Торгівля виконує різноманітні функції, основними з яких є: доведення вироблених товарів до споживачів; зміна форм вартос­ті — з товарної на грошову; задоволення потреб населення у продуктах харчування, товарах тривалого користування; надання торговельних послуг покупцям тощо. Основним показником роз­витку торгівлі є роздрібний товарообіг, що виражає економічні відносини, які завершать процес обертання товарів на споживчо­му ринку шляхом обміну їх на грошові доходи населення. Роз­дрібний товарообіг в Україні у другій половині 90-х pp. XX ст. мав тенденцію до зростання (табл. 3.93).

Таблиця 3.93

Динаміка зростання роздрібного товарообіг

У розрахунку на одного жителя україни,

у 1995—2000 pp., грн

У 2000 р. у регіональному розрізі найбільшими обсягами то­варообігу на душу населення вирізнялись (крім Києва, де цей по­казник у 2,7 раза перевищував середньоукраїнський) Запорізька, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська області. Найнижчим показником характеризувались Луганська, Тернопільська та Хмельницька області. У кожній з них на душу населення роздріб­ний товарообіг був нижче 400 грн. Індекс фізичного обсягу розд­рібного товарообіг за останні 10 років різко знизився. По всіх то­варних фупах у 2000 р. він становив 32 % до рівня 1990 р., у тому числі по продовольчій групі — 30 %, по непродовольчій — 38 %.

У першій (продовольчій) групі найглибшого падіння зазнало тваринне масло, обсяг виробництва якого у 2000 р. становив усього лише 7 % до рівня 1990 р., а у непродовольчій групі — ве­лосипеди і мотоцикли — 1 %.

580

У структурі ж роздрібного товарообіг провідною є група про­довольчих товарів, на частку якої у 2000 р. припадало 51,9 % всіх товарів (з 1995 р. цей показник має стійку тенденцію до змен­шення. У 1995 р. на цю групу припадало 63,1 %). У структурі роздрібного товарообіг суттєвих змін не відбулось, за винятком окремих товарів. Ними є тютюнові вироби, частка яких за зазна­чений вище період зросла з 1,4 % до 3,9 %. Серед груп непродо­вольчих товарів різко зменшилась частка трикотажних, панчішно-шкарпеткових виробів (з 5,4 % до 0,5), взуття (з 4,3 до 0,8 %).

Різко зменшився продаж товарів тривалого користування (табл. 3.94).

Таблиця 3,94

ДИНАМІКА РЕАЛІЗАЦІЇ ТОВАРІВ ТРИВАЛОГО КОРИСТУВАННЯ У РОЗДРІБНІЙ ТОРГІВЛІ УКРАЇНИ, 1990 р. — 100 %

Як видно із табл. 3.94, по всіх групах товарів тривалого корис­тування має місце різке зниження продажу, адже товарообіг зна­чною мірою відображає соціально-економічні процеси в державі. Його динаміка, з одного боку, тісно пов'язана з розвитком мате­ріального виробництва, а з другого — з реальними доходами на­селення.

Роздрібний товарообіг здійснюється через роздрібну торгове­льну мережу. У 2000 р. в Україні мережа об'єктів роздрібної тор­гівлі становила 103,2 тис. одиниць, що майже на 42 тис. менше, ніж їх було в 1990 р. У структурі зазначених вище об'єктів мага­зин становили 77,9 тис. одиниць; 25,3 тис. — кіоски і палатки. За формою власності державних і комунальних магазинів налічує

581

8,8 тис, приватних — 7,6 тис. Основну ж частину — 61,5 тис. — становили колективні магазини. За місцем розташування основна частина магазинів (48,1 тис.) знаходилась у міських поселеннях. Тут знаходилась і основна частина палаток — 21,7 тис, що ста­новило 85,7 % до загальної кількості.

За 1990—2000 pp. в Україні різко зменшилась кількість об'єктів роздрібної торгівлі у розрахунку на 10 тис. населення і торгова площа магазинів. Якщо у 1990 р. ці показники відповідно становили 28 і 2175 м², то в 2000 р. — відповідно 21 і 1426 м². Таким чином, доступність об'єктів торгівлі за останні 10 років різ­ко знизилась. І ця тенденція мала місце практично в усіх регіонах. Лише у Севастополі кількість об'єктів роздрібної торгівлі зросла. Разом з тим в Україні значно розширилась мережа міських ринків. У 2000 р. їх налічувалося 2514 проти 1576 у 1990 р. Це певною мірою компенсувало скорочення кількості підприємств торгівлі, що мало місце практично в усіх регіонах України.

Другим сегментом соціальної сфери є соціально-культурний, тобто той, що об'єднує галузі, які формують людський капітал. Це — освіта, культура, охорона здоров'я. Усі ці галузі є важли­вим чинником соціально-економічного прогресу, вони по терито­рії України розміщені дуже нерівномірно, а тому по-різному впливають і на розвиток економіки. Освіта — це галузь, що за­безпечує підвищення загального рівня знань і культури населен­ня, всі галузі народного господарства — кадрами. А тому вона виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

Першою ланкою освіти є дошкільна освіта. Державна полі­тика у цій сфері діяльності спрямована на надання всебічної до­помоги сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини; у забез­печенні доступності та безоплатності дошкільної освіти в дер­жавних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня та обсягу дошкільної освіти (базового компонента дошкільної освіти); збереження та зміц­нення здоров'я, психологічного та фізичного розвитку дітей.

Нині в Україні функціонує 16,3 тис дошкільних закладів. Це в 1,5 раза менше, ніж їх було у 1990 р. Кількість місць зменшилась майже вдвічі, а дітей у них — у 2,5 раза. Суттєво знизився і рі­вень охоплення цими закладами дітей: у 1990 р. цей показник ста­новив 57 %, а у 2000 р. — 40 %. Особливо різке зниження мало місце в сільській місцевості — з 43 % до 18 %. У результаті на початку 2001 р. в Україні майже в 20 тис. сільських населених пунктах були відсутні дитячі дошкільні заклади, тобто в 67,8 % загальної кількості сільських поселень. З них у кожному з 12 992

582

населених пунктах налічувалось 19 і менше дітей до 6 років, у 4319 — від 20 до 49 осіб, а у 2126 — налічувалось 50 і більше дітей.

Особливо багато таких поселень є у Волинській, Дніпропет­ровській, Житомирській, Івано-Франківській, Львівській, Полтав­ській, Рівненській, Сумській, Харківській та Чернігівській облас­тях, де частка їх становить від 73 до 88 % загальної кількості. Тому рівень охоплення дітей дошкільними закладами у сільській місцевості у Волинській області становив у 2000 р. лише 8 %, в Івано-Франківській та Львівській — по 7 %, у Рівненській — 6 %.

Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними прибутками. У більш забезпечених сім'ях рівень охоплення дітей цими закладами у 1,5—3 рази вищий, ніж у менш забезпечених.

Позитивну динаміку, починаючи з 1997 p., має показник, який характеризує чисельність дітей у дошкільних закладах у розрахун­ку на 100 місць. У 2000 р. цей показник становив по Україні 87 осіб, у міських поселеннях — 98, у сільських — 58 осіб. Темпи приросту 2000 р. порівняно з базовим 1997 р. становили відповід­но 29 % по Україні, 32 % — у міських поселеннях та 35 % — у сільських населених пунктах.

Основним видом навчальних закладів в Україні є середня за­гальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, дру­гий — основна, третій — школа, які відповідно забезпечують по­чаткову, неповну середню і повну загальну середню освіту.

На початок 2001 р. в Україні функціонувало 21,3 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів (без спеціальних загально­освітніх навчальних закладів), у яких навчалось 6,8 млн учнів. За другу половину 90-х pp. XX ст. учнівський контингент скоротив­ся на 382 тис. чол. При цьому основне скорочення відбулося за рахунок міських поселень — на 7,7 %, тоді як у сільській місце­вості він скоротився лише на 0,9 %. У 2000 р. мало місце значне зростання набору у перший клас (за рахунок прийому до першого класу, крім семирічних, дітей шестирічного віку). Збільшився на­бір і до 10-х класів.

Позитивні зрушення відбулись у мережі загальноосвітніх шкіл як за формою власності, так і за видами. На початок 2000/01 н. р. в Україні налічувалос 229 недержавних загальноосвітніх шкіл, в яких навчалось 20,3 тис. дітей. Лише за 1995—2000 рр. мережа загальноосвітніх навчальних закладів недержавної форми влас­ності зросла у 2,6 раза, а учнів у них — у 2,2 раза. Поступово збіль­шується мережа навчальних закладів нового типу — гімназій, лі­цеїв, коледжів, навчально-виховних комплексів, зокрема шкіль­них дитячих садків.

583

Разом з тим матеріально-технічна база загальноосвітніх нав­чальних закладів ще є недостатньою. У 2000/01 н. р. у 2—3 зміни проводили заняття 2746 закладів, а кількість учнів, які навчались у другу та третю зміни, становила 8 %. У регіональному аспекті цей показник коливався від 5 % (у Тернопільській, Чернівецькій областях) до 13 % (у Рівненській).

Останнім часом основна частина учнів денних середніх нав­чальних закладів навчається українською мовою — 70 %, а у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Івано-Франківській, Київ­ській, Львівській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій облас­тях цей показник становить 98—99,7 %. Крім українських та ро­сійських, працюють школи та класи, в яких навчання ведеться румунською, угорською, молдавською, кримськотатарською, поль­ською, англійською, словацькою та болгарською мовами.

Для здобуття середньої освіти без відриву від виробництва в Україні в 2000/01 н. р. функціонувало 245 вечірніх (змінних) се­редніх навчальних закладів, в яких навчалося 117 тис. учнів (включаючи тих, які навчались заочно). Інакше кажучи, Україна має широку і різноманітну мережу навчальних закладів для здо­буття середньої освіти.

Позашкільна освіта. Для задоволення освітньо-культурних потреб, потреб у професійному самовизначенні і творчій саморе-алізації вихованців, учнів і слухачів, які не забезпечуються інши­ми складовими структури освіти, в Україні функціонує мережа позашкільної освіти. Нині останньою охоплено 1,2 млн дітей та підлітків за основними напрямами: туристсько-краєзнавчий, еко-лого-натуралістичний, науково-технічний, художньо-естетичний та ін. У 2000 р. кожна п'ята дитина шкільного віку була вихован­цем позашкільного навчального закладу. Останні, доповнюючи, розширюючи, поглиблюючи вплив сім'ї на школи, задовольня­ють і стимулюють розвиток нахилів і здібностей дітей у різних галузях діяльності: техніці, науці, культурі, мистецтві, туризмі. Головне, що в цих закладах освіти не лише забезпечують дітей уміннями, навичками за їх інтересами та програмами, а й ство­рюють умови для розвитку їх здібностей, інтелекту, сприяють духовному самовдосконаленню, професійному самовизначенню, підготовці до життя.

Професійно-технічна освіта. У молоді навіть у цей непрос­тий час не спадає інтерес до робітничих професій, особливо про­фесій, пов'язаних із самозайнятістю, та професій, які мають по­пит на ринку праці. Тому, незважаючи на кризові явища в еко­номіці, в основному стабільним є набір у профтехучилища. Функ-

584

ціонування цієї ланки освіти спрямоване на максимальне задово­лення потреб ринку праці та молоді в отриманні професії, в якіс­ному наданні освітніх послуг. Вона задовольняє потреби ринку праці та вимоги державних стандартів у професійному навчанні та перепідготовці незайнятого населення. Система професійно-тех­нічної освіти виконує 3 основні функції: економічну, освітню та соціальну.

У 2000 р. в Україні кількість профтехучилищ становила 966, контингент яких перевищував 523 тис. чол. Основною частиною учнів ПТУ є молодь у віці від 15 до 18 років. Дві третини учнів поряд з професією здобувають загальну середню освіту. У 90-х pp. XX ст. щорічна підготовка (випуск) кваліфікованих робітників становив 265 тис. чол.

Останнім часом у ПТУ проходить професійне навчання не­зайняте населення. Одним із напрямів реалізації економічної функ­ції професійно-технічними училищами є підвищення кваліфікації як незайнятим населенням, так і працівниками підприємств. У 2000 р. чисельність незайнятого населення становила 24,8 тис. чол., працівників підприємств — 2,6 тис. Підвищили свою кваліфікаці-ю 2,8 тис. чол.

Система професійно-технічної освіти разом з тим виконує і функцію спеціального захисту підлітків та молоді. В останні роки простежується тенденція зростання серед контингенту учнів дітей-сиріт, які навчаються у ПТУ, — з 5,4 тис. осіб у 1991 р. до 8,3 тис. — у 2000 р. та дітей, які потребують корекції фізичного та розу­мового розвитку. Професійна освіта для таких дітей є необхідною передумовою їх працевлаштування і самозабезпечення.

Вища освіта. Це практично єдина ланка освіти, яка за останні 10 років досягла позитивних зрушень в інтеграції її у міжнародну систему вищої освіти, в забезпеченні якості вищої освіти та в усуненні бар'єрів щодо визнання й нострифікації дипломів про вищу освіту в Україні.

У 2000/01 н. р. функціонувало 664 вузи І—II та 315 — III— IV рівнів акредитації відповідно з контингентом учнів 528 тис. і 1,4 млн чол. Нині вищі навчальні заклади представлені різними рівнями акредитації та формами власності (державна та недержа­вна), формами навчання (денна, вечірня, заочна, екстернатна), освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодший спеціаліст, бака­лавр, спеціаліст, магістр) та галузями знань.

Високими темпами зростає контингент студентів вищих нав­чальних закладів III—IV рівнів акредитації та призупинено зни­ження контингенту студентів закладів І—II рівнів. Має місце

585

стала тенденція зростання чисельності студентів вищих навчаль­них закладів у розрахунку на 10 тис. населення України, що по­зитивно вливає на індекс рівня освіти та індекс людського розвит­ку. У 2000/01 н. р. на 10 тис. населення припадало 392 студенти, у тому числі 285 студентів вищих навчальних закладів НІ—IV рів­нів акредитації.

У 2000 р. вищими закладами різних рівнів акредитації було підготовлено 10,6 тис. магістрів, 175,7 тис. спеціалістів, 68,5 тис. бакалаврів і 164,3 тис. молодших спеціалістів.

З кожним роком збільшується питома вага абітурієнтів, зара­хованих до вузів на навчання на платній основі і відповідно змен­шується частка тих, хто навчається за рахунок державного бюдже­ту. Якщо у 1995 р. по вузах І—II рівнів акредитації частка остан­ніх до підсумку становила 71,7 %, то в 2000 р. — 40,1. У той же час різко зростає питома вага учнів, які навчаються за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб: з 14,1 % у 1995 р. до 48,5 % — у 2000 р. По вузах III—IV рівнів акредитації ці показники відповід­но становили 73,7 і 38,7 % і 21,9 і 59,9 %.

Протягом останніх років в Україні спостерігається активізація роботи аспірантур. Щорічно збільшується чисельність аспірантів. Однак загальна кількість осіб, які навчалися в усіх навчальних закладах України, має тенденцію до зменшення (табл. 3.95).

Зменшився і відносний показник у розрахунку на 10 тис. населен­ня. Якщо у 1996/97 н. р. їх було 1402, то в 2000/01 — 1372, що нега­тивно позначилось на інтелектуальному потенціалі України в цілому. Зростанню останнього показника сприяє і розвиток культури та мистецтв.

Таблиця 3,95

ДИНАМІКА КІЛЬКОСТІ ОСІБ У НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ у 1996—2001 pp., тис. осіб

Культура — це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій та органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження та організацію споживання товарів і послуг культурного та інформаційного призначення. До цього комплек­су входять підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення, об'єкти культури та мистецтва, установи та організації засобів масової інформації. Широко роз­галужена мережа закладів культури та мистецтва — характерний показник розвитку культури будь-якої держави.

В Україні галузь представлена клубними та бібліотечними за­кладами, кінотеатрами та залами з кіноустановками, музеями, те­атрами, концертними організаціями. Культура вже не одне деся­тиліття фінансується за так званим залишковим принципом. Бюджетних видатків не вистачає навіть на зарплату персоналу, оплату комунальних послуг, поточний ремонт, придбання найне-обхіднішого обладнання. А тому з кожним роком посилюється проблема ресурсного забезпечення. Наслідком зазначеної фінан­сової політики держави щодо культури є стрімке скорочення ме­режі її масових закладів (табл. 3.96). За 1990—2000 pp. припини­ла існування практично кожна п'ята бібліотека.

Таблиця 3.96

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МАСОВИХ ТА УНІВЕРСАЛЬНИХ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ у 1990—2000 pp.

586

587

Така сама картина характерна і для клубних закладів. Суттєво погіршилась матеріально-технічна база культури. Ступінь зносу основних фондів галузі становить 60 %. Внаслідок інтенсивного старіння основних фондів витрати на капітальний ремонт пере­вищують вартість основних фондів, що вибувають.

Усе це негативно позначається на рівні обслуговування насе­лення. Останнім часом різко скоротилося споживання послуг куль­тури, відвідування закладів (табл. 3.97). Погіршилась культурно-дозвіллєва поведінка населення. Найбільш істотно показник від­відування кіносеансів упав у Харківській, Донецькій областях та в АР Крим, концертів — у Луганській та Київській, театральних вистав — у Запорізькій, Київській та Чернівецькій областях, му­зеїв — в АР Крим, Київській та Волинській областях. Цьому сприяло, з одного боку, зниження реальних доходів населення, а з другого — зростання високооплачуваних видів культурного відпочинку. Майнове розшарування суспільства зумовило різке звуження кола споживачів цього виду послуг.

Усі культурно-освітні установи функціонально пов'язані з ви­робництвом музичних інструментів та інших предметів культур­ного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису, фотолабораторіями, книжковою торгів­лею, торгівлею художніми виробами і товарами тощо. А тому ефективною має бути система територіальних комплексів куль­турного обслуговування населення, об'єднаних єдністю зони об­слуговування і спільністю наявних ресурсів.

Охорона здоров'я. Розвиток охорони здоров'я забезпечує суттє­ві соціально-економічні вигоди. Розрахунки свідчать, що кожна гривня, вкладена в профілактику та надання медичної допомоги, зберігає 2—3 грн потенційних збитків від невиходу на роботу.

Згідно з К. Уінсноу, до досягнення людиною 20-річного віку витрати на його здоров'я становлять приблизно 20 тис. дол., до 40-річного він їх компенсує, а до 60-років він дає прибуток бли­зько 20 тис. дол. Така середня величина дивідендів від трудової діяльності здорової людини.

Охорона здоров'я включає лікувальні, лікувально-профілак­тичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні умови функціонування комплексу забезпечують ме­дична промисловість, матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров'я включає також освітянські заклади (медичні училища, коледжі, медичні інститути та університети, курси пе­репідготовки кадрів), комплексні та галузеві наукові інститути й організації, систему управління ними.

588

Таблиця 3.97

ДИНАМІКА ОСНОВНИХ ПОКАЗНИКІВ РОЗВИТКУ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ у 1990—2000 pp.

* Із загальної кількості музеїв, які діяли у 2000 p., 120 — краєзнавчих, 120 — історії та археології, 62 — мистецтвознавчих, 45 — літературних.

** До числа відвідувачів музеїв, театрів, концертних організацій входять не тільки жителі України, а й гості, туристи з інших країн.

В Україні налічується 3,3 тис. лікарняних закладів, які, у свою чергу, поділяються на спеціалізовані — туберкульозні, інфекцій­ні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни та територіально-дільничі — районні, міські, обласні, республіканські. Лікувально-профілактичні заклади, що використовуються медичними інсти­тутами для підготовки лікарів або медичними науково-дослідними інститутами (НДІ) — з науковою метою (але не мен­ше ніж на 90 %), називають клініками. Ці ж заклади можуть вхо­дити до складу медичних вузів або науково-дослідних інститутів. У 2000 р. в них було розгорнуто 465 970 ліжок.

589