток

628

і розміщення продуктивних сил, соціально-економічні процеси на території країни і її регіонів...» (1998 p.); Є. Б. Алаєв розглядав регіональну економіку як частину соціально-економічної геогра­фії (1983 p.).

Регіональна економіка має тісні зв'язки з загальнометодологіч-ними дисциплінами — політичною економією і економічною те­орією. Оскільки регіональна економіка являє собою комплексну економічну дисципліну, то закони і закономірності розвитку еко­номічних процесів стосуються і конкретних регіональних еконо­мічних умов. Певною мірою вона використовує і основні еконо­мічні категорії.

Серед двох великих груп економічних дисциплін, які стосу­ються макро- та мікроекономіки, регіональна економіка виокрем­люється специфічним положенням — вона вивчає просторову організацію економіки на відміну від загальних питань суспіль­ного виробництва чи питань діяльності первинної ланки економі­ки — підприємства. Разом з тим регіональна (просторова) еконо­міка тісно пов'язана з макроекономікою і мікроекономікою, оскільки як процеси діяльності окремого підприємства, так і усієї економічної системи пов'язані з конкретними природними, соці­ально-економічними та іншими умовами, які склалися на певній території.

1.2. Передумови регіонального економічного розвитку

Регіональні чинники безпосередньо чи опосередковано визна­чають просторову поширеність різних видів економічної діяль­ності. Серед інтенсивних чинників просторової організації госпо­дарства провідне місце належить територіальному поділу праці. Зокрема, завдяки спеціалізації регіонів на випуску певних видів продукції та обміну її на іншу зростає ефективність виробництва. Кожен регіон максимально використовує власні переваги і, розвив­аючи галузі спеціалізації, продукція або послуги яких використо­вуються в інших регіонах, забезпечує найбільший ефект від фун­кціонування певних галузей регіональної економіки, діяльність яких найбільш вигідна на даній території. Спеціалізація вироб­ництва регіону характеризується відношенням вивезеної за межі регіону продукції до загального обсягу виробленої в даному регі­оні продукції. Рівень спеціалізації свідчить про високий рівень використання регіональних переваг.

629

Важливу роль у територіальному поділі праці відіграє коопе­рування. Використання повною мірою можливості кооперування різних суб'єктів господарювання одного регіону або кількох з виробництва певних видів продукції також є свідченням високої ефективності виробничої діяльності і повного використання пе­реваг регіону чи регіонів. Кооперування за своєю суттю відобра­жає діяльність кількох суб'єктів з найефективнішого викорис­тання кожним з них власних переваг у процесі спільного вироб­ництва продукції (послуг).

Вагоме значення у територіальному поділі праці має комбіну­вання, завдяки якому не лише закріплюються виробництва за те­риторіями, а й розвиваються найбільш ефективні стосунки у про­цесі виробництв, за рахунок більш раціонального використання переваг поєднання різних виробничих циклів у межах одного підприємства (комбінату).

На розвиток регіональної економіки впливає і концентрація виробництва, яка відображає територіальне зосередження (лока­лізацію) економічної діяльності на обмеженій території. Завдяки територіальному зосередженню виробництва досягається еконо­мія витрат на розвиток обслуговуючої виробничої та соціальної інфраструктури, на утилізацію відходів виробництва тощо. Ви­значене призводить до зменшення виробничих витрат і підвищує конкурентоспроможність продукції.

Рівень концентрації визначається відношенням обсягів вироб­леної продукції в даному регіоні до загального обсягу виробленої продукції в державі.

Важлива роль у структурі передумов регіонального розвитку належить природно-ресурсному та соціально-економічному по­тенціалам. Розвиток видобувних галузей промисловості залежить насамперед від наявності природних ресурсів, економічної доціль­ності їх використання, гірничо-геологічних та технологічних умов видобутку. Найбільшою цінністю для регіональної економі­ки є промислові запаси мінерально-сировинних ресурсів. Ці ре­сурси вже мають досить повну геологічну, економічну та техно­логічну оцінку і являють собою природно-ресурсний потенціал, який у разі залучення до господарської діяльності стає продуктив­ною силою економічного розвитку.

Залежно від розміщення природних ресурсів, їх обсягів, якості та умов використання в кожному регіоні формується своєрідні просторові форми промислового виробництва. Це позначається на регіональних відмінностях зосередження виробництва, галузе­вій структурі економіки регіонів, її спеціалізації. Розміщення ре-

630

сурсів впливає на регіональну структуру господарства (форму­вання економічних районів, територіальних виробничих комплек­сів, промислових центрів і вузлів та інших форм територіальної організації виробництва).

Суттєвими чинниками регіональної економіки є й інші природні ресурси — земельні, водні, лісові, фауністичні, рекреаційні, клімати­чні. Вони за певних економічних умов позначаються на регіональних відмінностях економіки, її структурних особливостях. Це ви­магає всебічної оцінки ефективності використання даних ресурсів.

Ефективне функціонування регіональної економіки неможливе без забезпечення трудовими ресурсами, які є найбільш активними чинниками виробничого процесу. Завдяки їх виробничій діяльності і відбувається взаємодія суспільства і природи. У результаті цієї взаємодії людство задовольняє власні потреби. Природною базою взаємодії в кожному регіоні є природні ресурси і умови, а соціаль­ною — населення, особливо найбільш активна його частина — тру­дові ресурси, і зокрема зайняте трудовою діяльністю населення.

Особлива роль у розвитку регіональної економіки належить територіальним відмінностям кількості трудових ресурсів. В Україні склалися значні регіональні відмінності в чисельності трудових ресурсів — від майже 3 млн чоловік у Донецькій облас­ті до менше 600 тис. чоловік — у Чернівецькій області. Це викли­кане як відмінностями в розселенні населення, особливостями гос­подарського та історичного розвитку, в трудомісткості виробницт­ва, так і в його територіальній концентрації, рівні урбанізації тощо.

Але не лише кількісні параметри розподілу трудових ресурсів по території позначаються на регіональних особливостях еконо­міки країни. Значною мірою вона обумовлюється і їх якісним складом. На якість трудових ресурсів впливають соціально-економічний стан країни, екологічні умови проживання, демо­графічна ситуація, рівень та якість життя населення тощо.

Економіка кожного регіону зумовлюється також і рівнем ви­користання трудових ресурсів, тобто зайнятістю в різних сферах економічної діяльності. Зайняте населення визначає результатив­ність економічної діяльності регіону, бо лише завдяки праці створюються матеріальні і духовні блага, національне багатство країни. Звичайно не всі трудові ресурси повинні бути зайняті ви­робничою діяльністю. Частина з них зайнята доглядом за малими дітьми, частина осіб працездатного віку зайнята на навчанні та іншими видами діяльності. Однак значну частину незайнятих становлять безробітні та зайняті неповний робочий день (тиж­день). Це свідчить про значні прямі втрати трудового потенціалу,

631