1.4. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світового економічного простору

Усвідомлення того, що людство вступило в епоху глобалізма і стоїть перед принципово новими для себе проблемами, почалося на рубежі 1960-х pp. з відомих докладів Римського клубу і було продовжено в 1970-ті pp. екологами в руслі праць зі сталого роз­витку. Термін «глобалізація» ввів у науковий обіг Т. Левіт у стат­ті «Гарвард бізнес рев'ю» в 1983 р. Етимологічно термін «глоба­лізація» пов'язаний з латинським словом globus, тобто Земля, Земна куля і означає планетарний характер тих чи інших процесів. Змі­стом глобалізації є різнорідні за походженням, сферами прояву, механізмами і наслідками процеси, що дозволяє розглядати гло­балізацію як якісно самостійну, складну систему явищ і відносин, цілісну в її системності, але внутрішньо протирічну. У літературі вказується на кілька зримих джерел тих процесів, які в сукупнос­ті утворюють явище глобалізації. Це:

• негативні екологічні та інші наслідки господарювання лю­дини на планеті, що досягли в другій половині XX ст. масштабів, які небезпечні не тільки тим, що вичерпуються невідновні при­родні ресурси, а й мутаціями всієї біосфери Землі, включаючи людину, наслідки яких важко спрогнозувати;

• розвиток комунікацій, інфраструктур і відносин, що ведуть до високого ступеня соціальної взаємозв'язаності і взаємозалежності світу. Стискання часу і простору завдяки розвитку нових засобів транспорту і зв'язку веде до того, що відстань уже не має значення, вона стала соціальним продуктом. Звичайні пристрої — мобільний телефон, факс, портативний комп'ютер, плеєр, кредитна карта — дозволяють людині брати участь у соціальному житті на відстані;

• вихід на міжнародну арену глобалітетів, під якими розумі­ють суб'єкти світових економіки і політики (транснаціональні кор-пораційні, держави, міжурядові організації), поєднання інтересів, здатностей і можливостей яких вимагає від них і дозволяє їм дія­ти глобально в одній або кількох сферах життєдіяльності.

Глобалізація економіки — це процес втягування світового го­сподарства, яке розуміється як сукупність національних госпо­дарств, пов'язаних між собою системою міжнародного поділу праці, економічних і політичних відносин, в ринок і тісне переп­летення їх економік. Вона здійснюється на макроекономічному рівні, що означає загальне прагнення країн і окремих районів до

50

економічної активності за межами своїх кордонів. Ознаки таких прагнень: лібералізація, роздержавлення і приватизація, зняття торгових та інвестиційних бар'єрів, створення зон вільного під­приємництва тощо. На мікроекономічному рівні під глобалізацією розуміється розширення діяльності підприємств за межами внут­рішнього ринку. Міжкраїнові інтеграційні процеси ведуть до зменшення нерівномірності розподілу доходів між різними гру­пами країн світової спільноти.

Основні ролі в процесах глобалізації відіграють глобалітети, до яких належать національні держави, транснаціональний капі­тал (транснаціональні корпорації і банки), а також великі міста і мегаполіси, блоки країн, міжнародні організації, офшори і окремі бізнесмени — транснаціонали. Кожен з цих елементів може бра­ти участь у кількох відповідних їм глобальних процесах. Глоба­літети як транснаціональні суб'єкти дії слабко пов'язані з нація­ми — державами, на територіях яких вони розгортають свою діяльність.

Держави володіють усіма необхідними засобами боротьби за економічну владу — від фінансових та інформаційних до силових, хоча, звісно, дуже відрізняються за своєю економічною і військо­вою могутністю, роллю у світовій економіці, здійснюваною зов­нішньою політикою і моделями організації. При цьому рух капіта­лу, товарів та ідей регулюється не центральним керівництвом, а попитом і пропозицією. Це стимулює прискорене зростання про­дуктивності праці, обсягу торгівлі і національного доходу.

Найвагоміший учасник глобалізації — транснаціональний ка­пітал. В основному вже склалася досить своєрідна система світо-устрою, за якою транснаціональний капітал контролює до поло­вини світового промислового виробництва, більше 60 % зовнішньої торгівлі, а також приблизно 90 % патентів та ліцензій на нову техніку, технології і ноу-хау.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — це функціонуючі в ак­ціонерній формі великі фінансові, виробничі, науково-технічні, торгово-сервісні об'єднання, що здійснюють операції як у країні базування, так і за її межами. Вони створюють передумови ста­новлення міжнародного виробництва з єдиним інформаційним простором, міжнародним ринком капіталів і робочої сили, науко­во-технічних послуг. Основна роль у глобалізації належить транснаціональним корпораціям у Північній Америці, Західній Європі і Японії; ТНК у країнах цих регіонів забезпечують випуск 80 % загального обсягу продукції всіх ТНК, яких у світі налічу­ється близько 60 тис. основних (материнських) компаній і більше

51

500 тис. їх закордонних філіалів та аффінірованих (залежних) ком­паній по всьому світі. їх економічна діяльність набула глобально­го характеру, охопила всі регіони і країни світу. Формується ін­дустріальний каркас світової економіки у вигляді ТНК, які конт­ролюють приблизно третину приватного капіталу у світі.

Роль 60 тис. ТНК (незалежно від їх масштабів) у формуванні вузлових, визначальних тенденцій у розвитку сучасної світової економіки важко переоцінити. Розширюючи свою транснаціональ­ну діяльність, вони створюють економічні передумови для орга­нізації справді міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором і міжнародного ринку капіталів, робо­чої сили, науково-технічних, консультаційних та інших послуг. Борючись за ринки збуту в глобальному масштабі, вони підви­щують рівень конкуренції, що викликає потребу у постійних ін­новаціях, зміні технологій та прискоренні науково-технічного прогресу. ТНК створюють «скелет» світової економіки, який обро­стає середніми і малими фірмами.

Наприкінці XX ст. створюються надкраїнові, навіть міжкон­тинентальні системи розміщення, представлені транснаціональ­ними корпораціями. Елементи такої системи закладалися давно, починаючи з 60-х pp. XX ст., але тільки зараз, із подальшою ін­тернаціоналізацією життя, набули значних масштабів. На ниніш­ньому етапі розвитку техніки потужності окремих агрегатів дав­но переросли національні, а іноді й континентальні кордони, і потреби їх оптимального використання викликають необхідність створення надкраїнової — транснаціональної системи розміщен­ня виробництва. У процесі розвитку техніки і, головне, в процесі конкурентної боротьби в значних масштабах розширяється номенк­латура виробів. Це спонукає створювати більше спеціалізованих заводів, що працюють на всю Європу або на весь світ у цілому. Глобалізація світового господарства дедалі масштабніше вклю­чає в нього країни, що розвиваються, та їхній активний соціаль­но-економічний простір.

Райони, в яких здійснюватиметься діяльність ТНК, у свою чергу визначаються перевагами розміщення, якими є такі чинни­ки, як розмір ринку, забезпеченість чинниками виробництва і між­крайові відмінності в цінах на них, витрати зв'язку і транспорту. Вибір місця вкладання іноземних інвестицій у приймаючій країні визначається також з урахуванням таких показників, як макро-економічна стабільність країни, рівень конкуренції, торгова полі­тика, ступінь розвитку інфраструктури. Тарифи і кількісні обме­ження, що введені приймаючою країною на імпорт, можуть роби-

52

ти його невигідним. У цих умовах місцеве виробництво за допо­могою філіалів ТНК є єдиним способом утримати контроль над рин­ком приймаючої країни.

Однією з найважливіших переваг розміщення, як показують численні емпіричні дослідження, є розмір ринку приймаючої країни. Для інвестицій ТНК, орієнтованих на внутрішній ринок, цей чинник відіграє пріоритетну роль незалежно від того, прово­дить чи не проводить приймаюча країна протекціоністську полі­тику. Хоча протекціонізм стимулює організацію місцевого вироб­ництва навіть на невеликих ринках (іноді в економічно неефекти­вних масштабах), великі ринки є більш привабливими для ТНК навіть в умовах вільної дії ринкових сил. Експортно орієнтовані філіали в цьому разі також виграють, бо в умовах зміни світової кон'юнктури можуть продавати частину своєї продукції на місце­вому ринку.

Забезпеченість чинниками виробництва також значною мірою впливає на вибір району інвестицій. Вона включає: наявність природних ресурсів (особливо важливо для «сировинних» ТНК), вартість некваліфікованої робочої сили, можливість найму квалі­фікованих спеціалістів за відносно низьких витрат, ефективність діяльності місцевих постачальників товарів і послуг, якість допо­міжної технологічної інфраструктури. Економічна політика прий­маючої країни, стимули і пільги для ТНК, ступінь ризику інозем­них інвестицій також багато в чому визначають привабливість діяльності в кожному районі.

Отже, наявність чинників розміщення визначає закономірнос­ті створення виробничих комплексів ТНК. При цьому ТНК, ви­користовуючи ці переваги, можуть мати велику «ринкову владу» і створювати ефективні «бар'єри для доступу» інших фірм. Але на відміну від попередніх концепцій «монополістичних переваг» вона робить основний акцент на тому, що тенденція зростання конкуренції між ТНК переважає над тенденцією «змови» між ни­ми. Цей висновок має важливе значення для аналізу нових явищ у діяльності сучасних ТНК, еволюції їх організаційної структури і форм операцій.

Міжнародні організації, створені колись з метою вирішення досить вузьких завдань, набирають силу, розширяють сфери діяль­ності, підвищують власні значення і роль. На перших ролях тут організації, прямо пов'язані з фінансовою і економічною глобалі­зацію — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світова організація торгівлі (СОТ). Глобалізація рухається тепер

53

не тільки стихійно і не лише волею та інтересами США, Японії, ЕС і найбільших ТНК, а й міжнародними організаціями.

Важливим глобалітетом є офшори. Практично будь-яка транс­національна фінансова система проходить через офшор. Зараз у світі існує більше 100 офшорних зон, серед яких найбільшою є Панама, де зареєстровано 337 тис. офшорних компаній, британ­ські Віргінські острови (208 тис. компаній) та Ірландія (150 тис. компаній). Офшори є важливою ланкою у внутрішньокорпорати-вних розрахунках ТНК, які, маніпулюючи внутрішніми, неринко-вими трансфертними цінами, переносять більшу частину прибут­ку в ті офшори, де податки на цей прибуток мінімальні.

Глобалізації сприяли три основні економіко-технологічні про­цеси. По-перше, стався перехід передових країн до інформацій­ного технологічного укладу. По-друге, чітко виокремився в само­стійний і незалежний від національних держав транснаціональ­ний капітал. По-третє, виникли принципово нові технології, на­самперед інформаційні, комп'ютерні, мережеві (сітьові). Нова якість світу — його глобалізація — проявилася також у тому, що в 1990-ті pp. майже на всій планеті утвердився єдиний тип госпо­дарської практики.

Глобалізація як нова якість світу не передбачає тотальної уні­фікації соціального та економічного життя планети. Нова світо­будова заміщує попередню модель Ойкумени ієрархічною конс­трукцією геоекономічних регіонів. У рамках глобальної світоеко-номіки окреслюються контури її спеціалізованих сегментів і са­мобутніх «великих просторів», які об'єднані культурно-історич­ними кодами, стилем господарської діяльності, спільними соціаль­но-економічними чинниками та стратегічними цілями. їх форму­вання зумовлено економічними культурами, які мають такі самі глибокі корені, як і культура мови або державного устрою.

Паралельно з процесом глобалізації у світовій економіці від­бувається процес її регіоналізації. У світі все більше виявляється тенденція до створення регіональних економічних організацій. Так, створення регіонального економічного простору передбача­ється в рамках Європейського Союзу. На створення єдиного пів­нічноамериканського економічного простору націлені такі дер­жави, як США, Канада і Мексика. Міждержавні інтеграційні процеси характерні для країн Південно-Східної Азії, арабського світу, країн Центральної і Південної Америки. Регіоналізація по­ширюється навіть на цілі континенти. Так, країни Африки праг­нуть створити Африканський Союз за аналогією з Європейським Союзом.

54

Регіоналізація розглядається як характерна ознака світової еко­номіки XX ст. Сутність її полягає у формуванні на основі розвитку інтенсивних і глибоких інтернаціональних зв'язків нових, більших інтеграцій (соціально-економічних систем) — союзів, конфедерацій тощо. Суб'єктами регіоналізації можуть бути лише провідні для свого часу суб'єкти міжнародних відносин та їх агенти, що діють на основі отриманих від таких суб'єктів прав і повноважень.

На рівні світової економіки два паралельні процеси — глоба­лізація і регіоналізація, які, доповнюючи один одного, роблять планету єдиним економічним простором, проходять як два пара­лельні процеси. Цим процесам сприяють інтернаціоналізація про­дуктивних сил, розвиток всесвітньої інфраструктури, міжнарод­ний поділ праці.

Інтернаціоналізація означає зближення економік різних країн, їх інтеграцію з метою забезпечення економічного і соціального прогресу у світовому масштабі. Інтернаціоналізація виробництва супроводжується інтернаціоналізацією обміну, який включає до­говірні поставки товарів під інтегроване виробництво або для ко­оперативних підприємств різних країн. Рамки внутрішнього рин­ку в цих умовах стають нездатними вирішувати економічні проблеми інтегрованої економіки.

Міжнародна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил розширюють технологічні межі виробництва, спеціалізація господарства проходить по вузлах, деталях, напівфабрикатах то­що. Це зумовило ситуацію, за якої в даний час приблизно 30 % усього товарообігу між розвинутими країнами здійснюється на основі договірних або кооперованих поставок. При цьому транс-націоналізація відтворювальної структури взаємоузгоджує ланки національних економік в єдиний господарський механізм. Ці зв'язки настільки потужні і значущі, що їх розрив позначився на стані національного господарства.

На інтернаціональних засадах у сучасних умовах відбувається підготовка і перепідготовка кадрів з різних професій і профілів знань.

Всесвітня інфраструктура являє собою сукупність національних елементів різних видів транспортних систем, засобів зв'язку, світо­вих мереж інформаційних комунікацій, у першу чергу Інтернет, уніфікованих вузлів статистичних даних, що обслуговують охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, нормальне функціонування спільних об'єктів.

Цілісності світового господарства сприяє міжнародний поділ праці, що виявляється в поглибленні міжнародної спеціалізації і кооперуванні виробництва, посиленні економічних зв'язків між

55

державами. Найважливішими чинниками, що визначають форму­вання цілісності всесвітнього господарства, виступають: розви­ток науково-технічного прогресу, який має всеохоплюючий ха­рактер, і засобів інформації; інтеграція можливостей викорис­тання ресурсного потенціалу планети; зростання небезпеки загаль­ної екологічної катастрофи.

На розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалі­зації і регіоналізації економічного простору значний вплив має економічна революція, яка розпочалася наприкінці XX ст. і пов'я­зана не стільки з проривом науково-технічного прогресу в нові таємниці світобудови, скільки з ефективним використанням його численних і різноманітних досягнень, глобальної оптимізації ін­формаційної сфери, яка отримала назву інформаційної революції. Як наслідок, на планеті відбувається формування економічного середовища, в якому виробництво незатребуваного суспільством товару стає актом ефемерним, таким, що не має вартості. Нова сервісна економіка високопрофесійних послуг, економіка знань різко розширює господарські можливості, що були деформовані в останній третині XX ст. проблемою «меж зростання» природо-витратного виробництва. Інноваційна економіка суттєво послаб­лює ці «межі». Економіка інформаційна їх фактично не має. У процесі розвитку споживання природних ресурсів не збільшуєть­ся, а зменшується: відбувається мініатюризація та оптимізація про­мислових механізмів, ряд нових галузей набули чітко вираженого віртуального характеру. До того ж творчий дар, на відміну від сировинних та біосферних ресурсів, відновний і невичерпний.

Розвиток і розміщення продуктивних сил значною мірою ви­значають дві тенденції:

• оптимізаційна (що ґрунтується на інформації як фундамен­тальному ресурсі суспільства), тісно пов'язана з розвитком фі­нансово-правових технологій, процесом «каталогізації» світу, ста­новленням системи глобального управління. Ця тенденція веде до розвитку глобалітетів, формування геоекономіки, торгівлі ін­телектуальною власністю й брендом, скидання ризиків на дрібні й середні підприємства через систему аутосорсингу тощо;

• інноваційна (що спирається на творчий дар людини), сут­ність якої полягає в отриманні нового знання та якісній стрибко­подібній зміні штучного середовища життя людини. Ця тенден­ція проявляється у збільшенні кількості та якісному розвитку різ­номанітних венчурних, середніх, малих та мікропідприємств (включно до феномена manenterprise [людина-підприємство]). Базисом підприємств нової економіки поступово стають не основ-

56

ні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал, і все частіше — певна критична кількість творчих особистостей, від наявності або відсутності яких часом залежить доля майбут­ньої організації. Реально функціонуюча сучасна економіка, об'єд­нуючи досягнення в цих двох сферах: інформаційній та іннова­ційній, — помітно знижує роль, здавалося б, своїх основних ін­ститутів, як наприклад, приватного власника, основних фондів і навіть (певною мірою) витрат виробництва, маргіналізуючи їх.

Глобалізація в економіці виражається у створенні мереж міжна­родних виробництв з швидким розміщенням потужностей з випуску стандартизованої та уніфікованої продукції. У цих умовах тенденцією в розміщенні продуктивних сил є мобільність виробництва, зумов­лена мобільністю не прив'язаного до місцевості капіталу. При цьо­му компанія, що функціонує в тому чи іншому поселенні, належить людям, котрі інвестували її, а не її співробітникам, постачальникам і не населеному пункту, в якому вона розташована. Співробітники компанії, проживаючи у місцевій громаді, не мають права вирішу­вати питання її розвитку. Тільки власники й акціонери, яким нале­жить компанія, визначають її долю. Аналізуючи ефективність своїх інвестицій, вони можуть вільно перемістити підприємство в іншу місцевість, в якій існують кращі умови і де можна одержати більшу додаткову вартість. Вони жодним чином не прив'язані до конкрет­ної місцевості, визначеної географічними умовами. Піклуючись тільки про власний бізнес, вони безперешкодно можуть залишити локальну спільноту без роботи чи джерел існування.

У розміщенні продуктивних сил, виробленні його стратегії і напрямів в умовах глобалізації важливого значення набувють сві­тові міста, які відіграють все активнішу економічну роль і є най­важливішими базами транснаціонального капіталу і ТНК. Багато світових або глобальних міст за масштабами своєї економічної діяльності перевищують середні національні держави. Наприк­лад, Токіо виробляє вдвічі більше товарів і послуг, ніж Бразилія; Чикаго за масштабами виробництва порівнюється з Мехіко, по­ловина ВВП якого виробляється в мегаполісі Мехіко¹. Світові міс­та стають самостійною силою в економічній та політичній сферах і активно ідуть на союз з ТНК. Фактично на початку XXI ст. склалось 13 великих світових центрів^в яких базується трансна­ціональний капітал. Серед них — Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Токіо, Люксембург, Франкфурт та ін. Створення союзів ТНК зі світови-

¹ МовсесянА., Огнивцев С. Некоторые тенденции мировой экономики // Экономист. — 2000, —№7. —С. 89.

57

ми містами, в яких розміщується «ядро» корпорації, являє собою нову тенденцію у розвитку продуктивних сил.

На початку XXI ст. великі міста розглядаються як активні джерела економічного зростання і конкурентоспроможності на національному та інтернаціональному рівнях, оскільки вони ви­значають економічний, соціальний, науковий і культурний дина­мізм країни. У процесі еволюції міста поступово перетворюються в території не тільки зосередження цивілізаційних, у тому числі економічних, ресурсів країн, а й забезпечення їх ефективної взає­модії. Тому протягом 90-х pp. XX ст. в Західній Європі почався активний процес формування «міста-підприємця». Це — терито­ріальне утворення, яке ініціативно випереджає події і здатне об'єднати місцеві соціальні, політичні та економічні ресурси в єдиний пов'язаний організаційний комплекс, для того щоб роз­робити чітку стратегію економічного розвитку і забезпечити їй тривалу перспективу. Об'єд ну вальними системними чинниками стали інфраструктура, що обслуговує економіку як сферу підпри­ємницької діяльності (транспорт, зв'язок, освіта, наука), і управ­ління життєдіяльністю і життєзабезпеченням (нові робочі місця, соціальна і житлово-комунальна сфери). У таких умовах виявля­ється затребуваним і задіяним інтелект, отже, виникають стимули до його розвитку і удосконалення.

Теоретичне обґрунтування міста-підприємця полягає в новому підході до розуміння економічної організації суспільства: увага переводиться з проблеми обмеженості ресурсів на проблему не­достатності мотивів. Ресурси самі по собі не є достатньою умо­вою досягнення мети. Існують країни і регіони, які мають у роз­порядженні всі необхідні ресурси, але не досягають великих успіхів у своєму розвитку, тому що виконавці часто не мають на­лежних стимулів для досягнення відповідних цілей. Історією і практикою розвинутих країн світу доведено, що зміст і структура мотивів не менш важливі, ніж обсяг ресурсів, які є в розпоря­дженні окремого міста. Поняттям «місто-підприємець» описуєть­ся взаємна зацікавленість міста і бізнесу, забезпечується вклю­ченням в управління містом підприємницької складової.

Формування міст-підприємців в Україні є важливою пробле­мою регіональної політики держави. Для її реалізації необхідно: підвищити рівень самостійності міст у системі державного управ­ління; сформувати стратегії міського розвитку; посилити увагу до економічного потенціалу міст, що викликано зростанням ролі економічної конкуренції між країнами та містами і прискоренням цього процесу в період глобалізації світогосподарських систем;

58

більш широко застосувати новий управлінський підхід — марке­тинг міста, який являє собою створення методами ринкового ре­гулювання сприятливого міського середовища для виробництва товарів і послуг та життєдіяльності населення на основі виявлен­ня, створення і реалізації чинників екологічно і соціально орієн­тованої місцевої політики розвитку і функціонування.

Глобалізація розмежовує світ на центр і периферію. При цьо­му глобалізована економіка, як абсолютно всі складні системи, функціонує на основі взаємодії центра і периферії, де центр прий­має сигнали, віддає накази, забезпечує кругообіг речовини та ін­формації, а периферія виконує різноманітні функції, забезпечує існування складної системи. За таким самим принципом влаш­тована і глобалізована економіка. її центром є розвинуті країни і світові міста, де базується транснаціональний капітал, а перифе­рією — решта світу. Переважно в центрі зосереджені основні ін­телектуальні, інформаційні і фінансові ресурси людства, що від­бивається на розвитку його продуктивних сил. Тому глобалізація рухається насамперед процесами в найбільш розвинутій частині світу: саме тут зосереджені всі ТНК, виробляється переважна ча­стина ВВП, сконцентровані всі обслуговуючі світову економіку фінансові корпорації. Країни периферії в основному зайняті ма­совим виробництвом стандартних товарів, сільським господарст­вом, видобуванням і переробкою корисних копалин.

У СІЛА, країнах Західної Європи, Японії і деяких інших розви­нутих країнах проживає приблизно мільярд населення, рівень жит­тя якого досить високий; це так званий «золотий мільярд». Дані держави розміщені в основному на півночі, тому проблему взає­мовідношення центра і периферії часто називають проблемою «Північ — Південь». Сучасна світобудова дозволяє «золотому мільярду» споживати 80 % світових природних ресурсів, виробля­ти більше 80 % екологічно небезпечних відходів. Очевидно, пере­хід до способу життя «золотого мільярда» для всього 6-мільярд-ного людства навіть у перспективі неможливий — просто не виста­чить ресурсів і не витримає екологія планети. Така будова неспра­ведлива, але вона склалася в процесі еволюції і сформований поділ функцій закономірний. Бідність і спеціалізація на низькокваліфі-кованих і дешевих роботах країн периферії дозволяє концентрува­ти в центрі ресурси для розвитку науки і нових технологій.

Для існування розвинутого суспільства життєво важливо ви­кидати на ринок все нові й нові товари. Виробництво саме таких товарів поряд з різноманітними послугами стало спеціалізацією країн. Випуск товарів, які стають традиційними і масовими, пе-

59

реводиться каналами транснаціональних корпорацій у країни з дешевою робочою силою.

Розвинуті країни через свої ТНК здійснюють прямі інвестиції в країни, що розвиваються. При цьому, виносячи частини вироб­ничого процесу в ці країни, ТНК використовують місцеві умови, ресурси і дешеву робочу силу в основному для виробництва то­варів масового попиту, в тому числі для розвинутих країн, вклю­чаючи країни базування ТНК. У країнах, що розвиваються, як на дочірніх підприємствах ТНК, так і в самостійних компаніях, ви­робляються товари, що вимагають відносно низькокваліфіковану працю і дешеву робочу силу. Предметами їх експорту є також продукція сільського господарства, сировина.

Прямі іноземні інвестиції (ПП) для багатьох країн, що розви­ваються, стають єдиним способом переведення виробництва на нові технології. ПП виступають найважливішим механізмом су­часної світобудови, який дозволяє втягувати країни, що розвива­ються, у світове виробництво на сучасному технологічному рівні.