Таблиця 3.65

Міжгалузеві зв'язки між сільськогосподарськими підприємствами та іншими сферами апк в 2000 р. (млн гри)

Закінчення табл. 3.65

Класифікація галузей сільського господарства має позитивіст­ську пізнавальну і нормативну функції. Вона використовується для моделювання господарських формувань, планування їх діяль­ності, аналізу чинників ефективності використання земельних ре­сурсів, визначення результатів господарської діяльності тощо. З огляду на таку прагматику, класифікаційними ознаками мо­жуть бути:

• форм господарювання і секторного поділу виробничої сфери. Продуктовий підхід є найбільш поширеним для аналітичного

моделювання зв'язків сільськогосподарських підприємств з іншими сферами АПК. Сільське господарство має об'єктивно існуючі зв'язки з паливно-енергетичним комплексом, підприємствами хіміч­ної промисловості, агротехсервісу та інших галузей (табл. 3.65).

Особливості секторної структури сільськогосподарського ви­робництва наведено у схемі (рис. 3.11).

Рис. 3.11. Розміщення сільськогосподарського виробництва (секторний аспект)

У колективних формах і моделях господарювання перевага віддається розвитку галузей рослинництва, зокрема, зернових і технічних культур. У господарствах населення традиційно за­ймаються картоплярством і овочівництвом, молочним скотарст­вом і відгодівлею свиней.

480

У цілому галузева і секторна структура сільського господарс­тва визначається з урахуванням потенційної пропозиції на ринку селянської праці.

За даними статистики, пропозиція праці в сільській місцевос­ті, яка визначена чисельністю працездатного населення, скороти­лася з 8,3 млн (28,8 %) у 1990 р. до 8,1 млн осіб (32,2 %) на поча­ток 2001 р. Ринковий попит на робочу силу в сільському гос­подарстві, який формується сільськогосподарськими підприємст­вами, скоротився з 5,4 млн до 1,9 млн середньорічних працівни­ків. Зайнятість сільського населення підтримується домашніми се­лянськими господарствами. У колективних господарствах вико­ристовується 47 %, а в господарствах населення 16 % календар­ного фонду робочого часу.

Стан та динаміка ринку праці оцінюють з урахуванням проце­сів, які відбуваються у сільському природному середовищі.

Пейоризація — процес порушеннями естетики сільського се­редовища, зокрема: занедбаність території, невдалий землеустрій, відсутність шляхового господарства, недосконалість проектів тваринницьких приміщень.

В Україні налічується 28 785 сільських поселень, серед яких 24 640 віддалені від районного центру більше ніж на 10 км. У них проживає 13 748 тис. осіб. Повна відсутність шляхового госпо­дарства, зокрема вулиць з твердим покриттям, відзначається в 4640 селах. Середнім вважають село на площі 171 га, в якому проживає 500 осіб, особливо малі (до 50 осіб з територією 29 га) — 3245 сіл, а тому переважає кількість сіл великих¹. Можливості шляхового будівництва будуть обмеженими в перспективі. Проб­леми соціального розвитку мають як малі, так і великі села²: 16 772 села не мають пошти, 3775 — підприємств роздрібної торгівлі, 9485 — медичного пункту, 13 756 — закладів освіти (шкіл), 420 — джерел питної води. Ці та інші чинники мають довгостроковий характер і вважаються несприятливими для сталого розвитку. Нас-

¹ Шепотько Л. О., Прокопа І. В., Максимюк О. П. Типологія як наукова основа дер­ жавної політики підтримки села // Українське село: вихід із кризи. — К.: IE HAH Украї­ ни, 1994. — С. 56—78; Село: сучасна політика і стратегія розвитку: Кол. моногр. — К.: IE HAH України, 1997.

² Безлюдні — це села, які залишені його мешканцями в результаті Чорнобильської катастрофи або самоліквідувалися з інших причин. Вимираючі — це малі поселення (до 200 осіб), які мають понад 60 % пенсіонерів, або села, які мають понад 50 % людей пен­ сійного віку незалежно від їх людності. Занепадаючими визначені села з кількістю жи­ телів понад 200 осіб і часткою пенсіонерів від 50 до 60 % та малі поселення (до 200 осіб) з 40—50 % людей пенсійного віку. Такі села мають ознаки демографічної кризи, які не­ обхідно локалізувати та визначити політику щодо деградованих сільських поселень та території, яку вони займають, рівень економічного розвитку та життєве середовище.

481

лідком пейоризації є вимирання і занепад сільських населених пунктів. За даними спеціального статистичного обстеження, ви­діляють 240 безлюдних, 5095 вимираючих та 2891 занепадаючих сіл, усього 7986 деградованих поселень, або 27,7 % від їх загаль­ної кількості. Усі ці та інші чинники непривабливості сільського середовища мають тривалий характер. Тому на перспективу не­має альтернативи соціальному розвитку села з усуненням негати­вних чинників.

Контамінація — це процес засмічення території сільськогос­подарських підприємств побутовим сміттям, більшість якого є хімічно інертним і не утилізуються природою. За даними статис­тики, в сільській місцевості понад 12 тис. звалищ та 8 смітників, які займають територію 4,7 тис. га.

Скороченню зайнятості селян сприятиме запровадження євро­пейських трудозаощадливих технологій (без застосування ручної праці) та занепад дрібних особистих підсобних господарств насе­лення, економіка яких базується на обмежених інтересах та при­мітивних засобах виробництва.

Полісся має природні кормові ресурси для розвитку молочно­го і м'ясного скотарства (велика і мала рогата худоба). Легкі ґрун­ти (19,5% сільгоспугідь, 16,7% ріллі України) використані в хмелярстві, льонарстві та картоплярстві. Тут було зосереджено 91,6% виробництва льону і 52% картоплі в Україні. Поліська модель господарювання має будуватися на замкнутих енергозбе­рігаючих технологіях з орієнтацією землеробства на виключне застосування органічних добрив, а тваринництва — на можливо­стях виробництва екологічно чистої продукції. Для територій, заб­руднених радіонуклідами, необхідно розробити математично ви­важені і збалансовані проекти розвитку.

Регіон є традиційним районом льонарства, яке має перспекти­ви з урахуванням попиту на кінцеву продукції АПК, зокрема на світовому ринку. Витратне виробництво вимагає колективних форм господарювання. Те саме можна сказати і про хмелярство, на якому спеціалізувалося багато господарств регіону. Структура посівних площ: зернові — 45 %, льон-довгунець — 4 %, картопля — 12—18, кормові — 33 %. Густота поголів'я великої рогатої ху­доби — 38—40 голів на 100 га сільськогосподарських угідь, зокре­ма, 14—15 корів, 35—37 % стада. Продуктивність корів - 2050— 2400 кг молока на рік. Добові прирости — 300—400 г на добу.

Гірська зона Карпат — 9 районів Закарпатської, 6 — Івано-Франківської, 2 — Львівської і 2 — Чернівецької областей. Карпат­ський регіон — це великий і густонаселений регіон з обмеженими

482

земельними ресурсами, але відомими історичними традиціями в галузі сільського господарства. Гірські і передгірські райони Карпат мають обмежені можливості інтенсифікації землеробства, а тому тра­диційно перевага надавалась промислам, вівчарству, городництву.

Зона Лісостепу об'єднує: Вінницьку, Хмельницьку, Тернопіль­ську, Полтавську, Черкаську і Дніпропетровську області повніс­тю та 9 районів з 11 Чернівецької, 8 з 14 — Івано-Франківської, 4 з 13 — Закарпатської, 12 з 19 — Львівської, 5 з 16 — Волинської, 5 з 23 — Житомирської, 10 з 22 — Чернігівської, 15 з 18 — Сум­ської, 9 з 16 — Рівненської, 18 з 25 — Київської, 11 з 21 — Кіро­воградської, 13 з 27 — Харківської, 3 з 26 районів — Одеської областей, усього 253 районів.

Зона Лісостепу має 35 % угідь, 36,8 % ріллі і 35 % населення. Тут вироблялося 72 % цукрового буряку, 46 % картоплі, 40 % зер­на, 33 % овочів, 20 % соняшника. Лісостепове Поділля має сприят­ливі умови для м'ясо-молочного і молочного скотарства, сви­нарства, вирощування цукрових буряків, озимої пшениці і кор­мових культур. Але активне використання у землеробстві кру­тосхилів Поділля сприяло погіршенню стану ґрунтів, їх дегра­дації. Тому товарне виробництво цукрових буряків, картоплі та інших просапних культур має бути обмежене, а молока і м'яса — розширене з урахуванням можливостей пасовищного скотарства, докорінного поліпшення лук і пасовищ, скорочення площі ріллі для польового кормовиробництва. Скотарство може добре узго­джуватися з цукрово-буряковим виробництвом, оскільки забез­печує його органікою і використовує його супутню продукцію: ги­чку, жом і мелясу. Зернове господарство, картоплярство, а також свинарство і птахівництво у цій моделі не можуть відігравати про­відної ролі зважаючи на неконкурентоспроможність цієї продукції на міжрегіональному внутрішньому і зовнішньому ринках.

Центральний, Придніпровський і Східний регіони — це основ­на житниця України. Стратегічним напрямом розвитку землероб­ства є виробництво продовольчого і фуражного зерна, насіння соняшнику та інших тепловибагливих культур. Зокрема йдеться про виробництво цінних сортів пшениці з високим вмістом клей­ковини, рису тощо. Тут повинні бути зосереджені стратегічні за значенням посіви кукурудзи на зерно.

Великі резерви мають галузі садівництва і городництва, які не тільки сприяли б розвитку економіки господарств в АПК, а й до­помогли б вирішити проблему раціонального використання кру­тосхилів. У комплексі з садівництвом має розвиватися переробна промисловість.

483