Таблиця 3.3

РОЗПОДІЛ ПРОДУКЦІЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ ЗА ГАЛУЗЯМИ у 1990,1995—2000 pp., %

Галузева структура виробництва України характеризується певними регіональними особливостями. Так, наприкінці XX ст. у низці регіонів (Одеській, Львівській, Херсонській областях, Ав­тономній Республіці Крим, Києві і Севастополі) на послуги при­падало більше половини виробництва валової доданої вартості, що свідчить про те, що постіндустріальний розвиток в Україні набирає сили. У деяких регіонах у структурі валової доданої вар­тості частка промисловості становить більше половини (Донець­ка, Дніпропетровська, Запорізька області). У восьми областях (Він-

238

ницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська), переважно західних регіонах, у сільському господарстві виробляється більше валової доданої вартості, ніж у промисловості. За рівнем розвитку добув­ної промисловості вирізняються Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Полтавська, Сумська області, в яких на неї припадає значна частка виробництва. У структурі до₇ бувної промисловості домінує видобування енергоносіїв, а пито­ма вага видобування неенергетичних матеріалів становить 4,2 % від вартості виробленої промислової продукції.

Значними залишаються диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів. Це стосується співвідношення між максималь­ним та мінімальним показниками випуску промислової продукції на душу населення у різних регіонах; воно досягло майже 12 разів. Спостерігаються значна асиметрія та розпорошеність у регіональ­ному розподілі інвестицій в основний капітал, у тому числі за ра­хунок коштів державного бюджету: в Донецьку, Київську, Лу­ганську, Одеську області та Київ спрямовано понад 65 % від за­гального обсягу державних капіталовкладень, тоді як у 7 інших ре­гіонів — менш як по 1 % на кожний. Надто великим є розрив і між максимальним і мінімальним показниками інвестицій в основний капітал на одного жителя — майже 10 разів у 2000 р. і 9,1 раза — у 2001 р. У 19 регіонах зарплата на 30 % і більше не досягала се­реднього для країни рівня, зокрема у Волинській і Тернопіль­ській, Хмельницькій та Вінницькій областях. В індустріально роз­винутих регіонах (Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій облас­тях) рівень заробітної плати перевищував середній показник у краї­ні, а в Києві — майже у 2 рази.

1.4. Реструктуризація економіки в ринкових умовах

Ринкова економіка висуває до функціонуючих у її рамках суб'єктів господарювання певні вимоги. Одним з найбільш зна­чущих і у той же час важко виконуваних вимог є гнучкість еко­номічних суб'єктів, уміння їх адаптуватися до зовнішнього сере­довища, що безперервно змінюється. Виконання цієї вимоги забезпечує безкризове існування суб'єктам економіки і досяга­ється постійними перетвореннями різних сфер його діяльності, тобто реструктуризацією. Реструктуризація — це засіб забезпе­чення оптимального функціонування суб'єктів економіки у без-

239

перервно мінливому ринковому середовищі згідно зі стратегією їх розвитку шляхом здійснення системи заходів організаційно-економічного, техніко-технологічного і фінансового характеру, спрямованих на зростання ефективності виробництва, підвищен­ня конкурентоспроможності і зміцнення фінансової стійкості. Во­на передбачає докорінну перебудову суб'єктів економіки на прин­ципах ринкової економіки та на основі чіткого формулювання їх стратегії бізнесу і місії, постійного аналізу маркетингової ситуа­ції, що складається на ринку, з метою досягнення найкращих економічних результатів діяльності. При цьому реструктуризація не обмежується суб'єктами господарювання, які знаходяться у кри­зовому стані і потребують фінансового оздоровлення з метою запо­бігання банкрутства. Успішно функціонуючі підприємства також потребують реструктуризації, яка б забезпечувала розвиток під­приємства і його адаптацію до оточуючого середовища і здійс­нювалась до появи перших ознак кризи. В економічно розвину­тих країнах поширений підхід, заснований на прогнозуванні змін зовнішнього середовища і превентивному проведенні необхідних перетворень. За такого підходу стратегія і тактика функціонуван­ня підприємств не стають у суперечність із зовнішнім середови­щем у контексті своєчасності реструктуризації.

Реструктуризацію необхідно відрізняти від санації, яка являє собою систему реорганізаційних, організаційно-економічних, тех-ніко-технологічних, інвестиційних, управлінських і фінансових заходів, спрямованих на відбудову і зміцнення фінансового ста­новища підприємства, а також підвищення його платоспромож­ності, фінансової стійкості і конкурентоспроможності. Відмін­ність цих понять полягає в такому:

перелік об'єктів реструктуризації є більш широким, оскіль­ки санація являє собою фінансове оздоровлення проблемних під­приємств, а реструктуризація може мати місце і щодо успішно функціонуючих підприємств;

реструктуризація може розглядатися як один зі способів здійснення санації. У той же час перелік заходів санації включає також кредитування, державну підтримку тощо. Таким чином, пе­релік способів санації є більш широким, ніж способів реструкту­ризації.

В Україні відбувається не просто еволюція ринкових відно­син, а трансформація всієї економічної системи, яка супроводжу­ється виникненням і розвитком нових форм власності і організа­ційно-правових форм господарювання, корінною зміною методів державного регулювання економіки, значним підвищенням сту-

240

пеня самостійності підприємств, формуванням нової нормативно-законодавчої бази та ін. Для виживання і розвитку підприємств у таких умовах неминуча зміна логіки і принципів їх функціону­вання. Отже, трансформація економічної системи України і по­треба пристосування до неї — перша причина, що зумовлює не­обхідність реструктуризації підприємств.

Другою причиною є здійснення приватизації підприємств. Незважаючи на те, що приватизація є однією зі складових трансформаційних перетворень, ступінь впливу і значущість дозволяє виділити її як окрему і досить важливу передумову реструктуризації підприємств. Приватизація в Україні мала масовий, «швидкісний» характер. Про високі темпи привати­зації свідчить зростання кількості підприємств колективної форми власності і зайнятих на них працівників. Так, у 1992— 2000 pp. зростання загальної кількості підприємств було незна­чним і становило всього 15 %. У той же час спостерігався пе­рерозподіл підприємств за формами власності. Кількість дер­жавних підприємств у 2000 р. порівняно з 1992-м знизилось у 4,2 раза, а їх частка у загальній кількості підприємств станови­ла усього 13 %. Найбільш швидке зростання спостерігалося серед підприємств колективної форми власності, що пов'язане з їх приватизацією. З 1992 по 2000 р. кількість таких підпри­ємств зросла більш ніж у 3 рази, а їх частка перевищила 83 % у загальній кількості підприємств. Така сама тенденція спостері­галась і з перерозподілом чисельності робітників між підпри­ємствами різних форм власності. При загальному зменшенні зайнятих у економіці працівників майже у 1,5 раза, чисельність робітників господарських товариств збільшилась майже у 21 раз. Зростання спостерігалося також на підприємствах приватної форми власності і на виробництвах, які є власністю нерези­дентів. На підприємствах державної форми власності, а також у колективних сільськогосподарських підприємствах чисельність робітників зменшувалась.

У 2000 р. більше 75 % промислової продукції вироблялося на підприємствах колективної форми власності. Частка виробництва державних підприємств у загальному обсязі виробництва за 1997—2000 pp. зменшилась у 3,5 раза.

У результаті приватизації була досягнута основна мета — ство­рення ефективного власника і підвищення фінансово-економіч­них результатів діяльності підприємств. Більш того, мало місце зни­ження результатів діяльності підприємств і поява збиткових суб'єк­тів господарювання.

241

Третьою важливою причиною є розвиток інституту банкрутс­тва. Існують щонайменше дві найважливіші передумови, що при­зводять до такого розвитку. Першою з них є реформування зако­нодавства про банкрутство, яке створюватиме реальні можливо­сті для досить успішного використання цього механізму. Другою є тенденція зростання кількості фінансово-неспроможних підпри­ємств. У 1993 р. збитковим було кожне 12-те підприємство, у 1995 — кожне п'яте, у 1999 — більше половини. Якщо у 1992 р. було порушено всього 20 справ про банкрутство, то у 1999 р. кіль­кість порушених справ про банкрутство збільшилась більш як у 600 разів.

Реструктуризація підприємств тісно пов'язана з процесом банкрутства і може виявлятися на різних його стадіях з різних причин. По-перше, сучасна реструктуризація може бути засо­бом запобігання банкрутства. По-друге, реструктуризація може здійснюватись у процесі санації, якщо справу про банкрутство вже порушено. І нарешті, якщо відновлення життєдіяльності підприємства вже неможливо, реструктуризація може здійсню­ватись на стадії його ліквідації з метою більш вигідної реаліза­ції його майна.

Незважаючи на очевидну необхідність реструктуризації україн­ської економіки, темпи її, а головне якість, усе ще знаходяться на недостатньому рівні. Це зумовлено кількома макроекономічними і мікроекономічними чинниками. У першій групі чинників най­більш важливими є такі:

242

Чинники другої групи випливають і тісно взаємопов'язані із зазначеними вище:

♦ складність використання кваліфікованих спеціалістів. Українські підприємства переважно не можуть користуватись

послугами зарубіжних консалтингових фірм через високі ціни на ці високовартісні роботи. Вітчизняний ринок консалтингових по­слуг все ще недостатньо розвинутий.

Вирізняють такі види реструктуризації економіки: за цільо­вою спрямованістю розрізняють реструктуризацію, спрямова­ну на підвищення ефективності виробництва, фінансове оздо­ровлення, підвищення інвестиційної привабливості, демоно­полізацію і підвищення конкурентоспроможності; за масш­табами реструктуризації — комплексну, локальну; за трива­лістю і обсягами робіт — стратегічну, тактичну, оперативну; за сферою реструктуризації — реструктуризацію управління, реструктуризацію виробництва, фінансову реструктуризацію; за формами корпоративної реорганізації — злиття, приєд­нання, розділення, виділення, перетворення, приватизація, ре­приватизація; за зміною масштабів підприємства — укруп­нення підприємств, розукрупнення підприємств.

Види і методи реструктуризації, крім специфіки конкретного підприємства, значною мірою визначаються розвитком економі­ки. Так, у вітчизняній практиці більш поширеними є корпоратив­ні перетворення, спрямовані на розукрупнення підприємств. Це зумовлено неефективністю функціонування у сучасних умо­вах господарювання створених раніше промислових гігантів у зв'язку з недостатньою місткістю ринків збуту, негнучкістю ор­ганізаційних структур управління, наявністю надлишкових вироб­ничих фондів. Крім того, значна частина підприємств усе ще утримує так звану соціальну сферу, тобто фонди невиробничого призначення. їх утримання тяжким фінансовим тягарем лягає на підприємства, погіршуючи і без того важке фінансове становище.

243

Тому тією чи іншою мірою проблема розукрупнення стоїть пе­ред багатьма промисловими підприємствами. Прикладами тако­го розукрупнення є реструктуризація Миколаївського суднобу-дівельного заводу «Океан», Нікопольського південнотрубного заводу та ін.

Одним з найпоширеніший і таких, що має перспективи для подальшого розвитку, методів розукрупнення є заснування нових підприємств. В останній час більшість підприємств створюється у вигляді статутних господарських товариств.

У вітчизняних умовах укрупнення підприємств є менш по­ширений видом реструктуризації, ніж розукрупнення. Досвід розвинутих країн свідчить про перевагу зворотного явища. По­чинаючи з 1990-х pp., у світовій економіці почалась нова хвиля укрупнень, які часто здійснюються шляхом злиття або погли­нання транснаціональних корпорацій. Така надмірна концент­рація виробництва і фінансів обумовлена прагненням отримати синергетичний ефект (тобто сукупний результат після об'єд­нання більший, ніж сума результатів, отримуваних окремими ком­паніями). Цей ефект досягається:

• підвищенням доступності до фінансових ресурсів та ін. Вирізняють два шляхи укрупнення підприємств: зовнішнє

зростання за рахунок злиття або приєднання і внутрішнє зрос­тання, яке полягає у придбанні активів за рахунок власних або позичкових коштів. При зовнішньому зростанні (укрупненні під­приємств шляхом їх злиття або приєднання) у ряді випадків не­обхідний дозвіл Антимонопольного комітету України на прове­дення такої реорганізації.

244

Світові тенденції свідчать про перспективність у майбут­ньому укрупнення вітчизняних підприємств. Такі приклади останнім часом уже з'являються в Україні (об'єднання групи компаній «Чумак»). У майбутньому укрупнення підприємств буде поширене серед підприємств малого і середнього бізнесу. Актуальним є також об'єднання постачальників і споживачів сировини, а також утворення промислово-фінансових груп з участю фінансово-кредитних інститутів. Більш того, фактич­но таке укрупнення вже відбувається шляхом об'єднання влас­ності.

Досить поширився у вітчизняних умовах такий вид реструк­туризації як перетворення. Він передбачає зміну організацій­но-правової форми організації бізнесу і може супроводжува­тись зміною форми власності і складу власників. При цьому зберігаються всі майнові права і обов'язки перетворюваного підприємства, оскільки воно одночасно є і підприємством-пра-вонаступником.

Аналізуючи тенденції розвитку процесів реструктуризації в Україні, можна відзначити також перехід від локальних видів, що переважали на перших етапах трансформації економіки, до по­ширення комплексної реструктуризації.

Реструктуризація — тривалий (1,5—2 роки) і творчий процес, що передбачає розроблення програми, її реалізації для кожного конкретного суб'єкта економіки з урахуванням його специфіки. Проведення реструктуризації являє собою послідовну реалізацію декількох взаємопов'язаних етапів, основними із яких є:

Успіхи реструктуризації конкретного суб'єкта економіки залежать насамперед від його зусиль. Однак без підтримки держави цей процес стає більш тривалим, що вже призвело до досить серйозних наслідків не тільки для окремих підпри­ємств, а й для української економіки у цілому. Тому потрібне прийняття на державному рівні заходів, що стимулюють про­ведення реструктуризації і створюють передумови для її ефек­тивного здійснення. Першочерговими заходами повинні стати такі, що викладені далі.

245